Три історії міста ІФ

Я все частіше називаю свою малу батьківщину «містом ІФ». Адже називати її «Івано-Франківськом» якось не випадає – многа лішніх букафф. Називати «Франеком» услід за місцевими любителями креденсів і філіжанок також не хочеться. Літер менше, зате некликано з’являється якийсь лівий фацет Франек – чи то барига з речового ринку, чи то торчок, що мешкає десь на Зосиній Волі.

На повернення назви «Станіслав» місто ще не заслужило. Імена лицарів – річ специфічна. Втратити легко, а от повернути… То ж кажу «ІФ», наслідуючи американців, котрі розмовно посилають вас не до Нью-Йорку і Лос-Анджелесу,  а до «NY» та «LA». А ще є такий замок Іф, пропіарений (вордівський редактор вперто змінює це слово на «пропарений») татусем Дюма.

Як і всі міста, ІФ має свої історії. Власне не легенди (надто пафосно) і не краєзнавчі анекдоти (надто ужитково), а історії.

Історія перша: про скарб та алхімію

Засновник міста Ревера Потоцький, як стверджували деякі з його сучасників, був людиною далекою від марнотратства й не надто (м’яко кажучи)  любив своїх численних родичів, які кожного візиту до його палацу не гребували потягнути щось корисне: срібний канделябр, китайську шабатурку, ножа з коштовним держалном або ж якусь прикольну воту з домашнього вівтаря. Старий, знаючи про клептоманські  нахили своїх рідних, затято ховав усе по закутках, в пивницях та за пічками. Після його смерті дещо з того познаходили, але, як виявилося, не все.

Півстоліття потому власник Станіславова Йосип Потоцький (якому Андрій Ревера правив за діда) вирішив звести у своєму місті Єзуїтський костьол. З популярним та впливовим у ті роки Орденом Ісуса галицького дідича пов’язували давні приязні стосунки, оскільки один із братів-єзуїтів – Томаш Заленський, був капеланом у війську Потоцького й відважно супроводжував його у походах.

Пізніше Заленський з Йосипом зайнялися алхімією, виписали з Оттоманщини такого собі завлабораторією Абрама Панакосаса і наробили стільки золота, що ледь не підірвали фінансову систему Людовіка XV разом зі всією просвіщьонною Європою.

Король неабияк стривожився і прислав до Станіславова куртуазного герцога де Шуазеля з паризькими дівчатами та два вози відбірного десятилітнього коньяку. Офіційно герцог приїхав інтриґувати проти московського імператора, але, насправді, мав знищити джерело неправильного золота. На третій тиждень суворої аристократичної пиятики Панакосас (напевне, у сильно зміненому стані свідомості) навіщось полив генеральні запаси золота розбавленою коньяком субстанцією, що її алхіміки називають «Чорним Вепром». Від того золото нагло та безповоротно перетворилося на бадильний свинець. Панакосас відразу по цій диверсії врізав дуба (як встановили просвітлені краєзнавці-медіуми – з відчаю, від побоїв та гострої алкогольної інтоксикації). Потоцький, відповідно, засумував.

Але сумувати прийшлось недовго, бо якраз робітники рили яму під фундамент Єзуїтського костьолу у тому місці, де колись стояв буковий палац його скаредного діда. Рили-рили й побачили оковану металом дубову скриню. Здоровенну таку сундучину. Містку та оббиту зеленим оксамитом. В ній було аж 14 тисяч злотих (величезна, як на ті часи сума). Звісно, усього втраченого алхімічного золота ця знахідка не вартувала, але й кризу платежів в окремо взятому місті, як пишуть історики, відвернула. Сталося це року Божого 1720-го.

Та скриня, кажуть згадані просвітлені краєзнавці, була головною домашньою схованкою  Ревери, з якої він брав зокрема й для веселого жіноцтва. Половину зі знайденого золота магнат забрав собі, а решту віддав на будову костьолу.

Так із затаєних і темних грошей вийшов теперішній кафедральний собор УГКЦ в центрі міста ІФ. Приємна така будівля.

Історія друга: про чорнокнижника і ліхтарі

Є в місті ІФ вулиця. Нічим не примітна. Йде паралельно давньому Тисменицькому шляхові, який тепер називається вулицею Незалежності. За радянської доби непримітна вулиця називалась «8 Березня». Така от була назва, і причин її ми не відаємо. Забудована вона була одноповерховими хатами з двориками і господарськими спорудами.

По війні в одному із таких будиночків мешкав старий автохтон міста ІФ, якого місцеві не без підстав вважали за могутнього чаклуна. За винагороду він робив людям хорні та смертельні пристріти, ворожив на воді і горілці, лікував майже від усіх зазначених Великою Медичною енциклопедією патологій, а за окрему (й немалу) платню навіть викликав архидемона Зубабіла і той нещадно усе зубабілив.

Хоча від смерті чорнокнижника минуло майже півстоліття, люди й досі про нього згадують. Кажуть, що був він невисокого зросту, худий, з темною волоською шкірою і жовтими прокуреними зубами. Носив робітничу куфайку та куцого кашкета. Любив молодих дівчат і міцний тютюн. В хаті тримав кота. Здається, не чорного. З магічних предметів мав, зрозуміло, чорну книгу плюс прокляту золоту монету з портретом Фердинанда Іспанського та мольфарський оберіг з червоним пір’ям та заклятими кістками молодої чупакабри.

