Оповіданє.
І що ви, куме, говорите о приязни. Приятелі, приятелі!
А я вам незнатищо ставлю і кажу, що нема на світї правдивої приязни, ані правдивих приятелїв! Звіт мя, яким хочете, — говоріт, що вам злюбится, — я все буду своє!
Бо і щож то: приятель? Чи найдете такого приятеля, щоби : вам або там в нуждї поміг, або що там поратовав ? От говорится, аби ся говорило, тай годї ! А сли хочете, — то я вам ось сейчас і доказ розкажу, абисте знали, як то мало нинї мож спуститися на приятеля!
Таже ви знаєте, в якій я був приязни с Хомою Підгорбочним. Тай якже нам не було й побратиматись! Ми, бачите, оба були парубки на цїле село; хлопці, мов дубє, — а крепкі, і на маєтку родичів Бог не окривдив, ані нас на працьовитости, Вистроїмося, бувало, що недїлі, як Бог приказав, не сором межи людей показатися. А дївчата! О, що вже тоті не налїтаются за ними, — то святий їх Андрій один знає ! Звістно, — чисті хлопаки і не абияких батьків дїти.
Товаришовали ми с Хомою, що аж любо. Чи, бувало, в лїс по дрова, чи в очерети с стрільбами на качки, чи до танцю, чи й до другого дїла, — ми оба, тай оба. І не було межи нами ніякої ані сварки ані незгоди. Скаже було Хома: Семене, — вийди завтра на мою сїножатку підтяти там троха трави, твоя уже покошена! — Та чому не вийти, — вийду, — говорю. Скажу було Хомі: Побратиме, — у вас нема роботи, — озьміт наш волок та понаправляйте, — підем з недїлі в Днїстер на рибу. — А, то добре ! каже Хома, — і сейчас бере волок до направи.
Наше село, як бачите, над самим Днїстром тай що на рівнинї. А ми оба дуже охочі були до рибацтва. Підем, бувало, чи то с саками, чи с волоками, чи як у повінь, с крошнями, наловим такої красоти, що кар-карезний! Є що і собі і на продаж!
Ну нічо! Парубочили ми с Хомою як рідні братя. Нераз і дивувались люде: Як, они, кажут, — погодятся? Та то немов огонь а вода! Я, бачите, з роду повільний собі, — а Хома, то прудко, як искра. Але що то й говорити; стали, приятелями, так годї вже позад себе оглядатись! Якось ми погодились, тай ще й як. Коби так наша громада кождого разу годилася при виборі нового війта, то певноби не було у нас нераз такої кавзи, як буває!
Ех, лїта, лїта молоді! Хороші би ви були, золоті би ви були для кождого парубка, сли, би не приходила, на вас тота страшна відьма-бранка! Ще то, тепер, — то все не так. Возмут тя до войска, ну, бодай чоловіка за чоловіка держат; не збиткуются, як над нїминов. Правда, — прийдеся ще й тепер не одному вітібрати своє, заким ся тої муштри виучит, — та, що то против давного? А впрочім і старі люди говорят: Доти ся пес не навчит пливати, доки му ся в уха не налє, — нема науки без муки. Алеж бо тепер сам той асентерунок, — то уже не такій страшний, якь бувало. Ставится раз, другій, третій, — не возьмут, — випишут, і ти, вільный, хоч женися, — хоч дальше гуляй! Але за моїх часів, — о, то не туди йшло! Крий нас Боже віт такого! То бувало мандатор сам списує і подає, — кого му ся подобає, до асентерунку, — не питає, чи він уже ставився три чи шість чи кілько разів. Так бувало не один бідолаха і десять і пятнадцять лїт жиє в вічнім страху, — Ось, гадає собі, спадут шандарі, закують в ланцюшки, тай гайда під міру! А то бачите, не туди йшло, що нинї. Не йшли, хлопці так самі до бецірку — не ставились так як тепер, утїкали і ховалися, кто куда міг, — а мандаторі с шандарами волочилися за ними по всїх закамарках. Погано було жити на світї.
Ось гдесь так серед мясниць чуєм і ми: Записано нас до асентерунку. Боже, зівяло в менї серденько, якем тото почув. А мій Хома аж одеревів цїлий, сердешний.
— Не дожидаймось, каже, Семене, лихої години на себе, — утїкаймо!
