Митро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчиплював до купи. Гріх би було давати таке дрантє до шевця, тай за ґрейцірь скупо. А жінка боса, босїська, води внести до хати не було в чім. Тому Митро вже від ранку взяв ся до чобіт. Сидїв коло лави протів вікна, обклав ся старим шкуратєм, воскував нитки на дратву і бісив ся як пес.
„Бігме, кину в пічь, шпурну у вогонь тай збуду си! Шкіра здривіла, ни́тки не прімкнеш, бо прірве си — вікинь на гній тай плюнь тай вже !“
Приговорюючи до чобіт Митро все таки з великою старанностю їх латав. Що провів нитку крізь шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не прірвала ся. Через то робота йшла пиняво і Митро сердив ся.
„Залїзо не шкіра, тай зшуровує си, шо то говорити ? Вже штири роки як куплені, бо штири вже цеї осени, та вже їм чьис. Але ще цу зиму мусї служити, хоть би там не-знати-шо.“
І латав і бісив ся і сто разів хотїв кидати у піч або на гній.
Митриха сидїла на припічку і латала дранки.
„Порозпадали си на сїчку. Колопеньок не посїєш, бо траба їсти, полотенца не купиш, бо ґрейціря нема. — прийде до такого, шо мемо голі ходити. Залатай в однім місци, то просїче си в другім. Якби ще не прав, то може би не так дерли си. Вже я їх і не перу як варт, але павутина все павутинов ! Бог знає, як їх латати, з котрого боку брати си до них?“
З отакими гадками сидїла Митриха над купою дрантя. Мізерне єї лице пильно вдивлювало ся в подерті сорочки і було безрадне. Грубе, пороздиране полотно із затертими червоними вишивками подобало на одїж жовнярів з війни. А вона, як бідна, милосердна сестра, з сумом і резіґнациєю хоть чим тим хотїла помогти нещасливим раненим.
„Та ще зиму якос переходимо, але лїто, то вже Бог знає.“
І водила сивою ниткою довкола латок і думала над сїрим житєм своїм.
На печи лежала Митрова мама. Дрібка жінки — завбільшки десятилїтної дитини. Кашляла, не переставала.
„Божечку, Божечку, найди минї смерти, най я так гіренько не вальию си! Вже-м відай спокутувала усї гріхи, шо-м нагрішила... Дес умирают такі, шо лиш би їм бути, покидают добро і маєтки, а я як отот твердий камінь, шо го нїхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що нї так тьижко караєш ?“
І розпука́ла ся від кашлю.
Коло баби сидїли дїти. Як баба синїла і заходила ся від кашлю, то вони всї дивили ся на бабу цїкавими очима і все показували палцями на бабу та говорили : аді, аді, баба вже умирают. А як баба відкашляла ся, то все говорила до них: де, де, дїтоньки, моя смерть забула за мене.
Але Митрови вже остогидло борикати ся із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву тай почав сварити ся.
„Коби-м вам на смерть лагодив, тоби ми лекше було. Анї вбути, анї вгорнути, анї нагодувати — таки нїчо не мож настарчити. Ходїт-ко трохи босі, та може вас борше повіхаплює.“
Сїв коло стола.
„Та може би-с дала ми шо їсти, ґаздине моя. Таже знаєш, шо-м ще сегодни нїчо у ротї не мав.“
Митриха встала з припічка і подала єму барабулю. Була застрашена як вівця.
Митро лупив барабулю, мачав у сіль і гриз хлїб.
„Вже ти мене годуєш... Але я тебе так нагодую, шо здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дїдька рогатого, або шо... Тицьне тобі барабулю тай диви си! Я вже не годен ноги за собов волочити !“
„А шо-ж вона тобі, синку, зварит ? Олїю нема, муки нема, та шо вона тобі зварит ?“
„Ваше, мамо, говоренє скінчило си. Сидїт собі на печи та кашлайте. Маєтків від вас не посїв єм, волів і коров не забрав єм, тай сидїт собі тихонько. Або лїпше собі погадайте, чим я вас буду ховати ? Чикаєте тої смерти як каня дощу, все „Божечку, Божечку, найди минї смерть,“ а то все на мою голову...“
Баба хотїла заплакати, але закашляла ся.
„Бігме, оглухну“ — казав Митро.
„Мой, ти, шибинику, чого ти чіпаєш си грьидок, хочеш горшки побити ? Та коби-с вже зачепив си на віки...“
І почав бити хлопця.
Дїти зверещали, баба не переставала кашляти.
„Та на цу хату птах би не сїв“ — говорив Митро.
„Але чого ти до дїтий прискіпав си, а вони шо винні, шо чоботи здривіли ?“
„Ти, суко, поналїплювала-с їх та поначинювала, та ще гавкаєш за ними. Я вас усїх поріжу...“
Підняв чобіт зпід лави і почав ним жінку бити. Врештї затягнув на себе кожушину тай виходив з хати.
„Аби я не діждав вертати си до цеї хати“ — сказав вже на порозї.
„Йди, йди, слухай за Канаду;
гадаєш, шо я піду з дїтьми дес на край сьвіта?...“ навздогінь сказала єму жінка.
* * *
Митриха топила в печи. Диму напхало ся повна хата і вона все втирала сльози. Дим очи виїдав.
Баба на печи стогнала.
„Коби то лїто. Порозходили би си по роботї тай би не гризли си на купі. Сонечко би порозводило гет по полю. А так пекло у хатї. Боже, Боже, не тримай нї білше на сьвітї, бо видиш, шо нема як жити...“
Дїти бігали по хатї. Але як хто здубонїв у сїнях, то вони тїкали на піч д’ бабі. Тогди тварі їх робили ся помучені і пригноблені. Все удавали спокійних, бо бояли ся, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злїзали з печи, аби гирцювати по земли.
Так голуби спускають ся цїлим стадом на тік. А як мужик рипне хатними дверми, то вони покидають зерно і перепуджені злїтають під небо.
20.05.1899