Дасть Бог день…

Три пари рук. Їхні пальці – сильні, загрубілі і брудні. На них багато вже почорнілих подряпин. В останніх помаранчево-червоних променях сонця вони видаються вкритими іржею.

Ці пальці впиваються в біле м’ясо, виривають його шматками, підносять до ротів. Коли м’ясо зникає у них, пальці знаходять схоже на пергамент полотно лавашу, відривають шматки і від нього –  відправляють у тому ж напрямку.

– Давай їж теж, – каже тобі Жека. Майор Жека. «Не кабінетний майор, а справжній бойовий майор», як сказав тобі Олег. Молодший сержант Олег.

Ти дивишся на смажену курку, котра лежить поміж вас – Жеки, Романа, Олега і тебе. Вона у них – одна на трьох. Ти пригадуєш усі розповіді про те, що солдати тут не мають чого їсти і пити. Можливо, вони перебільшені. Можливо, вони великою мірою навіть вигадані. Так тобі кажуть. Але ти сам приїхав сюди разом із гуманітарним вантажем, значна частина якого – якраз харчі.

– Та ні, я обійдуся, – відказуєш. Хоч ти й дико голодний, бо за увесь день практично нічого не їв.

Жека кидає гострий погляд прямо тобі у вічі.

– Або ти зараз будеш їсти, або підеш нахер звідси, – каже він.

В цьому наказі є нотка образи. Ти чуєш її не вперше. Раніше ти вловлював її в голосі Олега, коли відмовлявся від його пропозицій випити і пояснював, що горілку просто не дуже любиш. «Та-та», – казав він, – «В нас тут недавно якихось баптистів мобілізували. Теж такі прийшли, не пили, нічо... Два тижні минуло – вже і п’ють, і курять, і матюкаються. Тут інакше не буває».

Ти вирішуєш далі не викаблучуватися. Твої білі, вкриті ніжною м’якою шкірою пальці долучаються до групового розривання курки.

– От, це – по-нашому, – каже Роман. Олег схвально тобі усміхається.

Вони їдять швидко – з поспіхом, з яким накидаєшся на жінку після довгого утримання. Жінки тут – взагалі часта тема для розмов. «Перший місяць так бабу хотілося – просто здуріти. Потім шось пройшло. На другий місяць вже не так хочеться», - розповідав тобі Олег в дорозі. Після того не минуло й півгодини, як він мало шию собі не скрутив, побачивши в селі дівчисько в коротеньких шортах. На що ти, звісно, одразу ж звернув йому увагу. «Ну, може, я трохи перебільшив», – засміявся він.

Роман, мабуть, якось вловлює хід твоїх думок. Або вони самі просто повертаються у нього в той самий бік.

– А як ти на ту продавщицю дивився, коли курку купував, га, Олежка? – каже,–- Стоїть, дивиться, вона йому щось говорить, він просто стоїть і втикає. Рота відкрив…

Ти дивишся на Олега. Він відводить очі, опускає їх, ніби підліток, а не той дорослий мужик, з яким ви ще десять хвилин тому говорили про війну, і який розповідав тобі про кров і болото, обстріли з «Граду» і про те, як снайпер зняв їхнього батальйонного лікаря, котрий спробував врятувати пораненого бійця. «От після цього я вже нічого не боюся, повір», – казав він.

А тепер він мало не червоніє. Хоча, може, й червоніє – у світлі заходу сонця важко розпізнати рум’янець на обличчі.

– Ну але було чого, вона нічо така була, зовсім нічо, – виправдовує і плескає його по плечі Роман. Ви всі смієтеся.

Перший пласт вашої курки тим часом закінчується. Жека мовчки дістає із ножен на поясі ножа, щоб простіше було відділяти м’ясо від кісток.

Схожий ніж ти вже недавно бачив. Тоді ви їхали посеред «зеленки» на Луганщині, і у вашого мікроавтобуса в колоні лопнуло колесо. Як виявилося, над ним трохи відстав пластиковий болотник і постійно натирав гуму. Один із солдатів з конвою відрізав той болотник своїм ножем. А потім показав тобі його і не без гордості розповів: «На рахунку цього ножа – один сепаратист. Він – метальний. Я не дуже добре вмію метати, але от коли в нас була перестрілка з сепарами, я просто його кинув на удачу. І вже коли ми їх всіх перестріляли, я такий йду серед них, і дивлюся – мій ніж в одного прямо з шиї стирчить. Отак-от». Він пішов, а ти так і залишився стояти, дивлячись йому услід.