— Утїкаймо ! кажу й я, тай побіг домів збиратися. Тато, мама, всї дома, як , почули, що дїєся, — так і померкли з превеликого жалю. Синочку, синочку! заводили мама, — одного тя маю, як одну душу в Бога, — тай того ми тя хотят видерти.
— Цить стара, — сказали татко кріз сльози, — не держи го, — най, іде, — чень го Бог, милосерний устереже віт тяжкої нужди! Збирайся; небоже, прощайся с матїрю, с сестрами, — підем, — підведу тя за село.
Зібрався я, попрощався, ненька умлїли, як я вийшов. — Семене, Семене, вернися, кричали они.
Я вернувся.
— Най ся хоть надивлю на тебе, синочку мій, соколе мій, душенько моя! Може то послїдній раз тебе бачу.
— Дайте, матко, спокій, — Бог ласкав ! вітповів я дрожачим голосом цїлюючи їх в колїна, — а самому аж серце стискалось.
Пішли ми с татом долї загородов над Днїстер. Там ждав уже на мене Хома. Тато поблагословили нас, — порозповідали, где й куди які криївки, — ми попрощались тай пішли.
Ой, набідувались ми до весни, — Боже єдиний, — ти самі то знаєш! От чуєм по селах туди і сюди бушуют шандарі, — того і другого зловили. Нас ще якось Господь сохраняв. Ми все держались приднїстрянских сторін, мокряків та очеретів.
Аж отї в однім селї говорят нам: Утїкайте в поле, — шандарі з двох сторін надійшли, перешукують очерети, — виловлат вас, як рибу в саку. Падоньку нещасний, куди ту повернутися? В селї сховатись, — і гадки нема, — в поле утїкати, — то напевно пропадати: поле чисте, — лїса і потока нема, виловлят, — хиба би у нас заячі ноги, — або хибабисмо поховалися в мишачі нори;
— Хомо, прийдеся пропадати аж ту ! кажу я, — опускаючи руки. Ми уже щось три ночи не спали, — помучились, утепенились, — що ледво дихаєм. Нема сили і кроком поступитись, не то утїкати по полю.
— Знаєш що, — каже прудко Хома. Ходи за мнов.
— Куда?
— Не питай, ходи, — сли не хочеш пропадати!
Я знав прудку натуру Хоми, змігся якось тай іду. Дорогов гадаю собі:
— І тото приятель, то щирий товариш! Веде мя кудись, — Бог вість куди, — а словечка щирого не скаже, — не потїшит, не порадит! Гой, гой, — світе мій білий, — нещасна моя годинонько!
Правда — нераз менї і до тої пори Хома остав у великій пригодї, — нераз ратував мене не зважаючи на своє небезпеченьство, — ну, алеж і я не лишав єго ніколи в ніякій потребі, — слухав єго, яко отця.
Так і тепер.
Таке розгадаючи іду, ледви ноги волочучи, по якійсь обочи круг села за Хомою. йду, та дивлюся, куди він поведе.
— Гов! сказав Хома, подходячи до самої, крайної хати, — ту треба вітпочити.
Ту вітпочивати? скрикнув я роздивившись. Хомо, — а тобі що такого? Таже то сама крайна хата, — стоїт на такій голотечи без найменчого захисту, — ту нас так найдут і зловлят, як воробця в силї!
— Ту мусим спочивати! сказав знов Хома холодно і твердо. Я не можу дальше!
— Алеж чоловіче, — бійся Бога! кричу я, — сам ся в пропасть пхаєш! Що тобі сталося, чи ти розум з голови виплив. Я ту не буду спочивати, абись ми не знати що давав!
— Не будеш ? Га, то як хочеш. Я тут спочиваю!
— Ходи бодай до онтої стирти та там зариємся в сїно. Не дурій, чоловіче, не пхай ся сам в нужду.
— Я і кроком вітти не рушуся! сказав знов уперто Хома і пішов до хати.
— Боже мій милосерний — і тожто ми приятель, то ми щирий товариш! Доброхіть пхає мене і себе у різницю! І не уступит віт свого, хоть гинь! Упреся як козел рогами! Мати Пречиста! ратуй мене віт злої нужди і віт такого приятеля!
— Но щож тепер дїяти? гадаю собі дальше. Прийдеся самому пропадати! Ех, — гадаю си дальше, — пропадати менї самому где инде, а Хомі ту, — волимо уже бодай оба разом гинути!
