Пречудний лїтній поранок. В холоднім, легенькім вітрі ледви ледви лелїєся широкій лан жита. Жито, мов золото. Колосє, наче праники, — аж похилилося під вагою зерна та перлових крапель роси, що позвисала з кождої стеблинки. Стебла стоят високі та рівні, — жовті і гладкі межи зеленим листєм повійки, лептиці, осету та другого буряну, що стелится сподом. Денеде виднїєсь з серед того золотого, шумячого і пахучого моря синє, чаруюче око блавату або цвітка куколю, або дївиче, паленїюче лице польового маку.
Зійшло сонце. Зацвіркотали сверщки на всїлякі лади, — зажужжали великі польові мухи, та затріпотались пестрі мотилі понад колосистим морем. Природа ожила. Вітер подув сильнїйше, — подув теплом зо сторони лїса і зачав стрясати срібну росу з трав і цвітів.
В селї піднявсі гамір, — закипіло житєм. Вигін запестрівся віт худоби, котру гнали на пашу. За худобою йшли заспані та немиті пастухи. Декотрі лишень, котрі вспіли уже і поснїдати, співали весело, гейкали та вилускували батогами, женучи свій товар.
З хат закурився дим. Ґаздині топлят зарана, щоби скоро зварити обід, — молодших виправляют в поле.
Лиш у старої Лесихи не курится зі стріхи. Хоть там їх три: стара, донька Горпина і молода невістка Анна, — то они такі ніколи рано не топлят, — все в вечір. Вечером спечут та зварят, що там треба, — а весь день божистий не дбают. Запопадні ґаздині, що хоть куди!
Ґаздівство у старої Лесихи несогірше. Хата хоть стара, та ще сильна, — будиночки нові, просторі, і опрятні, худібка красна, що Господи, — гладке кожде, мов слимак. Пасїка також по смерти небіщика Леся не пішла ніворотом. Лесиха приняла старого дїда жебручого Зарубу в хату, обшила, обхамрала, — тай уже старий лїтом і пасїки пильнує, і коло хати найменшої крихіточки допантрує.
Лесиха була й справдї жінка дуже ґосподарна, та запопадна. Сукриста дуже та тверда. Бувало, як на що завозьмеся, то хоть рака лазь, все поставит на своїм. Хоть волосє в неї вже й сивіло, — то лице єї було червоне і здорове, як цвікльовий бурак. Облесного й масного язика в неї не було. За то говорила все уривисто і якось гнївно. Жарту або якого другого радого та щирого слова не чув від неї ніхто. Кождому, аби хто, уміла дотяти своїм острим язиком. Правда, — кажут, — це з добра она така й сталася. Небіщик Лесь, повідают, убивав єї тяжко за молодих лїт, прібивав кілком за косу до лави, а бив..... З горя она тогди нераз і напивалася, і той звичай остав у неї і до теперь, —хоть ніколи піянство не довело єї до того, щоби розтренькувала та прошастувала гірко запрацьоване добро. Сли пила, то пила сама. В єї хатї, ані в селї ніхто від неї ніколи й не понюхав порції горівки. Стара Лесиха була дуже тверда і скупа.
Гнат Лесишин довго не міг оженитися. Ні одна дївка в селї не хотїла йти за нього. Не знати, ци то тому, що був такій злий та забіяка, ци тому, що такій поганий. Волосє червоне, очка маленькі, хитрі, як у якого Татарина, — сам великій, — голова як макорте́т, а губи, мов подушки, — такі повіддувані. Ну, — не о то річ, — най го там божа Мати судит, — але досить на тім, що нікотра дївка не хтїла за нього йти. Ще, — не знати як і що, — плели щось люде, що, Гнат не зовсїм має чисті пальці, — нераз там крізь них і дещо чуже прослизнеся. Не знаю, як де, — а в нашім селї вже нема гіршої ганьби, як коли кого обнесут, яко злодїя! Таке було і с Гнатом Лесишиним і томуто не міг він довго оженитися. Нікотра не хтїла йти за нього.
Но вкінци трафилися таки одна, — Анна Тимишина. Пішла она за Гната, та на своє горе. Бїдна сирота, без вітця, без матери, — тілько й віна внесла в Лесишину хату, що свої чорні брови, карі очи, та двоє рук робучих, та терпливе, послушне і покірливе серце. Ой, зазналаж она долі за Гнатом! Не минув рік, а вже взяла щезати єї краса, погасати блеск ока, хилитися до землі красна голова! Звичейне, гризота, сварка та бійка! Кого они не пригнут до землі, не позбавлят веселости.
