Пречудный лѣтній поранокъ. Въ холоднôмъ, легенькôмъ вѣтрѣ ледви ледви лелѣеся широкій ланъ жита. Жито, мовь золото. Колосье, наче праники, — ажь похилилося пôдъ вагою зерна та перловыхъ крапель росы, що позвисала зъ кождои стеблинки. Стебла стоятъ высоки̂ та рôвни̂, — жовти̂ и гладки̂ межи зеленымъ листьемъ повôйки, лептици̂, осету та другого буряну, що стелится сподомъ. Денеде виднѣесь зъ середъ того золотого, шумячого и пахучого моря синье, чаруюче око блавату або цвѣтка куколю, або дѣвиче, паленѣюче лице полёвого маку.
Зôйшло сонце. Зацвѣркотали сверщки на всѣляки̂ лады, — зажужжали велики̂ полёви̂ мухи, та затрѣпотались пестри̂ мотыли̂ понадъ колосистымъ моремъ. Природа ожила. Вѣтеръ подувъ сильнѣйше, — подувъ тепломъ зо стороны лѣса и зачавъ стрясати срѣбну росу зъ травъ и цвѣтôвъ.
Въ селѣ пôднявси̂ гамôръ, — закипѣло житьемъ. Выгôнъ запестрѣвся ôтъ худобы, котру гнали на пашу. За худобою йшли заспани̂ та немыти̂ пастухи. Декотри̂ лишень, котри̂ вспѣли уже и поснѣдати, спѣвали весело, гейкали та вылускували батогами, женучи свôй товаръ.
Зъ хатъ закурився дымъ. Ґаздыни̂ топлятъ зарана, щобы скоро зварити обѣдъ, — молодшихъ выправляютъ въ поле.
Лишь у старои Лесихи не курится зô стрѣхи. Хоть тамъ ихъ три: стара, донька Горпина и молода невѣстка Анна, — то они таки̂ ни̂коли рано не топлятъ, — все въ вечѣръ. Вечеромъ спечутъ та зварятъ, що тамъ треба, — а весь день божистый не дбаютъ. Запопадни̂ ґаздыни̂, що хоть куды!
Ґаздôвство у старои Лесихи несогôрше. Хата хоть стара, та ще сильна, — будыночки нови̂, простори̂, и опрятни̂, худôбка красна, що Господи, — гладке кожде, мовь слимакъ. Пасѣка такожь по смерти небôщика Леся не пôшла ни̂воротомъ. Лесиха приняла старого дѣда жебручого Зарубу въ хату, обшила, обхамрала, — тай уже старый лѣтомъ и пасѣки пильнуе, и коло хаты найменшои крыхôточки допантруе.
Лесиха була й справдѣ жѣнка дуже ґосподарна, та запопадна. Сукриста дуже та тверда. Бувало, якъ на що завозьмеся, то хоть рака лазь, все поставитъ на своѣмъ. Хоть волосье въ неи вже й сивѣло, — то лице еи було червоне и здорове, якъ цви̂клёвый буракъ. Облесного й масного языка въ неи не було. За то говорила все урывисто и якось гнѣвно. Жарту або якого другого радого та щирого слова не чувъ ôдъ неи ни̂хто. Кождому, абы хто, умѣла дотяти своимъ острымъ языкомъ. Правда, — кажутъ, — це зъ добра она така й сталася. Небôщикъ Лесь, повѣдаютъ, убивавъ еѣ тяжко за молодыхъ лѣтъ, при̂бивавъ кôлкомъ за косу до лавы, а бивъ..... Зъ горя она тогды неразъ и напивалася, и той звычай оставъ у неи и до теперь, —хоть ни̂коли піянство не довело еѣ до того, щобы розтренькувала та прошастувала гôрко запрацёване добро. Сли пила, то пила сама. Въ еи хатѣ, ани̂ въ селѣ ни̂хто ôдъ неи ни̂коли й не понюхавъ порціи горѣвки. Стара Лесиха була дуже тверда и скупа.
