Оксана Манюх (Припхан) пам’ятає арешт, ув`язнення, сибірські концтабори, довгу розлуку з чоловіком і маленьким сином. Працювала в підпільних шпиталях, готувала ліки, допомагала повстанцям. Пережила окупантів польських, німецьких, російських, хрущовсько-брежнєвську «стабільність», потім – омріяну «незалежність». Її старість не зазнала спокою – тепер у нас Майдан і російська інтервенція. Про те, що було і що є нині, – розповідь жінки, чия боротьба почалася в сімнадцять.
Українська інтелігенція
– Я народилася в селі Бринь Галицького району Івано-Франківської області, – розповідає Оксана Юріївна. – Тато там вчителював, будував школу та читальню, де ставив вистави й організовував концерти для учнів. Коли мені було 7 років, батька перевели працювати за Варшаву. Виділили йому гроші, щоби перевіз сім`ю. Дітей в родині було п`ятеро. Батько відмовився, адже не хотів, щоби ми навчалися в польській школі, «спольщилися». Не було там і української церкви.
Родина Припханів (1937). Оксана – крайня зліва
Тато був патріотом, дуже любив свою землю і закладав це почуття й дітям. Нас фірами перевезли до Станіслава. Я пішла в другий клас школи імені Маркіяна Шашкевича. Далі вступила до гімназії. На той час у місті були три українських, шість польських, одна німецька й одна єврейська гімназії. Українські були приватними. Проте до гімназії ми пішли вдвох із сестрою, тому платили лише половину необхідної суми. У той час було так, що за навчання діти-сироти чи діти зі сільської місцевості не платили зовсім, а от діти адвокатів чи лікарів платили повну вартість.
Гімназії тоді були окремими, чоловічими та жіночими. Проте, коли 1939 року на землі Галичини прийшли «перші совіти», то запровадили мішані класи та продовжили навчання ще на два роки. Роком пізніше, в 1940-му, пригадує Оксана Юріївна, вона вступила в ОУН. Її провідником у лави підпільників став однокласник, Осип Білобрам.
Перші завдання
– В організації велася вишкільна робота і була дуже строга конспірація, – згадує далі наша співрозмовниця. – В 1941 році ми організували відпочинково-трудовий табір в селі Ямниця, що недалеко від міста. Працювали 4 години, решту часу займалися вишколом та спортом.
З табору я поїхала в похідну групу, яка мала на меті «освідомлювати східняків». Мені було 18 років. Пригадую момент, коли прийшла додому зібрати хоча б якісь речі в дорогу. Куди їхала й на скільки часу, не знала. Мама плакала. Тато тоді вже був тяжко хворий, але все розумів і казав матері: «Жінко, ти її не стримуй». Йти з хати було важко, але я була в організації, і то був наказ, якого ослухатися не могла. Адже я давала присягу в катедрі, тримаючи руку на револьвері.
Їхали фірами аж до Збруча. Через річку переходили пішки і так само й до станиці в Кам`янці-Подільському добиралися. У похідну групу вирушили ще з двома дівчатами. Там нас розділили, кожній сказали податися в інше село. Було страшно. Чужина. На тих землях Радянський Союз вже тоді був. Я залишилася сама в незнайомому селі, не знаючи нікого. Хоча командувач знав директора – таким чином влаштувалася вчителем німецької мови в початковій школі.
В наші обов`язки входило наглядати за всім і вести роботу з людьми. Хоча нас і так впізнавали, адже ми не казали «Да», а говорили «Так». Вчителі мовчали й не задавали запитань, а я поступово їм розповідала про все. Вчителювання тривало приблизно один-півтора місяці. Тоді за мною прийшла дівчина, Стефа, одна із тих, що разом їхали. Треба було негайно втікати – наших хлопців у сусідньому селі розстріляли.
Я йшла, не прощаючись, лише господині, в якої жила весь той час, сказала, що змушена втекти зі села. Забрали з й Віру, яка теж була з нами в організації. Разом вирушили до станиці в Кам`янці-Подільському. Там було на диво тихо, нікого не було видно. Але тоді, напевне, нам допомагав Бог. Назустріч йшов Остап, один із провідників, що прибув з нами. Вже тоді активно працювала комсомольська організація – вони й продали хлопців німцям.
Остап знайшов хату в селі Кадиївка. Віра влаштувалася вчителькою в селі. Півроку ми переховувалися. Надвір виходили лише вночі, щоби нас ніхто не побачив. Стефа писала відозви, я друкувала на машинці. Остап носив це все до міста й там розповсюджував. Це було дуже ризиковано – одного слова вистачило би, щоби нас знайшли й розстріляли.
Настав час повертатися додому. Надворі був лютий місяць, дорога була важкою й виснажливою. Тата я вже не застала живого. Тоді влаштувалася на роботу в аптеку в обласній лікарні.
Пізніше, 1944 року за завданням Організації поїхала в село Любешка Львівської області. Там вступила в лави УПА. Допомагала організовувати в лісі партизанський шпиталь, начальником якого став її майбутній чоловік. Жінка розумілася на ліках і вміла робити їх сама, нелегально постачала повстанцям. Відтак прийшли «другі совіти. У грудні 1944-го довелося вийти з підпілля та повернутися додому.
В жовтні 1945 року вийшла заміж за Володимира Манюха, а в 1948-му її разом із чоловіком заарештували. ОСО («особоє совєщаніє прі НКВД») засудило їх до 10 років концтаборів.
