[Зоря,1890, № 12 (15 (27).VI), с.135–137]
Борисъ Грабъ бувъ хлопска дитина. Батько єго, заможный господарь въ пôдгôрскôмъ селѣ Д. коло Добромиля, вôддавъ єго, свого найстаршого сына, до школы, спершу до Лаврова до Василіянъ, а-вôдтакъ до Перемышля до ґімназіѣ. Борисъ учивъ ся дуже добре и вчасно почавъ заробляти собѣ на хлѣбъ лєкціями. Батько бажавъ, щобъ скôнчивши ґімназію сынъ ишовъ до семінаріѣ, але Борисъ оперъ ся и пôшовъ до Вѣдня на медицину.
Ще въ ґімназіи Борисъ занимавъ видне мѣсце середъ соученикôвъ, ба й учителѣ глядѣли на него, якъ на головну оздобу закладу. Обдарованый надзвычайными спосôбностями, величезною памятю, быстрымъ и яснымъ розумомъ, вôнъ зъ вроджеными дарами лучивъ величезну пильнôсть и працьовитôсть, замилуванє до порядку и точности и выроблене ґімнастикою та фізичною працею здоровлє та сильне зложенє тѣла. Свôй часъ умѣвъ вôнъ такъ роздѣлити, що на всяку роботу, на всяку науку находивъ часъ и пору. Ще въ ґімназіи вôнъ зъ власнои охоты вывчивъ ся кôлькохъ европейскихъ языкôвъ, прочитавъ въ кождôмъ зъ нихъ чôльни̂ творы літературы, яки̂ тôлько мôгъ запопасти вь такôмъ малопросвѣтнôмъ го́родѣ, якъ Перемышль, але крôмъ того живучи два роки у столяря, вывчивъ ся столярства, вôдтакъ у токаря токарства, и ще въ семôй клясѣ не побоявъ ся насмѣшокъ товаришѣвъ, ба й деякихъ учителѣвъ, але перейшовъ на житє до одного шевця и въ замѣну за объучуванє єго сына вывчивъ ся й того, у школярѣвъ такъ погордженого ремесла. Тôлько одинъ учитель, Мѣхоньскій, хваливъ Граба за те, заохочувавъ и другихъ вчити ся ремесламъ, хочь, розумѣє ся, надармо. Отсе намаганє — сполучити науку зъ фізичною працею, звело Бориса зъ Мѣхоньскимъ, котрый самъ зазывавъ єго до себе до хаты, часто розмовлявъ зъ нимъ и старавъ ся по змозѣ дати єго мысленю и науцѣ живый, вôльный вôдъ шкôльного педантизму и заскорузлости напрямъ.
Мѣхоньскій, се була вельми ориґінальна и симпатична постать, рѣдка поява мѣжь ґімназіяльными учителями. Въ высокôй мѣрѣ нервный и чуткій, вôнъ умѣвъ бути терпеливымъ и повôльнымъ та лагôднымъ. Все въ нѣмѣ, вôдъ нерôвного, порывастого ходу и быстрого, але мигаючого погляду ажь до методы навчаня приступного, живого, а строго предметового (вôнъ учивъ математики, льоґіки и психольоґіѣ) а заразомъ прибраного въ яки̂сь педантични̂ формы, въ якусь дрôбничку формалістику, — все, кажу, въ нѣмъ було немовь навмысно зложене зъ суперечностей. Мягкого серця и доброи душѣ, вôнъ мôгъ довести до розпуки ученика, хочь и спосôбного, але повôльного, флеґматика; тôлько нервни̂, прудки̂, рухливи̂ натуры могли єму подобатись. А прецѣнь той самъ чоловѣкъ зъ педантичною строгостю наглядавъ за тымъ, якъ ученикъ при таблицѣ стоить, якъ держить крейду, якъ маже губкою, якъ кланяєсь, и не вважавъ лишнѣмъ по десять разъ на кождôй годинѣ навчати ученикôвъ методичности, повôльного, але ясного думаня, точности и економіѣ у всѣхъ рухахъ, поступкахъ и дѣлахъ.