Гнатъ Лесишинъ довго не мôгъ оженитися. Ни̂ одна дѣвка въ селѣ не хотѣла йти за нёго. Не знати, ци то тому, що бувъ такій злый та забіяка, ци тому, що такій поганый. Волосье червоне, очка маленьки̂, хитри̂, якъ у якого Татарина, — самъ великій, — голова якъ макорте́тъ, а губы, мовь подушки, — таки̂ поôддувани̂. Ну, — не о то рѣчь, — най го тамъ божа Мати судитъ, — але досыть на тôмъ, що ни̂котра дѣвка не хтѣла за нёго йти. Ще, — не знати якъ и що, — плели щось люде, що, Гнатъ не зовсѣмъ мае чисти̂ пальци̂, — неразъ тамъ крôзь нихъ и дещо чуже прослизнеся. Не знаю, якъ де, — а въ нашôмъ селѣ вже нема гôршои ганьбы, якъ коли кого обнесутъ, яко злодѣя! Таке було и съ Гнатомъ Лесишинымъ и томуто не мôгъ ôнъ довго оженитися. Ни̂котра не хтѣла йти за нёго.
Но вкôнци трафилися таки одна, — Анна Тимишина. Пôшла она за Гната, та на свое горе. Бѣдна сирота, безъ ôтця, безъ матери, — тôлько й вѣна внесла въ Лесишину хату, що свои чорни̂ бровы, кари̂ очи, та двое рукъ робучихъ, та терпливе, послушне и покôрливе серце. Ой, зазналажь она доли̂ за Гнатомъ! Не минувъ рôкъ, а вже взяла щезати еи краса, погасати блескъ ока, хилитися до земли̂ красна голова! Звычейне, грызота, сварка та бôйка! Кого они не пригнутъ до земли̂, не позбавлятъ веселости.
И отъ вамъ вся Лесишина челядь. Ага, бувъ ще у Лесихи хлопчина — наймитъ, Василь, що пасъ худобу. Его прозывали Галаёмъ, бо вѣчно, скоро вжене худобу въ лѣсъ, галайкоче, та галайкоче, — и не вгавае на волосокъ. Въ однôй хвили и коломыйки задробитъ и думки затягне и весѣльнои и зъ псавтири та гласôвъ церковныхъ. Не бувъ ôнъ письменный, — все то попереймавъ зô слуху и абы вамъ одну, спѣванку умѣвъ скôнчити. Голосы та спѣванки плелися въ его головѣ въ якôмось дикôмъ неладѣ и моталися, мовь клочье сѣна въ буйнôмъ вѣтрѣ. Они не занимали, но заглушали его. Ôнъ тогды не тямивъ о свѣтѣ и о собѣ. Худоба брела ни̂воротомъ. А якъ хто другій спѣвавъ, то ôнъ не любивъ слухати. Сказано, якійсь тумановатый. Зъ чого ему таке пôшло, Богъ знае. Може такожь зъ нужды та бôйки. Ой, бо то й натерпѣвся ôнъ всѣлякого лиха, ôдколи померли его родичи̂ на холеру. Они, кажутъ, були богатеньки̂ и пестили дуже свого Васильчика. Смерть забрала ихъ нагло одного дня, — Васильчикъ прийшовъ въ чужи̂ руки, — а чужи̂ руки, звѣсно, — не гладятъ! Били его, бо бувъ розпещеный, упертый, лѣнивый. Выгнали зъ, нёго тоти хибы, та заголомшили молоду голову, зацьмали послѣдню искорку дитинячои свободы и живости. Маєтокъ зслизъ въ чужихъ рукахъ, мовь сôль въ водѣ, — а Василя дали на службу до старои Лесихи. Ой, — не райже ôнъ и ту найшовъ!
II.
Лесиха, сказано, запопадна, перша йде зажинати зъ доньковь и невѣстковь.
— Найно, ци нашъ Галай и нынѣ пуститъ худобу у царину, — ци буде тямити вчорашни̂ синци̂? заговорила якось ни̂бы грозячи комусь Лесиха идучи передомъ та поблыскуючи новымъ серпомъ пôдъ пахою.
