Оповѣданье.
И що вы, куме, говорите о приязни. Приятели̂, приятели̂!
А я вамъ незнатищо ставлю и кажу, що нема на свѣтѣ правдивои приязни, ани̂ правдивыхъ приятелѣвъ! Звѣтъ мя, якимъ хочете, — говорѣтъ, що вамъ злюбится, — я все буду свое!
Бо и щожь то: приятель? Чи найдете такого приятеля, щобы : вамъ або тамъ въ нуждѣ помôгъ, або що тамъ поратовавъ ? Отъ говорится, абы ся говорило, тай годѣ ! А сли хочете, — то я вамъ ось сейчасъ и доказъ розкажу, абысте знали, якъ то мало нынѣ можь спуститися на приятеля!
Таже вы знаете, въ якôй я бувъ приязни съ Хомою Пôдгорбочнымъ. Тай якже намъ не було й побратиматись! Мы, бачите, оба були парубки на цѣле село; хлопци̂, мовь дубье, — а крепки̂, и на маетку родичôвъ Богъ не окривдивъ, ани̂ насъ на працёвитости, Выстроимося, бувало, що недѣли̂, якъ Богъ приказавъ, не соромъ межи людей показатися. А дѣвчата! О, що вже тоти̂ не налѣтаются за ними, — то святый ихъ Андрѣй одинъ знае ! Звѣстно, — чисти̂ хлопаки и не абыякихъ батькôвъ дѣти.
Товаришовали мы съ Хомою, що ажь любо. Чи, бувало, въ лѣсъ по дрова, чи въ очереты съ стрѣльбами на качки, чи до танцю, чи й до другого дѣла, ;— мы оба, тай оба. И не було межи нами ніякои ани̂ сварки ани̂ незгоды. Скаже було Хома: Семене, — выйди завтра на мою сѣножатку пôдтяти тамъ троха травы, твоя уже покошена! — Та чому не выйти, — выйду, — говорю. Скажу було Хомѣ: Побратиме, — у васъ нема роботы, — озьмѣтъ нашъ волокъ та понаправляйте, — пôдемъ зъ недѣли̂ въ Днѣстеръ на рыбу. — А, то добре ! каже Хома, — и сейчасъ бере волокъ до направы.
Наше село, якъ бачите, надъ самымъ Днѣстромъ тай що на рôвнинѣ. А мы оба дуже охочи̂ були до рыбацтва. Пôдемъ, бувало, чи то съ саками, чи съ волоками, чи якъ у повѣнь, съ крошнями, наловимъ такои красоты, що каръ-карезный! Е що и собѣ и на продажь!
Ну ни̂чо! Парубочили мы съ Хомою якъ рôдни̂ братья. Неразъ и дивувались люде: Якъ, они, кажутъ, — погодятся? Та то немовь огонь а вода! Я, бачите, зъ роду повôльный собѣ, — а Хома, то прудко, якъ искра. Але що то й говорити; стали, приятелями, такъ годѣ вже позадъ себе оглядатись! Якось мы погодились, тай ще й якъ. Кобы такъ наша громада кождого разу годилася при выборѣ нового вôйта, то певнобы не було у насъ неразъ такои кавзы, якъ бувае!
Эхъ, лѣта, лѣта молоди̂! Хороши̂ бы вы були, золоти̂ бы вы були для кождого парубка, сли, бы не приходила, на васъ тота страшна вѣдьма-бранка! Ще то, теперь, — то все не такъ. Возмутъ тя до войска, ну, бодай чоловѣка за чоловѣка держатъ; не збыткуются, якъ надъ нѣминовь. Правда, — прийдеся ще й теперь не одному ôтôбрати свое, закимъ ся тои муштры выучитъ, — та, що то противъ давного? А впрочѣмъ и стари̂ люди говорятъ: Доти ся песъ не навчитъ плывати, доки му ся въ уха не налье, — нема науки безъ муки. Алежь бо теперь самъ той асентерунокъ, — то уже не такій страшный, якь бувало. Ставится разъ, другій, третій, — не возьмутъ, — выпишутъ, и ты, вôльный, хочь женися, — хочь дальше гуляй! Але за моихъ часôвъ, — о, то не туды йшло! Крый насъ Боже ôтъ такого! То бувало мандаторъ самъ списуе и подае, — кого му ся подобае, до асентерунку, — не пытае, чи ôнъ уже ставився три чи шѣсть чи кôлько разôвъ. Такъ бувало не одинъ бѣдолаха и десять и пятнадцять лѣтъ жіе въ вѣчнôмъ страху, — Ось, гадае собѣ, спадутъ шандари̂, закують въ ланцюшки, тай гайда пôдъ мѣру! А то бачите, не туды йшло, що нынѣ. Не йшли, хлопци̂ такъ сами̂ до беци̂рку — не ставились такъ якъ теперь, утѣкали и ховалися, кто куда мôгъ, — а мандатори̂ съ шандарами волочилися за ними по всѣхъ закамаркахъ. Погано було жити на свѣтѣ.
