П'ятдесят років тому Ліндон Джонсон презентував свою візію "Великого суспільства". Воно мало б бути таким, у якому жодній дитині не довелося б голодувати і усі підлітки ходили б до школи. Це мало б бути суспільство, у якому було б подолане старе зло – расизм і несправедливість, суспільство, у якому, перш за все, держава гарантувала б справедливість та можливості.
Більшість річниць минають непоміченими, і справедливо. Але ця має значення. Епоха "Великого суспільства" була, мабуть, останньою, коли американці вважали, що уряд може поліпшити їхнє життя. На виборах 1964 року Джонсону протистояв Баррі Ґолдвотер, непримиренний прихильник мінімальної ролі держави. Джонсон переміг його з великою перевагою голосів.
1960-і роки були також часом розквіту європейської держави загального добробуту, яку першими уявляли ще фабіанці Беатріс та Сідні Вебб. Їхні ідеї спочатку не прийнялися в Америці. Але після Великої депресії і колективістського успіху ІІ Світової війни, державне планування, нарешті, стало модним. "Велике суспільство" Джонсона було реакцією демократів на "Новий Єрусалим" британських лейбористів. Навіть вислів "Велике суспільство" був вкрадений з назви праці британського фабіанця Ґрема Воллеса.
Нині політична дискусія у США зайшла у глухий кут, і "лібералізм" Джонсона, що пропагував велику роль держави, втрачає позиції. З 1970-х років, коли "Велике суспільство" почало програвати свої "війни" з бідністю, злочинністю та нерівністю (а також з Північним В'єтнамом), американські виборці стали обирати консерваторів, таких як Рональд Рейґан, що казав, що уряд є проблемою, а не рішенням; і демократів, таких як Білл Клінтон, що проголосив епоху великої ролі уряду закінченою. Лише один з десяти американців вважає, що політики вчиняють правильно, порівняно з 60% американців у часи Джонсона.
Проте, на практиці, у США роль держави залишається значною. Чимало з програм "Великого суспільства", від Medicare до Національного фонду підтримки мистецтв, працюють і далі. Роль держави продовжує зростати, причому як за адміністрацій республіканців, так і демократів: Джордж Буш-молодший збільшив урядові видатки більше, ніж будь-який президент, починаючи з Джонсона. Регулювання бізнесу посилюється. Навіть Сідні Вебб, син перукарки, можливо, був би здивований, коли дізнався б, що його матері довелося б витрати рік на вивчення мистецтва обрізання волосся та сушіння його феном, щоб придбати ліцензію на відкриття перукарні у Каліфорнії.
І такий самий глухий кут властивий і для Європи – і можливо, ще більшою мірою. Мало хто з виборців, що прийшли на минулі вибори, чекає, що їхні політики готові запропонувати рішення. Проте, Європа досі має величезну державу добробуту: як зазначає Ангела Меркель, канцлер Німеччини, на ЄУ припадає 7% населення світу, 35% його ВВП і аж 50% усіх видатків на соціальні потреби. Насправді цього тижня виповнюється не 50 років "Великому суспільству" Джонсона, а 100 років західній державі добробуту. Її винайшли для промислової епохи, коли люди думали, що "наукове управління", яке здійснюватимуть експерти, та ефекти масштабу, аналогічні досягнутим на заводах Генрі Форда, справді можуть запевнити рівність і справедливість. Зараз є відчуття, що вона застаріла.
Більшість цікавих експериментів у державному управлінні відбуваються далеко від Вашингтону: у Сингапурі, який надає набагато кращі державні послуги з набагато меншими витратами; у Бразилії, з її соціальними виплатами, залежними від виконання низки умов; у Скандинавії, в якій «соціалістична» Швеція скоротила урядові видатки з 67% ВВП у 1993 році до 49% нині, запровадила шкільні ваучери і збалансувала соціальні витрати за рахунок підвищення пенсійного віку. У США розвиток управління демонструють міста, у яких прагматичні мери експериментують з новими технологіями.
Що замінить "Велике суспільство"? Для республіканців відповідь виглядає простою: достатньо скоротити роль держави. Але цей їхній інстинкт наштовхується на дві великі проблеми. Припущення, що держава є злом, означає, що вони ніколи не сприймають її серйозно (Сингапур є крихітною державою, але він платить своїм найкращим держслужбовцям по $2 млн на рік). На практиці, американські консерватори залежні від великої ролі держави: з цього й випливають пільги на суму $1,3 трлн у податковому кодексі США, які фактично є державою загального добробуту для багатих.
В демократів проблема ще навіть серйозніша. Звикши обіцяти ще більше соціальних виплат своїм виборцям, вони наштовхуються на необхідність зробити аморальний вибір: чи слід їм служити цілому суспільству (реформуючи школи), чи варто захищати профспілки працівників державного сектора (а вчителі становлять велику частину їхніх членів); чи варто пропонувати дедалі менш щедрі виплати всьому населенню, чи слід зосередитися на цільовій підтримці знедолених.
Ось такими будуть політичні дискусії майбутнього, по обидва боки Атлантики. Вони не надихатимуть так, як "Велике суспільство". Вони стосуватимуться скорочення видатків та модернізації систем управління, прив'язці пенсій до тривалості життя і застосування нових технологій у державному секторі.
Але те, що потрібне США – і Європі – це холоднокровний прагматизм. Держава не є ані монстром, ані рятівником. Вона є невід'ємною частиною здорового суспільства, і, як і більшість організацій, працює найкраще, коли зосереджується на кількох речах, які вона здатна робити добре.
Джон Міклетвейт – головний редактор тижневика The Economist, Едріен Вулдрідж – автор колонки ім. Йозефа Шумпетера. Міклетвейт та Вулдрідж – автори щойно виданої книжки «Четверта революція: глобальні перегони у перевинайденні держави»
John Micklethwait, Adrian Wooldridge
What happened to the idea of the Great Society?
The Financial Times, 23.05.2014
Зреферував Омелян Радимський