— Ба, а чомужьбы не пустивъ? Якъ зачне выгалайкувати, то й о свѣтѣ забуде, не то о худобѣ! ôдрекла Горпина. Еи красне, молоде лицє сіяло здоровымъ румянцемъ супроти всходячого сонця. Она една була ще найщасливѣйша на всю хату. Мати любила еѣ, — хоть правду сказавши, неразъ и Горпинѣ прийшлося скоштувати гôркои ôдъ матери або брата.
— Ой, такъ, — приголомшили бѣдного хлопця, якъ кота загорѣлого, та теперь добиваютъ! шепнула сама до себо несмѣло Анна. Въ серци бѣднои сироты найскорше збудилось пожалованье надъ такимъ же круглымъ, нещаснымъ сиротою.
— Ага, — свôй все съ своимъ рука! ôдрѣзала ей гнѣвно Лесиха. Она зачула тихи̂ слова невѣстки.
— Сирота, а писокъ якъ ворота! кричала дальше. Небôйся, моя кôточко, и ты бы варта зъ нимъ на едну гилю! Зôйшлисте ся обое, — тай заразъ едно надъ другимъ и жалуесь. Эхъ, божа бы вамъ Мати не дала просвѣтлои годины, що вы мою працю дармо марнуете, мôй хлѣбъ дармо жрете, а все лельомъ-полельомъ поводитеся.
Лесиха замовкла. Задыхалась. Ни̂хто бôльше не обзывався.
Прийшли на мѣсце. Анна выбрала мѣсце на межи, де склала нолуденокъ. Лесишина нивка була шѣсть загонôвъ за́широка. Три ихъ за день могли еѣ набезпечно обалити.
Лесиха тутъ же порядкуе.
— Ты непотрѣбе (ôдозвалась прудко до невѣстки) ставай онту! (Показала найширшій загôнъ). Ты (до доньки) сюда, — а я на прилуду!
Поставали.
— Господи помагай! сказала Лесиха и перша ужала жмѣнку спѣлого, хорошого жита, перша зробила повересло, — нажала снопокъ и ôдставила на бôкъ. То первачокъ, — ôнъ на урожай значитъ.
— Ану, до роботы! промовила зновь. И три жѣночи̂ головы схилились до земли̂, краснѣючи. Въ рукахъ заблыскотѣли серпы, захрустѣли тверди̂ стебла жита пôдтинани̂ блыскучимъ, зубчастимъ зелѣзомъ, — жменя за жменею паде на землю. Краснымъ, потяглымъ лукомъ перемыкаютъ женци̂ пажату жмѣнку понадъ голову за себе и кладутъ на стерни. Часъ ôдъ часу една выпрямится, вымкне жмѣнку жита, стрясе зъ пашнистого буряну, роздѣлитъ на двое, скрутитъ повересло и прôстре его на свѣжôй, пахучôй стерни. Сверщки, жуки и всѣляка овадня утѣкае попередъ серпами. Часами й злякана сѣра мышь вымкне изъ своей норы, перебѣгне по пôдъ ноги женчисѣ, та зновь повзне у ямку.
Рано, за холоду, зъ росою добре жати. Хрупъ - хрупъ, хрупъ-хрупъ..... Лишь тôлько й чути всёго, — та шелестъ складаного въ снопы жита.
Но поволи, поволи свѣжій, полевый воздухъ, широка самота и тишина поля, одностайнôсть роботы понукуютъ духа, щобы объявивъ себе. Розмова не легко ту завяжеся, — стара Лесиха все еѣ якось прикро перерве. Отъ одно що, — то спѣвы.
И поволи, поволи, — изъ загальнои тишины и одностайного хрупанья стебелъ вырѣзуеся чудный, срѣбный а тихенькій, несмѣлый голосокъ. Се Горпининъ голосъ. Стара жне, — не зважае на то. Горпина стае смѣлѣйша, — голосъ мôцнѣе, — изъ серця нехотя льеся тужна, а чудова пѣсенька:
Туды лозы хилилися, куды имъ похило,
Туды очи дивилися, куды серцю мило.