Ось гдесь такъ середъ мясниць чуемъ и мы: Записано насъ до асентерунку. Боже, зôвяло въ менѣ серденько, якемъ тото почувъ. А мôй Хома ажь одеревѣвъ цѣлый, сердешный.
— Не дожидаймось, каже, Семене, лихои годины на себе, — утѣкаймо!
— Утѣкаймо ! кажу й я, тай. побѣгъ домôвь збиратися. Тато, мама, всѣ дома, якъ , почули, що дѣеся, — такъ и померкли зъ превеликого жалю. Сыночку, сыночку! заводили мама, — одного тя маю, якъ одну душу въ Бога, — тай того ми тя хотятъ выдерти.
— Цыть стара, — сказали татко крôзъ слёзы, — не держи го, — най, иде, —чень го Богъ, милосерный устереже ôтъ тяжкои нужды! Збирайся; небоже, прощайся съ матѣрью, съ сестрами, — пôдемъ, —пôдведу тя за село.
Зôбрався я, попрощався, ненька умлѣли, якъ я выйшовъ. — Семене, Семене, вернися, кричали они.
Я вернувся.
— Най ся хоть надивлю на тебе, сыночку мôй, соколе мôй, душенько моя! Може то послѣдній разъ тебе бачу.
— Дайте, матко, спокôй, — Богъ ласкавъ ! ôтповѣвъ я дрожачимъ голосомъ цѣлюючи ихъ въ колѣна, — а самому ажь серце стискалось.
Пôшли мы съ татомъ долѣ загородовъ надъ Днѣстеръ. Тамъ ждавъ уже на мене Хома. Тато поблагословили насъ, — порозповѣдали, где й куды яки̂ крыѣвки, — мы попрощались тай пôшли.
Ой, набѣдувались мы до весны, — Боже единый, — ты самѣ то знаешъ! Отъ чуемъ по селахъ туды и сюды бушуютъ шандари̂, — того и другого зловили. Насъ ще якось Господь сохранявъ. Мы все держались приднѣстрянскихъ сторôнъ, мокрякôвъ та очеретôвъ.
Ажъ отѣ въ однôмъ селѣ говорятъ намъ: Утѣкайте въ поле, — шандари̂ зъ двохъ сторôнъ надôйшли, перешукують очереты, — выловлатъ васъ, якъ рыбу въ саку. Падоньку нещасный, куды ту повернутися? Въ селѣ сховатись, — и гадки нема, — въ поле утѣкати, —то напевно пропадати: поле чисте, — лѣса и потока нема, выловлятъ, — хиба бы у насъ заячи̂ ноги, — або хибабисмо поховалися въ мышачи̂ норы;
— Хомо, прийдеся пропадати ажь ту ! кажу я, — опускаючи руки. Мы уже щось три ночи не спали, — помучились, утепенились, — що ледво дыхаемъ. Нема силы и крокомъ поступитись, не то утѣкати по полю.
—Знаешь що, — каже прудко Хома. Ходи за мновь.
—Куда?
—Не пытай, ходи, — сли не хочешь пропадати!
Я знавъ прудку натуру Хомы, змôгся якось тай иду. Дороговь гадаю собѣ:
—И тото приятель, то щирый товаришъ! Веде мя кудысь, — Богъ вѣсть куды, — а словечка щирого не скаже, — не потѣшитъ, не порадитъ! Гой, гой, — свѣте мôй бѣлый, — нещасна моя годинонько!
Правда — неразъ менѣ и до тои поры Хома остав у великôй пригодѣ, — неразъ ратувавъ мене не зважаючи на свое небезпеченьство, — ну, алежь и я не лишавъ его ни̂коли въ ніякôй потребѣ, — слухавъ его, яко отця.
Такъ и теперь.
Таке розгадаючи иду, ледви ноги волочучи, по якôйсь обочи кругъ села за Хомою. йду, та дивлюся, куды ôнъ поведе.
