Підпис (в українському перекладі) під російською листівкою: «ПЕТРОГРАД, 6 [19] серпня. Від Генерального штабу оголошується: 4 серпня, о 12-й годині дня австрійська дивізія підійшла до лінії Городок – Кузьмин. Наша кіннота зав’язала з супротивником бій, що тривав 5 годин. Вогнем і кінськими атаками супротивнику завдано втрат. Все поле всіяне неприятельськими трупами. Наші втрати незначні. Близько 7-ї години вечора того ж числа розладнана австрійська дивізія відійшла, гнана нашою кіннотою».
Нині про бій під Городком-Подільським, що відбувся 17 (4) серпня 1914 року, знають лише нечисленні історики Першої світової війни та місцеві краєзнавці. А сто років тому ця баталія гриміла на всю Російську імперію. Ще б пак – це була чи не перша велика перемога росіян у тій далекій війні.
Символічно, що часопис «Кіевлянинъ» від 21 (8) серпня розмістив повідомлення про цю битву поряд із розповіддю про подвиг козака Козьми Крючкова. Нині це ім’я зовсім незнайоме пересічному читачеві, а під час «Великої Війни» він був «розкручений» царською пропагандою набагато краще, ніж через 30 років Матросов і Гастелло – радянською. Були навіть цукерки «Козак Козьма Крючков». Нагадаємо, у нерівному бою з німцями він нібито вбив 11 та поранив 16 ворогів.
У Відні та Будапешті бій на околиці Городка теж не залишився непоміченим. Крім зрозумілої жалоби за полеглими, ця подія спричинила тут і чималий скандал – адже супротивник вщент розгромив австро-угорську 5-у кавалерійську дивізію без відчутних втрат для себе.
Городоцька баталія цікава ще й тим, що у Першу світову на схід від Збруча інших великих боїв майже не було – російські, австро-угорські та німецькі війська все товклися по Галичині та Буковині.
Історія
Отож, 1 серпня 1914 року Російська імперія вступила у війну. Але на цій ділянці австро-російського кордону активні бойові дії почалися щойно за два тижні – 15 (2) серпня 1914 року. Тоді авангард 2-ї козацької зведеної дивізії під командою генерала-майора Олександра Павлова перейшов Збруч і майже без опору зайняв «австрійський» Гусятин (нагадаємо, на лівому березі річки був ще й Гусятин «російський»). Залишивши в місті незначні заслони, козаки знову відійшли на російську територію.
Схема розташування австро-угорських і російських військ на початок бою під Городком. Із брошури Є.Тихоцького «Атака Австро-Венгерской Конницы на 2-ю Сводную Казачью Дивизию под м. Городок», Белград, 1928.
Натомість австро-угорське командування вирішило вдарити в районі сусіднього Сатанова (стоїть на тому ж Збручі трохи вище Гусятина). 16 (3) серпня, близько 17 години за потужної артилерійської підтримки цісарські війська форсували Збруч, відкинули нечисленні сотні російських козаків, які обороняли містечко, і попрямували через село Лісоводи у напрямку Городка. Для росіян ця ситуація була вкрай неприємною ще й тому, що водночас цісарці почали потужний наступ на Кам’янець-Подільський.
Аби стримати австрійців, до Городка на допомогу воякам 2-ї козацької зведеної дивізії терміново перекинули підкріплення – батальйон 14-го стрілецького полку з двома кулеметами та дві гармати 4-го артилерійського дивізіону. Вояки відразу ж зайняли оборону на західній околиці містечка. Отож на австро-угорську кінноту тут чекали 6 рот піхоти, 10 кулеметів і 14 легких гармат. Як на ті часи, чимала сила.
Тут зробимо невеличкий відступ. Станом на 1914 рік імперія Габсбургів була чи не єдиною країною серед основних учасників світової війни, війська якої зовсім не мали досвіду сучасних бойових дій. Росія мала хоч сумний, але досвід війни з Японією, німці встигли повоювати з китайськими повстанцями, Британія – з бурами тощо. Тож військова думка у Австро-Угорщині залишалася на рівні ХІХ століття. Запланований удар кіннотою з погляду тактики попереднього століття був бездоганний. Але австрійські генерали не врахували, що кулемети та шрапнельні снаряди вже поставили жирного хреста на кавалерії. Колись чи не головний рід військ, тепер вона надавалася хіба що для розвідки, рейдів по ворожих тилах і переслідування відступаючого супротивника.