— Гей ты нелѣпо якась! крикнула Лесиха до невѣстки, — ци вже ся лишаешь? Уже ти руки покулило, ци що?
Анна, слабовита й такъ, не змагала на найширшôмъ загонѣ йти по́рôвно зъ другими. Она лишилась була уже майже о пôвтора снопа зъ заду.
— Щожь бо вы, мамо, мене нынѣ учепилися, якь оса? ôдрекла она зôбравшись якось на смѣлôсть, но не пôдносячи головы. Хиба не видите! що не можу борше жати, бо загôнъ: широкій? Ваша прилуда не тото. Лацно вамъ выварачати!
То розлютило Лесиху.
— О, дивѣтмися на ню! Яке смѣле та угурне́. Ще й свое рыло ставитъ напротивъ мене! Эй, небого моя! Кобы менѣ борзо вечѣръ, — прийде Гнатъ зъ косовици̂, — не будешь ты така широка!
Анна хотѣла ще щось ôтповѣсти, але Горпина шепнула до неи:
— Дай покôй, сестро! Мама все мусятъ теркотати. Жнѣмъ разомъ!
Анна замовкла, —Горпина зачала еѣ все пôджинати, — майже пôвъ загона собѣ забирала. Горпина була щира душа, — не въ, маму вдалась, — часом лишь говорила пôдъ еи ладъ, бо знала сукристу материну натуру.
Зновь стало тихо, лишь стебла хрупотятъ, — та часъ ôдъ часу серпъ бренькне о камѣнець.
Горпина десь съ пере́годомъ затягла другу пѣсню. Зôбралося Аннѣ на плачъ. Плачъ серця, то тужлива, сердечна думка. Она несмѣло, та рôвно и переливно затягла:
Зайшло сонѣнько за ôконѣнько,
Якъ промѣнное коло;
Выйди миленька, выйди серденько,
Промовъ до мене слово!
Радабымь выйти, радабымь выйти,
До тебе говорити, —
Та лежитъ нелюбъ по правôй руцѣ,
Бою ся го збудити!
Лесиха слухала пѣсню затиснувши зубы. Кôлька разôвъ зъ пôдъ лоба жарко поглянула на невѣстку. Анна не бачила того, — жала далѣ и спѣвала. Зъ еи тусклого ока скотилася навѣть груба слёза и упала на серпъ. Знакъ, що й серце еи спѣвало тотужь пѣсню, не лишь уста.
— Отъ, що ей на головѣ! Ґосподыня моя зателепана! Яки̂ спѣваночки выводитъ! перебила гнѣвно Лесиха.
— Дайте бо вы, мамо, Аннѣ, покôй! Що васъ за говорѣнка напала? Ни̂ говорити, ни̂ плакати, ни̂ смѣятися не даете, ще й спѣвати бороните! Яка мара далѣ вытримае у васъ?
— Но, но, — розтрѣскоталасся, — сороко куцофоста. Волишь жати та тихо бути! Небôйся, — знаю я, де у тебе раки зимуютъ! Лишь ми не мовчи, — то тямси!
Зновь одностайно и понуро йшла робота. Стара хвиля ôдъ хвили̂ покликувала на невѣстку, то на доньку, мовь окомонъ.
Вже сонце гетъ-гетъ пôдôйшло. Жито клалося на помѣть та встелювало широко загоны. Вже наши̂ три женчихи пополуднували и не спочиваючи взялися зновь за дѣло. Сонце жарило, — зъ лиць котився пôт. Сверщки цвѣркали голосно та проникливо. Здавалося, що ихъ голосъ роздаеся десъ глубоко пôдъ землевь и впадае до уха, мовь острый кремѣнный пѣсокъ. Кромѣ сверщкôвъ все затихло, все поховалося въ тѣнь передъ жаркими сонѣчными лучами. Лишь люде, паны сотворѣнья, — мучатся тогды, коли спочивае природа.
