Розмовляла Божена Городницька

 

Питання «Що зараз в тренді?» – нині не в тренді. «Це – ганьба» – стверджує мистецтвознавець, історик та критик моди Зоя Звиняцьківська. Така ж ганьба, як і говорити про Україну таку чи іншу, адже, за словами критикеси, Україну творять щонайменше п’ять різних соціальних прошарків, кожен з яких по-своєму інший, на свій лад модний або ні. Котрусь частину з цих людей не відрізнити від тих, що ходять вулицями Берліна чи Барселони, а котрась частина одягнута відверто погано, і це лише тому, що переживає кризу пошуку себе і відсутність індивідуальності. Повне вирівнювання цього вивиху може забезпечити лише зміна способу життя, але для початку можна спробувати секонд-хенд. Каже Зоя, це чудова школа матеріальної культури та вправи на віднайдення власного стилю і смаку. А як профілактичну терапію дуже радить відвідати «Модну програму».

 

«Модна програма», куратором якої є Зоя Звиняцьківська, – це цикл публічних лекцій про моду, незалежну, національну, провокативну, кічову і гламурну, одне слово, різну, що відбувається у рамках Культурного форуму «Донкульт», який до 30 червня триває у Львові. Перша лекція відбудеться 20 червня, о 15. 00, у Львівському Палаці Мистецтв.

 

Зоя Звиняцьківська, фото - Kiev Fashion Institute.

 

– Мода для мене – це лише інструмент, за допомогою якого я можу дізнатися щось про людей, – каже fashion-критик Зоя Звиняцьківська. – Моїм фахом не є історія костюму. Те, чим я займаюся – це радше про історії людей, їх соціальні відносини, приватні стосунки, як змінювалися їхні бажання, страхи, прагнення... Усе це одяг показує дуже класно, бо він найближче до тіла. Одяг – це відображення людини, яка вміє бачити, він точно відтворює перебіг думок, їх зміну, і це найцікавіше. Я вже кілька років працюю над книгою «Українська мода часів Незалежності», тобто від 1991 року і до сьогодення. Якщо стисло одним реченням ви б запитали про що вона, то це книжка про шлях, який подолало наше суспільство від радянської людини до людини, яка наближається до сучасної західної цивілізації.

 

– Який момент був переломним?

 

– Це відбувалось поступово усі двадцять років, але останні 5-7 результат було дуже помітно, а зараз – просто разюче. У якийсь момент відбулася розсинхронізація, тобто у 1991 році все суспільство вирушило одночасно в довгу путь. А тоді хтось пришвидшив ходу, хтось заповільнив, а хтось й зовсім зупинився і розклав табір. І через цих останніх нам, як суспільству, важко йти, бо вони нас гальмують. Десь у двотисячні стало помітно, що залишились анклави, які досі живуть у 1990-х. Ми, і особисто я як історик моди, не зважали на це. Та коли зрозуміла, що минуло 20 років, народились діти, і вони такі ж... почала бити на сполох. Зрозуміло, що людей, які народились в совку – не змінити, а якщо й можна, то важко, бо я ж не змушу бабусю у фейсбуці робити селфі. Але від дочки я цього сподіваюсь. І коли я побачила, що на Сході, Заході, у Києві є люди, яким 18-20 років, які народились за Незалежності, і вони такі ж... Я зрозуміла, що ми щось не те робимо, і це вже проблема.

 

Муфтій України Саїд-хазрат Ісмагілов та рекламний постер колекції світшотів українського бренда Chapaev street

 

Як на мене, війна вивільнила дві думки: перша про те, що у суспільстві є люди, які рухаються з іншою швидкістю або навіть у іншому напрямку; і друге, за рік-півтора від початку Революції Гідності ми побачили, що певна частина суспільства зробила квантовий стрибок.