І от вам вся Лесишина челядь. Ага, був ще у Лесихи хлопчина — наймит, Василь, що пас худобу. Єго прозивали Галайом, бо вічно, скоро вжене худобу в лїс, галайкоче, та галайкоче, — і не вгаває на волосок. В одній хвили і коломийки задробит і думки затягне і весїльної і з псавтири та гласів церковних. Не був він письменний, — все то попереймав зі слуху і аби вам одну, співанку умів скінчити. Голоси та співанки плелися в єго голові в якімось дикім неладї і моталися, мов клочє сїна в буйнім вітрі. Они не занимали, но заглушали єго. Він тогди не тямив о світї і о собі. Худоба брела ніворотом. А як хто другій співав, то він не любив слухати. Сказано, якійсь тумановатий. З чого єму таке пішло, Бог знає. Може також з нужди та бійки. Ой, бо то й натерпівся він всїлякого лиха, відколи померли єго родичі на холеру. Они, кажут, були богатенькі і пестили дуже свого Васильчика. Смерть забрала їх нагло одного дня, — Васильчик прийшов в чужі руки, — а чужі руки, звісно, — не гладят! Били єго, бо був розпещений, упертий, лїнивий. Вигнали з, нього тоти хиби, та заголомшили молоду голову, зацьмали послїдню искорку дитинячої свободи і живости. Маєток зслиз в чужих руках, мов сіль в водї, — а Василя дали на службу до старої Лесихи. Ой, — не райже він і ту найшов!
II.
Лесиха, сказано, запопадна, перша йде зажинати з доньков і невістков.
— Найно, ци наш Галай і нинї пустит худобу у царину, — ци буде тямити вчорашні синці? заговорила якось ніби грозячи комусь Лесиха ідучи передом та поблискуючи новим серпом під пахою.
— Ба, а чомужби не пустив? Як зачне вигалайкувати, то й о світї забуде, не то о худобі! відрекла Горпина. Єї красне, молоде лицє сіяло здоровим румянцем супроти всходячого сонця. Она єдна була ще найщасливійша на всю хату. Мати любила єї, — хоть правду сказавши, нераз і Горпинї прийшлося скоштувати гіркої від матери або брата.
— Ой, так, — приголомшили бідного хлопця, як кота загорілого, та теперь добивают! шепнула сама до себо несміло Анна. В серци бідної сироти найскорше збудилось пожалованє над таким же круглим, нещасним сиротою.
— Ага, — свій все с своїм рука! відрізала єй гнївно Лесиха. Она зачула тихі слова невістки.
— Сирота, а писок як ворота! кричала дальше. Небійся, моя кіточко, і ти би варта з ним на єдну гилю! Зійшлисте ся обоє, — тай зараз єдно над другим і жалуєсь. Ех, божа би вам Мати не дала просвітлої години, що ви мою працю дармо марнуєте, мій хлїб дармо жрете, а все лельом-полельом поводитеся.
Лесиха замовкла. Задихалась. Ніхто більше не обзивався.
Прийшли на місце. Анна вибрала місце на межи, де склала нолуденок. Лесишина нивка була шість загонів за́широка. Три їх за день могли єї набезпечно обалити.
Лесиха тут же порядкує.
— Ти непотрібе (відозвалась прудко до невістки) ставай онту! (Показала найширшій загін). Ти (до доньки) сюда, — а я на прилуду!
Поставали.
— Господи помагай! сказала Лесиха і перша ужала жмінку спілого, хорошого жита, перша зробила повересло, — нажала снопок і відставила на бік. То первачок, — він на урожай значит.
— Ану, до роботи! промовила знов. І три жіночі голови схилились до землі, краснїючи. В руках заблискотїли серпи, захрустїли тверді стебла жита підтинані блискучим, зубчастим зелїзом, — жменя за жменею паде на землю. Красним, потяглим луком перемикают женці пажату жмінку понад голову за себе і кладут на стерни. Час від часу єдна випрямится, вимкне жмінку жита, стрясе з пашнистого буряну, роздїлит на двоє, скрутит повересло і прістре єго на свіжій, пахучій стерни. Сверщки, жуки і всїляка овадня утїкає поперед серпами. Часами й злякана сїра миш вимкне із своєй нори, перебігне по під ноги женчисї, та знов повзне у ямку.
Рано, за холоду, з росою добре жати. Хруп-хруп, хруп-хруп..... Лиш тілько й чути всього, — та шелест складаного в снопи жита.