III.
— Лесихо, Лесихо! роздався голосъ якогось косаря зъ пôдъ лѣса.
Лесиха встала, приложила руку надъ чоло и смотрѣла.
— Ци не видите, — онде три ваши̂ коровы въ ôвсѣ? кричавъ голосъ дальше.
Изъ лѣса долѣтало галайканье и верескливый cпѣвъ Василя:
Ой тамъ на горбочку
Сидѣвъ дѣдъко въ черепочку,
А мы его не пôзнали....
Гей (тото гей тяглося страшно довго) матижь моя, мати,
ІІусти мене погуляти....
Го-о-о-а-усподи, воззвахъ тебѣ, услыши мя!...:
— Ахъ, чортôвъ накоренокъ! Уже зновь змалювавъ! Бодайжесь изъ себе печѣнки выкричавъ! Василю-гей! Василю-гей! Дѣдьчабы ти ся мати въ пе́чени̂ всадила! Ту-у-умане вôсѣмнадцятый, — на! А не видишь, що коровы въ шкодѣ, — га? А, повылазилибы ти тоти̂ слѣпаки, та бы ти повылазили!
— Господи помило-о-ой! бувъ ôдвѣтъ зъ лѣса. Тотô „лой“ тяглося зновь дуже довго и згубилося вкôнци десь въ далекôмъ, темнôмъ лѣсѣ.
— Галаю - на, Галаю! закричавъ зновь косарь зъ пôдъ лѣса. А не выженешь ты собѣ коровы съ царины? Выгналобы тя, якъ гору Бачинську, — га!
— Ой туду, ду, ду, ду, ду, ду; за волами я йду! репетувавъ Галай зъ лѣса.
Косарь вѣдай стративъ терпеливôсть, — хопивъ косу на плече та побѣгъ самъ выганяти коровы зъ ôвса. Вôгнавъ ихъ въ лѣсъ и щезъ за ними въ темрявѣ зелени. Лишь незадовго чутно було крикъ и ревôтъ Василя.
— А, то, то, то! приговорювала Лесиха, зновь схиляючись до жнива. Най зъ нёго, тамъ и третью скôру здôйме, — слова му не скажу! Най пантруе худобы, а не галайкоче!
Вечерѣло. Сонце пышно закотилоея за сини̂ горы. Мрака зачала налягати на луки и клубитися чимъ разъ ширше сивыми туманами. Зъ пôдъ неи, мовь дитина зъ пôдъ теплои перины, обôзвалися деркачи̂. Перепелици̂ запѣтпѣлѣткали зъ жита. Вѣтеръ повѣявъ ôдъ мочарôвъ тепломъ та запахомъ сирого лепеху и татарского зѣлья. Любо якось та легко ставало на серци.
Наши̂ женчихи дожали нивки, поставали, повыпростовували крыжи̂ та ôдсапували.
— Ладный деньокъ буде завтра, —промовила Лесиха, — та якось ласкавѣйше, якъ звычайно. Богу дякувати, щосмо ся ту нынѣ обпорали Завтра тра буде ячмѣнь на базарищи схопити.
— Ладна нôчь буде нынѣ! прошептала Горпина, легко покраснѣла и зôтхнула.
Анна, усмѣхнулася до неи, та якось смутно, мовь крôзь слезы. Она одна знала про тайну Горпининого дѣвочого серденька, — про еи любовь съ хорошимъ, чорнобровымъ парубкомъ Митромъ Громомъ.
— Но, — чого стоите! Анно, — хопты узбирати, коровамъ до припусту! Ты, дѣвко, — бѣгай, — телята напôй! Ну, борше!
