З бурливих лїт (1903)

[З бурливих лїт. Львів, 1903, с.VII–XVI]

Передмова

Займаючи ся від довгих лїт студіями над розвоєм національного і партійного житя в Галичинї, а спеціально над історією „бурливих лїт“ 1846—1848, я мимохідь звертав увагу на деякі постатї та епізоди, що хоч і не стояли на першім плянї історичної сцени і для фахового історика тих часів мусять губити ся в масї, або дають лише якусь одну рисочку для характеристики ширшого історичного тла, та про те приковують до себе увагу беллєтриста своїм чисто людським змістом, своїм драматизмом. Такі епізоди самі напрошують ся під перо повістяря та новелїста, і я не міг оперти ся тій покусї. Правда, з намічених мною епізодів я опублїкував доси лише два: „Герой по неволї“, первісно написане по польськи як один роздїл повісти „Lelum-Polelum“ і надруковане також по польськи в скороченю в видаванім д. Катнером календарі „Lwowianka“, та ширшу повістку „Гриць і панич“, друковану в Лїтературно-науковім Вістнику 1899 р. Надто були в мене від давнїх лїт порозпочинані ще деякі оповіданя з сього циклю, головно оповіданє „Різуни“, яке я одначе викінчив аж сього року.

В отсьому виданю я міркував із разу подати всї оповіданя „З бурливих лїт“ у однім томі, але побачивши, що задля обєму матеріалу се неможливе, дїлю їх на два томики; призначене первісно для сього томика оповіданє „Герой по неволї“ буде поміщене в другім томику. А тепер іще кілька слів про жерела тих двох повісток, що поміщені в отсьому томику.

Певна річ, історична повість — не історія, а повістяр, навіть коли він користуєть ся історичними документами і малює факти згідно з ними, не повинен таїти перед собою і перед публїкою, що він анї на хвилю не перестає бути белетристом, „трувером“, тоб то винахідником по щасливому вислову середньовікових Французів. Історичні документи, навіть хоч як пильно й щедро б він використував їх, дають йому поодинокі риси до характеристики часу, блїді контури людий і подїй. Те, що творить суть артистичного твору— індівідуальне житє, рух і тепло мусить автор надати їм сам. Певна річ, і історик має по троха анальоґічне завданє, але лиш анальоґічне: він мусить із документів відгадати і відтворити перед читачем духа й характер часу, мусить віднайти по за тисячами дрібниць основну течію, по за відірваними явищами великий закон розвою, по за індівідуальними рисами — типове. Беллєтрист навпаки, ловить на лету самі явища, в вихрі історичних подїй він хапаєть ся за індівідуальність, виторочуючи її мов червону нитку з ріжнобарвної тканини, і тілько на тій індівідуальности, мимохідь, немов рікошетом показує великі історичні подїї, дає нам глядїти на них нїби через невеличке віконце. Його цїль тут як і всюди инде — мальованє людської душі в її поривах, пристрастях, змаганях, тріюмфах і усадках; чим живійше він на данім історичнім тлї змалює своїх героїв власне як людий, а не як манекени в історичних костюмах, тим кращий і тривкійший буде його твір.

Усе те я говорю, розумієть ся, не pro domo mea. На скілько менї вдало ся в отсих повістках змалювати живих людий і разом із тим віддати також кольорит і настрій даних історичних хвиль, не менї про се судити. Мої міркуваня нехай будуть сьвідоцтвом того, як я розумів своє завдан, а не осудом, як я виконав його. Для такого осуду я подаю тут деякі матеріяли.