 

Ці люди почали створювати політичну націю. Про те, як уявлення про національну ідентичність змінюється на політичну націю ми говоритимемо 21 червня (15.00, Львівський Палац Мистецтв) на лекції «У пошуках ідентичності. Національні традиції в сучасній українській моді». Ще нещодавно традиційний національний одяг, такий як вишиванка і віночок, був символом, що вирізняв справжніх патріотів, а ними були переважно люди, які вважали себе етнічними українцями. Натомість зараз, одразу по революції, відбулись дві речі. Перше: вишиванка стала символом приналежності до політичної нації – Президент Всеукраїнського єврейського конгресу Вадим Рабинович робить сімейне фото родини у вишиванці, муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саїд-хазрат Ісмагілов фотографується у вишиванці... «Я є українець, це мій національний одяг» – каже він. Це нечувано і небачено досі. Люди стають українцями не за ознакою крові, а за приналежністю до громадянства. Це геть нове, інше: і це дає нам шанс. І друге: в української політичної нації, до якої входять вірмени, євреї, кримські татари, з’явилися нові об’єднуючі символи – прапор і герб, на які до Революції майже не звертали увагу. Коли на Майдані люди загортались у прапори – це стало важливо. Торік в День Державного прапора, що передує дню Незалежності, дружина Президента України запитала «Що одягути у День прапора?». Я її консультувала, і було очевидно, що після усього, що відбулося, у День прапора треба одягатися у прапор. Тож на молебні у Св. Софії вона була одягнена у жовту сукню і блакитну хустину. Додам, що це ще й була сукня демократичного українського бренду. Український герб став дуже популярним символом в українській молодіжній моді – світшоти, футболки... І їх можуть носити не лише етнічні українці, бо це герб моєї держави. Ксенія Шнайдер ще у 2012 році зробила колекцію світшотів с тризубом, яку тоді не зрозуміли, а під час Революції всі телефони обірвали... Хіба це не нова національна мода?

 

Фото: Кореспондент

 

– Так, питання лише в тому аби не перейти межу і не перетворити це на кіч чи ще щось...

 

– Я стверджую, що уявлення про національну моду як етнічну сьогодні переживає свій занепад. Є люди, у яких в родинах є вишиванки від бабусь. І у мене така є, міська, підкроєна, але класна... Втім, у класичному варіанті віночок і вишиванка, національний етнічний одяг у сучасному втіленні переживає свій занепад, тому що це не на часі. На часі – політична нація, молодіжний одяг, це зараз актуально. А національний одяг, який дійшов донині і використовується у поєднанні з сучасним незмінно... Маю на увазі джинси і вишиванку з бабусіної скрині. Щоб не залишитись у музеях, національний одяг мусить змінитися. Як? Я не знаю, бо я не дизайнер, але ми впритул підійшли до моменту, коли вже відчувається у цьому потреба. Ще десять років тому одягнути вишиванку – це був красномовний жест, а двадцять років тому за таке хапали на вулицях і саджали, не треба було нічого змінювати. Зараз же національний одяг потребує змін, бо змінилось усе, ми змінились і стали кращими...

 

– А як щодо натовпів туристів у віночках на вулицях?

 

– Колись туристи приїжджали до Києва і купували ушанки. Тепер приїжджають до Львова і купують віночки. Елементи національного одягу перестали бути символом боротьби і перетворились на сувеніри. Вишиванка стала сувеніром, а ще 20 років тому вона була як прапор... Як на мене, серйозною річчю має шанс стати саме сучасна символіка. Згадаймо «Юніон Джек» – британський прапор, який за 20 років розкрутили, і він став символом всього модного. Береш білу майку, взуття, гаджет, плюс принт «Юніон Джек», і ось ти вже модна дівчинка. Чисто теоретично український прапор міг стати символом свободи і гідності. Зараз ми, нажаль, дещо втрачаємо цей шанс через корупцію, все, що у нас відбувається, через те, що гальмують реформи... Але ще недавно було так, що коли європейці бачили український прапор, то думали не про Україну, а про свободу, гідність... Це як з Че Геварою – це ж міжнародний символ боротьби, а не історія про Кубу.