Анна сейчасъ и шатнулася мовчачи, — раднѣйше, якъ звычайно. Чаруюча сила лежитъ въ однôмъ — однѣсѣнькôмъ ласкавѣйшôмъ словѣ! Горпина пôдбѣгцемъ и приспѣвуючи поквапилася до дому; — а стара Лесиха, положивши серпъ на голову ôстрьемъ до хустки и завдавши собѣ на плече снôпъ-первакъ гордо помела за нею. Послѣдня прийшла до дому Анна двигаючи на плечохъ велику верету свѣжого, пахучого та пестрого буряну. Коровы чекали уже на ню, а побачивши свою звычайну вечерю, зачали рычати зъ радости и стовпилися разомъ коло сѣняныхъ дверей, чекаючи, ажь прийде черга на кожду ити до сѣней, перекусити смачного зѣлья и ôддати въ чистый скопець свôй цѣлоденный запасъ молока.
Уже гетъ змерклося. У Лесихи затоплено въ печи и огонь палае яркимъ червонымъ свѣтломъ. Анна съ Горпиною пораются, варятъ, що треба на завтра. Дѣдъ Заруба голосно говоритъ молитвы сидячи на припѣчку, а Василь наслухавшися сварки Лесихи и ôдобравши зо два бухнаки межи плечи̂ полѣзъ на пѣчь и заснувъ не чекаючи вечери̂.
Пôдъ ôкнами почулися тяжки̂ кроки мущины и бренькъ косы. Троха згодомъ увôшовъ Гнатъ у хату, кинувъ старый соломяный капелюхъ на лаву и сѣвъ конець стола.
— Ты на, — Галаю! Быки поприпинани̂?
— Поприпинани̂, поприпинани̂! ôдповѣла Анна мыючи мыски и заходячися коло вечери̂.
— А ты ґаздыне, де ти серпы лежатъ?
— Або дежь? таже въ сѣнёхъ надъ одвôркомъ! Дежь бы мали...?
— Ага! Абымь троха не дôздрѣвъ, бувъ бымь си ногу на вѣкъ вѣченный просадивъ! Пôдъ самымъ порогомъ!
— То певне коты....!
— Эй, небого моя! Лишь ты не панашуй мои праци̂, якъ ока въ головѣ! Не маешь свого-що розмѣтувати! Не принесласми ту ніякого вѣна!
Анна змовкла. Еѣ дуже прикро вкололо тото слово. На щожь ты бравъ мене? Таже ты й тогды видѣвъ, що я бѣдна! Тоти̂ гадки тислися ей до головы, — но смѣлости не було у неи кинути й собѣжь ними Гнатови въ очи.
— Ну, спати! комендеруе Лесиха. Ты, непотрѣбе, огень въ печи погаси, — грань позамѣтай у закутець, — чуешь! Горшки у пѣчь, — най ся крупы на завтра допроятъ! Горпино, — воды ще нема! Рушай по воду, — а хутко!
Анна зачала поратися, а Горпина выбѣгла до сѣней. Ту лишь злупотѣла коновцями тай коромесломъ, — рыпнула дверми, — а зъ оборы чутно лишь було веселу пѣсеньку:
Кобымь була така красна, якъ та зоря ясна
Свѣтилабымь миленькому, ни̂коли не згасла!
— О, яки̂ ей по головѣ сверщки цвѣркочутъ! ôдозвався сердито Гнатъ роздягаючись. Мамо — не высылайте еѣ ни̂коли вечоромъ за водовь!
— Або чому?
— Та хиба не знаете? Той довгоносый Громикъ, — онъ изъ за дороги, — щось дуже до неи....
— Що? верескнула Лесиха. Тото засмаркане смѣе пôдлазити до моеи доньки! Таже я му волосье обмыкаю на его капустянôй головѣ! Я му пôду до матери, — най го си держитъ, сли не хоче, щобы му ся яка кавза стала!
Гнатъ лягъ уже на постѣль. Лесиха довго ще сапала та ходила по хатѣ.
— Эхъ, най но я го ѣмю въ свои̂ руки! Буде ôнъ ся мати! Пôдсвинокъ якійсь ходитъ! Тадже якъ го пôрву за лабу, а за другу приступлю, то го розôдру!
— Угу, — а вамъ що таке, мамо? зачала уговорювати Ання. Она доси мовчала на тоту бесѣду. Кôнчила прятати. Що вамъ такого припало? Отъ, — слухалибысте, що Гнатъ плете! Та най скаже, ци видѣвъ коли своими очима, щобы Громикъ Горпину зачѣпавъ?
