Запити на певні види відкритості зашкодили ефективності державного управління.
Важко вигадати політичне благо, яке повсюдно вихваляли би більше, ніж прозорість державного управління. Зважаючи на таємні сховки корупції, зловживання владою, неправомірний вплив і масу інших хиб, прозорість дозволяє громадянам тримати своїх можновладців під контролем. Або так є в теорії.
Очевидно, що існують численні сфери, в яких сучасні уряди мали б виявляти більшу відкритість. Розкриття Едвардом Сноуденом прослуховування телефонних розмов Управлінням національної безпеки наштовхнуло на думку, що уряд США аж ніяк не був належно прозорим. Та чи можливо мати забагато прозорості? Відповіддю є чітке «так»: запити на певні види прозорості можуть зашкодити ефективності уряду, зокрема якщо враховувати його здатність дискутувати.
В США є низка законодавчих актів, що приписують прозорість, які були ухвалені десятиліття тому як відповідь на очевидні зловживання уряду і мотивовані цілком обґрунтованими сподіваннями, що уряд має діяти, перебуваючи під пильною увагою. Однак вони мають низку проблемних наслідків.
Наприклад, Закон про федеральний консультативний комітет ставить обтяжливі вимоги перед будь-яким органом влади, який звертається за консультацією до неурядової організації, вимагаючи, щоб вони були офіційно схваленими і відповідали багатьом критеріям для політичного балансу. Наради мають відбуватися публічно. Уряд в Законі про відкритість обумовлює, що — за деякими винятками — «кожна частина кожної наради органу влади має бути відкрита для публічного спостереження».
Такі зобов'язання є серйозною перешкодою для неформальних консультацій з громадянами і навіть утруднюють розмови чиновників одне з одним. Дискусія, чи то в контексті родини, чи то федерального органу влади, вимагає від людей програвати можливі ситуації і, прагнучи дійти згоди, йти на поступки.
Якщо процес сам по собі відкритий для публічної уваги, чиновники бояться, що їх переслідуватимуть за слова, вирвані з контексту. Вони вдаються до незґрабних способів обійти інструкції, наприклад провадять перемовини віч-на-віч, аби не запускати в дію груповий принцип, чи покладають виконання всієї серйозної роботи на підлеглих.
Проблема, пов'язана із Законом про вільний доступ до інформації, є іншою. Він мав на меті допомагати журналістам, які провадять незалежні розслідування, викривати зловживання владою. Та нині чималу кількість запитів за цим законом подають детективи корпорацій, які намагаються розвідати секрети задля отримання переваги над конкурентами, чи попросту індивіди, яким цікаво дізнатися, що уряд про них знає. Закон про вільний доступ до інформації може використовуватися як зброя — як тоді, коли група активістів Judicial Watch використала його, щоб отримати надіслані електронною поштою документи щодо відповіді адміністрації Обами на напад на посольство США в Бенгазі.
І йдеться не лише про законодавчі акти. Телевізійну трансляцію засідань конґресу багато хто пов'язав із занепадом дискусій в цьому органі. Замість того, щоб дебатувати зі своїми колеґами, конґресмени, по суті, звертаються до аудиторії активістів, але в медійному ефірі. Один мій знайомий, колишній сенатор, який відкрито засудив деґрадацію атмосфери в конґресі, зауважив, що найприємніші моменти у своїй кар'єрі він відбув у комітеті з розвідувальної роботи, секретність якого дозволяла його членам бодай тут говорити те, що вони насправді думають.
Якщо залишити осторонь державну безпеку, то федеральні органи виконавчої влади, ймовірно, є одними з найпрозоріших організацій на Землі — ані акціонерні товариства, ні профспілки, ні лобістські групи чи некомерційні організації не є предметом такої пильної уваги. Як вказав професор Пенсильванського університету Джон Ділуліо, справжньою проблемою є те, що більшу частину роботи уряду було передано стороннім виконавцям, перед якими не стоять такі вимоги прозорості, як перед саме урядом. Неможливо з'ясувати навіть кількість таких сторонніх виконавців в одному-єдиному американському місті, не кажучи вже про те, як вони виконують свою роботу.
В Європі, де не існує еквівалента Закону про федеральний консультативний комітет чи Закону про відкритість уряду, уряди мають більше можливостей консультуватися з організованими групами громадян. Звісно, існує велика і щораз більша недовіра громадян до європейських інституцій. Але американський досвід наводить на думку, що вищі вимоги до прозорості не обов'язково приводять до збільшення довіри до уряду.
Зважаючи на те, що «прозорість» має такі позитивні конотації, важко уявити скасування цих критеріїв. Але суспільним інтересам не піде на користь, якщо внутрішні дискусії Федерального резерву США чи Верховного суду транслюватимуться в суспільно-політичній кабельній телемережі, як цього дехто вимагає.
Законодавці й чиновники мусять зберігати простір для дискусій, точно так само, як родини потребують оберігати свій приватний простір, коли обговорюють фінансові питання чи те, як давати собі раду з неслухняною дитиною. Їм потрібно мати змогу робити це, не надягаючи на себе гамівну сорочку правил, які точно визначають, як вони мають говорити одне з одним і з громадянами.
Френсіс Фукуяма, старший дослідник Інституту Фрімана Спольї при Стенфордському університеті
Francis Fukuyama
Why transparency can be a dirty word
FT, 9.08.2015
Зреферувала Галина Грабовська
12.08.2015