Оповіданє „Різуни“ основане в першій лїнїї на оповіданю мойого пок. батька, який нераз, хоч і загально, згадував про переполох, зроблений на Кальварії приходом великої громади мазурських різунів у осени 1846 р. Оттим то перший нарис сього оповіданя в віршованім обробленю входив у склад поеми „Панські жарти“, основаної також на батькових оповіданях. Та пізнїйше, перероблюючи сю поему для друку, я викинув сей і деякі иньші зайві епізоди і пробував обробити звістку про прихід різунів на Кальварію в окремій поемцї. Та й сей плян я закинув, надибавши 1884 р. в архіві д. Вол. Федоровича в Вікнї лист одного сучасника, де подано ось яку звістку про сей, історикам того часу, скільки відаю, незвісний факт. Лист писаний з Бірчі 18 жовтня, три дни по фактї, і ось що говорить про нього: 15 tego miesiąca był odpust na Kalwaryi, gdzie się znajdowało z 80.000 ludzi, a trzecia część z tego przez Birczę się wlekła. Możesz sobie przedstawić, jaki to był przyjemny widok przypatrywać się tym zbójcom, którzy szli na Kalwaryę pozbyć się grzechów zabójstwa, których się dopuścili, aby mogli na nowo zabijać i mordować. Na Kalwaryi było by niezawodnie przyszło do jakiego zaburzenia, ale były cztery kompanie wojska w bliskości i cztery armaty. Jednakże jednej nocy, jak się zdaje, złodzieje musieli narobić trwogi i wszyscy gdzie kto mógł uciekał, bo jak gruchnęło, że rano już mnóstwo wyrżnęli, to możesz sobie wystawić, co się tam działo: komisarze i księża uniccy z klasztoru aż patynki pogubili, a panny lwowskie w koszulach po lasach się błąkały. Wojsko potem chwaliło się, że jak by nie my, to by tu wszystkich wyrżnęli Polacy, — a to żeby jeszcze większą nienawiść między ludem rozniecić“. Автор сього листа підписаний „Adam“ — прозвища я не міг довідати ся, очевидно се той сам Адам, який у нарисї Йосифа Якубовича „Światło і cienie“ оповідає про свою „Obronę dworu і miasteczka Birczy w ziemi sanockiej r. 1846* (див. Album Lwowskie, wydane przez Henryka Nowakowskiego, Lwów 1862, стор. 201—203). Значить, сей п. Адам по троха історична фіґура, хоча теперішнї польські історики того часу, як Осташевскі-Бараньскі та Шнір-Пепловскі сей епізод поминають мовчанкою.

Далеко виднїйшою фіґурою був один із героїв другого оповіданя, поміщеного в отсїй книжцї, Нїкодим Пшестшельский. Історики польської конспірації 1846 р. подають, що він разом із своїм братом Вінкентієм був орґанїзатором революційного руху в турецькім повітї. Вони оба, як твердить Шнір-Пепловскі (Z przeszłości Galicyi 1772—1862, tom II., Lwów 1894, стор. 172—173), разом з Альбертом Стшелєцким удержували тїсні зносини з повстанцями в Сяніцкім, але ревізия, доконана д. 22 лютого через комісію прислану з Самбора разом із сильною військовою асистенцією перешкодила виконаню їх намірів“. Троха більше деталїв подає Осташевскі-Бараньскі (Krwawy rok, opowiadanie historyczne, Złoczów, стор. 166—167), хоча наплїв дурниць, роблячи орґанїзаторами турецького повіту Льва Мазуркевича, еміґранта, та Юлїяна Госляра, що в сам день різнї тілько що прибув із Угорщини до Гачова і там був арештований Мазурами (пор. Schnür-Peplowski, Z dziejów Galicyi, t. II, стор. 164). Осташевскі-Бараньскі подав, невідомо на якій підставі (бо похвальним польським звичаєм оба ті пани не цитують своїх жерел), що Нїкодим і Вінкентій Пшестшельскі були державцями Турки, що обік них аґітував ще третїй Пшестшельскі, Альберт, властитель дібр Комарники (Шнір-Пепловскі, як ми бачили, знає про Альберта Стшелєцкого, а не Пшестшельского), і пише, що віддїл у Турцї був „wcale liczny“, але в передодень вибуху хтось зрадив конспіраторів. Довідавши ся, що староста Гіцґерн уже перед тим вислав сильний віддїл війська до Турки, (значить, плян мусїв бути вже перед тим зраджений!) мусїли занехати свій намір.

І справдї прибув сильний віддїл війська під проводом протоколїста Костгайма, який протягом чотирох днїв переводив ревізії. Рівночасно коштом заряду дібр камеральних утворено численні і сильні віддїли урльопників під проводом головно стражників фінансових“.