Тепер схожим ножем майор відрізає шматок курки, але не бере його сам, а ловить твій погляд і киває тобі на нього.

– Бери.

Ти знову ніяковієш і пробуєш віджартуватися.

– То ваш шматок, товариш майор. Ви його здобули.

Роман і Олег звертаються до нього по-новому, українською – «пан майор». Ти чомусь не можеш позбутися старого зразка.

– Говори до мене на «ти», – наказує він, – Тут всі – на «ти». Ми тут всі рівні. Я от з ними, – він знову лише головою вказує на своїх двох бійців, - ходжу в один туалет. І «Градом» нас всіх накриває так само.

Його слова різко наближають його до тебе, і ти зовсім недоречно вирішуєш використати цей момент для того, аби робити те, що ти звик робити. Хоч на «ти» при цьому перейти собі все ще не дозволяєш. І шматок теж не береш.

– Товариш майор, а, може, зробимо з вами інтерв’ю?

Жека завмирає. Лише знову підводить до тебе очі.

– А про що я буду тобі розповідати? Про те, як нас «Градом» покрило, і от на такій відстані, як від нас зараз до цього БМП, – він показує рукою на машину, до якої метрів двадцять, – мого сержанта пробило? Отак, як він сидів в «Уралі» за кермом, так йому через лобове і пройшло. Був – і нема... Я це маю тобі пояснити?

Він не кричить, не підвищує голос, не робить жодного різкого руху. Але цього і не потрібно, щоб ти пожалкував про свою пропозицію.

Тобі багато разів відмовляли тут в інтерв’ю. Переважно – просто через невпевненість і хвилювання. Якось ти записував солдата – солдата, який тепер вже на самій передовій, на російському кордоні – усе його обличчя сіпалося від одного вигляду камери. Ти думав тоді, що в дуло калаша він дивився б значно спокійніше, ніж в об’єктив. Часто відмовляли тобі і через те, що «мама не знає, що я – на фронті» - навіть солдати, яким під сорок. Але ще від жодної відмови ти не відчував себе ідіотом – дотепер.

Майор продовжує.

– Ти не мною цікався, а старшим офіцерським складом. Поцікався, чому, коли ми пересунулися на фронт, в нас одна фігня за другою почалася? Чому ми постійно попадаємо в засади? Чому, коли ми йдемо на бойову задачу, в нас немає флангів? От скажи, що я маю робити, коли ми йдемо вперед, про нас чомусь знають і відкривають вогонь, а в мене, сука, немає флангів?

Останнє питання – не риторичне. Він замовкає і чекає на відповідь. Ти волів би промовчати, але секунди спливають, і ніхто не перериває тишу. Навіть повітря навколо тебе, здається, гусне.

– Відступати, – видушуєш з себе, ніби в тебе в горлі застряг кусок м’яса, від якого ти нерозумно пробував відмовитися.

Жека нарешті відводить від тебе погляд.

– Їж давай, – каже, починаючи знову колупати ножем курку.

Поруч із тобою одразу оживають Роман і Олег, які під час монологу Жеки ніби геть зникли. Їхні пальці знову починають рвати м’ясо і пергамент лавашу. Ти з полегшенням долучаєшся до них.

– А, і, до речі, – додає Жека, ніби постскриптум, – Оця хавка, яку ваші привозять, вона нам нафіг не потрібна. Нам форма потрібна, а не макарони. Труси нам потрібні, розумієш?

– Ага. Ваші макарони ми місцевим роздаєм, – киває, пережовуючи, Олег, – Правда, це – теж непогано. Їм треба.

На це тобі, слава Богу, не потрібно відповідати. Ти можеш просто відвести погляд на горизонт. На Захід – туди, де над самою землею червоним вогнем догоряє небо. Навпроти, на Сході, вже зовсім темно.

Над БМП у двадцяти метрах від вас висить величезний місяць – майже такого самого кольору, як лаваш, якого під вашими руками стає все менше.