Но поволи, поволи свіжій, полевий воздух, широка самота і тишина поля, одностайність роботи понукуют духа, щоби обявив себе. Розмова не легко ту завяжеся, — стара Лесиха все єї якось прикро перерве. От одно що, — то співи.
І поволи, поволи, — із загальної тишини і одностайного хрупаня стебел вирізуєся чудний, срібний а тихенькій, несмілий голосок. Се Горпинин голос. Стара жне, — не зважає на то. Горпина стає смілїйша, — голос міцнїє, — із серця нехотя лєся тужна, а чудова пісенька:
Туди лози хилилися, куди їм похило,
Туди очи дивилися, куди серцю мило.
— Гей ти нелїпо якась! крикнула Лесиха до невістки, — ци вже ся лишаєш? Уже ти руки покулило, ци що?
Анна, слабовита й так, не змагала на найширшім загонї йти по́рівно з другими. Она лишилась була уже майже о півтора снопа з заду.
— Щож бо ви, мамо, мене нинї учепилися, як оса? відрекла она зібравшись якось на смілість, но не підносячи голови. Хиба не видите! що не можу борше жати, бо загін: широкій? Ваша прилуда не тото. Лацно вам виварачати!
То розлютило Лесиху.
— О, дивітмися на ню! Яке сміле та угурне́. Ще й своє рило ставит напротив мене! Ей, небого моя! Коби менї борзо вечір, — прийде Гнат з косовиці, — не будеш ти така широка!
Анна хотїла ще щось вітповісти, але Горпина шепнула до неї:
— Дай покій, сестро! Мама все мусят теркотати. Жнїм разом!
Анна замовкла, —Горпина зачала єї все піджинати, — майже пів загона собі забирала. Горпина була щира душа, — не в, маму вдалась, — часом лиш говорила під єї лад, бо знала сукристу материну натуру.
Знов стало тихо, лиш стебла хрупотят, — та час від часу серп бренькне о камінець.
Горпина десь с пере́годом затягла другу пісню. Зібралося Аннї на плач. Плач серця, то тужлива, сердечна думка. Она несміло, та рівно і переливно затягла:
Зайшло сонїнько за віконїнько,
Як промінноє коло;
Вийди миленька, вийди серденько,
Промов до мене слово!
Радабим вийти, радабим вийти,
До тебе говорити, —
Та лежит нелюб по правій руцї,
Бою ся го збудити!
Лесиха слухала пісню затиснувши зуби. Кілька разів з під лоба жарко поглянула на невістку. Анна не бачила того, — жала далї і співала. З єї тусклого ока скотилася навіть груба сльоза і упала на серп. Знак, що й серце єї співало тотуж пісню, не лиш уста.
— От, що єй на голові! Ґосподиня моя зателепана! Які співаночки виводит! перебила гнївно Лесиха.
— Дайте бо ви, мамо, Аннї, покій! Що вас за говорінка напала? Ні говорити, ні плакати, ні сміятися не даєте, ще й співати бороните! Яка мара далї витримає у вас?
— Но, но, — розтріскоталасся, — сороко куцофоста. Волиш жати та тихо бути! Небійся, — знаю я, де у тебе раки зимуют! Лиш ми не мовчи, — то тямси!
Знов одностайно і понуро йшла робота. Стара хвиля від хвилі покликувала на невістку, то на доньку, мов окомон.
Вже сонце гет-гет підійшло. Жито клалося на поміть та встелювало широко загони. Вже наші три женчихи пополуднували і не спочиваючи взялися знов за дїло. Сонце жарило, — з лиць котився піт. Сверщки цвіркали голосно та проникливо. Здавалося, що їх голос роздаєся дес глубоко під землев і впадає до уха, мов острий кремінний пісок. Кромі сверщків все затихло, все поховалося в тїнь перед жаркими сонїчними лучами. Лиш люде, пани сотворінья, — мучатся тогди, коли спочиває природа.
III.
— Лесихо, Лесихо! роздався голос якогось косаря з під лїса.
Лесиха встала, приложила руку над чоло і смотріла.
— Ци не видите, — онде три ваші корови в вівсї? кричав голос дальше.
Из лїса долїтало галайканє і верескливий спів Василя:
Ой там на горбочку
Сидїв дїдко в черепочку,
А ми єго не пізнали....
Гей (тото гей тяглося страшно довго) матиж моя, мати,
Пусти мене погуляти....
Го-о-о-а-усподи, воззвах тебі, услиши мя!....
