Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і нїс до коршми. Не нїс, але біг до жида, і все обзирав ся.
„Ого, вже біжит з бахурами, бодайже-сте голови поломили ! Коби забічи до коршми, бо як допаде, тай знов буде рейвах на цїле село.“
І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.
„Ой, не тїкай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дїтий !“
„А ти, мерзо́, знов хочеш робити веймірь на всї люди! Лице би-с мала!“
„Лица я ізза такого ґазди не мала, тай не буду мати! Давай мішок та пропадай. Анї, то будем тьи бити, буду тьи бити з дїтьми насеред села! Най буде покаяніє: на увес світ! Давай !“
„Ти, стара льирво, та ци ти здуріла ? Та я тебе і бахурів твоїх повішію !“
„Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлїбец по жидах не розносит ! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На калїку то ще заробимо, але на піяка ми не годні наробити !“
Вона говорила до своїх двох хлопцїв, що стояли з бучками і несьміло дивили ся на тата. Андрійко мав може десять років, а Іванко з вісїм. Вони не сьміли приступити і бити тата.
„Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах! “
І вдарила Леся по лици. Він поправив єї ще лїпше, аж кров потекла.
Тепер хлопцї підбігли і почали валити бучками по ногах.
„Лїпше, синку, увалїт му ноги як псови, аби тьигав за собов!“
І плювала кровю і синїла, але тримала за руки.
Хлопцї вже зважили ся і підбігали як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавили ся, майже сьміяли ся.
З коршми вибігло кілька людий.
„Мой, таже цего ще нїхто не видїв, відколи сьвіт! Аді, як бют, ше цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увес мир!“
Хлопцї били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменїлі, покервавлені і не рушали ся з місця.
„Мой-ня, хлопцї, таже ви пірвете си коло дьидї...
„Було брати довші буки, аби-сте лїпше доцьигали...
„Бийте по голові дьидю, у розум, у тїмне...
Отак викрикував якийсь пяний зперед коршми.
Лесь кинув мішок на землю і став як дурний. Він такого нападу нїколи не сподївав ся і не знав, що робити. Врештї ляг на землю і скинув киптар.
„Андрійку тай ти Іванку, йдїт тепер бийте, я анї кину́ си. Ви ще малі та вам тьижко підбігати. Гай, бийте...“
Хлопцї стояли подалїк і дивно дивили ся на тата. Поволеньки покидали бучки і дивили ся на маму.
„Та чому їх не заставльиєш, аби били, аді-м льиг — бийте !“
Лесиха заревіла на все село.
„Шо я, люди, винна ? Я бю си по ланах з дїтьми на сухім хлїбци, та шо я уторгаю, то він все до коршми віносит. Я, люди, не можу нїчо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хатї. Шо залямит, тай до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на дїти і на жидів. Най си дїє, шо хоче, але я вже не годна...“
„Таж бийте, і палцем не кину́!“
„Най тебе, чоловіче, Бог пібє, де ти нам вік пустив марне і дїти осиротив! Та ти нас кілько набив си, шо ми нїколи з синцїв не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хатї затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дїтьми начувала на морозї, а кілько ти лишень вікон набив си ? Нїчо ти не кажу, най тьи Бог скарає за мене тай за дїти ! Ото-м собі долю в Бога вімолила... Люди, люди, не дивуйте си, бо не знаєте...“
Взяла мішок на плечі тай поволїкла ся до дому з дїтьми як пришиблена курка.
Лесь лежав на земли і не рушив ся.
„Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого нїхто не чув тай не буде чути. Таке вістрою, шо земля здрігне си!“
І лежав і свистав завзято.
Лесиха повиносила все з хати до сусїдів. На ніч лягла з дїтьми спати в городї, у бурянах. Бояла ся пяного Леся, що в ночи прийде. Дїтем постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачинї.
„Дїти, дїти, шо мемо робити ? Тото-м вам постелила сегодни на увес вік! І пімрете, та слави не збудете си! Не годна я цего за вас відмолити...“
І плакала і наслухала, чи Лесь не вертає.
Небо дрожало разом зі зьвіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестила ся.
20.05.1899