— Не надто квапъ ся, не надто й гай ся! Нѣчого за много! — отсе були єго улюблени̂ приказки. Ученикъ, котрый на завдане пытанє вôдповѣдавъ надто швидко и гладко, вôдъ разу збуджувавъ єго недовѣрє.
— А покажи но ты менѣ книжку, зъ котрои ты се такъ гладко на память навчивъ ся, — звыкъ вôнъ бувъ говорити такому ученикови по выслуханю єго вôдповѣди, а коли той упиравъ ся при тôмъ, що се говорить не зъ памяти, але зъ головы, завдававъ єму для пробы таке пытанє, якого не було въ книжцѣ, и на котре треба було вôдповѣсти зъ добрымъ намысломъ. Такими пытанями вôнъ выпробовувавъ спосôбнôсть мысленя у своихъ ученикôвъ. И вже у котрого побачивъ, що вôдповѣдь на пытанє выходить справдѣ здобуткомъ єго власнои мысли, для такого мавъ велике поважанє.
Грабъ вôдъ разу, ще въ третѣй клясѣ низшои ґімназіѣ, звернувъ на себе увагу Мѣхоньского. Въ ту пору бувъ се дикій, валовитый и неохарный хлопець, котрый мѣжь усѣми учениками̂ своєи клясы вызначувавъ ся нечищеными по кôлька недѣль чобôтьми, брудною сорочкою, подертымъ сурдутомъ, нечесанымъ волосємъ и — першою льокацією. Наука въ двохъ першахъ ґімназіяльныхъ клясахъ вымагала тôлько памяти, а не працѣ думокъ; для того Грабъ, обдарованый такою надзвычайною памятю, що всѣ выклады учителѣвъ запамятувавъ вôдъ разу въ школѣ, не вчивъ ся дома нѣчого, але поробивши писемни̂ роботы, коли були позавдавани̂, и вôдбувши двѣ або три годины лекцій приватныхъ (учивъ звычайно своихъ товарашѣвъ одноклясникôвъ, и то такъ, що одинъ або два платили єму по два ґульдены мѣсячно, а на вчѣнє сходивъ ся весь „сѣрый конець“ клясы), втѣкавъ зъ гурту и забавлявъ ся по своєму. Живъ вôнъ въ самôй поганôй части мѣста, надъ невеличкимъ потокомъ, обставленôмъ по обохъ бокахъ поручями. Грабъ вылазивъ на те поручє и ходвъ по нѣмъ, вызувши чоботы. Поручє було невысоке, пôвтора лôктя понадъ улицю, — але стояло на самôмъ березѣ потока, а берѣгъ бувъ высокій и стрôмкій, стѣною знимавъ ся на якихъ три сяжнѣ. Понадъ таку пропасть Борисъ ходивъ цѣлыми годинами; у другихъ свѣтъ крутивъ ся, коли тôлько зъ боку глядѣли на него, а єму байдуже. Разъ якось Мѣхоньскій переходивъ туды и побачивъ єго при тôмъ занятю. Думавъ, що хлопець побачить єго и втече, але Борисъ ишовъ спокôйно, рôвно, не змигаючи окомъ зъ поручя и нѣчого бôльше не бачивъ. Похожій бувъ на люнатика. Мѣхоньскій пôдôйшовъ ажь просто него й кликнувъ:
— А ты що робишь?
Борисъ оглянувъ ся, змѣшавъ ся; Мѣхоньскому бачилось, що вôнъ отъ-отъ захитаєсь и упаде, — тожь прискочивъ и вхопивъ єго за руку.— Що се ты робишь? — повторивъ учитель.
— Про...про...про... — лепотѣвъ хлопець, мовь вкопаный стоячи на мѣсци, на поручю.
— Злѣзь на землю и говори порядно! — строго сказавъ Мѣхоньскій.