— Ах, чортів накоренок! Уже знов змалював! Бодайжесь із себе печінки викричав! Василю-гей! Василю-гей! Дїдьчаби ти ся мати в пе́чені всадила! Ту-у-умане вісїмнадцятий, — на! А не видиш, що корови в шкодї, — га? А, повилазилиби ти тоті слїпаки, та би ти повилазили!
— Господи помило-о-ой! був відвіт з лїса. Тоті „лой“ тяглося знов дуже довго і згубилося вкінци десь в далекім, темнім лїсї.
— Галаю - на, Галаю! закричав знов косарь з під лїса. А не виженеш ти собі корови с царини? Вигналоби тя, як гору Бачинську, — га!
— Ой туду, ду, ду, ду, ду, ду; за волами я йду! репетував Галай з лїса.
Косар відай стратив терпеливість, — хопив косу на плече та побіг сам виганяти корови з вівса. Вігнав їх в лїс і щез за ними в темряві зелени. Лиш незадовго чутно було крик і ревіт Василя.
— А, то, то, то! приговорювала Лесиха, знов схиляючись до жнива. Най з нього, там і третю скіру здійме, — слова му не скажу! Най пантрує худоби, а не галайкоче!
Вечеріло. Сонце пишно закотилоєя за сині гори. Мрака зачала налягати на луки і клубитися чим раз ширше сивими туманами. З під неї, мов дитина з під теплої перини, обізвалися деркачі. Перепелиці запїтпілїткали з жита. Вїтер повіяв від мочарів теплом та запахом сирого лепеху і татарского зїлья. Любо якось та легко ставало на серци.
Наші женчихи дожали нивки, поставали, повипростовували крижі та відсапували.
— Ладний деньок буде завтра, —промовила Лесиха, — та якось ласкавійше, як звичайно. Богу дякувати, щосмо ся ту нинї обпорали Завтра тра буде ячмінь на базарищи схопити.
— Ладна ніч буде нинї! прошептала Горпина, легко покраснїла і зітхнула.
Анна, усміхнулася до неї, та якось смутно, мов крізь слези. Она одна знала про тайну Горпининого дївочого серденька, — про єї любов с хорошим, чорнобровим парубком Митром Громом.
— Но, — чого стоїте! Анно, — хопти узбирати, коровам до припусту! Ти, дївко, — бігай, — телята напій! Ну, борше!
Анна сейчас і шатнулася мовчачи, — раднїйше, як звичайно. Чаруюча сила лежит в однім — однїсїнькім ласкавійшім слові! Горпина підбігцем і приспівуючи поквапилася до дому; — а стара Лесиха, положивши серп на голову вістрєм до хустки і завдавши собі на плече сніп-первак гордо помела за нею. Послїдня прийшла до дому Анна двигаючи на плечох велику верету свіжого, пахучого та пестрого буряну. Корови чекали уже на ню, а побачивши свою звичайну вечерю, зачали ричати з радости і стовпилися разом коло сїняних дверей, чекаючи, аж прийде черга на кожду іти до сїней, перекусити смачного зїлья і віддати в чистий скопець свій цїлоденний запас молока.
Уже гет змерклося. У Лесихи затоплено в печи і огонь палає ярким червоним світлом. Анна с Горпиною пораются, варят, що треба на завтра. Дїд Заруба голосно говорит молитви сидячи на припічку, а Василь наслухавшися сварки Лесихи і відобравши зо два бухнаки межи плечі полїз на піч і заснув не чекаючи вечері.
Під вікнами почулися тяжкі кроки мущини і бреньк коси. Троха згодом увішов Гнат у хату, кинув старий соломяний капелюх на лаву і сїв конець стола.
— Ти на, — Галаю! Бики поприпинані?
— Поприпинані, поприпинані! відповіла Анна миючи миски і заходячися коло вечері.
— А ти ґаздине, де ти серпи лежат?
— Або деж? таже в сїньох над одвірком! Деж би мали...?
— Ага! Абим троха не діздрів, був бим си ногу на вік віченний просадив! Під самим порогом!
— То певне коти....!
— Ей, небого моя! Лиш ти не панашуй мої праці, як ока в голові! Не маєш свого-що розмітувати! Не принесласми ту ніякого віна!
Анна змовкла. Єї дуже прикро вкололо тото слово. На щож ти брав мене? Таже ти й тогди видїв, що я бідна! Тоті гадки тислися єй до голови, — но смілости не було у неї кинути й собіж ними Гнатови в очи.
— Ну, спати! комендерує Лесиха. Ти, непотрібе, огень в печи погаси, — грань позамітай у закутець, — чуєш! Горшки у піч, — най ся крупи на завтра допроят! Горпино, — води ще нема! Рушай по воду, — а хутко!