Арешт
«Чоловік завжди допомагав повстанцям, – продовжує Оксана Юріївна. – Пригадую випадок, було то на саме Різдво. Володимир працював у лікарні хірургом і в ту ніч він чергував. Поранили сотника Різуна в «Чорному лісі». До лікарні приїхали сани і невідомі чоловіки сказали, що треба доктора. Повезли вночі його до лісу, там він зробив перев`язку хворому. За той час, коли він був відсутній до лікарні не поступив жоден хворий. Це теж, мабуть, Божа допомога, адже все могло закінчитися бідою».
Володимир Манюх (посередині) з колегами-лікарями
Хоча біда їх не оминула. Пізніше. Коли двоє в цивільному прийшли до хати, наче шукаючи чоловіка. «Я вже тоді все зрозуміла. Зібралася провести їх до лікарні, де чергував Володимир. «Стой!» – пролунало вслід, коли я хотіла закликати чоловіка. Там, у коридорі лікарні, мені вручили повістку і запросили пройти в управління. І чоловікові теж. Незважаючи на те, що я була заміжньою, повістка була на моє прізвище, Припхан. Я попросилася додому дитину погодувати. На той час синові було 10 місяців, я його вже не годувала грудьми, але слід було повідомити маму, що нас арештували. Вдома я поспіхом зібрала деякі речі, шепнула матері на вухо про затримання, попрощалася з сином. На багато років…».
У листі з грифом «Сов. секретно» 2 листопада 1948 року перший секретар Станіславського обкому КП(б)У М.Слонь доповідав Микиті Хрущову про арештованих оунівців. У звіті було, зокрема, написано: «Припхан Оксана, активная участница ОУН, бывшая руководительница Станиславской городской сети ОУН. В период немецкой оккупации по заданию ОУН ездила в восточные области для создания там националистических организаций» (З архіву Музею визвольної боротьби Прикарпатського краю, м. Івано-Франківськ).
– Після арешту мене чотири доби тримали в кабінеті. Стоячи. Я не могла ні сісти, ні прихилитися до одвірка. Давали лише поїсти, аби з голоду не померла.
Далі була інсценізація її перехоплення легендованою «боївкою УПА», а потім – знову гебістами.
– «Ти сексотка, ти людей видавала», – говорили вони. Добре, що Бог дав мені силу, і я нікого не видала. Далі була вантажівка, куди мене кинули й відвезли до лісу. То були наші – вони не говорили по-російськи. В Крилосі машину зупинили. «Ми її зараз повісимо» – почула слова. Я знала, що треба говорити, а що ні – нас вишколювали. Просила, щоб перевірили все. Розібрали мене до сорочки, а надворі листопад, холодно було. Сказали, що підемо до провідника. По дорозі стріляли, лякали. Ми пройшли через цілий ліс, нарешті привели до якоїсь хати. Там перебула ніч, а вранці приїхала машина і мене відвезли в тюрму. То була якась пивниця, де були й інші жінки. Вони, вислухавши розповідь, сказали, що все це провокація – щоби зізналася, розповіла все. Відсиділа там півроку».
А далі були довгі роки, проведених у Тайшетському концтаборі «Озерлаг» (Іркутська область). Засудили її на 10 років, проте після смерті Сталіна настала «відлига». Оксана Юріїївна відбула 7 років, її чоловік – вісім. Табори політв`язнів були з особливим, важким режимом. Працювала на земляних роботах, на лісоповалі, потім в аптеці табірної лікарні.
Через репресії пройшли й родичі Оксани Манюх. Сестру Марію з маленьким сином теж вивезли до Сибіру (чоловіка сестри «совіти» розстріляли ще 1941 року). Туди ж вивезли й батьків Володимира Манюха. Мама повернулася через 10 років, батько до дня повернення не дожив.
Майдан, банда і Крим…
Події на Майдані жінка переживала дуже важко. Постріли, поранення та смерті «пропускала» крізь себе, не могла ні їсти, ні спати. Була й на похороні Романа Гурика. Після того й говорити не могла.
«Бог всім керує, – коментує нинішні події. – Банда піде геть, Янукович зникне, і Путін також. Так, як Радянська імперія, яка в одну мить пішла геть – так і вони щезнуть. «Як роса на сонці». Ту російську отруту ми завжди пили і далі п`ємо – не дають нам жити. Вони хочуть відібрати Крим, бо то бандити. Я і думати не можу, щоби Крим був окремо. Українців заморили голодом, татарів вивезли в Сибір, «заморозили». Навезли москалів й розселили на сході й в Криму. Чому ж Росія так хоче загарбати українські багатства? В нас є чорноземи, нафта в Чорному морі. А в них що? Сибір! Була я там і бачила те багацтво. Та й Китай ще може наложити на нього руку. Україна має бути незалежною, в Європі, в складі ЄС, повинна панувати демократія. Я прагну, щоби була справедлива держава, не було злодіїв. Лише погляньте, як вони державу обікрали! Ніхто ніколи не думав, що таке буде. Якби українці жили чесно, то й процвітали би. Ми жили за Польщі, й теж нелегко було. В сім`ї, де п`ятеро дітей, – і одягнути треба було, й нагодувати. Але чесно жили».
Іменем Володимира Манюха названо вулиці у Львові, Тернополі й Івано-Франківську. Остання – майже в центрі міста, неподалік від будинку, де й досі живе Оксана Юріївна. Коли її запитують, хто такий Манюх, з охотою розповідає про чоловіка.
09.04.2014