[Сім казок. Львів, 1900 c. 77–92]
Його ексцелєнция був дуже точний. Скоро тілько вдарила девята година, був він уже в урядовім будинку, приняв ласкаво низенькі поклони портієра, обійшов усї довжезні корідори будинка, зайшов тут і там не стукаючи до канцелярії, щоб від урядуючого там достойника одержати інформациї про хід дїл. При тім йому не так дуже ходило о інформациї, як о те, щоб переконати ся, чи всї урядники точно присутні в канцеляріях. Його ексцелєнция страх не любив занедбувань і мав величезну приємність покласти недбалому урядникови свою візитову карточку на бюровім столї: він знав уже, що бідачисько буде весь день ходити мов отроєний, бо фатальна візитова карточка буде обтяжувати його квалїфікацию, як Бреннів меч.
Тілько по такім обходї прийшов його ексцелєнция до своєї власної канцелярії. Він був дуже задоволений, усьміхнув ся, коли його обслугував канцелярийний возний, і кинув перший погляд на стіл з новими ґазетами. Він прочитував що дня всї ґазети видавані в Галичинї, щоб поінформувати ся про настрій у краю; особливо пильно читав львівські ґазети, а найпильнїйше, розумієть ся, опозицийні.
— Є вже ґазети? — запитав він канцелярийного возного.
— До послуг, ваша ексцелєнциє! — була відповідь.
Його ексцелєнция приступив до стола з ґазетами і окинув бистрим поглядом усе видане вчора вечір і сьогоднї рано. Ось і лежали вони в найкращім ладї і згодї на одній дошцї: урядова „Бабуся Львівска“ зі своїм руським прихвостнем „Народним Часопесиком“ — твором, яким його ексцелєнция гордив ся не мало. Обік них лежав усе охочий до послуг „Перегляд Масляний", далї люта колись, а тепер беззуба „Шмата Народова“, а на лїво обі опозицийні ґазети „Фуражер Львівський“ і —
Ов, а се що таке? Другого опозицийника, „Сїнника Польського“ нї видом видати, нї слихом слихати! А деж то він? Чи йому що стало ся?
— А де „Сїнник Польський" ? — запитав його ексцелєнция канцелярийного возного.
— Ще не принесли.
— Там до чорта! А то чому?
Його ексцелєнция розсердив ся. На сьогоднїшнїй нумер „Сїнника Польського“ він був особливо цїкавий. Се мав бути маленький архитвір дневникарства, тріумф його урядової полїтики. Аджеж перед двома днями станула умова між ним і редактором. Страшний опозицийник прийшов був до него і висловляв дуже розумні, дуже оріґінальні погляди про характер незалежної журналїстики, якої потребує польська національність у Галичинї. „Ексцелєнциє — мовив він, — я ваш противник. Я демократ, щирий демократ, яким тілько може бути Поляк. Я може одинокий консеквентний польський демократ у Галичинї. І для того приходжу до вас. Наш спільний приятель, пан з великою бородою, просив мене зробити се. Я розвинув перед ним свої погляди на характер незалежної національної журналїстики, і він сказав: „Се мусите особисто виложити його ексцелєнциї. Він дуже втїшить ся вислухавши вас“. І ось я тут. А мій погляд? Він простий, як усе велике. Польська журналїстика в Галичинї находить ся в важкім положеню в боротьбі з найріжнїйшими ворожими елементами, і для того першим їі старанєм мусить бути — зробити ся незалежною. Незалежність — се мій поклик! Незалежність не тілько в гору, але і в низ. Незалежність від тиранства чужих потентатів, але також незалежність від далеко гіршого тиранства мас, партийности, окликів дня, так званих полїтичних прінціпів і доктрін. Польський журналїст мусить мати змогу виступати против закорінених пересудів своїх співгорожан, навіть своїх передплатників. Він мусить бути не слугою, але вчителем своєї нациї. Він мусить мати змогу кермувати човен прилюдної опінїї раз на право, то знов на лїво, як власне потрібно для національних інтересів. На се треба поперед усего відваги — і ся є в мене. Потім потрібне для сего також матеріальне забезпеченє незалежне від журналїстики. Рептільних фондів я не можу брати, алеж на адмінїстрацийнім та автономічнім полї найдеть ся немало гарних посад, де працї мало, а плата нїчого собі. Одну з таких посад я власне угледїв для себе. Пан з великою бородою обіцяв менї вже свою протекцию. Та коли б ваша ексцелєнция захотїли кинути на вагу й своє важке слово... Зрештою, запевняю вашу ексцелєнцию, що так чи сяк я переміню свою журналїстичну тактику відповідно до виложених отсе мною поглядів, і після завтра у вступній статї зроблений буде перший крок у тім напрямі. Більше не кажу нїчого, але надїюсь, що ваша ексцелєнция будуть задоволені".