 

 

– Цей шанс ми вже втратили?

 

– Мені так здається, і тут не дизайнери винні. Держава не підхопила. Ми щодня втрачаємо шанси, я бачу, як вони втікають, наче пісок крізь пальці. Хіба ви цього не відчуваєте? Ще рік тому у нас був шанс, і дизайнери багато для цього зробили. Суспільство працює – держава не дотягує. Держава ганьбить наше суспільство на міжнародному рівні. Це прикро. Але у нас був шанс і це цікаво...

 

– Наскільки модними є ті, хто представляє нашу країну на міжнародному рівні?

 

– Офіційні особи в більшості – разюче не модні. Вони такі не модні, що це вже непристойно. Серед тих, хто постійно виїздить за кордон, хіба Арсеній Яценюк якось пристойно виглядає. При тому, ви ж розумієте, що гроші у них на речі є, і протокол цього вимагає. Тобто, вони міняють сорочку щодня, і мають в шафі солідну кількість костюмів. Скажу страшну річ, але більшість наших офіційних осіб за способом мислення перебуває у 2000-х, в олігархічному просторі, а там було прийнято так вдягатися. Я це називаю костюм-сундук, ще й в смужечку. Це мода щонайменше десятирічної давнини, але вони її носять, бо це час, в якому вони живуть. Різні верстви суспільства живуть у нас в різних часах. І на Сході, і на Заході є такі, що живуть у 1990-х, у Львові їх звуть рогулі – це костюм адідас, і все таке інше. Наша держава живе у 2000-х, і це видно з того, як вдягнені державні службовці. А суспільство у нас сучасне, і живе у 2015, але жити доводиться поруч одне з одним, тому треба домовлятись.

 

– А українські дизайнери модні?

 

– Достатньо. Хоча це не рівно. У Києві є прошарок дизайнерів, які дійсно увійшли у міжнародний контекст, по-справжньому, тобто беруть участь у міжнародних шоу-румах, до них приїздять байєри і замовники... Українська дизайнерка Anna K., якій зараз трохи більше 20 років, восени відкриває свій бутік в Парижі. Вона дуже модна дівчинка. Або ж Антон Білінський... До речі, дві сукні Aнни K. та Антона Білінського зараз присутні у експозиції нью-йоркського музею моди. Але поряд з цим є дизайнери, які досі живуть у 1990-х. І таких багато і у Києві, і у Львові.   

 

– Львівські модники дуже відрізняються від інших регіонів?

 

– Вчора у кав’ярні я спостерігала за дівчиною за сусіднім столиком, яка видалась мені втіленням типової львів’янки – на підборах, у красивій сукні, з маленькою сумочкою, красива шаль на плечах... Вона була одягнена так, як, наприклад, у Києві уже давно не вдягаються. Дуже складний ансамбль одягу, з багатьох предметів. Я можу помилятися, але, як на мене, це є характерною ознакою, яку Львів намагається зберегти. Серед моїх лекцій буде дві бесіди за кавою (27 та 28 червня, о 15.00, у Львівському Палаці Мистецтв), хочу поспілкуватися з львів’янами. Однією з тем буде саме думка про те, що Львів є носієм міфічної шляхетності. Я хочу запитати людей, що вони під цим розуміють, і чи не гальмує це зараз. Звичайно, за часів «совєтів» це був дуже ефективний спосіб опору. Зараз же суспільство відкрите, вже нема чому опиратися, а Львів все ще опирається.

 

Фотопроект Стильні львів'яни.

 

– Дивлячись на переселенців у Львові, таке враження, що у них основний пріоритет «аби по-багатому». У той час, коли у Європі часто за стилем одягу можна і не відрізнити мільйонера від пересічного громадянина...