Борисъ зôскочивъ зъ поручя, але на вчителеви̂ допыты нѣчого не вмѣвъ вôдповѣсти.
— А лекціѣ на завтра вмѣєшь ?
— Вмѣю.
— А задачѣ, препараціѣ маєшь?
— Маю.
— И чогоясь ты ходишь туды?
— А щожь маю робити ? — простодушно запытавъ Борись.
— Алежь ту можешь вязи зломити.
— Нѣ, не зломлю.
Мѣхоньскій заинтересувавъ ся занедбанымъ хлопчиною. На годинахъ альґебры мавъ вôнъ зъ нимъ муку: анѣ стати, анѣ крейду взяти, анѣ писати, анѣ говорити порядно вôнъ не вмѣвъ, але за то въ вôдповѣдяхъ єго учитель бачивъ розумъ и пробуджуючу ся власну думку.
— Де ты живешь? — запытавъ Мѣхоньскій Бориса. Той показавъ.
— Ходи, хочу подивити ся.
Борисъ попровадивъ єго.
— Якъ ту вохко! якъ ту брудно! якъ ту тѣсно! Якій ту галасъ! Яка ту задуха! — разъ по разъ выкрикувавъ Мѣхоньскій.— Ну, и не диво, що ты волишь по поручю лазити, нѣжь ту сидѣти. Ту сидѣти, то смерть ! Чому тебе батько де инде не намѣстить ?
— Бо сей господарь єго знаёмый.
— Якъ маєшь вôльный часъ, то приходи до мене,— сказавъ учитель. — Ты знаєшь, де я живу?
— Знаю.
— Прийдешь?
— Прийду.
Але Борисъ не йшовъ до Мѣхоньского. Мѣхоньскій живъ въ гарнôмъ домику надъ Сяномъ. Переходячи поузъ того домика, Борисъ неразъ бачивъ гарне, паньске урядженє въ єго нутрѣ, и встыдавъ ся йти туды. Минувъ тыждень, Мѣхоньскій немовь и забувъ про Бориса, хочь три разы державъ годины въ єго клясѣ. Ажь за четвертымъ разомъ выкликає Бориса до таблицѣ. Живо забилось серце у хлопця, весь спаленѣвъ, але напружаючи всѣ силы духа и тѣла, старавъ ся зручно выйти зъ лавки, стати при таблицѣ, взяти въ праву руку крейду а въ лѣву губку, словомъ робити усе такъ, якъ Мѣхоньскій любивъ. А Мѣхоньскій стоявъ зъ боку и пильно дививъ ся на него, не кажучи й слова. Тôлько всмѣхавъ ся зъ за своєи густои, чорнои бороды, але Борисъ того не бачивъ.
— А зъ него може славный хлопець выйти, — сказавъ вôнъ нѣбы самъ до себе, але такъ, що цѣла кляса учула; и Борисъ учувъ. Серце єго заметалось, затрепетало якоюсь радôстю; вôнъ почувъ встыдъ, що не заслуживъ на таку добрôсть учителя, що не додержавъ даного єму слова. Мѣхоньскій продиктувавъ єму якесь завданє, Борисъ написавъ, и по короткôмъ розмыслѣ спокôйно, не спѣшачись, по порядку принявъ ся розвязувати єго. Мѣхоньскій ходивъ на пальцяхъ по клясѣ и любувавъ ся.
— Добре ! — сказавъ вôнъ, коли робота була зроблена, — добре, дуже добре ! Сѣдай на мѣсце.
Борисъ поклавъ крейду й губку и сѣвъ.
— Говъ, — скрикнувъ наразъ Мѣхоньскій, немовь нагадавши собѣ щось. — Борисъ Грабъ! А скажи но ты менѣ, хто є найбôлыпій дурень въ тôй клясѣ?
— Я! — сказавъ Борисъ, майже не надумуючись.
— Для чого?
— Бо давъ слово прийти до пана професора, а не прийшовъ.
— А для чого не прийшовъ ?