Я пішов за Хомою до хати.
— А що, нагадався — нарозумівся? питає він мене с насмішкою. Боже, — він ще насміваєся з моєи нужди!
Хата, до котрої ми зайшли, то була, на пів розвалена стара кучка, — мешканє старого дїда-жебрака. Лиш лїтом він ту часом ночував, — зимою сидїв у селї, — а і лїтом звичайно цїлими тижнями волочився по селах за жебраним хлїбом. І ми не застали го. Хата була засунена засувом, — але Хома вітсунув єго кусником якогось патика. В хатї не було нічо крім, кількох торб, палиці дїдової, шапки посшиваної з тисячних латок тай гдеяких других лахів.
Но менї дивно було, чого той Хома таке тїшится і бігає по хатинї.
— Гей Семене, — каже він, — ти бачу двері засунув! Не засувай їх, — ще і вітхили троха, — ту душно!
Боже мій милий, той чоловік, видно весь розум стратив, чи що!
— Отсунь двері і вітхили, чуєш? гукнув на мене.
Щож було робити! Мусївем слухати налибоватого.
— Розбирайся і лягай спати, — треба проспатися, бо в ночи і на волосок оком не змигнем!
Я стою, витріщивши на него очи, сам не знаю, що дїєтся зі мною.
— Чуєш, чи нї, тумане вісїмнадцатий, — розбирайся та лягай спати. Як буде час іти, я тя збуджу.
Менї переверталося в серци і кипіло, як в кітлї. Сльози виступали ми на очи.
— Хомо! кажу крізь плач, — що тобі сталося? Чи ти, стратив Бога з серця, чи ти забув, що маєш родичей, — чи ти забув що шандарі леда хвиля надпадут! Що ти робиш. Зглянься на Бога, не губи нас обох. Таже ми колись були товаришами, — я любив тебе щиро, як свого рідного брата! Що я тобі провинив, за що ти хочеш мене віку збавити!
І що гадаєте, — Хома змягчився тою, бесїдою? Бодай так пси траву пасли! вітвернувся вам віт мене, як нелюд, потер відай руков по чолї, чи по лици, — тай в сміх.
— Ха, ха, ха! Отто ми парубок! реготався. Занюхав біду, як той слїпий ковбасу в борщи, тай уже: гину, каже, — нема мя!
Отто, видите, — щирий приятель! І спустиж ся на такого чоловіка! Заждїт, — яке він менї ще вистроїв.
— Семене, — каже Хома по хвили уже якось лагіднїйше, — Семене, братчику, — хиба ти гадаєш, що я тебе не люблю, щі я би не вітдав житя мого за тебе? Хиба ти забув, що ми оба на одній дорозї ? Не гадай прецїнь, що я з глузду звернувся, або що, — що хочу себе і тебе погубити ! Лиш роби, як ти кажу, а увидиш, що я ще не такій дурний, як тобі видится.
Троха мене успокоїли тії слова, — а зрештов, щож було робити? Розодївся я, — постелив сїрак на землю і ляг. Але где там менї заснути.
Дрожу цїлим тїлім, як риба в матни! Комуби в тяжкій тревозї сон до голови брався?
Хома не лягав, — шарив щось по хатї. Що він задумав ? Господь єго знає, я не догадаю ся, аби й що!
— Семене, — каже він видячи, що не можу заснути, на, випий! :
І піднїс менї порядну чарку горівки. Горівку він мав при собі, — чарку найшов гдесь у закутку.
Я випив. Напій був сильний,— мене якось проняло теплом, — змученє вітізвалось, — за хвильку я заснув, мов камінь.
Не знаю чи довго я спав, — аж і ось Хома будит мене знов.
— Семене, — Семене, — вставай, — шадандарі!
Послїдне слово, мов ясний грім, над ухом, протверезило мя в одній хвили.
— Где, где ? питаю зірвавшись на рівні ноги.
— Не питай, — - роби що, ти скажу!
— Що робити?
Зажмури очи, — і не вітвирай їх, аби що́ було, — аж доки ти не скажу! Памятай.
— Добре, добре!
— А тепер на ти отсе в руку!
Я взяв, — то був мотузок, чи воловід, чи якійсь рубець, не знаю.
— Держись добре.
— Держу.
— Ходи тепер за мнов.
Ми пішли.