— Говъ! сказавъ Хома, подходячи до самои, крайнои хаты, — ту треба ôтпочити.
Ту ôтпочивати? скрикнувъ я роздивившись. Хомо, — а тобѣ що такого? Таже то сама крайна хата, — стоитъ на такôй голотечи безъ найменчого захисту, — ту насъ такъ найдутъ и зловлятъ, якъ воробця въ силѣ!
—Ту мусимъ спочивати! сказавъ зновь Хома холодно и твердо. Я не можу дальше!
— Алежь чоловѣче, — бôйся Бога! кричу я, —самъ ся въ пропасть пхаешь! Що тобѣ сталося, чи ти розумъ зъ головы выплывъ. Я ту не буду спочивати, абысь ми не знати що дававъ!
—Не будешь ? Га, то якъ хочешь. Я тутъ спочиваю!
—Ходи бодай до онтои стырты та тамъ зарыемся въ сѣно. Не дурѣй, чоловѣче, не пхай ся самъ въ нужду.
—Я и крокомъ ôтти не рушуся! сказавъ зновь уперто Хома и пôшовъ до хаты.
—Боже мôй милосерный — и тожьто ми приятель, то ми щирый товаришъ! Доброхôть пхае мене и себе у рѣзницю! И не уступитъ ôтъ свого, хоть гинь! Упреся якъ козелъ рогами! Мати Пречиста! ратуй мене ôтъ злои нужды и ôтъ такого приятеля!
—Но щожь теперь дѣяти? гадаю собѣ дальше. Прийдеся самому пропадати! Эхъ, —гадаю си дальше, — пропадати менѣ самому где инде, а Хомѣ ту, — волимо уже бодай оба разомъ гинути!
Я пôшовъ за Хомою до хаты.
—А що, нагадався — нарозумѣвся? пытае ôнъ мене съ насмѣшкою. Боже, — ôнъ ще насмѣваеся зъ моеи нужды!
Хата, до котрои ми зайшли, то була, на пôвъ розвалена стара кучка, — мешканье старого дѣда-жебрака. Лишь лѣтомъ ôнъ ту часомъ ночувавъ, — зимою сидѣвъ у селѣ, — а и лѣтомъ звычайно цѣлыми тыжнями волочився по селахъ за жебранымъ хлѣбомъ. И мы не застали го. Хата була засунена засувомъ, — але Хома ôтсунувъ его кусникомъ якогось патика. Въ хатѣ не було ни̂чо крôмъ, кôлькохъ торбъ, палици̂ дѣдовои, шапки посшиванои зъ тысячныхъ латокъ тай гдеякихъ другихъ лахôвъ.
Но менѣ дивно було, чого той Хома таке тѣшится и бѣгае по хатинѣ.
—Гей Семене, — каже ôнъ, — ты бачу двери̂ засунувъ! Не засувай ихъ, — ще и ôтхили троха, — ту душно!
Боже мôй милый, той чоловѣкъ, видно весь розумъ стративъ, чи що!
— Отсунь двери̂ и ôтхили, чуешь? гукнувъ на мене.
Щожь було робити! Мусѣвемъ слухати налыбоватого.
—Розбирайся и лягай спати, —треба проспатися, бо въ ночи и на волосокъ окомъ не змигнемъ!
Я стою, вытрѣщивши на него очи, самъ не знаю, що дѣется зô мною.
— Чуешь, чи нѣ, тумане ôсѣмнадцатый, — розбирайся та лягай спати. Якъ буде часъ ити, я тя збуджу.
Менѣ переверталося въ серци и кипѣло, якъ въ кôтлѣ. Слёзы выступали ми на очи.
—Хомо! кажу крôзь плачь, — що тобѣ сталося? Чи ты, стративъ Бога зъ серця, чи ты забувъ, що маешь родичей, — чи ты забувъ що шандари̂ леда хвиля надпадутъ! Що ты робишь. Зглянься на Бога, не губи насъ обохъ. Таже мы колись були товаришами, — я любивъ тебе щиро, якъ свого рôдного брата! Що я тобѣ провинивъ, за що ты хочешь мене вѣку збавити!
И що гадаете, — Хома змягчився тою, бесѣдою? Бодай такъ псы траву пасли! Ôтвернувся вамъ ôтъ мене, якъ нелюдъ, потеръ вѣдай руковь по чолѣ, чи по лици, — тай въ смѣхъ.
—Ха, ха, ха! Отто ми парубокъ! реготався. Занюхавъ бѣду, якъ той слѣпый ковбасу въ борщи, тай уже: гину, каже, — нема мя!
