Народження пантеону

В Івано-Франківському меморіальному сквері, який стоїть на місці найдавнішого міського некрополя, вперше за кілька десятків років з’явилася нова могила. Саме тут, поруч із символічними похованнями січових стрільців і учасників польських повстань, поховали героя Майдану, одного з «Небесної Сотні» – 19-річного студента-філософа Романа Гурика, який загинув 20 лютого в Києві від кулі снайпера.

Тепер тут щодня людно, горять лампадки довкола могили, рясно вкритої квітами та вінками, а поруч – причеплене до деревця зовсім не геройське плюшеве ведмежатко…

Заснований у 1782 році Станиславівський некрополь був майже повністю зруйнований у 1980-х роках, на його території відтоді залишилися лише поодинокі надгробки, врятовані місцевими активістами – охоронцями пам’яток. Ймовірною причиною знищення двохсотлітнього цвинтаря могло послужити саме захоронення тут 143 українських січових стрільців і учасників польських повстань (1830-1831 і 1863–1864 років). Крім того, у західній частині некрополя були братські могили жертв радянських репресій, замордованих перед початком Другої світової війни, поховання німецьких і угорських вояків.

Під час реконструкції меморіального скверу у 2002 році вцілілі могили давнього некрополя відновили, а на його території звели капличку. Відтоді часом виникали пропозиції про перетворення цього місця на такий собі місцевий пантеон, адже цвинтаря на зразок Байкового (Київ) чи Личаківського (Львів) в Івано-Франківську досі не було. Але далі розмов справа не заходила.

Сама ж ідея створення івано-франківського пантеону — місця для поховання видатних людей — виникла ще чотири десятиліття тому, коли припинилися поховання на старому міському цвинтарі на вулиці Київський. Всередині 1970-х років під нове міське кладовище було виділено ділянку біля приміського села Чукалівки, і на ньому одразу ж визначили ряд так званих “почесних поховань”, розташованих півколом наприкінці центральної алеї.

Тут під вічнозеленими туями і сьогодні можна побачити різного ґатунку (скромні й помпезні, але однаково радянські) надгробки на могилах військових, учених, лікарів, які жили й померли в Івано-Франківську. Уже на початку III тисячоліття на цьому почесному місці цвинтаря з’явився ще один ряд поховань видатних івано-франківців, імена яких, щоправда, пересічному мешканцеві міста, на жаль, скажуть небагато.

Натомість, щоби розшукати на міському кладовищі могили людей, імена яких впродовж їхнього життя постійно були «на слуху», треба докласти певних зусиль. Хоча відомих медиків, письменників і науковців ховають на тій таки центральній алеї, але при цьому часто вдаються до випробуваного забудовниками у середмісті методу ущільнення.

На краю головної алеї, ближче до центральної частини кладовища, стоїть надгробок на могилі заслуженого лікаря України, хірурга Лідії Дмитрів, яка в операційній залі міської лікарні врятувала тисячі людських життів. Про те, якою повагою вона користувалася серед мешканців міста свідчить хоча б той факт, що на виборах до обласної ради 2002 року вона, безпартійна, набрала найбільше голосів виборців. Як громадська діячка та депутат пані Лідія відзначалася принциповістю у відстоюванні інтересів громади, зокрема, в галузі охорони здоров’я. Вона померла у 60-річному віці. Громада віддала посмертну шану своєму лікареві, облаштувавши намогильний пам’ятник з добрим смаком, але без зайвих надмірностей. Біля могили Лідії Дмитрів можна посидіти на лавці, вмонтованої у пам’ятник, і це сприймається, ніби її посмертний вияв уваги до пацієнтів. 

Значно скромніший вигляд має надгробок на могилі ще одного видатного івано-франківця, який присвятив своє життя служінню місту та громаді — професора Володимира Полєка. Цей чоловік був не лише науковцем-філологом, але й краєзнавцем-енциклопедистом. За 40 років наукової та громадської діяльності він заклав у регіоні основи наукового краєзнавства. Його путівник “Майданами та вулицями Івано-Франківська” відкрив сучасним мешканцям міста невідомі сторінки історії Станиславова, а залишені ним архіви все ще потребують ґрунтовного вивчення. Професор Полєк помер 75-річним 1999 року, за життя заслуживши повагу у своїх студентів і колег. Надгробок на його могилі було облаштовано коштом Прикарпатського університету.