Цїкаво, що оба польські історики промовчали те, що дїяло ся далї, і при тім промовчали одно дуже інтересне сьвідоцтво, бо власну заяву Нїкодима Пшестшельского. Вона була надрукована в 1848 р. в ч. 8 польської ґазети „Rada Narodowa“, виданім д. 29 цьвітвя. Подаю сей документ, що був головною основою мойого оповіданя, в дословному текстї.

„Ja Nikodem Przestrzelski, więzień stanu, w r. 1846 w miesiącu lutym przed tajną policyą i strażą finansową uchodząc, d. 25 lutego w wieczór przybyłem do wsi Stuposiany cyrkułu sanockiego, mej niegdyś dziedzicznej, z prośbą, by mię jej gromada przed ścigającą mię siłą ukryła. W tym celu powierzyłem się najprzód kmieciowi Hryc Dziuryk, który z radością mię powitawszy, wszelką pomoc obiecał i słowa swego uroczyście dotrzymał; albowiem najprzód zawiadomił o mym pobycie swych sąsiadów: Fedia Turków, Andreja Mycak wójta, Jurka Maynus, a w końcu całą gromadę, przechował mię częścią w swej chałupie, częścią w lesie cztery przeszło tygodnie. Gromady tej kmiecie koleją karmili mię, dzieląc się ostatnim kawałkiem chleba ze mną, i koleją dodawali mi codzień innego towarzysza mego ukrycia dla obrony i pociechy mojej, nadto przesyłali mi przez tychże wysłanników wiadomości o usiłowaniach i krokach przez władzę do mego wyśledzenia poczynionych, a w szczególności donieśli mi, że Czaczkowski, rządca dóbr kameralnych Łomna w miasteczku Lutowiskach podczas targów i jarmarków głosił i obiecywał 200 zł. m. k. nagrody za wyśledzenie moje, i zarazem przysłali mi zapewnienie, że żadne obietnice nie zdołają nakłonić ich do wydania mię; że mię przeciw każdemu z narażeniem siebie bronić będą. Dotrzymali wiernie tego przyrzeczenia; bo gdy powzięto poszlakę, że się ukrywam w lasach gór sanockich i wysłano komisarza cyrkułowego i finansowego z oddziałem wojska, aby za pomocą gromad kilkunastu wsie okoliczne i lasy wspomniane przejść, przeszlakować, przerewidować, gdy kolej rewizyi przyszła na wieś wspomnianą Stuposiany, dwór i mieszkanie p. Leszczyńskiej przetrząsać zaczęto, natenczas wójcik Hnat Majnus pilnujący oraczów w polu, tę rewizyę ujrzawszy, oderwał od pługa kmiecia Fedia Turków, wysłał go do mnie do lasu z poleceniem, aby o zbliżeniu się rewizyi mię szukającej zawiadomił i w głąb lasów w parowy ukrył; zaś oraczom w polu będącym i świadkom tego polecenia najściślejsze milczenie polecił. Komisya przetrząsnąwszy dwór i wieś całą, a nie znalazłszy mię, uwięziła Hryca Dziuryka, snąć przez nieznanego denuncyanta jej wskazanego, i w celu zmuszenia go do wydania mię 52 kijów publicznie przed karczmą wobec gromad przez kaprala wyliczyć mu kazała; lecz komisya skutku nie osiągła, bo Hryc Dziuryk z nadludzkiem męztwem kije wytrzymał a mię nie zdradził — potem go uwięziono i użyto podstępu, strasząc żonę jego, że nazajutrz męża jej powieszą, jeżeli miejsca mego ukrycia nie wyda — i udało się komisyi tym postrachem wymodz od słabej kobiety wyznanie, że mię w lesie ukryto. Po tem wyznaniu las z wojskiem i gromadami rewidując na nowo, dnia 27 marca 1846 (в текстї через помилку 1847) złapano mię, a Hryca Dziuryka z aresztu wypuszczono — który o tem wszystkiem co zaszło uwiadomiony żonę swą za zdradzenie miejsca mego ukrycia surowo ukarał. Fedio Turków, niegdyś przed laty odemnie za występek ukarany, po mem złapaniu powierzone mu we cztery oczy 200 zł. m. k. do schowania odniósł mi i oddał, przyłączając podziękowanie i uznanie, że kara przed laty na nim wykonana zrobiła go ze zbrodniarza uczciwym człowiekiem i z biedaka najzamożniejszym gospodarzem tej wioski. Przeto mam sobie za obowiązek dać świadectwo prawdzie i dopełnionego przez powyższych' obowiązku braterstwa, zarazem podziękować tej gromadzie, a w szczególności Hrycowi Dziuryk za ten prawdziwie braterski czyn pomocy i poświęcenia się za brata, zanim Opatrzność postawi mię w możności dopełnienia całkowitego obowiązku wdzięczności“.