— Бо... бо... бо... Борисъ занявъ ся, почервонѣвъ по сами̂ уши — и заплакавъ.
— Ага, бачишь, — сказавъ Мѣхоньскій. — А ты ва другій разъ не будь дурень и приходи.
— Прийду.
Вôдъ того часу Борисъ почавъ вольными хвилями ходити до Мѣхоньского. Той зъ разу мусѣвъ освоювати єго, добротою и ласкою зъєднати собѣ єго повне довѣрє, а вôдтакъ принявъ ся „цивілізувати“ сего дикаря. Почавъ вôдъ того, що навчивъ єго порядно ходити прямо, не перевалюючись зъ боку на бôкъ, зъ пôднесенымъ лицемъ, навчивъ кланятись, сѣдати, навчивъ тои акуратности и економіѣ у всѣхъ рухахъ, словахъ и поступкахъ, котра, якъ вôнъ говоривъ, повинна цѣхувати розумного, освѣченого и практичнымъ житємъ живучого чоловѣка. Вôнъ принявъ ся робити зъ нимъ хатню ґімнастику, щобъ призвычаити єго до прецизіѣ и скорости въ рухахъ. Вôнъ постаравъ ся и вынайшовъ для него инше, здоровѣйше помешканє, якъ разъ у столяря, и велѣвъ Борисови вчитись столярства. Книжокъ поки що вôнъ не дававъ єму нѣякихъ; доволѣ зъ тебе и шкôльныхъ, на инши опôсля черга прийде, — говоривъ вôнъ. Теперь роби на варстатѣ! И Борисъ робивъ. Ажь въ пятôй клясѣ Мѣхоньскій, бачучи, що хлопець и фізично выробивъ ся, якъ дубчакъ здоровый ставъ та моторный та цѣкавый, и що духъ єго доволѣ окрѣпъ и привыкъ до методичнои працѣ, почавъ давати єму книжки до читаня зъ своєи бібліотеки. Зачавъ, розумѣє ся, вôдъ тои азбуки людскости та цивілізаціѣ, вôдъ Одиссеѣ, котру давъ хлопцю читати въ нѣмецкôмъ перекладѣ. Борисъ перечитавъ безсмертну поему однымъ духомъ за кôлька день, и принѣсъ Мѣхоньскому книжку назадъ зъ подякою.
— А що, прочитавъ?
— Прочитавъ.
— Ну, розкажи менѣ, що ты прочитавъ?
Борисъ приготованый бувъ на те пытанє. Вôнъ розказавъ Мѣхоньскому змѣстъ поемы, дѣтскимъ звычаємъ пôдносячи бôльшь чудесни̂ та фантастични̂ пригоды, а поминаючи бытови̂ картины.
— Ну, добре, — сказавъ Мѣхоньскій, — але знаєшь ты що, се тôлько одна половина Одиссеѣ, оте все, що ты менѣ ту розказавъ.
— Одна половина! — скрикнувъ здивованый хлопець.
— Еге, одна половина.
— Значить, є ще й друга?
— Є й друга.
— А де є ? Може можна просити пана професора?
— Оту є ! Въ тôй самôй книжцѣ. Возьми єѣ и прочитай ще разъ, а тодѣ розкажешь менѣ й другу половину.
Борисъ бувъ троха розчарованый ; взявъ книжку, але кôлька день не мавъ охоты брати ся на ново до читаня.
— А що, находишь другу половину Одиссеѣ? — запытавъ єго Мѣхоньскій.
— Нѣ, не находжу.
— А читаєшь ще разъ?
— Читаю.
— Не бреши, Борисе! — на пôвъ лагôдно, на пôвъ жалôбно скрикнувъ Мѣхоньскій. — Ты не зачинавъ другій разъ читати, а тобъ напевно знайшовъ и другу половину. Правда, що не зачинавъ?
— Не зачинавъ, — сказавъ завстыданый Борисъ.
— То-то й є. Адже я знаю, що такій розумный хлопець якъ ты якъ прочитає таку розумну книжку, якъ Одиссея, то мусить найти й другу єи половину.