Нїколи ще його ексцелєнция не сьміяв ся так сердечно, як по відходї сього лютого опозицийника і одинокого польського демократа в Галичинї. Та бо й справдї се не був жарт ! Його знанє людської душі збогатило ся при тім значно, а який же чоловік міг би при такім збогаченю здержати ся від сердечної радости.
Отже й не диво, що його ексцелєнция був дуже зацїкавлений сьогоднїшнїм нумером „Сїнника Польського". Не диво також, що розсердив ся дуже не знайшовши на своїм столї так дуже дожиданого нумеру. Він живо побіг до телєфону.
Дзїнь дзїлїнь.
— Прошу сполучити мене з дирекциєю полїциї.
Дзїнь дзїлїнь.
— Чи пан директор полїциї при телефонї?
— До послуг ексцелєнциї.
— Чи сьогоднїшнїй нумер „Сїнника Польського“ сконфіскований?
— Не знаю, ексцелєнциє! Зараз запитаю.
— Ви, пане надворний совітнику, нїколи нїчого не знаєте. Се в вас характеристична прикмета. Прошу, розпитайте зараз, я дожидаю відповіди.
*
Пан директор полїциї відійшов від телефону блїдий як труп, подзвонив і велїв покликати полїцийного комісаря, що завідував прасовим віддїлом.
— Чи сьогоднїшнїй нумер „Сїнника Польського“ сконфіскований ?
— Нї, пане надворний совітнику.
— Нещасливий чоловіче! Як ви читаєте ґазети ? Там мусить бути щось страшенне! Його ексцелєнция сердить ся дуже. Їдьте зараз до редакциї і сконфіскуйте ґазету.
— Може прокураторія знайшла там дещо, — закинув несьміло полїцийний комісарь,— я не міг знайти нїчого.
— Поспішайте лише і сконфіскуйте живо, я зараз порозумію ся з прокураторією.
Комісарь пішов, а пан директор полїциї побіг до телефону.
Дзїнь дзїлїнь.
— Чи ваша ексцелєнция при телєфонї?
— Я, пане надворний совітнику. Ну, щож там з тим „Сїнником Польським“?
— В тій хвилї його сконфісковано.
— А, так! Спасибі, пане надворний совітнику.
— Лайдаки ті ґазетярі! — буркотїв його ексцелєнция повен обуреня, відходячи від телефону. — Тут обіцює менї зовсїм недвозначно, що поверне оглоблї, і я вже промовив за ним своє слово, а тепер бестия пише конфісковані статї! Се підлота! Мушу про се поговорити серіозно з паном із великою бородою.
Тимчасом пан директор полїциї все ще був при телефонї.
Дзїнь-дзїлїнь!
— Прошу сполучити мене з державною прокураторією.
Дзїнь-дзїлїнь!
— Чи пан прокуратор при телефонї?
— Так. З ким маю честь?
— Я директор полїциї.
— Ах, добрий день, пане надворний совітнику! Чим можу служити?
— Чи сьогоднїшне число „Сінника Польського“ сконфісковане?
— Нї. Я нїчого не знайшов у ньому.
— Алеж там мусить бути щось. Його ексцелєнция сердив ся дуже. Я післав уже мойого комісаря, щоб доконав конфіскати. Тож прошу пана прокуратора прочитати число ще раз. Його ексцелєнция бажає виразно, щоб се число було сконфісковане.
— А, так! Пошукаю. Покірний слуга.
— До побаченя.
* * *
Пан прокуратор при телефонї обілляв ся таким густим румянцем, яким певно не обілляв ся був навіть тодї, коли батько прилапав був його на перших сходинах із дївчиною.
— Там до біса! В сьому числї мало-б бути щось незаконного, а я не добачив би сього! Його ексцелєнция сердив ся дуже! Чи тебе тристенний ! Се пахне кепською приміткою в квалїфікацийному аркушику! Ну ко візьмемо ся ще раз до сього проклятого числа!
І сквашений він заглубив ся в поновне, мікроскопно-уважне читанє, таке мікроскопне і уважне, як уміють читати тілько австрийські прокуратори.