Навіть гусарські однострої – сині куртки та яскраво-червоні штани зі золотим позументом – аж ніяк не відповідали реаліям ХХ століття. У таких строях добре шпацирувати бульварами Відня чи Будапешту, розбиваючи серця юним панянкам, але на полі бою їхні власники перетворювалися на чудові мішені. До речі, російські військові, діставши 1905 року від самураїв, швиденько перефарбували все у хакі.
Строї гонведських гусарів (від рядового до генерала). Малюнок з австро-угорської енциклопедії початку ХХ ст.
5-а кінна дивізія гонведських гусарів під командою фельдмаршала-лейтенанта Ернеста фон Фрорайха Сабо, що вела наступ на Городок, була рудиментом ХІХ століття. Гусари були відчайдухами і хоробро билися. Але вони були приречені від самого початку.
Бій почала австро-угорська артилерія. 4 серпня близько 2-ї години дня батарея, що стояла біля хутора (тепер це вже село) Кремінна, обстріляла російський обоз на дорозі Городок-Ярмолинці. Потім вдарили спішені гусари. Але їхній вогонь майже не спричинив шкоди супротивнику, який мав доста часу, аби добряче закопатися у землю. Натомість цісарці у своїх яскравих одностроях добре виділялися на полі бою.
Схема битви під Городком
Близько 4-ї години австро-угорці кинули у прорив красу та гордість імперії Габсбургів – кінних гусар. Ця атака була настільки відчайдушна, наскільки й безглузда. Атакувати ворога, який добряче окопався, та ще при кулеметах та підтримці артилерії – збочена форма самогубства. Згодом таку тактику більше не застосовувала жодна зі сторін.
Далі дамо слово учаснику тих подій полковнику Євгену Тихоцькому (на момент описаних подій – підосавулу):
«О 3-й годині 55 хвилин, командир 2-го дивізіону 7-го гонведного гусарського полку, майор Барцай, вивів свої ескадрони з-за хутора Кремінного… і розгорнувши їх у бойовий порядок, повів у атаку на наші піхотні окопи.
Дивізіон розгорнувся трьома ешелонами, маючи ескадрони в розгорнутій лаві. Попереду йшов ескадрон ротмістра Ситовського, за ним в 200 кроках, уступами на флангах, ескадрон ротмістра Сібріка і за серединою в 200 кроках за останнім – ескадрон ротмістра Талі. Стрункі лінії угорських гусар у яскравих одностроях мирного часу являли гарне видовище. Оренбурзькі батареї, помітивши атаку, перенесли вогонь по атакуючій кінноті, і над головами атакуючих з'явилися хмаринки розривів шрапнелі. Не зважаючи на вогонь артилерії, гусари широким галопом посувалися вперед, зберігаючи повний порядок. Вершники, що втратили коней, швидко підіймалися з землі, шикувалися у розстрільну та йшли у наступ пішки за дивізіоном…» («Атака Австро-Венгерской Конницы на 2-ю Сводную Казачью Дивизию под м. Городок». Белград, 1928).
Тут були російські окопи. Позаду видно Городок.
Коли гусари наблизилися до лінії шанців, їх – майже впритул – зустрів нищівний рушнично-кулеметний вогонь. За кілька хвилин злива куль просто викосила щільні лави дивізіону 7-го гонведського гусарського полку. Загинули майже всі. Важко поранений командир дивізіону майор Барцай потрапив у полон.
Поле бою
З перемінним успіхом бій тривав ще кілька годин. Подробиці можна дізнатися з наведених тут спогадів Тихоцького. Під вечір, залишивши на полі битви сотні загиблих, цісарці змушені були відступити до прикордонного Сатанова.
Поле бою.
Гусари фельдмаршала-лейтенанта фон Фрорайха підійшла до Сатанова вже у темряві та спробували перейти Збруч біля Сатанівского монастиря. Очевидно, військова фортуна зовсім відвернулася від хоробрих гусар. Піхотні частини, що охороняли переправу, сприйняла свою відступаючу кінноту за наступ російських козаків і зустріли її нищівним вогнем. Поки зрозуміли помилку, встигли знищити чимало своїх. Значна частина втрат сталася за рахунок паніки. Долина Збруча у цьому місці заболочена. У темряві коні грузли у трясовині, ламали ноги, скидали вершників. Ті, хто упав, потрапляли під копита коней своїх товаришів. Крім того, річка тут, хоч і неширока, але бистра, з урвистими берегами. Багато вершників у паніці просто потонули. Злий жарт з гусарами зіграли «наворочені» ботфорти. Наповнившись водою, вони тягнули власників на дно не гірше за чавунні гирі. Скинути ж їх було практично неможливо.
