Дві Катинські трагедії

П’ять років тому, 10 квітня 2010 року о 10:41 за московським часом під час спроби приземлення на російське військове летовище "Смоленськ-Сєвєрний" зазнав катастрофи польський військовий літак Ту-154М. Внаслідок катастрофи загинули 88 пасажирів і 8 членів екіпажу літака. Колишній президент Польщі Александер Кваснєвський назвав цю трагедію – "Катинь №2".

Серед пасажирів, які летіли на відзначення 70-х роковин масових розстрілів офіцерів польського війська у Катинському лісі біля Смоленська, були найвищі урядовці Польщі: президент Лех Качинський та його дружина Марія, останній президент Речі Посполитої в еміграції Ришард Качоровський, віце-маршалки Сейму Кшиштоф Путра та Єжи Шмайдзінський, віце-маршалок Сенату Кристина Бохенек, уповноважений у справі захисту громадянських прав Януш Кохановський, голова Інституту національної пам’яті Януш Куртика, голова Польського національного банку Славомір Скшипек. шеф Бюро національної безпеки Александер Щиґло, секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Анджей Пшевознік (відомий львів’янам через суперечки довкола відбудови польських військових поховань на Личаківському цвинтарі).

На борту літака були також 13 депутатів Сейму та два – Сенату, 10 генералів (зокрема, шеф Генерального штабу Францішек Ґаґор та командувачі родів військ), представники громадських організацій, священики, службовці, охоронці...

Польська делегація мала вшанувати пам’ять полонених польських офіцерів, убитих енкаведистами у квітні 1940 року.

5 березня того року Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило секретне рішення про знищення понад 25 тисяч польських громадян – в’язнів таборів у Козельську, Осташкові та Старобільську, а також у в’язницях Галичини, Волині та Західної Білорусії, які треба було "розвантажити". Загалом  розстріляли близько 22 тисяч колишніх громадян ІІ Речі Посполитої. Зокрема 900 в’язнів із тюрем Львова, 500 – Тернополя, 400 – Станіславова, 200 – Дрогобича, по 500 –  Луцька та Рівного.

Серед них було понад 10 тисяч офіцерів, захоплених у полон у вересні 1939 року, а також поліціянти, прикордонники та понад 7 тисяч цивільних осіб (урядовці, промисловці, поміщики, інженери, вчителі, лікарі). Разом із поляками вбивали українців, жидів, білорусів.

Приречених на смерть перевозили до відособлених місць, переважно в лісах: Катинь біля Смоленська, Мєдноє біля Твері, П’ятихатки біля Харкова, Биківня біля Києва, Куропати біля Мінська. Там їх розстрілювали (переважно пострілами в потилицю) і закопували у великих ровах. У жовтні 1940 року Лаврентій Берія відзначив нагородами 125 функціонерів НКВД за "успішне виконання спеціальних завдань".

Після нападу Третього Райху на СРСР 1941 року прем’єр-міністр екзильного уряду Польщі, головний командувач польських збройних сил, генерал зброї Владислав Сікорський проводив перемови з радянськими дипломатами, навіть зустрічався у грудні того року зі Сталіним. Сікорський запитав про долю 4 тисяч польських офіцерів, яких не було вже у радянських таборах. Сталін цинічно відповів, що всі вони втекли до Манчжурії.

Тоді були встановлені дипломатичні стосунки між обома урядами та розпочалося формування польського війська в СРСР під командою генерала Владислава Андерса. Була оголошена амністія для частини поляків, ув’язнених у сталінських таборах. Нею скористалися також деякі українці з Галичини.

13 квітня 1943 року німці оголосили на весь світ про знайдені в Катинському лісі біля Смоленська останки чотирьох тисяч польських офіцерів, закатованих енкаведистами у 1940 році. Більшовики відмовилися визнавати цей злочин, звинувачуючи в ньому гітлерівців. В.Сікорський домагався створення комісії Міжнародного Червоного Хреста. В Москві звинуватили його у співпраці з гітлерівцями і 26 квітня зірвали дипломатичні стосунки з польським еміграційним урядом. А через три місяці, 4 липня 1943 року, генерал Сікорський трагічно загинув в авіаційний катастрофі біля Ґібралтару.