— Бог мене побий! — бурчав він перериваючи собі сю працю і закурюючи циґаро, — коли серед тої пустої сїчки можу знайти хоч одно зерно нелеґальности! Навпаки, менї здаєть ся, що редакция зовсїм недвозначно робить зворот від фразеольоґічної демократії до потаємного урядового жолоба. Деж тут має бути який злочин ? Правда, коли-б менї на одну хвилину вільно було бути тілько чоловіком, а не урядником, то я-б не тілько сконфіскував, але по просту заборонив сю шмату. Ба, та се не йде! Ну-ко, во імя Господне, попробуймо шукати ще раз!
Він шукав і шукав і все ще не знайшов нїчого, коли двері відчинили ся і війшов полїцийний комісарь від прасових справ, а за ним три чи чотири полїциянти, двигаючи паки сьвіжо надрукованих і простїсїнько з машини сконфіскованих чисел „Сїнника Польського". Вони поскладали ті паки в кутї урядової канцелярії.
— Число запізнило ся і тілько тепер можна було забрати його з друкарнї. Анї одного примірника ще не розіслано анї не розпродано, — відрапортував полїцийний комісарь.
— Дуже добре, — мовив прокуратор, — але може будете такі добрі сказати менї, за що властиво сконфісковано се число?
— Я думав, що пан прокуратор лїпше знають...
— Я? Анї менї снить ся. Отсе шукаю вже пів години і не можу в сьому числї знайти нїчого гідного конфіскати.
— А все таки щось таке мусить там бути, — мовив затурбований полїцийний комісарь. — Пан надворний совітник наказав менї остро сконфіскувати його заразїсько і при тім був блїдий та затрівожений.
— Боже праведний! — скрикнув прокуратор з розпукою. — Аджеж тут одур хапає чоловіка! Чи може нарештї мене заслїпило та затуманило ? Прошу вас, пане комісарю, сїдайте ось тут і поможіть менї шукати. Може ви будете щасливійші.
Комісарь поклонив ся, сів на кріслї, взяв до рук одно сконфісковане число, і в канцелярії залягла глубока, сьвяточна тиша. Оба панове заглубили ся в читанє „Сїнника Польського“, що конче мусїв бути протизаконним.
*
В редакциї „Сїнника Польського" настав настрій такий, як у хатї, з якої власне винесли мерця. В тій хвилї впадає начальний редактор.
— До сто чортів! Що се за порядок! Уже майже десята година, а в містї нїде не видно анї однїсїнького числа „Сїнника". Чи друкарня згоріла? Чи всї машини показили ся?
— Нї, сьогоднїшнє число сконфісковано.
— Я-а-а-ак ?
Начальний редактор витріщив очи, у нього сперло дух і він не міг вимовити анї слова більше.
— Власне був тут полїцийний комісарь. Весь наклад простїсїнько з друкарнї поволїк до прокураторії.
— Алеж се неможливо! — скрикнув редактор із глубини своєї розпуки.
— А про те щира правда.
— І яка була причина конфіскати?
— Комісарь не хотїв сказати. Нехай пан редактор прийдуть до прокураторії, там довідають ся всього.
— Мій Боже! Мій Боже! Сьогоднїшнє число сконфісковане! Я-б і не подумав нїколи, щоб се було можливе. Чи може котрий з панів у остатнїй хвилї вложив там яке зазулине яйце?
Жаден співробітник не почував ся нї до якого злочину.
— Ну, вже я дізнаю ся всеї правди.
І він полетїв до державної прокураторії.
*
Стук! стук! стук !
— Прошу.
— Добрий день, пане прокураторе!
— А, добрий день, пане редакторе! Чим можу служити?
— Прошу, сьогоднїшнє число „Сїнника Польського" сконфісковано менї. Чи міг би я довідати ся, з якої причини?
— Дуже радо. Прошу, погляньте.
І він показав йому число, в якому деякі місця були позачеркувані червоним олівцем. Страховище! Се була його власна вступна статя, по якій він обіцював собі так богато у його ексцелєнциї ! Він не міг читати позачеркуваних уступів, бо перед очима в нього почало мерещити ся та туманїти.
— Але... але... пане прокураторе, — пробулькотав він.
— Прошу, сїдайте, — мовив гуманний урядник і присунув йому крісло, потім узяв число в руку і почав відчитувати голосно:
„Австрія завдала польській нациї так богато ран, так довго визискувала Галичину, так довго гнобила і поганила польське національне почутє" — прошу вас, хибаж се не виразне підбурюванє до ненависти і погорди против Австрії ?
— Вибачайте, пане прокураторе, але се тілько перша половина реченя, а в другій половинї написано виразнїсїнько: „що мусимо вважати актом простої історичної справедливости, коли тепер завдяки витревалій і жертволюбній працї наших полїтиків доходимо до становища гідного нашої нациї і рішучого впливу в Австрії". Хибаж се підбурюванє?