— О, якій ми ту зъ неи адукатъ! ôдкрикнувъ на постели Гнатъ. А не пôдешь ты спати, ты, робôтнице моя не плачена.
Лесиха роздяглася и лягла на запѣчокъ, де Анна постелила уже була для неи мягку перину и два заголовки. На печи храпѣвъ уже грôмко дѣдъ Заруба, — та часъ ôдъ часу галайкавъ крôзь сонъ Василь.
— Дѣду, — а обернѣтся на другій бôкъ! Не храпѣтъ такъ, — пѣчь завалится! крикнула Лесиха штуркаючи дѣда въ бôкъ.
— Бôгъ заплать! Ручечкамъ роботящимъ и ножечкамъ приходящимъ и головамъ выслухащимъ..... зачавъ Заруба крôзь сонъ свою звычайну молитву, — но небавомъ обернувся на другій бôкъ и утихъ. По хвили заснула й Лесиха.
Тихо стало въ хатѣ! Мѣсяць несмѣло, блѣдо проглядае крôзь тѣсни̂, тускли̂ шибы. Анна ще не лягала спати. Она сперла голову о ôкно а лôкти̂ о варцабы и довго стояла тяжко задумавшись. Надъ чимъ она думала? Богъ знае. Може переходили попередъ еи очи еи лѣта молоди̂, невесели̂, сирôтски̂. Може пригадувалася еи серцю яка перша, щаслива, безталанна любовь, бо въ очохъ закрутилися двѣ слёзы, а зъ устъ ледво чутно полися сумна думка:
Шумѣли вербы въ Поповôй-Дебри,
Тай лозовое прутъя;
Люблю тя, дѣвча, люблю серденько,
Про людей не возъму тя.
Не такъ про людей, не такъ про людей,
Отецъ-мати не велитъ: —
Мене за тобовь, мене за тобовъ
Само серденько болитъ!
— Жѣнко! Ты каланнице моя неприторонна! Що ты, — выбралася мыши ловити, ци що? Чому спати не йдешь? обôзвався Гнатъ.
Анна схаменулася, обтерла слёзы и клякла до молитвы.
И молилась она довго, горячо, простыми сердечными словами. А пôдъ ôкнами на вишни выводитъ соловѣй свои чудови̂ спѣвы, — може и ôнъ молится небесному ôтцю А на выгонѣ прощаеся Горпина съ своимъ любимымъ.
— Горпино, серце, — зажди ще хвилечку. Мы й не наговорилися.
— Нѣ, Митрику, — нема коли, — мама будутъ сварити. Ты знаешь, яки̂ они! Добранôчь ти, — а завтра....
Не докôнчила, — хопила коновци̂ зъ водою и побѣгла идъ хатѣ.
— Завтра, — шептавъ за нею Митро. Довго поглядавъ зъ выгона на Лесишину хату, — а далѣ й задумався.
— Ци не дармо я еѣ люблю? Ци ôддасть еѣ стара Лесиха за мене? подумавъ ôнъ. Серце му стислося, коли погадавъ о своѣй бѣдности.
— Треба робити, заробляти, що силы! Зôтхнувъ важко, — вытягъ сопѣвку зъ за пазухи, — загравъ, затили̂кавъ, — та такъ дрôбно, та тужно, та якось такъ, мовьбы въ тôмъ голосѣ тонула вся его надѣя та тихе его щастье.
— Бѣдна моя доле! прошептавъ Митро и повернувъ у свôй выгôнъ до бѣднои, вербами обсадженои хатины, де жила его стара мати. Зъ межи густыхъ зеленыхъ вербъ роздався парубоцькій голосъ, що выводивъ знану пѣсню:
Ой ще куры не пѣли,
Кажутъ люде: денъ бѣлый!
Ой, выйди, выйди, хороша дѣвчино,
Поговори зо мною!
Джеджаликъ
11.04.1888