 

– Та ні, це нечесний зріз, ви ж про них нічого не знаєте. До Львова переважно доїжджають люди, у яких є гроші. Але і тут на Заході такі є, подивіться на Ужгород. Взагалі, в цьому конкретному випадку, я вважаю некоректним розділяти за географічною ознакою. Я проти географічного розподілу, але я за соціокультурний розподіл. Я певна, що і на Сході, і на Заході є проблема людей, які живуть у минулому часі і не хочуть йти далі. Ще одна моя лекція «Гламур і кіч. Люмпен-стайл» (26 червня, 18.00, Львівський Палац Мистецтв) якраз про це.

 

– Чому вони живуть в минулому, в чому полягає проблема – вона політична, культурна, ментальна, психологічна? Це страх, лінь чи брак грошей? 

 

– Це система проблем. І це не зовсім їхня провина, бо держава нічого не робила, щоб їх звідти витягти. Мовляв, а що, вони тихі, нікого не чіпають, хай собі носять леопардові лосіни і «будинок на голові», не зважаймо на них. А коли прийшов час – ось що вони зробили... А це ж не раптова зміна, вони завжди такі були. Наприклад, мер Слов’янська Неля Штепа. У мережі є її світлини, ще у мирні часи. І вони дуже промовисті! Вона у блакитній сукні королеви, з короною на голові, у рукавичках по лікоть на білому коні на день міста... Типове уявлення пострадянської жінки з 90-х про розкіш и красу. І коли прийшли терористи, вона перша вийшла і сказала: «Ласкаво просимо!», адже вони уособлювали ті цінності, які вона поділяє.

 

Коли усе це почалось на Сході, то я сказала, що ми усі винні, бо там є міста, де мабуть до останнього часу не було кінотеатрів, про інше я не кажу. Які музеї?! Ми залишили людей на самоті з «владімірскім централом» і радянським телебаченням. Так, вони цим просякнуті, але лише тому, що ми не запропонували їм нічого іншого.

 

– Що може вплинути, змінити моду? Як підштовхнути йти далі людей, які живуть у 1990-х?

 

– За останні два роки у Києві я помічаю значні зміни. З’явився прошарок молодих людей до 30 років, яких дійсно не відрізнити від людей на вулицях Парижа чи Лондона. Вони подорожують, вони вільно спілкуються англійською, у них сформувались геть інші пріоритети. Я знаю в Києві доларових мільйонерів – айтішники чи ресторатори, які ходять у простій футболці, джинсових шортах і в’єтнамках, як це робиться в усьому світі, і не зважають. Вони милі, беруть участь у громадських активностях, висаджують квіти як волонтери тощо. Змінити моду може лише новий спосіб життя. Якщо у глянцевому журналі показати, що це модно – результату не буде.  

 

– Але ж багато дівчаток власне на глянці і орієнтуються...

 

– Це ви кажете про гламур. У світі якби людина вирішила наслідувати стиль Анджеліни Джолі чи ще когось, то вирішили б, що вона божевільна. Це тільки у нас так відбувається. Люди у звичайному житті не намагаються копіювати журнал Vogue. Це журнал для натхнення. У нас же кожна жіночка, яка заробляє 2000 гривень в місяць, тицяє пальцем в сукню на сторінці і каже: «таку собі куплю!». І йде на базар, бо там майже така ж, тільки дешевше. А що вона з нею буде далі робити? Це ж одяг не пристосований до твого способу життя.

            

– Вже кілька років модною є субкультура хіпстерів. Хто прийде їм на зміну?

 

– Модні видання не знають. Щомісяця пишуть, мовляв, ось ми відкрили нову субкультуру, хіпстерам кінець. Але ні, усі їхні відкриття існують тиждень, а тоді розчиняються у повітрі. Як на мене, хіпстери – це субкультура нового типу. І справа не у бороді, картатій сорочці чи шльопках. Вона просто не має певних ознак. Вони весь час змінюються. Її єдина ознака – хіпстери екстрамодні, вони йдуть в ногу з часом. З огляду на це, хіпстери вічні. Чи моє припущення справдиться – покаже час. Як казала моя бабця: що було ми вже бачили, що було – побачимо.  

 

 

19.06.2015