[Зібр.тв., т. 21, с.98–109]
Його ексцеленція був дуже точний. Скоро тільки вдарила дев’ята година, був він уже в урядовім будинку, приняв ласкаво низенькі поклони портьєра, обійшов усі довжезні коридори будинку, зайшов, тут і там не стукаючи, до канцелярії, щоб від урядуючого там достойника одержати інформації про хід діл. При тім йому не так дуже ходило о інформації, як о те, щоб переконатися, чи всі урядники точно присутні в канцеляріях. Його ексцеленція страх не любив занедбувань і мав величезну приємність покласти недбалому урядникові свою візитову карточку на бюровім столі: він знав уже, що бідачисько буде весь день ходити, мов отруєний, бо фатальна візитова карточка буде обтяжувати його кваліфікацію, як Бреннів меч.
Тільки по такім обході прийшов його ексцеленція до своєї власної канцелярії. Він був дуже задоволений, усміхнувся, коли його обслугував канцелярійний возний, і кинув перший погляд на стіл з новими газетами. Він прочитував щодня всі газети, видавані в Галичині, щоб поінформуватися про настрій у краї; особливо пильно читав львівські газети, а найпильніше, розуміється, опозиційні.
— Є вже газети? — запитав він канцелярійного возного.
— До послуг, ваша ексцеленціє! — була відповідь.
Його ексцеленція приступив до стола з газетами і окинув бистрим поглядом усе видане вчора ввечір і сьогодні рано. Ось і лежали вони в найкращім ладі і згоді на одній дошці: урядова «Бабуся львівська» зі своїм руським прихвоснем «Народним часопесиком» — твором, яким його ексцеленція гордився немало. Обік них лежав усе охочий до послуг «Перегляд масляний», далі люта колись, а тепер беззуба «Шмата народова», а наліво обі опозиційні газети — «Фуражер львівський» і...
Ов, а се що таке? Другого опозиційника, «Сінника польського», ні видом видати ні слихом слихати! А де ж то він? Чи йому що сталося?
— А де «Сінник польський»? — запитав його ексцеленція канцелярійного возного.
— Ще не принесли.
— Там до чорта! А то чому?
Його ексцеленція розсердився. На сьогоднішній нумер «Сінника польського» він був особливо цікавий. Се мав бути маленький архитвір дневникарства, тріумф його урядової політики. Адже ж перед двома днями станула умова між ним і редактором. Страшний опозиційник прийшов був до нього і висловляв дуже розумні, дуже оригінальні погляди про характер незалежної журналістики, якої потребує польська національність у Галичині. «Ексцеленціє,— мовив він,— я ваш противник. Я демократ, щирий демократ, яким тілько може бути поляк. Я, може, одинокий консеквентний польський демократ у Галичині. І для того приходжу до вас. Наш спільний приятель, пан з великою бородою, просив мене зробити се. Я розвинув перед ним свої погляди на характер незалежної національної журналістики, і він сказав: «Се мусите особисто виложити його ексцеленції. Він дуже втішиться, вислухавши вас». І ось я тут. А мій погляд? Він простий, як усе велике. Польська журналістика в Галичині находиться у важкім положенню в боротьбі з найрізнішими ворожими елементами, і для того першим її старанням мусить бути — зробитися незалежною. Незалежність — се мій поклик! Незалежність не тілько вгору, але і вниз. Незалежність від тиранства чужих потентатів, але також незалежність від далеко гіршого тиранства мас, партійності, окликів дня, так званих політичних принципів і доктрин. Польський журналіст мусить мати змогу виступати против закорінених пересудів своїх співгорожан, навіть своїх передплатників. Він мусить бути не слугою, але вчителем своєї нації. Він мусить мати змогу кермувати човен прилюдної опінії раз направо, то знов наліво, як власне потрібно для національних інтересів. На се треба поперед усього відваги — і ся є в мене. Потім потрібне для сього також матеріальне забезпечення, незалежне від журналістики. Рептильних фондів я не можу брати, але ж на адміністраційнім та автономічнім полі найдеться немало гарних посад, де праці мало, а плата нічого собі. Одну з таких посад я власне угледів для себе. Пан з великою бородою обіцяв мені свою вже протекцію. Та коли б ваша ексцеленція захотіли кинути на вагу й своє важке слово... Зрештою, запевняю вашу ексцеленцію, що так чи сяк я переміню свою журналістичну тактику відповідно до виложених отсе мною поглядів, і післязавтра у вступній статті зроблений буде перший крок у тім напрямі. Більше не кажу нічого, але надіюсь, що ваша ексцеленція будуть задоволені».
