У тій хатинї, що лїзе під горб як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на земли кусень хлїба тай збанятко з водою. Дїти як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно дїяло ся, та не було що лїпшенького бабі добирати. А сидїти коло слабої у горячий час, то, Бог видїв, не було як.
У хатинї бренїли мухи. Сїдали на хлїб тай їли, залїзали в збаня тай воду пили. Як понаїдали ся, то сїдали на бабу. Лїзли в очи, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.
Лежала на земли та дивила ся блудними очима на хрест, що був у сволоцї вирізаний. Спалені губи з трудом розривала та білим язиком їх зволожувала.
Крізь шибки падало сьвітло соняшне. Краски веселки грали по зморщенім лици. Страшно було глянути на бабу у такім осьвітленю. Мухи зумкотїли, ріжнобарві сьвітла волочили ся разом з мухами по бабі, а вона мляскала губами та білий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грішницею, що карала ся від початку сьвіта та до суду-віку карати ся буде.
Як сонце вже злїзло бабі у ноги, як вже стануло коло того мотузка, що ним міх завязував ся, то баба почала качати ся по земли та збаняти шукати.
„Аді, аді, ого!“
Баба тихонько стала. Лиш рукою відганяла мари.
Зпід печи вилїз чорт з довгим хвостом тай сїв коло баби. Баба з трудом обернула ся від него. Чорт сїв знов навперед баби. Взяв хвіст у руки та гладив ним бабу по лици. Баба лиш клїпала очима затиснувши зуби.
Нараз вилетїла з печи хмара малих чортенят. Зависли над бабою як саранча над сонцем або як турма ворон над лїсом. Впали потім на бабу. Залїзали у вуха, у рот, сїдали на голову. Баба боронила ся. Великим пальцем тикала до середного і хотїла так донести до чола, аби перехрестити ся. Але малі чортики сїдали всїма на руку тай не допускали хрест на собі зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.
Баба довго змагала ся, але перехрестити ся не була годна. Врештї чорт обіймив бабу за шию тай зареготав ся, але так, що баба зірвала ся на колїна і впала лицем до вікна.
Відси летїли на бабу їздцї. У зелених кабатах, з люльками в зубах, на червоних конях. Вже наступали, вже бабі амінь !
Замкнула очи. Земля у хатї розпукала ся, а баба в розколїбину сточувала ся і падала у долину. Летїла все у спід та у спід. Десь у сподї чорт ймив єї, завдав на себе тай почав летїти з нею як вітер. Баба рванула ся тай головою грянула до стола.
Кров потекла, баба схлипала тай умерла. Голову перехилила коло ніжки від стола і широкими, мертвими очима дивила ся з укоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лишень мухи з роскошею лизали кров. Позакервавлювали собі крилця і щораз більше їх було у хатї червоних.
Сїдали на чорні горшки під печею та на миски на миснику, що на них були змальовані їздцї у зелених кабатах з люльками у зубах. Всюди розносили бабину кров.
20.05.1899