Отто, видите, — щирый приятель! И спустижь ся на такого чоловѣка! Заждѣтъ, — яке ôнъ менѣ ще выстроивъ.
—Семене, — каже Хома по хвили уже якось лагôднѣйше, — Семене, братчику, — хиба ты гадаешь, що я тебе не люблю, щô я бы не ôтдавъ житья мого за тебе? Хиба ты забувъ, що мы оба на однôй дорозѣ ? Не гадай прецѣнь, що я зъ глузду звернувся, або що, — що хочу себе и тебе погубити ! Лишь роби, якъ ти кажу, а увидишь, що я ще не такій дурный, якъ тобѣ видится.
Троха мене успокоили тіи слова, — а зрештовь, щожь було робити? Розъодѣвся я, — постеливъ сѣракъ на землю и лягъ. Але где тамъ менѣ заснути.
Дрожу цѣлымъ тѣлôмъ, якъ рыба въ матни! Комубы въ тяжкôй тревозѣ сонъ до головы брався?
Хома не лягавъ, — шаривъ щось по хатѣ. Що ôнъ задумавъ ? Господь его знае, я не догадаю ся, абы й що!
—Семене, — каже ôнъ видячи, що не можу заснути, на, выпий! :
И пôднѣсъ менѣ порядну чарку горѣвки. Горѣвку ôнъ мавъ при собѣ, — чарку найшовъ гдесь у закутку.
Я выпивъ. Напôй бувъ сильный,— мене якось проняло тепломъ, — змученье ôтôзвалось, — за хвильку я заснувъ, мовь камѣнь.
Не знаю чи довго я спавъ, — ажь і ось Хома будитъ мене зновь.
—Семене, — Семене, —вставай, — шадандари̂!
Послѣдне слово, мовь ясный грôмъ, надъ ухомъ, протверезило мя въ однôй хвили.
— Где, где ? пытаю зôрвавшись на рôвни̂ ноги.
— Не пытай, —- роби що, ти скажу!
—Що робити?
Зажмури очи, — и не ôтвирай ихъ, абы що́ було, — ажь доки ти не скажу! Памятай.
—Добре, добре!
—А теперь на ти отсе въ руку!
Я взявъ, — то бувъ мотузокъ, чи воловôдъ, чи якійсь рубець, не знаю.
— Держись добре.
— Держу.
— Ходи теперь за мновь.
Мы пôшли.
Дороговь чую, крикъ якійсь, — плачь, завôдъ, — товаръ, реве, — псы гавкаютъ, пôдъ ногами болото, — мы вѣдай идемъ селомъ.
— Хомо, —бôйся Бога, — куда, ты ведешь мене.
— Ани̂ слова, — тумане, — шандари̂ надходятъ! щепнувъ ôнъ менѣ, своимъ твердымъ голосомъ. Я замеръ зô страху.
Оттутъ намъ буде, гадаю собѣ! Пропала коза пропала й береза !
Идемъ дальше, — а пôдомновь колѣна лишь диль, дидь, диль!
Ажь ось чую :
— A zkąd wy dziady ? пытае рѣзкій голосъ.
То певно шандаръ, — гадаю, собѣ. Но,—Господи помилуй грѣшну душу ! Заразъ и до насъ заговоритъ! Дивно ми лишень. — чому насампередъ говоритъ до якихось дѣдôвъ.
Тихій, дряхлый, дѣдôвскій голосъ ôтповѣвъ туй передомновь:
— Зъ бѣлого свѣта, паночку ласкавый! Мы божи̂ ятарци̂, братья близци̂. Въ рѣцѣ купалися, въ воду нурялися; с его занурив, а ôнъ въ водѣ очи погубивъ. Хотѣвъ найти та не мôгъ, — таки до дому побѣгь.
— Ха, ха, ха! засмѣялось кôлька голосôвъ. Боже ласкавый, — ту ихъ муситъ бути немало. И чому они не хватаютъ, не вяжутъ насъ? навѣть не ôтзываются ни̂ словомъ до насъ!
—Gdzie mieszkacie, włoczęgi?, пытавъ зновъ рѣзкій голосъ, — но видно було, що крôзь смѣхъ.
—Край воды, паночку, край воды! Наша хата зъ лободы, — защѣпка зъ репьяха, а стрѣха зъ лопуха!