Сатанівський монастир
Поразка була така нищівна, що командир дивізії фельдмаршал-лейтенант фон Фрорайх незабаром пустив собі кулю в скроню. Але змити ганьбу власною кров’ю йому не вдалося. Традиційно офіцерів такого ранґу та ще й зі старої аристократії (фельдмаршал-лейтенант був далеким родичем самого цісаря) мали ховати у Відні чи Будапешті. Але свій спокій фельдмаршал знайшов у могилі на околиці села Калагарівка, що на правому березі Збруча, одразу навпроти Сатанова. Ще донедавна її можна було побачити. Але на сьогодні збереглася лише невиразна світлина надгробка. На досить скромній плиті вирізьблено: «Екселенція Ернест фон Фрорайх Сабо. Фельдмаршал-лейтенант і командир 5-ї кавалерійської дивізії. Загинув на полі слави 18 серпня 1914 року біля Сатанівки».
Навіть по смерті бесталанний фельдмаршал не зазнав спокою. Фон Фрорайха поховали при всіх регаліях з орденськими відзнаками та парадною шаблею. У 1990-х роках на ці реліквії спокусилися «чорні копачі», і могилу було сплюндровано.
Фельдмаршала-лейтенанта фон Фрорайха поховали у глухому надзбручанському селі Калагарівка (Тернопільщина).
Якщо російські газети повідомили про перемогу під Городком чи не одразі (різниця у три дні за тогочасного безінтернетного та безтелефонного життя є несуттєвою), то австро-угорські медіа взяли паузу. Повідомляти про нищівну поразку, та ще й на самому початку війни було не дуже хотілося, але промовчати зовсім не виходило. Нарешті за 10 днів після бою львівське «Діло» (ч. 191, 27 серпня 1914 р., стор. 6) опублікувало невеличку замітку:
Реконесанс гонведів і різня в Сатанові
ВІДЕНЬ (Ткб.). З головної пресової кватири доносять урядово: Визначне воєнне діло виконала 15. дивізія кінноти, що складаєть ся з кавалєриї гонведів. Їй поручено 16. серпня переломити росийську лінію, що пильнувала границі над Збручом і вивідати ся, чи поза сею лінією є сильнійші росийські війська. Прибувши в околицю Сатанова (над Збручом по росийській стороні), вдерли ся наші кавалеристи на росийський терен. Коло Кузьмина натрафили на переважаючі сили росийської кінноти, підпомаганої піхотою. Мимо того Мадяри змусили неприятеля до утечі і гонячи його, задержали ся аж над відногою ріки Смотрич, де коло Городка (Городок) ствердили присутність більших неприятельських сил. Хоч не було се задачию кінноти, Мадяри заатакували ворога і потерпіли більші втрати. Боротьба потвердила, що в сій околиці є сильнійші росийські відділи. Виконавши знаменито порученє, вернули кавалєристи до Сатанова і тут закватирували ся на нічліг. В ночи на сплячих гонведів напало місцеве населенє разом з росийськими жовнірами, яких укрили у себе. Богато гонведів убито. Спаливши Сатанів, зібрала ся наша дивізия в бойові ряди, готова до боротьби. Точно подати втрати підчас сеї виправи і наслідків нічного нападу ще не можливо, бо поодинокі малі відділи, окружаючи далеко бічними дорогами, вертають до дивізії.
З цього видно, що у Відні довгий час міркували, під яким «соусом» подати прикру новину. Врешті вирішили безглузду атаку подати як своєрідну розвідку боєм, а головні втрати списали на підступний нічний напад з боку аборигенів. Але, коли все решта можна списати на «інтерпретацію», то нічний напад сатанівців на мирно спочилих гонведів – то вже фантастика. Те ж саме – повідомлення про нібито спалений Сатанів. Можливо один-два будинки дійсно згоріли, але про якусь велику пожежу у серпні 1914-го жодної інформації нема ні в архівах, ні у спогадах старожилів. Що більше, у Сатанові вздовж Збруча можна побачити чимало будинків збудованих ще у ХIX столітті, без жодних слідів вогню.