Анна зачала поратися, а Горпина вибігла до сїней. Ту лиш злупотїла коновцями тай коромеслом, — рипнула дверми, — а з обори чутно лиш було веселу пісеньку:
Кобим була така красна, як та зоря ясна
Світилабим миленькому, ніколи не згасла!
— О, які єй по голові сверщки цвіркочут! відозвався сердито Гнат роздягаючись. Мамо — не висилайте єї ніколи вечором за водов!
— Або чому?
— Та хиба не знаєте? Той довгоносий Громик, — он із за дороги, — щось дуже до неї....
— Що? верескнула Лесиха. Тото засмаркане сміє підлазити до моєї доньки! Таже я му волосє обмикаю на єго капустяній голові! Я му піду до матери, — най го си держит, сли не хоче, щоби му ся яка кавза стала!
Гнат ляг уже на постїль. Лесиха довго ще сапала та ходила по хатї.
— Ех, най но я го їмю в свої руки! Буде він ся мати! Підсвинок якійсь ходит! Тадже як го пірву за лабу, а за другу приступлю, то го розідру!
— Угу, — а вам що таке, мамо? зачала уговорювати Ання. Она доси мовчала на тоту бесїду. Кінчила прятати. Що вам такого припало? От, — слухалибисте, що Гнат плете! Та най скаже, ци видїв коли своїми очима, щоби Громик Горпину зачіпав?
— О, якій ми ту з неї адукат! відкрикнув на постели Гнат. А не підеш ти спати, ти, робітнице моя не плачена.
Лесиха роздяглася і лягла на запічок, де Анна постелила уже була для неї мягку перину і два заголовки. На печи храпів уже грімко дїд Заруба, — та час від часу галайкав крізь сон Василь.
— Дїду, — а обернїтся на другій бік! Не храпіт так, — піч завалится! крикнула Лесиха штуркаючи дїда в бік.
— Біг заплать! Ручечкам роботящим і ножечкам приходящим і головам вислухащим..... зачав Заруба крізь сон свою звичайну молитву, — но небавом обернувся на другій бік і утих. По хвили заснула й Лесиха.
Тихо стало в хатї! Мїсяць несміло, блїдо проглядає крізь тїсні, тусклі шиби. Анна ще не лягала спати. Она сперла голову о вікно а лікті о варцаби і довго стояла тяжко задумавшись. Над чим она думала? Бог знає. Може переходили поперед єї очи єї лїта молоді, невеселі, сирітскі. Може пригадувалася єї серцю яка перша, щаслива, безталанна любов, бо в очох закрутилися дві сльози, а з уст ледво чутно полися сумна думка:
Шуміли верби в Поповій-Дебри,
Тай лозовоє прутя;
Люблю тя, дївча, люблю серденько,
Про людей не возму тя.
Не так про людей, не так про людей,
Отец-мати не велит: —
Мене за тобов, мене за тобов
Само серденько болит!
— Жінко! Ти каланнице моя неприторонна! Що ти, — вибралася миши ловити, ци що? Чому спати не йдеш? обізвався Гнат.
Анна схаменулася, обтерла сльози і клякла до молитви.
І молилась она довго, горячо, простими сердечними словами. А під вікнами на вишни виводит соловій свої чудові співи, — може і він молится небесному вітцю А на вигонї прощаєся Горпина с своїм любимим.
— Горпино, серце, — зажди ще хвилечку. Ми й не наговорилися.
— Нї, Митрику, — нема коли, — мама будут сварити. Ти знаєш, які они! Добраніч ти, — а завтра....
Не докінчила, — хопила коновці з водою і побігла ід хатї.
— Завтра, — шептав за нею Митро. Довго поглядав з вигона на Лесишину хату, — а далї й задумався.
— Ци не дармо я єї люблю? Ци віддасть єї стара Лесиха за мене? подумав він. Серце му стислося, коли погадав о своїй бідности.
— Треба робити, заробляти, що сили! Зітхнув важко, — витяг сопівку з за пазухи, — заграв, затилікав, — та так дрібно, та тужно, та якось так, мовби в тім голосї тонула вся єго надїя та тихе єго щастє.
— Бідна моя доле! прошептав Митро і повернув у свій вигін до бідної, вербами обсадженої хатини, де жила єго стара мати. З межи густих зелених верб роздався парубоцькій голос, що виводив знану пісню:
Ой ще кури не піли,
Кажут люде: ден білий!
Ой, вийди, вийди, хороша дївчино,
Поговори зо мною!
Джеджалик
11.04.1888