— Ах, пане! Ваші реченя довгі. Хто читає початок, може й не дочекає дочитати до кінця. Або гляньте на отсе дальше реченє:
„Драконське переслїдуванє нашої народности в Прусиї, огидна екстермінацийна війна, яку там против Поляків не тілько проповідують безмізкі фільозофи в родї Гартмана, але переводить в дїло з нечуваною брутальністю юнкерське правительство“ — прошу поміркувати, сеж явна зневага правительства щиро заприязненого з нашою монархією. І ви хочете, щоб я пропустив вам се?
— Алеж прошу дочитати те реченє до кінця! — благав редактор. — Аджеж там сказано: „мусить бути для нас іще одною причиною, щоб ми всїми силами держались Австрії“.
— Розумієть ся, розумієть ся! Сих слів я й не свонфіскував. Але скажіть самі: перша половина реченя має все таки своє значінє, і ся половина підпадає під закон. Або візьмім іще третїй приклад :
„Наші полїтичні і автономічні власти виявили так богато оспалости, недбальства і навіть каридостойної легкодушности“ — ну, пане докторе, такої лайки на наше урядництво я прецїнь не можу допустити.
— Але пане прокураторе! — скрикнув редактор доведений до розпуки, — чом же ви все читаєте тілько першу половину реченя? Адже в другій половинї того самого реченя написано виразно: „що треба було аж надлюдської сили нашого найбільшого полїтика, щоб рівень нашої адмінїстрациї піднести так високо, як його бачимо тепер — з подивом, але ще без достаточної вдячности“. Хиба се лайка? Хиба се паплюженє ? Хиба се злочин ?
— Ваш погляд, се ваш погляд, а я стою при своїм. Нехай суд рішає, хто з нас має рацию. Зрештою внесок на конфіскату вийшов не від мене, але від дирекциї полїциї. Обернїть ся до пана директора полїциї. Коли протягом години він візьме назад свій внесок, то я не матиму нїчого против того. А коли нї, то я мушу сю справу передати судови.
*
Стук! стук! стук!
— Прошу!
— Найнизший слуга пана надворного совітника.
— Ах! Пан редактор! Прошу сїдати. Що вас приводить до мене?
— Приходжу в справі тої конфіскати.
Пан директор полїциї здвигнув раменами.
— Щож я можу вам тут порадити?
— Прокуратор заявив, що коли-б пан надворний совітник хотїли взяти назад свій внесок, то він готов випустити число.
— Взяти назад! Мій внесок! Алеж я не ставив нїякого внеску, значить, не маю що й брати назад.
— Але прокуратор мовив
— Але нї, нї! Ви помиляєтесь і він помиляєть ся також.
— А при тім, пане надворний совітнику, конфіската не має нїякої підстави.
— Ну, що ви! Нїякої підстави! Гляньте лише сюди!
І він показав остовпілому редакторови червоно зачеркнену нотатку в місцевій хронїцї:
„Пан Лев Замятальский заручив ся вчора з панною Ольгою Помпіньскою. Сей семейний празник відсьвятковано в найтїснїйшім приятельськім кружку, та про те дуже весело та сердечно“.
— Так се була причина конфіскати? — скрикнув безмірно зачудуваний редактор. Вибачайте, пане надворний совітнику, але се нїяк не може помістити ся менї в голові. Зрештою сю відомість принїс менї дотичний пан сам особисто.
— Дотичний пан? — запитав директор полїциї. — А знаєте ви того дотичного пана?
— Так, власне вчора я познайомив ся з ним. Дуже благородний молодий пан.
— Чи він вилеґітімував ся вам, що він Замятальский ?
— Вилеґітімував ся ?.. Се нї, але представив ся.
— Я так і думав. В такім разї знайте, що ви впали жертвою негідної містіфікациї. Добродїй Лев Замятальский, то не жаден молодий панок, але старший, поважний, давно жонатий пан, а панна Ольга Помпіньска, се покоївка у жінки його ексцелєнциї. І треба вам знати, — говорю вам се довірочно — що внесок на конфіскованє вашого сьогоднїшнього числа вийшов не від кого иньшого, як власне від його ексцелєнциї. Можете чейже представити собі, як розсердив ся його ексцелєнция при видї сеї нїкчемної записки.
Редактор стояв мов поражений громом і добрих кілька хвиль не міг опамятати ся.