Заради правди зауважимо, що найбільших руйнувань за часів Першої світової сатанівська нерухомість зазнала від російських вояків, коли у червні 1915 року всіх сатанівських юдеїв виселили вглиб імперії. За версією російського військового командування, це зробили, аби убезпечити тили у прифронтовій зоні. Мовляв, геть усі подільські євреї були шпигунами й агентами австрійського генштабу. Навряд чи «іх високопрєвосходітєльства» щиро вірили в ці дикі закиди. Але потрібно ж було на когось списати воєнні невдачі (якраз тривав австро-угорський наступ, і росіяни здали Львів). От і скинули все на «жидів» (бо на кого ж іще?).
Лише 1916 року депортованим дозволили повернутися у рідні домівки. Повертатися довелося часто на згарища чи руїни. Залишені будинки уживали для постою армії. Солдати ж не дуже переймаються збереженням чужого майна (а надто, якщо господарі – «австрійські шпигуни»). Тому як паливо для обігріву та готування їжі використовували меблі, дошки з підлоги тощо. Прибиранням теж себе не обтяжували.
***
Нині в Городку про ту битву нагадують хіба що численні гільзи, кулі та свинцева картеч зі шрапнельних снарядів, інший дрібний мілітарний мотлох, який місцеві мешканці регулярно викопують на своїх городах, та скромний меморіал на могилі австро-угорських вояків, загиблих у тій битві (про це поховання читайте докладніше у наступній публікації).
Австрійська солдатська фляга
Меморіал на місці поховання австро-угорських вояків
Є ще й одне нематеріальне свідчення. Залізнична станція в Городку має зовсім не прив’язану до місцевості назву Вікторія («перемога»). Залізниця прийшла до Городка 1916 року, коли царському уряду знадобилося провести комунікації до окупованих галицьких теренів. Та й війська на фронті потребували залізничного сполучення. Тоді й збудували гілку Ярмолинці-Гусятин. На той час пам'ять про серпневий бій 1914 року була ще досить свіжою, тож станції дали патріотичну назву на честь тодішньої перемоги.
Міфи та легенди
З російського боку боєм під Городком керував генерал-майор Леонід Жигалін – командувач вже згаданої 2-ї зведеної кавалерійської дивізії у складі Волзького та Урбського козацьких полків. Як уже згадано, крім кінноти, в бою взяли участь ще й піхотні батальйони.
Командир лейб-гвардії Зведеного козацького полку, генерал-майор Л.І.Жигалін під час параду. 1909 р. ЦГАКФФД (СПб.), Д 7555
Але, за місцевими переказами, у бою під Городком піхоти взагалі не було, а лише спішені козаки. Зокрема, про це йдеться у спогадах старожилів, записаних ще на початку 1970-х років (вони зберігаються у місцевому краєзнавчому музеї). Очевидці в один голос заявляють, що піхоту заміняли… папахи козаків, які вони нібито виставили на брустверах окопів. Кілька десятків козаків, стріляючи з рушниць, нібито створювали видимість лінії оборони. Гусари, мовляв, не розвідавши ситуацію, посунули на фальшиву ціль, чим оголили фланги й тил. Туди й ударили козацькі лави, перед тим замасковані в лісі.
Попри всю оперетковість сюжету в стилі радянських «істернів» про «невловимих месників», перекази досить точно змальовують канву бою – атака на окопи та добивання козацькою кіннотою вцілілих гусарів і їхнього резерву. Не виключено, що й шапки на брустверах були. Наприклад, для того, аби в австро-угорців склалося враження, що проти них стоять набагато більші сили. У тому ж таки музеї є спогади одного з мешканців села Бережани, де один із дідів ділиться дитячими спогадами, як у серпні 1914 року через їхнє село їхала колона козаків. Хлопця вразило, що козаки були простоволосі (у ті часи ходити без головних уборів не випадало; на голові мусив бути хоч подертий кашкет чи дірявий бриль). На запитання селян: «Де ж ваші папахи?» – козаки лише сміялися і казали, що залишили їх на розстріл австріякам.
Тож впевнено віднести епізод з папахами до народних побрехеньок навряд чи можна. Не виключено, що подібний епізод таки був. Можливо Тихоцький у своїх спогадах не згадав про нього лише тому, що не вважав це вартим уваги.
А от перекази, які на перший погляд видавалися цілком логічними та безсумнівними, як з’ясувалося, нічого спільного з реальністю не мали. Але про це наступним разом…
Світлини автора
17.08.2014