Зновь смѣхъ доокола, — но шандари̂ ще не займаютъ насъ. Я дрожу цѣлый и держу ся за мотузокъ не смѣючи уже направду зô страху проглотнути на свѣтъ. Гадаю собѣ: Най буде, що мае бути, к— побачу, якъ то скôнчится.
— Jakiś bestya wesoły! сказавъ насмѣявшись до cыта рѣзкій голосъ до другихъ. Ale chodźmy już. Zdaje mi się, w tej stercie za wsią uda się nam złowić jakiego ptaszka!
Я чувъ, якъ шандари̂ регочучись ôтдалилися и зъ диву не знавъ, где стою.
— Ходи слѣпый братище ! кричавъ дѣдôвскій дряхливый голосъ все еще передôмною, — ходи, тамъ где вѣтеръ свище,— на вѣтеръ полягаемъ, — вѣтромъ ся повкрываемъ, вѣтеръ пôдъ голову озьмемъ и тепленько заснемъ.
— Złodziej z swoimi przymówkami! почулось менѣ зъ далека. Хома сѣпнувъ мене за шнурокъ. Я пôшовъ за нимъ все еще незнаючи докладно, чи то сонъ, чи ява, що зô мною дѣесь.
Мы йшли еще досыть довго.
—Ну, — ôтвори очи слѣпый коте! сказавъ до мене весело Хома. Я проглянувъ. Густа мрака уже розсѣлася кругъ насъ по полю, — далеко еще виднѣло ся село, пôзначне по клубахъ дыму, що ту и тамь взносилися по надъ, низки̂, соломяни̂ стрѣхи.
— Ну, що, зъѣли тя шандари̂ ? пытавь Хома смѣючись.
Я не ôтповѣвъ и слова, — Я не мôгъ ще прийти до себе.
— Товаришу любый, — а видишь, що я не пхнувъ тебе у пропасть ! сказавъ ôнъ по тихо. Я теперь першій разъ поглянувъ на него. Що се зновь? Якій дѣдъ съ довговь, сивовь бородою стоявъ при менѣ.
— Во имя Отца и Сына, — а тобѣ що, Хомо ?
—То, що й тобѣ! ôтповѣвъ ôнъ.
— То що й менѣ? А се якъ ты гадаешь?
— Подивися въ воду на свою уроду! — ôтказувавъ ôнъ дряхливымъ дѣдôвскимъ; голосомъ. Недалеко була широка калужа, — я поглянувъ — угу на тя маро! слибымь не знаю, що я мере я самъ, — то бымся не; пôзнавъ, абы що́! Дѣдъ тай дѣдъ зъ мене, — хоть гинь не пôзнаешъ Семена. Пообвѣшуваный торбами, съ довговь палицевь въ руцѣ, съ сорокатовь шапковь на головѣ, Хома й собѣжь такъ! того то ôнъ казавъ такъ напруго йти спати въ дѣдôвскôй хатѣ! Угу!
Такъ мы, бачите, уйшли на той разъ бѣды, но чи гадаете, що на тôмъ скôнчилося ? Пошукуванья тревали дальше, — мы йшли та йшли въ розлични̂ стороны, — колесили та колесили за Днѣстромъ. Ажь ось чуемо: уже уняла ся трохи бѣда, — уже нема шандарôвъ въ околици. Но, слава тобѣ Господи, —гадаемъ, — таки мы на сей разъ спаслися! Теперь треба старатися вертати гдеякимъ чиномъ до дому. Радь, Хомо! Провадь, Хомо! Хома взявся провадити.
Мы вертали поволи, манôвцями, — осторожно, щобъ где несподѣвано не попастись въ руки шандарамъ. Богъ помôг, — мы зближились уже до свого села, — ось лишь пôвъ мильки, не дальше. Ктобы бувъ гадавъ, що ту найдемъ то, чогосьмо майже черезъ пôвъ року не могли найти! А таки найшли свою бѣду на мостѣ, якъ кажутъ, — тай то черезъ мого приятеля черезъ Хому.
Сидѣли мы два дни въ очеретѣ. Було чутно, що ще въ нашôмъ селѣ шандари̂: Другого дня вечеромъ каже Хома:
— Знаешь що, Семене. Мене нога болитъ, — можебъ ты выйшовъ где у село, — розвѣдався, що чувати, та принѣсь що ѣсти.
Я пôшовъ. Ледвомь выйшовъ зъ очерету — дивлюся, — шандари̂ ходятъ по полю. Я побачивши ихъ, ажь одебелѣвъ зъ переполоху. Господи, — анужь но они побачатъ мене! Эхъ, — задеръ я полы, — змыкай у очеретъ, — но вже було запôзно, — доглянули мене собачи̂ дѣти, — пустились за мною на вздогôнъ. Ще лишь то собѣ пригадую, що ихъ було чтырохъ.