Ніколи ще його ексцеленція не сміявся так сердечно, як по відході сього лютого опозиційника і одинокого польського демократа в Галичині. Та бо й справді се не був жарт! Його знання людської душі збагатилося при тім значно, а який же чоловік міг би при такім збагаченні здержатися від сердечної радості.
Отже й не диво, що його ексцеленція був дуже зацікавлений сьогоднішнім нумером «Сінника польського». Не диво також, що розсердився дуже, не знайшовши на своїм столі так дуже дожиданого нумеру. Він живо побіг до телефону.
Дзінь-дзілінь.
— Прошу сполучити мене з дирекцією поліції.
Дзінь-дзілінь.
— Чи пан директор поліції при телефоні?
— До послуг ексцеленції.
— Чи сьогоднішній нумер «Сінника польського» сконфіскований?
— Не знаю, ексцеленціє! Зараз запитаю.
— Ви, пане надворний совітнику, ніколи нічого не знаєте. Се в вас характеристична прикмета. Прошу, розпитайте зараз, я дожидаю відповіді.
*
Пан директор поліції відійшов від телефону блідий, як труп, подзвонив і велів покликати поліційного комісара, що завідував прасовим відділом.
— Чи сьогоднішній нумер «Сінника польського» сконфіскований?
— Ні, пане надворний совітнику.
— Нещасливий чоловіче! Як ви читаєте газети? Там мусить бути щось страшенне! Його ексцеленція сердиться дуже. їдьте зараз до редакції і сконфіскуйте газету.
— Може, прокураторія знайшла там дещо,— закинув несміло поліційний комісар,— я не міг знайти нічого.
— Поспішайте лише і сконфіскуйте живо, я зараз порозуміюся з прокураторією.
Комісар пішов, а пан директор поліції побіг до телефону.
Дзінь-дзілінь.
— Чи ваша ексцеленція при телефоні?
— Я, пане надворний совітнику. Ну, що ж там з тим «Сінником польським»?
— В тій хвилі його сконфісковано.
— А, так! Спасибі, пане надворний совітнику.
— Лайдаки ті газетярі! — буркотів його ексцеленція, повен обурення, відходячи від телефону.— Тут обіцяє мені зовсім недвозначно, що поверне оглоблі, і я вже промовив за ним своє слово, а тепер, бестія, пише конфісковані статті! Се підлота! Мушу про се поговорити серйозно з паном із великою бородою.
Тим часом пан директор поліції все ще був при телефоні.
Дзінь-дзілінь!
— Прошу сполучити мене з державною прокураторією.
Дзінь-дзілінь!
— Чи пан прокуратор при телефоні?
— Так. З ким маю честь?
— Я директор поліції.
— Ах, добрий день, пане надворний совітнику! Чим можу служити?
— Чи сьогоднішнє число «Сінника польського» сконфісковане?
— Ні. Я нічого не знайшов у ньому.
— Але ж там мусить бути щось. Його ексцеленція сердився дуже. Я післав уже мойого комісаря, щоб доконав конфіскати. Тож прошу пана прокуратора прочитати число ще раз. Його ексцеленція бажає виразно, щоб се число було сконфісковане.
— А, так! Пошукаю. Покірний слуга.
— До побачення.
*
Пан прокуратор при телефоні обіллявся таким густим рум’янцем, яким, певно, не обіллявся був навіть тоді, коли батько прилапав був його на перших сходинах із дівчиною.
— Там до біса! В сьому числі мало б бути щось незаконного, а я не добачив би сього! Його ексцеленція сердився дуже! Чи тебе тристенний! Се пахне кепською приміткою в кваліфікаційному аркушику! Ну-ко візьмемося ще раз до сього проклятого числа!
І, сквашений, він заглибився в поновне, мікроскопно-уважне читання, таке мікроскопне і уважне, як уміють читати тільки австрійські прокуратори.
— Бог мене побий! — бурчав він, перериваючи собі сю працю і закурюючи сигаро.— Коли серед тої пустої січки можу знайти хоч одно зерно нелегальності! Навпаки, мені здається, що редакція зовсім недвозначно робить зворот від фразеологічної демократії до потаємного урядового жолоба. Де ж тут має бути який злочин? Правда, коли б мені на одну хвилину вільно було бути тілько чоловіком, а не урядником, то я б не тілько сконфіскував, але попросту заборонив сю шмату. Ба, та се не йде! Ну-ко, во ім’я господнє, попробуймо шукати ще раз!