Дорогов чую, крик якійсь, — плач, завід, — товар, реве, — пси гавкают, під ногами болото, — ми відай ідем селом.
— Хомо, — бійся Бога, — куда, ти ведеш мене.
— Ані. слова, — тумане, — шандарі надходят! щепнув він менї, своїм твердим голосом. Я замер зі страху.
Оттут нам буде, гадаю собі! Пропала коза пропала й береза !
Ідем дальше, — а підо мнов колїна лиш диль, дидь, диль!
Аж ось чую :
— A zkąd wy dziady ? питає різкій голос.
То певно шандар, — гадаю, собі. Но,— Господи помилуй грішну душу ! Зараз і до нас заговорит! Дивно ми лишень. — чому насамперед говорит до якихось дїдів.
Тихій, дряхлий, дїдівскій голос вітповів туй передомнов:
— З білого світа, паночку ласкавий! Ми божі ятарці, братья близці. В ріцї купалися, в воду нурялися; с єго занурив, а він в водї очи погубив. Хотїв найти та не міг, — таки до дому побігь.
— Ха, ха, ха! засміялось кілька голосів. Боже ласкавий, — ту їх мусит бути немало. І чому они не хватают, не вяжут нас? навіть не вітзиваются ні словом до нас!
— Gdzie mieszkacie, włoczęgi?, питав знов різкій голос, — но видно було, що крізь сміх.
— Край води, паночку, край води! Наша хата з лободи, — защіпка з репьяха, а стріха з лопуха!
Знов сміх доокола, — но шандарі ще не займают нас. Я дрожу цїлий і держу ся за мотузок не сміючи уже направду зі страху проглотнути на світ. Гадаю собі: Най буде, що має бути, к— побачу, як то скінчится.
— Jakiś bestya wesoły! сказав насміявшись до cита різкій голос до других. Ale chodźmy już. Zdaje mi się, w tej stercie za wsią uda się nam złowić jakiego ptaszka!
Я чув, як шандарі регочучись вітдалилися і з диву не знав, где стою.
— Ходи слїпий братище ! кричав дїдівскій дряхливий голос все єще передімною, — ходи, там где вітер свище,— на вітер полягаєм, — вітром ся повкриваєм, вітер під голову озьмем і тепленько заснем.
— Złodziej z swoimi przymówkami! почулось менї з далека. Хома сїпнув мене за шнурок. Я пішов за ним все єще незнаючи докладно, чи то сон, чи ява, що зі мною дїєсь.
Ми йшли єще досить довго.
— Ну, — вітвори очи слїпий коте! сказав до мене весело Хома. Я проглянув. Густа мрака уже розсїлася круг нас по полю, — далеко єще виднїло ся село, пізначне по клубах диму, що ту і там взносилися по над, низкі, соломяні стріхи.
— Ну, що, з'їли тя шандарі ? питав Хома сміючись.
Я не вітповів і слова, — Я не міг ще прийти до себе.
— Товаришу любий, — а видиш, що я не пхнув тебе у пропасть! сказав він по тихо. Я тепер першій раз поглянув на него. Що се знов? Якій дїд с довгов, сивов бородою стояв при менї.
— Во імя Отца і Сина, — а тобі що, Хомо ?
— То, що й тобі! вітповів він.
— То що й менї? А се як ти гадаєш?
— Подивися в воду на свою уроду! — вітказував він дряхливим дїдівским голосом. Недалеко була широка калужа, — я поглянув — угу на тя маро! слибим не знаю, що я мере я сам, — то бимся не; пізнав, аби що́! Дїд тай дїд з мене, — хоть гинь не пізнаєш Семена. Пообвішуваний торбами, с довгов палицев в руцї, с сорокатов шапков на голові, Хома й собіж так! того то він казав так напруго йти спати в дїдівскій хатї! Угу!
Так ми, бачите, уйшли на той раз біди, но чи гадаєте, що на тім скінчилося? Пошукуваня тревали дальше, — ми йшли та йшли в розличні сторони, — колесили та колесили за Днїстром. Аж ось чуємо: уже уняла ся трохи біда, — уже нема шандарів в околици. Но, слава тобі Господи, — гадаєм, — таки ми на сей раз спаслися! Тепер треба старатися вертати гдеяким чином до дому. Радь, Хомо! Провадь, Хомо! Хома взявся провадити.