Московський уряд не визнавав своєї причетності до розстрілів в Катині. Організована ним комісія під керівництвом хірурга Миколи Бурденка звалила вину на гітлерівців, які нібито розстрілювали польських офіцерів восени 1941 року, коли Смоленськ був зайнятий німцями. Таким же чином радянська пропаганда пробувала приписати гітлерівцям і "українсько-німецьким націоналістам" масові розстріли в тюрмах НКВС Галичини і Волині у червні-липні 1941 року.

Докази причетності німців до розстрілів у Катині СРСР подала до Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, де їх розглядали у червні 1946 року. Але трибунал не визнав їх переконливими і не включив до звинувачувального вироку.

У роки "холодної війни" комуністичні уряди й офіційні історики СРСР і Польської Народної Республіки дотримувалися сталінської версії трагедії в Катині. При цьому намагалися про Катинь зайвий раз не згадувати. Натомість більшість поляків вважали ці вбивства справою НКВД.

Лише у 1990 році радянське урядове агентство ТАРС визнало Катинську трагедію "одним із тяжких злочинів сталінізму". Але за часів Путіна головний військовий прокурор Російської Федерації Алєксандр Савєнков оголосив у 2005 р., що "справа була закрита як військовий службовий злочин, пов’язаний з перевищенням службових обов’язків". Отже, державний злочин перетворено на ексцеси окремих виконавців. Хоча 26 листопада 2010 року Державна дума РФ ухвалила постанову "Про Катинську трагедію та її наслідки", у якій вказано, що ця трагедія сталася з безпосереднього наказу Сталіна й інших радянських керівників.

Російська влада не була в захваті від щорічних акцій із вшанування жертв Катині. А саме у квітні 2010 року з нагоди 70-річчя масових розстрілів мали відбутися великі заходи на найвищому рівні. У Польщі виникла навіть суперечка щодо того, хто має очолити делегацію – президент Лех Качинський (партія "Закон і справедливість" – PiS) чи прем’єр-міністр Дональд Туск (партія "Громадянська платформа" – РО). Врешті-решт вирішили летіти обидва – різними літаками.

Літак прем’єра успішно долетів до Смоленська 7 квітня 2010 року, і Дональд Туск спільно з тодішнім прем’єром Владіміром Путіним взяли участь у вшануванні пам’яті полеглих у Катині.

Натомість у суботу 10 квітня 2010 року президентський літак впав у лісі біля летовища. Лайнер знижувався до приземлення зі східного боку аеропорту в умовах густого туману за видимості до 200 м. Керівник польотів летовища "Смоленськ-Сєвєрний" П.Плюснін прийняв рішення відмінити приземлення і скерувати Ту-154 на запасний аеродром. Але начальник Плюсніна полковник Н.Краснокутський наказав знизити літак до висоти 100 м і спробувати приземлитися. Літак знизився до висоти 39 м, але пілоти не були певні, що їм вдасться успішно приземлитися, тому ухвалили рішення піднятися і піти на друге коло. Машина летіла над березовим лісом і вже зачіпалась за верхівки дерев. О 10:41 ліве крило зачепило березу зі стовбуром понад 30 см, і частина його відвалилася. Це сталося на висоті 15 м при швидкості бл. 270 км/год. Після цього літак впав на землю й розлетівся на тисячі уламків, частину з яких огорнуло полум’я. Всі 96 осіб загинули на місці падіння.

Сателітарна знимка місця катастрофи. 2010

Такою є офіційна версія російських іпольських комісій, які займалися вивченням обставин катастрофи. Хоча дехто з польських експертів з цими висновками не погоджується. Утворена 2010 року польська парламентська комісія, головою якої став Антоній Мацєревич, вважає, що причиною катастрофи не була береза, а вибух у літаку. Бо на фрагментах одягу одного з загиблих знайдено сліди тротилу. Дехто з польських публіцистів вважає, що катастрофа була "спланованим державним переворотом", здійсненим спільно з росіянами, яких не влаштовував національно й антимосковськи налаштований президент Лех Качинський. Преса наводить безліч фактів, які примушують замислитися над тим, що ж насправді сталося 10 квітня 2010 року.

Після катастрофи (10–18 квітня) у Польщі була оголошена національна жалоба . Президента та його дружину поховали з почестями на краківському Вавелі поряд із гробівцями польських королів. Новим президентом Польщі був обраний Броніслав Коморовський з партії РО.