Він шукав і шукав і все ще не знайшов нічого, коли двері відчинилися і ввійшов поліційний комісар від. прасових справ, а за ним три чи чотири поліціянти, двигаючи паки свіжо надрукованих і простісінько з машини сконфіскованих чисел «Сінника польського». Вони поскладали ті паки в куті урядової канцелярії.
— Число запізнилося, і тілько тепер можна було забрати його з друкарні. Ані одного примірника ще не розіслано, ані не розпродано,— відрапортував поліційний комісар.
— Дуже добре,— мовив прокуратор,— але, може, будете такі добрі сказати мені, за що властиво сконфісковано се число?
— Я думав, що пан прокуратор ліпше знають...
— Я? Ані мені сниться. Отсе шукаю вже півгодини і не можу в сьому числі знайти нічого, гідного конфіскати.
— А все-таки щось таке мусить там бути,— мовив затурбований поліційний комісар. — Пан надворний совітник наказав мені остро сконфіскувати його заразісько і при тім був блідий та затривожений.
— Боже праведний! — скрикнув прокуратор з розпукою. — Адже ж тут одур хапає чоловіка! Чи, може, нарешті, мене засліпило та затуманило? Прошу вас, пане комісарю, сідайте ось тут і поможіть мені шукати. Може, ви будете щасливіші.
Комісар поклонився, сів на кріслі, взяв до рук одно сконфісковане число, і в канцелярії залягла глибока, святочна тиша. Оба панове заглибилися в читання «Сінника польського», що конче мусив бути протизаконним.
*
В редакції «Сінника польського» настав настрій такий, як у хаті, з якої власне винесли мерця. В тій хвилі впадає начальний редактор.
— До сто чортів! Що се за порядок! Уже майже десята година, а в місті ніде не видно ані однісінького числа «Сінника». Чи друкарня згоріла? Чи всі машини показилися?
— Ні, сьогоднішнє число сконфісковане.
— Я-а-а-ак?
Начальний редактор витріщив очі, у нього сперло дух, і він не міг вимовити ані слова більше.
— Власне був тут поліційний комісар. Весь наклад простісінько з друкарні поволік до прокураторії.
— Але ж се неможливо! — скрикнув редактор із глибини своєї розпуки.
— А проте щира правда.
— І яка була причина конфіскати?
— Комісар не хотів сказати. Нехай пан редактор прийдуть до прокураторії, там довідаються всього.
— Мій боже! Мій боже! Сьогоднішнє число сконфісковане! Я б і не подумав ніколи, щоб се було можливе. Чи, може, котрий з панів у остатній хвилі вложив там яке зозулине яйце?
Жаден співробітник не почувався ні до якого злочину.
— Ну, вже я дізнаюся всеї правди.
І він полетів до державної прокураторії.
*
Стук! стук! стук!
— Прошу.
— Добрий день, пане прокураторе!
— А, добрий день, пане редакторе! Чим можу служити?
— Прошу, сьогоднішнє число «Сінника польського» сконфісковано мені. Чи міг би я довідатися, з якої причини?
— Дуже радо. Прошу, погляньте.
І він показав йому число, в якому деякі місця були позачеркувані червоним олівцем. Страховище! Се була його власна вступна стаття, по якій він обіцював собі так багато у його ексцеленції! Він не міг читати позачеркуваних уступів, бо перед очима в нього почало мерещитися та туманіти.
— Але... але... пане прокураторе,— пробулькотав він.
— Прошу, сідайте,— мовив гуманний урядник і присунув йому крісло, потім узяв число в руку і почав відчитувати голосно:
«Австрія завдала польській нації так багато ран, так довго визискувала Галичину, так довго гнобила і поганила польське національне почуття» — прошу вас, хіба ж се не виразне підбурювання до ненависті і погорди против Австрії?
— Вибачайте, пане прокураторе, але се тілько перша половина речення, а в другій половині написано виразнісінько: «що мусимо вважати актом простої історичної справедливості, коли тепер, завдяки витривалій і жертволюбній праці наших політиків, доходимо до становища, гідного нашої нації, і рішучого впливу в Австрії». Хіба ж се підбурювання!?