Ся розмова глыбоко кольнула Бориса. Вôнъ постановивъ собѣ нѣколи не брехати и взятись заразъ-же другій разъ читати Одиссею. Теперь, знаючи єи змѣстъ, вôнъ читавъ єѣ помалу. Живи̂ бытови̂ картины поемы насували єму на память рôвно живи̂ картины того сѣльского житя, якимъ живъ єго батько, середъ якого й самъ вôнъ вôдъ малу выроставъ. Чимъ дальше вглублявъ ся въ поему, тымъ бôльше блѣдли въ єго памяти фантастични̂ пригоды та мітольоґічни̂ дивогляды, а за то тымъ яркѣйше вызначувались картины сѣльского вѣча, подорожѣ кôньми, сѣльского празнику, перучихъ на рѣчцѣ дѣвчатъ, гостины, саду, сѣльскихъ игрищь, житя пастуха въ полѣ и т. д. Прочитавъ другій разъ поему зъ далеко бôльшимъ интересомъ, якъ першій разъ, и Мѣхоньскому симъ разомъ розказавъ зовсѣмъ иншій змѣстъ, якъ першимъ разомъ. Живи̂ споминки зъ власного житя додавали єго оповѣданю ще бôльше свѣжости, ясности и выразу.
— А видишь, — сказавъ Мѣхоньскій, стараючись; не показати своєи радости. — Правда, що ся половина рôвно цѣкава, якъ и тамта, котру ты менѣ розказавъ першимъ разомъ?
— И ще цѣкавѣйша! — сказавъ Борисъ.
— А чому цѣкавѣйша?
— Тому... тому... Борисъ хвилю нагадувавсь, немовъ шукаючи слôвъ, щобъ выразити те, що не зовсѣмъ ще ясно накльовувалось въ єго душѣ.— Я думаю... Менѣ представляє ся цѣла Одиссея якъ дôмъ. Отси̂ образы зъ житя, то фундаментъ, то зрубъ, а тамти̂ чудесни̂ пригоды, то гарни̂ узôрчасти̂ оздобы, ґанки, дахъ.
— Браво! — сказавъ Мѣхоньскій.— Виджу теперь, що тобѣ можва й други̂ книжки давати читати !
Вôдъ того часу пôдъ проводомъ Мѣхоньского Борисъ прочитавъ усѣ найкрасши̂ творы Ґетого, Шіллера, Лєссінга та Вілянда. Щобъ прочитати Аріоста, Данта и Тасса, вôнъ вывчивъ ся италіяньскои мовы; щобъ прочитати Ляфонтена, Молієра и Расена — французкои. Мѣхоньскій старавсь выроблювати єго смакъ, дискутуючи зъ нимъ о тыхъ творахъ чôльвыхъ майстровъ всесвѣтнои літературы. Для зрозумѣня тыхъ творôвъ вôнъ заставлявъ Бориса читати докладни̂ житєписѣ ихъ авторôвъ, збôрники ихъ листôвъ, исторію часу, въ котрôмъ вони жили, приучувавъ єго розумѣти всякій твôръ людского духа на основѣ того часу и тыхъ живыхъ взаєминъ людскихъ, котрыхъ вôнъ бувъ вытворомъ и выразомъ. Жива основа, — ось на що головно старавъ ся Мѣхоньскій звернути увагу свого улюбленого ученика. И звôльна, зъ по за артистичныхъ и поетичныхъ дискусій высували ся увага о самôмъ житю людскôмъ, о сучасныхъ працяхъ и змаганяхъ людского духа, о сучаснôй науцѣ историчнôй, природничôй и суспôльнôй. Мѣхоньскій бувъ чоловѣкъ широкои освѣты, такожь колишній еміґрантъ; загнаный обставинами житя въ глухій галицкій го́родокъ, вôнъ чувъ потребу хочь якои небудь духовои, свобôднѣйшои и шкôльнымъ реґуляміномъ не прописанои роботы, и вдоволявъ ту потребу працею надъ ширшою, свобôднѣйшою освѣтого бодай одного, найспосôбнѣйшого зъ помѣжь своихъ ученикôвъ.