Спроба розшукати могилу ще однієї франківської знаменитості, авторки кулінарних бестселерів Дарії Цвєк, на жаль, була безуспішною. Допомогти з пошуками могла би працівниця кладовища, яка відає цвинтарною книгою обліку, але за датою смерті можна лише звузити коло пошуків до конкретного поля поховань. Щоби знайти потрібний надгробок, все одно довелося би довго блукати поміж могил.

…Одним із арґументів, яким оперували прихильники перетворення меморіального скверу на пантеон, була незручність відвідин міського цвинтаря, розташованого далеко поза містом. Івано-франківці, які не мають приватного автотранспорту, дістаються сюди маршрутними автобусами, які до самого цвинтаря їдуть лише під час вихідних і святкових днів. У будні ж доводиться спершу добиратися до села Чукалівки, а потім кілька кілометрів іти пішки засміченим узбіччям. Тим, хто приїздить вперше, доводиться ще й розпитувати дорогу в селян через відсутність будь-яких вказівників.

Такі ж незручності з добиранням існують для людей, які відвідують поховання на кладовищі в урочищі Дем’янів Лаз на іншій околиці міста. Без власної автівки доводиться робити пішу мандрівку від автостанції в мікрорайоні Пасічна. Щоправда, напрямок руху тут бодай вказують таблички з написом “Дем’янів Лаз”, встановлені на кожному роздоріжжі у цьому приміському мікрорайоні елітних садиб.

До речі, поховання у Дем’яновому Лазу також первісно задумувалися як “елітні”. Але й на цьому місці створення місцевого пантеону до кінця реалізувати не вдалося. Наразі тут поховані такі відомі івано-франківці, як митець-дисидент Опанас Заливаха та поет-бард Станіслав Щербатих (Тризубий Стас). Обидва померли 2007 року. На могилі Тризубого Стаса відразу встановили надгробок, стилізований під гітару. На могилі Заливахи досі стоїть простий, але гарно уквітчаний березовий хрест.

На жаль, могили багатьох видатних людей, які творили історію Станиславова, не збереглися. Лише в меморіальному сквері залишилися поодинокі надгробки над похованнями славетних людей, які закінчили свій життєвий шлях у нашому місті. Серед них могила польського  поета та повстанця Мавриція Гославського, яка наприкінці ХІХ століття була мiсцем проведення манiфестацiй патрiотично налаштованих поляків-станиславівців.

Привертає також увагу намогильний пам’ятник у вигляді бандури, встановлений на місці поховання славетного композитора Дениса Січинського, кошти на який збирали всією українською громадою, продаючи листівки з зображенням проекту надгробку, і поставили його 1943 року, в непрості часи німецької окупації.

Вигляд готичного собору має гробниця, в якій похований лікар міського шпиталю Зиґмунд Мрочковський, який рятував мешканців міста під час епідемії тифу 1888 року й сам помер від цієї недуги.

Збереглася до наших днів гробниця посла до австрійського парламенту, доктора Левка Бачинського. А от місце поховання Юзефи Дзвонковської, в яку був закоханий теперішній патрон міста Іван Франко, встановлено лише приблизно – тепер тут лежить меморіальна плита.

Вже півстоліття стоїть порожнім останній притулок засновників міста – крипта колегіального костелу (тепер Музей мистецтв Прикарпаття — авт.). Відомо, що тут були поховання Андрiя Потоцького та його загиблого під час османської облоги Відня сина Станiслава, на честь якого, за однією з версій, назване місто Станиславів. У 1751 році тут же поховали в розкішному саркофазі останнього власника міста – Юзефа  Потоцького.

Фамiльнi поховання Потоцьких перебували в крипті костелу до 1960-х рокiв, поки у храмi ще відбувалися богослужіння. Але 1964 року радянські атеїсти вирiшили розмiстити в цiй спорудi музей геологiї. Провели реконструкцiю, повнiстю змiнили iнтер'єр костелу, забрали скульптури святих, портрети родини Потоцьких, костельне начиння i вичистили з пiдвалiв "непотрiб", до якого зарахували i людськi кiстяки...