Якъ и куды я бѣгъ, — не тямлю. То лишь тямлю, щомь обмоченый, обшарпапый, окровавленый упавъ коло Хомы. Хома ôтъ разу понявъ, о що йде.
—Вставай, — крикнувъ ôнъ менѣ, —скачи пôдъ мôстъ!
Недалеко бувъ мôстъ черезъ рѣку. Пôдъ нимъ була знаема намъ крыѣвка. Я добувъ послѣднихъ силъ и вставъ.
—А тыжь куда подѣешся?
— Бѣгай, — уже я собѣ пораджу
Я побѣгъ, оставивши его. Не знаю й до нынѣ, що за хитрôсть придумавъ бувъ Хома, щобы и сей разъ уйти погони. За хвилю, дрожачи на цѣлôмъ тѣлѣ, сидѣвъ я уже пôдъ мостомъ схованый безпечно. Сиджу я, сиджу, — поволи й страхъ пройшовъ, — надзираю, — надслухую, що стане ся съ Хомою, — ни̂чо не чути, лишь рѣка шумитъ бокомъ по пôдъ мôстъ.
Довго я сидѣвъ скуленый, неподвижный пôдъ мостомъ межи двома делинами. Ажь ось чую якійсъ гомôнъ. Зазыраю зъ далека. Господи милосерный, — сежь мого приятеля, мого Хому, ведутъ шандари̂. На рукахъ и ногахъ побрязкуютъ ланцюшки, — шандари̂ окружили го и поблыскуютъ ґверами. Менѣ въ очехъ потемнѣло, — серце мовь ледомъ обдало. Смотрю лѣпше, Хома по саму шию мокрый, обталапаный, ще до того повно на нѣмъ шувару, гнилого листья и зеленои, водянои травы. Певно неборакъ хотѣвъ сховатись въ баюру, та дармо, — найшли го, — зловили!
— Слава тобѣ Господи, що хоть я спасенъ, — подумавъ я собѣ, — скулився въ трое и сиджу тихо, ледви духъ въ собѣ переводжу.
Ну, — ктобы гадавъ, — що, Хома бодай теперь не схоче менѣ зашкодити! Гай гай, Боже единый! Приятель, приятель! Слухайте лишень, на яку хитрôсть узявся мôй приятель неприторонный, — щобы й мене погубити и выдати въ руки шандарамъ. Слухаю я, — чути зъ далека кроки. Идутъ шандари̂ на той мôстъ, где я сиджу. Говъ, — чую ще щось. Ктось чи спѣвае чи що! Прислухуюсь близше, — то голосъ Хомы. Иде ôнъ та ни̂бы приспѣвуе протяжно:
Ой Семене, мôй друже Семене:
Та скажи ты мому батъкови ôтъ мене, —
Що не буде вже Хома
У недѣленъку дома!
— Добре, добре! крикнувъ я зъ пôдъ моста, порушеный жалôбнымъ Хоминымъ спѣвомъ.
Господи, — якъ я въ тôй хвили налякся власного голосу! Жити-умирати буду, — а тота хвиля не выйде ми зъ памяти. Менѣ зашумѣло въ ухахъ, замерещало передъ очима, — кровь бухнула до головы, — самъ не знаю, що зô мновь сталося.
Я очутився на мостѣ. Два шандари̂ дерясали мене за руки, — одинъ замыкавъ на желѣзну колодку ланцюшокъ, котрымъ були звязани̂. Я рушивъ ногою, — на нѣй забреньчавъ такій самый ланцюшокъ.
И вы говорѣтъ менѣ о приязни! Чижь то по приятельски поступивъ собѣ Хома зô мною,
Я поглянувъ на него. Стоявъ понурый, мокрый, дрожачій. Разъ лишень глипнувъ на мене, — въ его очехъ крутилися слёзы.... Що менѣ зъ тыхъ слёзъ? Они ни̂ менѣ, ни̂ ему не поможутъ ! '
На другій день намъ уже обстрыгли кучери̂. Мы були вояками.
. . . . . . . . . .
Охъ, приязнь, приязнь! товариство! Далось ты менѣ гôрко въ знаки, — не забуду я тебе до смерти! Бо черезъ тебе пропали мои лѣта молоди̂ !
Джеджаликъ.
09.09.1888