— Ах, пане! Ваші речення довгі. Хто читає початок, може й не дочекає дочитати до кінця. Або гляньте на отсе дальше речення.
«Драконське переслідування нашої народності в Пруссії, огидна екстермінаційна війна, яку там против поляків не тільки проповідують безмізкі філософи, вроді Гартмана, але переводить в діло з нечуваною брутальністю юнкерське правительство» — прошу поміркувати, се ж явна зневага правительства, щиро заприязненого з нашою монархією. І ви хочете, щоб я пропустив вам се?
— Але ж прошу дочитати те речення до кінця! — благав редактор. — Адже ж там сказано: «мусить бути для нас іще одною причиною, щоб ми всіми силами держались Австрії».
— Розуміється, розуміється! Сих слів я й не сконфіскував. Але скажіть самі: перша половина речення має всетаки своє значіння, і ся половина підпадає під закон. Або візьмім іще третій приклад:
«Наші політичні і автономічні власті виявили так богато оспалості, недбальства і навіть, кари достойної легкодушності» — ну, пане докторе, такої лайки на наше урядництво я прецінь не можу допустити.
— Але, пане прокураторе! — скрикнув редактор, доведений до розпуки. — Чом же ви все читаєте тілько першу половину речення? Адже в другій половині того самого речення написано виразно: «що треба було аж надлюдської сили нашого найбільшого політика, щоб рівень нашої адміністрації піднести так високо, як його бачимо тепер,— з подивом, але ще без достаточної вдячності». Хіба се лайка? Хіба се паплюження? Хіба се злочин?
— Ваш погляд — се ваш погляд, а я стою при своїм. Нехай суд рішає, хто з нас має рацію. Зрештою, внесок на конфіскату вийшов не від мене, але від дирекції поліції. Оберніться до пана директора поліції. Коли протягом години він візьме назад свій внесок, то я не матиму нічого против того. А коли ні, то я мушу сю справу передати судові.
*
Стук! стук! стук!
— Прошу!
— Найнижчий слуга пана надворного совітника.
— Ах! Пан редактор! Прошу сідати. Що вас приводить до мене?
— Приходжу в справі тої конфіскати.
Пан директор поліції здвигнув раменами.
— Що ж я можу вам тут порадити?
— Прокуратор заявив, що коли б пан надворний совітник хотіли взяти назад свій внесок, то він готов випустити число.
— Взяти назад? Мій внесок? Але ж я не ставив ніякого внеску, значить, не маю що й брати назад.
— Але прокуратор мовив...
— Але ні, ні! Ви помиляєтесь, і він помиляється також.
— А притім, пане надворний совітнику, конфіската не має ніякої підстави.
— Ну, що ви? Ніякої підстави? Гляньте лише сюди!
І він показав остовпілому редакторові червоно зачеркнену нотатку в місцевій хроніці:
«Пан Лев Зам’ятальський заручився вчора з панною Ольгою Помпінською. Сей семейний празник відсвятковано в найтіснішім приятельськім кружку, та проте дуже весело та сердечно».
— Так се була причина конфіскати? — скрикнув безмірно зачудований редактор. — Вибачайте, пане надворний совітнику, але се ніяк не може поміститися мені в голові. Зрештою сю відомість приніс мені дотичний пан сам особисто.
— Дотичний пан? — запитав директор поліції. — А знаєте ви того дотичного пана?
Так, власне вчора я познайомився з ним. Дуже благородний молодий пан.
— Чи він вилегітимувався вам, що він Зам’ятальський?
— Вилегітимувався?.. Се ні, але представився.
— Я так і думав. В такім разі знайте, що ви впали жертвою негідної містифікації. Добродій Лев Зам’ятальський — то не жаден молодий панок, але старший, поважний, давно жонатий пан, а панна Ольга Помпінська — се покоївка у жінки його ексцеленції. І треба вам знати,— говорю вам се довірочно,— що внесок на конфіскування вашого сьогоднішнього числа вийшов не від кого іншого, як власне від його ексцеленції. Можете, чей же, представити собі, як розсердився його ексцеленція при виді сеї нікчемної записки.
Редактор стояв, мов поражений громом, і добрих кілька хвиль не міг опам’ятатися.
*
Була дванадцята година. Фатальне число «Сінника польського» вийшло нарешті по тригодинному спізненні і з пропущенням усіх інкримінованих уступів. Змучений і до дна душі знеохочений, увійшов редактор сеї часописі до розкішно обставленої робітні свойого вельможного протектора, пана з великою бородою.