В се положенє Нїкодим Пшестшельский не прийшов. Остатня згадка про нього, се урядовий виказ застрілених у часї бомбардованя Львова і боротьби на барикадах д. 1 падолиста 1848 р. (див. рукопис біблїотеки Оссолїнських ч. 1780, передруковано в Пепловского Z dziejów Galicyi II, стор. 319); назва Нїкодима Пшестшельского стоїть там на 25-тім місцї.

Менї лишаєть ся згадати ще про иньші історичні особи, згадані в тім оповіданю. Ґенерал Йосиф Бем, один із видних учасників польського повстаня 1831 р., прибув до Львова д. 21 серпня 1848, з тою метою, щоб обняти провід у задуманому вже тодї повстаню. Шнір-Пепловскі оповідає, що зараз по своїм приїздї до Львова Бем „удав ся до Вибрановского (коменданта ґвардії народової) і заявив йому отверто, що коли рада адмінїстраційна ґвардії зреорґанїзує ся так, що в її склад війдуть особи вказані спільно Бемом і Вибрановским, і коли та рада намісь „Ради Народової“ обійме моральний провід краю в свої руки, тодї ґвардія одержить сто тисяч штук француських карабінів і 200 тисяч франків готівкою. Вибрановскі звернув увагу ґенерала на те, що такий значний набуток оружя і гроший був би, що правда, для ґвардії дуже пожаданий, але сповненє условин, від яких він залежав, являло ся поважною небезпекою супроти „wichrzeń świętojurskiej partyi" та ворожої постави сїльського люду" (Z przeszłości Galicyi II, 297). Очевидно реорганїзація ґвардії, проєктована Беком, мала на метї поставленє її на воєнній стопі і захопленє для самого Бема „моральної“ діктатури над цїлим краєм. Хочаж Вибравовскі не пішов за його планом, то все таки Бем не переставав аґітувати за ним; від пок. Івана Борисїкевича чув я, що він день у день пересиджував на сьвятоюрській горі рисуючи плани Львова для стратегічних цїлий. У вересню, як каже Шнір-Пепловскі, він знову подав Вибрановскому плян реорґанїзації ґвардії народової, при помочи якої надїяв ся з добрим успіхом „rozwinąć sztandar powstania". Рівночасно він оголосив друком якусь полїтичну відозву, що звернула на нього увагу власти і зробила йому неможливим дальший побут у Львові. Сеї відозви менї не доводило ся бачити; польські історики, яким хочеть ся представити львівський рух 1848 р. зовсїм невинним і леґально-патріотичним, також не цитують її.

Найбільше свободи я позволив собі з Курцвайльом, зідентіфікувавши його з комісарем, що 1846 р. робив трус у Ступосянї. Дїйсний історичний Курцвайль був львівський швець і цехмістер, Чех родом, якого підозрівали за шпіонство. Д. 2 липня його арештувала ґвардія народова разом із урядником магістрату Штроплем буцїм то за підбурюванє вояків проти ґвардії. Його держали пару день у арештї, потім передали судови, який одначе випустив його на волю. Цитована в оповіданю співанка про Штропля і Курцвайля див. Kurjer Lwowski 1848, ч. 6, стор. 24. В тій самій ґазетцї ч. 7, стор. 37, поміщено також гумористичний протокол із Курцвайлем, де вичислено всї його злочини, а на стор. 963, карикатурний рисунок з подобизною його й Штропля.

Сї нотатки для історика, та вони можуть придати ся й критикови, якому-б захотїло ся розібрати історичний зміст мойого оповіданя.

Іван Франко.