*
Була дванацята година. Фатальне число „Сїнника Польського" вийшло нарештї по тригодинному спізненю і з пропущенєм усїх інкрімінованих уступів. Змучений і до дна душі знеохочений увійшов редактор сеї часописї до роскішно обставленої робітнї свойого вельможного протектора, пана з великою бородою.
— А, добрий день, докторе! — скрикнув прихильно пан з великою бородою і не встаючи з крісла простяг прихожому свою руку на привитанє. — Ай, ай, ай, Господи змилуй ся! Як жеж ви виглядаєте ? Блїді, оголомшені! Чи вам притрапилось яке нещастє?
— Не далеко від того, — мовив сумно редактор, оповів усе, що стало ся, і положив перед своїм протектором червоно помазюкане число. Сей перебіг очима позачеркувані уступи і гримнув кулаком до стола.
— Алеж я не бачу тут, хоч мене ріж, нїякісїнької причиви до конфіскати.
— Я також ні. Вступна статя...
— Препишна! Написана зовсїм у такім дусї, як ви викладали менї.
— А нотатка...
— Неприємна, се правда, але се наскрізь приватна справа.
— Найсумнїйше в усїй тій історії се, що внесок на конфіскату вийшов від самого його ексцелєнциї.
Пан з великою бородою зірвав ся з місця, немов його вшпигнула гадюка.
— Се неможливо! Хто вам се сказав ?
— Сам пан директор полїциї.
— До сто чортів! Тут щось та не так. В такім звязку, як ви говорите менї, се по просту неможливе, Я мушу дійти правди і дійду її. Прощавайте, голубчику! Не потребуєте брати собі сього дуже до серця. Лишіть менї се перісте число. Завтра або позавтру я буду бачити ся з його ексцелєнциєю і поговорю з ним про се. А ви самі — прошу вас, нехай сьогоднїшня конфіската не знеохочує вас. Ідїть лише далї в тім напрямі, який започали ось тут. Даю вам слово, що все ще буде добре.
*
Пан з великою бородою, се була впливова, великоможна, многотруджена і многозанята особа. Минули цїлі три дни, поки у нього знайшов ся час завитати до його ексцелєнциї. Коли оба панове перебалакали про се й про те, закинув пан з великою бородою:
— Прошу, ексцелєнциє, як то властиво було з тою конфіскатою передучорашнього „Сїнника Польського“ ?
— Хиба-ж я знаю? Я такий був цїкавий на те число, аж тут менї говорять, що воно сконфісковане.
— Як то ? То се не від вашої ексцелєнциї вийшов внесок на його конфіскату?
— Від мене ? А я відки приходжу до того? Чи то я прокуратор?
— А, се пишне! — зареготав ся пан з великою бородою. — А директор полїциї сказав редакторови, що ваша ексцелєнция виразнїсїнько наказали сконфіскувати те число.
— Яж його й на очи не бачив!
— Ось воно. Сконфісковані уступи зачеркнені червоним олівцем, і мушу сказати, що по моїй думцї в тих уступах нема нїчого такого, що надавалось би до конфіскати.
— Навпаки, — мовив його ексцелєнция, прочитавши вступну статю, — статя дуже гарна і була-б певно зробила вражінє.
— Думаю, що суд не потвердить конфіскати.
— Певно нї! певно нї! А в тім не зашкодить, коли звелю дати президентови суду маленьке виясненє.
І його ексцелєнция побіг до телєфону.
Дзїнь-дзїлїнь!
— Прошу злучити мене з дирекциєю полїциї.
Дзїнь-дзїлїнь!
— Чи пан директор полїциї при телєфонї?
— До послуг, ексцелєнциє.
— Кепсько менї служите, пане надворний совітнику. Як ви могли сказати, буцїм то я велїв вам сконфіскувати „Сїнник Польський“ ?
— Я так се зрозумів, ексцелєнциє.
— Коли ви все так розумієте, пане надворний совітнику, то заслугуєте, щоб вас як стій відшупасувати до палати панів. Чи ви й презідентови суду представили се в такім сьвітлї ?
— Так, ексцелєнциє.
— Так будьтеж ласкаві, зателефонуйте йому зараз, що се зовсїм невірно, що я нїчого подібного не наказував ані не бажав, і щоб суд не затверджував конфіскати. Менї дуже залежить на тім, щоб статя в первіснім видї як найшвидше була знов передрукована.
*
Дзїнь-дзїлїнь!
— Чи се ви, пане надворний совітнику ?
— До послуг, ексцелєнциє.
— Ну, щож там чувати?
— Власне одержав я телєфоном відповідь від пана президента суду.
— Щож він каже?
— Суд краєвий отсе перед півгодиною вповнї потвердив конфіскату.
27.11.1900