Правоохоронні органи одного разу зацікавились старим чорнокнижником. Капітан міліції Фроловський (особа така ж міфогенна й знана у місті ІФ як деінде майор Пронін) завітав до чаклуна із низкою запитань щодо нетрудових доходів та опіуму для народу. Наслідком візиту стала потворна гуля, яка невдовзі вилізла з голови офіцера радянського МВС. Лише довгі перемовини між чорнокнижником і правоохоронцями зарадили справі. Діда з вулиці «8 березня» відтоді не чіпали, а капітанова гуля здулася так само невмотивовано як і виникла.

Й жив би й жив той чаклун у кашкеті аж до ста хрестоматійних років, якби не одна фатальна пригода.

В районі Майзлі (до якого топографічно відноситься вулиця «8 Березня») у 50-их й на початку 60-их проживали два родинних клани, котрі ворогували між собою не гірше за Монтеккі і Капулетті, дарма що були не італійськими.  

Про те, що саме не поділили ті клани, тепер кажуть різне. Одні старожили стверджують, що хтось за когось відмовився видавати доньку та ще й назвав претендента на руку тієї Джульєтти пияцюрою. Інші з авторитетних майзлівських автохтонів кажуть, що причина була не такою романтичною. Що клани ті банально не поділили три сотки городу і дві грушки. Як би там не було, а лідери одного з тих затятих майзлівських кланів звернулись до чорнокнижника за допомогою. Воріженьки мали померти всі до одного разом із песиком Тузиком і котиком Мурчиком. На диявольську справу не пошкодували й найдорожчого - захованого від часів найяснішого цісаря родинного золота.

Чаклун після недовгих міркувань  допомогти погодився.  Й допоміг. Невдовзі померла старенька мама лідера ворожого клану. Розплата наступила миттєво. Того ж вечора до хати чорнокнижника увірвався невтішний син покійної і зарубав чаклуна сокирою.

Старожили й досі пам’ятають той вечір. Розказують про нього цікавим туристам та завсідникам тамтешнього ресторану «Станіславський двір». Роблять великі очі і хрестяться на куполи місцевого храму.

Відразу по смерті чаклуна, кажуть вони, без видимих причин, почали вибухати ртутні вуличні лампи  вздовж «8 Березня». Один за одним, розсипаючись синьо-фіолетовими жаринками, засіювали вони рожево-сірі базальтові плити тротуару задимленим склом і металом. Мешканці вулиці ховалися по хатам, очікуючи чи то атомного бомбардування чи то другого пришестя Христа. Подейкують, що то від смерті чаклуна стався небуденний викид містичної Сили, з якою чорнокнижник мав зв'язок.

А може, насправді, усе було інакше? Може то невтішний Зубабіл гуляв собі вечірньою вулицею, оплакуючи втрату старого приятеля.

Історія третя: про ребе та прокляття

У середині ХІХ століття Станіславівським ребе був Мешулем Горовіц. З того славетного роду Горовіців, що у ХХ столітті дав місту ІФ кількох небуденних письменників і метафізиків. Горовіці були знаними ортодоксами, пильно охороняли свій вплив у єврейській громаді та послідовно боролись з модними вченнями та реформаціями. Що було доречно. Адже тоді у Станіславові, як і по всіх містечках Центральної і Східної Європи, точилась запекла боротьба між ортодоксальними гебреями, що суворо дотримувались освячених Талмудом прадавніх звичаїв, та поступовцями, що намагались провадити більш світське та морально вільне життя.

Поступовці у Станіславові сиділи, як то кажуть, «під віником». Старого Мешулема боялись як біблійних Гога з Магогом, оскільки він мав небуденний й неодноразово підтверджений  дар прокляття. Одного разу ребе довідався, що кантор Абрам Файнзінгер разом з хором молився у синагозі юдеїв-поступовців. Ребе викликав його до себе на профілактику, але останній чомусь не дослухався до мудрих порад. Тоді Горовіц взяв у свідки Ашема й прокляв кантора. Наступного дня Файнзінгер втратив голос. Краєзнавці кажуть, що колишній «золотий голос» місцевих синагог почав гавкати і хрипіти наче собака й невдовзі геть збожеволів.

Також ортодоксальним євреям суворо заборонялось брати участь у громадських заходах, організованих іновірцями, до яких відносили й християн. Тому аж до останньої чверті ХІХ століття вірні юдейської громади десятою дорогою обходили усі цивільні свята та панахиди, що проходили у тодішньому місті ІФ з ініціативи римо- та греко-католиків.

Проте сталося так, що у 1887 році з півтора десятки соціально «просунутих» гебреїв з’явилися на урочисті похорони польського патріота та громадського діяча Агатона Гілера. Подія для тогочасного міста – як стверджують сучасні історики – була винятковою, та й Гілер зробив для порозуміння між етнічними громадами немало доброго. Але й цих «просунутих» не оминуло знамените прокляття ребе Горовіца. Більшість з них померло у молодому віці за кілька років після похорону.

Невдовзі після того прокляття ребе впало ще й на безіменного самодіяльного кабаліста, якого у Станіславові знали як Свічкаря. Він усім торочив про Голема, показував древню книгу з і складними зірками і врешті-решт збив з істинного шляху кількох молодих ортодоксів. Кажуть, що прокляття догнало його в чистому полі за містом, там, де тепер магазин «Заравшан». Блискавка вдарила у Свічкаря і спалила його на попіл разом із спокусливою книгою.

Такі от історії міста ІФ. Де й в наші часи можна знайти відьом, кабалістів, вампірськи могили та місця Сили. Але то вже з інших історій.