— А, добрий день, докторе! — скрикнув прихильно пан з великою бородою і, не встаючи з крісла, простяг прихожому свою руку на привітання. — Ай-ай-ай, господи змилуйся! Як же ж ви виглядаєте? Бліді, оголомшені! Чи вам притрапилось яке нещастя?
— Недалеко від того,— мовив сумно редактор, оповів усе, що сталося, і положив перед своїм протектором червоно помазюкане число. Сей перебіг очима позачеркувані уступи і гримнув кулаком до стола:
— Але ж я не бачу тут, хоч мене ріж, ніякісінької причини до конфіскати.
— Я також ні. Вступна стаття...
— Препишна! Написана зовсім у такім дусі, як ви викладали мені.
— А нотатка...
— Неприємна, се правда, але се наскрізь приватна справа.
— Найсумніше в усій тій історії се, що внесок на конфіскату вийшов від самого його ексцеленції...
Пан з великою бородою зірвався з місця, немов його вшпигнула гадюка.
— Се неможливо! Хто вам се сказав?
— Сам пан директор поліції.
— До сто чортів! Тут щось та не так. В такім зв’язку, як ви говорите мені, се попросту неможливе. Я мушу дійти правди і дійду її. Прощавайте, голубчику! Не потребуєте брати собі сього дуже до серця. Лишіть мені се перісте число. Завтра або позавтру я буду бачитися з його ексцеленцією і поговорю з ним про се. А ви самі, прошу вас, нехай сьогоднішня конфіската не знеохочує вас. Ідіть лише далі в тім напрямі, який започали ось тут. Даю вам слово, що все ще буде добре.
*
Пан з великою бородою — се була впливова, великоможна, многотруджена і многозанята особа. Минули цілі три дні, поки у нього знайшовся час завітати до його ексцеленції. Коли оба панове перебалакали про се й про те, закинув пан з великою бородою:
— Прошу, ексцеленціє, як то властиво було з тою конфіскатою передучорашнього «Сінника польського?»
— Хіба ж я знаю? Я такий був цікавий на те число, аж тут мені говорять, що воно сконфісковане.
— Як то? То се не від вашої ексцеленції вийшов внесок на його конфіскату?
— Від мене? А я відки приходжу до того? Чи то я прокуратор?
— А, се пишне! — зареготався пан з великою бородою.— А директор поліції сказав редакторові, що ваша ексцеленція виразнісінько наказали сконфіскувати те число.
— Я ж його й на очі не бачив!
— Ось воно. Сконфісковані уступи зачеркнені червоним олівцем, і мушу сказати, що, по моїй думці, в тих уступах нема нічого такого, що надавалось би до конфіскати.
— Навпаки,— мовив його ексцеленція, прочитавши вступну статтю,— стаття дуже гарна і була б, певно, зробила вражіння.
— Думаю, що суд не потвердить конфіскати.
— Певно ні! Певно ні! А втім, не зашкодить, коли звелю дати президентові суду маленьке вияснення.
І його ексцеленція побіг до телефону.
Дзінь-дзілінь!
— Прошу злучити мене з дирекцією поліції.
Дзінь-дзілінь!
— Чи пан директор поліції при телефоні?
— До послуг, ексцеленціє.
— Кепсько мені служите, пане надворний совітнику. Як ви могли сказати, буцімто я велів вам сконфіскувати «Сінник польський»?
— Я так се зрозумів, ексцеленціє.
— Коли ви все так розумієте, пане надворний совітнику, то заслугуєте, щоб вас як стій відшупасувати до палати панів. Чи ви й президентові суду представили се в такім світлі?
— Так, ексцеленціє.
— Так будьте ж ласкаві, зателефонуйте йому зараз, що се зовсім невірно, що я нічого подібного не наказував, ані не бажав, і щоб суд не затверджував конфіскати. Мені дуже залежить на тім, щоб стаття в первіснім виді якнайшвидше була знов передрукована.
*
Дзінь-дзілінь!
— Чи се ви, пане надворний совітнику?
— До послуг, ексцеленціє.
— Ну, що ж там чувати?
— Власне одержав я телефоном відповідь від пана президента суду.
— Що ж він каже?
— Суд краєвий отсе перед півгодиною вповні потвердив конфіскату.
27.11.1979