Ми вертали поволи, манівцями, — осторожно, щоб где несподївано не попастись в руки шандарам. Бог поміг, — ми зближились уже до свого села, — ось лиш пів мильки, не дальше. Ктоби був гадав, що ту найдем то, чогосьмо майже через пів року не могли найти! А таки найшли свою біду на мостї, як кажут, — тай то через мого приятеля через Хому.
Сидїли ми два дни в очеретї. Було чутно, що ще в нашім селї шандарі: Другого дня вечером каже Хома:
— Знаєш що, Семене. Мене нога болит, — можеб ти вийшов где у село, — розвідався, що чувати, та принїсь що їсти.
Я пішов. Ледвом вийшов з очерету — дивлюся, — шандарі ходят по полю. Я побачивши їх, аж одебелїв з переполоху. Господи, — ануж но они побачат мене! Ех, — задер я поли, — змикай у очерет, — но вже було запізно, — доглянули мене собачі дїти, — пустились за мною на вздогін. Ще лиш то собі пригадую, що їх було чтирох.
Як і куди я біг, — не тямлю. То лиш тямлю, щом обмочений, обшарпапий, окровавлений упав коло Хоми. Хома віт разу поняв, о що йде.
— Вставай, — крикнув він менї, — скачи під міст!
Недалеко був міст через ріку. Під ним була знаєма нам криївка. Я добув послїдних сил і встав.
— А тиж куда подїєшся?
— Бігай, — уже я собі пораджу
Я побіг, оставивши єго. Не знаю й до нинї, що за хитрість придумав був Хома, щоби і сей раз уйти погони. За хвилю, дрожачи на цїлім тїлї, сидїв я уже під мостом схований безпечно. Сиджу я, сиджу, — поволи й страх пройшов, — надзираю, — надслухую, що стане ся с Хомою, — нічо не чути, лиш ріка шумит боком по під міст.
Довго я сидїв скулений, неподвижний під мостом межи двома делинами. Аж ось чую якійс гомін. Зазираю з далека. Господи милосерний, — сеж мого приятеля, мого Хому, ведут шандарі. На руках і ногах побрязкуют ланцюшки, — шандарі окружили го і поблискуют ґверами. Менї в очех потемнїло, — серце мов ледом обдало. Смотрю лїпше, Хома по саму шию мокрий, обталапаний, ще до того повно на нїм шувару, гнилого листья і зеленої, водяної трави. Певно неборак хотїв сховатись в баюру, та дармо, — найшли го, — зловили!
— Слава тобі Господи, що хоть я спасен, — подумав я собі, — скулився в троє і сиджу тихо, ледви дух в собі переводжу.
Ну, — ктоби гадав, — що, Хома бодай тепер не схоче менї зашкодити! Гай гай, Боже єдиний! Приятель, приятель! Слухайте лишень, на яку хитрість узявся мій приятель неприторонний, — щоби й мене погубити і видати в руки шандарам. Слухаю я, — чути з далека кроки. Ідут шандарі на той міст, где я сиджу. Гов, — чую ще щось. Ктось чи співає чи що! Прислухуюсь близше, — то голос Хоми. Іде він та ніби приспівує протяжно:
Ой Семене, мій друже Семене:
Та скажи ти мому баткови віт мене, —
Що не буде вже Хома
У недїленку дома!
— Добре, добре! крикнув я з під моста, порушений жалібним Хоминим співом.
Господи, — як я в тій хвили налякся власного голосу! Жити-умирати буду, — а тота хвиля не вийде ми з памяти. Менї зашуміло в ухах, замерещало перед очима, — кров бухнула до голови, — сам не знаю, що зі мнов сталося.
Я очутився на мостї. Два шандарі держали мене за руки, — один замикав на желїзну колодку ланцюшок, котрим були звязані. Я рушив ногою, — на нїй забреньчав такій самий ланцюшок.
І ви говоріт менї о приязни! Чиж то по приятельски поступив собі Хома зі мною,
Я поглянув на него. Стояв понурий, мокрий, дрожачій. Раз лишень глипнув на мене, — в єго очех крутилися сльози.... Що менї з тих сльоз? Они ні менї, ні єму не поможут !
На другій день нам уже обстригли кучері. Ми були вояками.
. . . . . . . . . .
Ох, приязнь, приязнь! товариство! Далось ти менї гірко в знаки, — не забуду я тебе до смерти! Бо через тебе пропали мої лїта молоді !
Джеджалик.
09.09.1888