Але на розвою тѣла и розуму не кôнчилась выховуюча дѣяльнôсть Мѣхоньского, — розвôй моральнои истоты чоловѣка займавъ у него трохи чи не найважнѣйше мѣсце. Правда, моральнôсть понимавъ, вôнъ далеко ширше и гуманнѣйше, нѣжь єѣ понимають звычайно ґімназіяльни̂ учителѣ и шкôльни̂ реґуляміны. На всѣхъ протоколахъ ґімназіяльныхъ конференцій, де выключувано ученикôвъ за гру въ карты, піятики и зносины зъ дѣвчатами, стояло имя Мѣхоньского мѣжь голосуючими противъ выключеня, и то звычайно такихъ голосуючихъ бувъ усего вôнъ одинъ. „Я нe похваляю тыхъ поступкôвъ, — говоривъ вôнъ, — але одно те, що вони все таки не таки̂ вже смертельни̂ грѣхи, щобъ за нихъ морально убивати хлопця, а друге те, що всему тому въ великôй мѣрѣ мы сами̂, мы, учителѣ винни̂! Займѣть, заинтересуйте хлопця наукою, давайте єму зъ себе прикладъ справдѣ духового, наукового житя, то вôнъ прилипне до васъ всею душею и не подумає навѣть о піяньствѣ и картахъ. А що до дѣвчатъ — етъ, и говорити не стоить те, що вже давно воробцѣ повинни̂бъ на дахахъ цвѣркати!“ Звѣсво, таки̂ єго слова справы не поправляли; учителѣ не вагувались „морально убивати“ що року по кôлька або й по кôльканадцять молодыхъ людей за таки̂ проступки.
Борисъ, для котрого Мѣхоньскій зробивъ ся правдивимъ духовымъ батькомъ, анѣ не подумавъ нѣколи про карты та піятику. Тай нѢколи єму було; завсѣгды множество роботы, и то роботы такои приманливои, що нѣякими картами, нѣякою піятакою єго вôдъ неи не вôдтягнешь. А по-за тою дрôбною, щоденною роботою виднѣлись таки̂ обширни̂, свѣтли̂ и безковечни̂ горизонты новои, ще красшои и приманливѣйшои роботы, що забутись хочь на часокъ, заголомшитись чи то картами чи трункомъ Борисъ уважавъ-бы для себе простою стратою, а не приємностю.
Мы вже бачили, якимъ простымъ, натуральнымъ способомъ Мѣхоньскій розбудивъ въ хлопячôй душѣ постанову — нѣколи не брехати. Дальше выховане тôлько змôцнювало ту постанову, утвердило єѣ незрушимо. Живучи въ ненастаннôй, але рôжнороднôй и для того не томлячôй працѣ, Борисъ привыкъ добре обраховуватись зъ силами, приступаючи до якои небудь роботы; привыкъ рахуватись изъ словами; не обѣцювавъ такого, чого не мôгъ сповнити, а обѣцявши, всѣхъ силъ докладавъ, щобъ таки сповнити. Для того не попадавъ нѣколи въ таке фальшиве положенє, де-бы мусѣвъ крутити, выбрѣхуватись, якъ то кажуть, „мылити очи“. Товаришѣ знали и высоко цѣвили єго словнôсть. Коли котрый запытавъ ся єго о що небудь, то мôгъ бути певный, що Борисъ або скаже єму вôдвовѣдь зовсѣмъ докладну, або вôдповѣсть прямо, що сего не знає. На пôвъ жартомъ єго прозвали „Епамінондомъ“, вычитавшя въ выписахъ Шенкля реченє про того старинного героя „qui nec joco quidem mentiretur“. Пôдъ назвою „Епиамінонда“ звала Бориса вся ґімназія.
27.06.1890