Галичани – західні слов’яни?

Борис ЯВІР ІСКРА

Велика частина минулого вже втрачена, і хіба винайдення омріяної машини часу дозволить дізнатися, як усе було насправді. Та, цілком можливо, що не варто винаходити такий пристрій – «білі плями» в історії розвивають уяву, провокують пізнавальний інтерес, надають науці руху та життя, але іноді в специфічних формах.

Тим не менше, своєрідною машиною часу є археологія, яка дозволяє хоч трішки заглянути у минуле. Правда, археологічні культури зазвичай не дають уявлення про етнічну належність їх носіїв, а радше про побут, умови життя, матеріальне втілення світоглядних установок. Але є особливості, які тягнуться століттями й дозволяють ідентифікувати те чи інше населення з літописно відомими племенами, етносами, народами. Останнім часом на допомогу історії приходить і генетика.

Поштовхом до написання цієї статті стала моя цікавість до історії Галичини та статті про західнослов'янські скроневі кільця [4] та про західнослов'янські прикраси з мотивом птаха [4], [6], [9], з яких, власне, я й почерпнув значну частину маловідомого україномовному читачеві матеріалу. Як ілюстрації я відібрав найбільш подібні між собою прикраси (як скроневі кільця, так і інші). При огляді варто мати на увазі, що гербом Галича та Галичини з певного часу (орієнтовно початок другого тисячоліття) вважається галка (кавка), птах з роду воронячих, а автор згаданих статей ідентифікує птахів з прикрас із соколом як родовим гербом Рюриковичів [4], [6], [9]. Особисто я вважаю, що на ювелірних виробах можуть бути різні птахи, адже стилістика виконання та фіґури зображених птахів різняться між собою, що, до речі, не виключає ймовірності зображення як сокола, так і галки як стародавніх тотемічних символів [17], [18].

Для початку варто зауважити, що поділ слов'ян на західних, східних і південних виник у часи, коли слов'янські мови (і їх народи-носії) не були вивчені в достатній мірі, і при цьому вважалося, що ці три гілки слов’янства мали відповідно три прамови. Є факти, які дають підстави стверджувати, що праслов’янська мова колись розділилася на два первісні діалекти (а разом з тим і відбувся відповідний етнічний поділ: культури празька та пеньківська — венети й анти відповідно). Досить виразні сліди цього поділу можна виявити й у лексичних, і у фонетичних явищах сучасних слов’янських мов, які, загалом розділяючи праслов’янство на західну і східну гілку, не мають, щоправда, чітких меж. Аналогічно, чіткі межі відсутні й в археологічних культур, адже відбувалося взаємопроникнення, взаємообмін – зокрема й внаслідок частих міґрацій у різних напрямках протягом тривалого часу [13], [14].

Західнослов’янські скроневі кільця як ознака етнічної належності

Скроневі кільця – металеві прикраси різного розміру, що впліталися в жіночі зачіски. З'явилися в бронзовому віці. Найбільшого поширення набули в середні віки у слов'ян. Литі срібні кільця впліталися в жіночу зачіску в скроні або підвішувалися до головних уборів, їх носили по одній або по кілька пар одразу. Скроневі кільця – типово слов'янська жіноча прикраса. Вони були поширені у всіх слов'ян якраз у той час, коли можна говорити про слов'ян як про практично тоді ще один народ чи сукупність близьких етносів. Тому в цьому значенні їх цілком логічно назвати «типово слов'янською прикрасою». Але їх витоки давніші, а кордони розмитіші [5], [17].

У тих землях, де слов'яномовні етноси проживали поруч із іншими народами (наприклад, у Німеччині протягом певного періоду), їх прийнято вважати чимось на зразок «слов'янського маркера» в археології, одним із найнадійніших покажчиків етнічної належності носіїв знахідок. Мабуть, всі, хто хоч трохи цікавився слов'янською історією, знають, що у східнослов'янських племен форми і вид скроневих кілець чітко відрізнялися. За скроневиками, наприклад, можна простежити, де саме проживало те чи інше плем'я [5], [12].

Трохи інакше зі скроневими кільцями було в слов'ян західних – чітких відмінностей у виробах різних етносів не знайти. Зрозуміло, і тут властиві свої типи й особливості, але, на відміну від східних слов'ян, беззаперечної територіальної прив'язки до певного племені вони не мали. Тому, хоч археологи і вживають іноді терміни на зразок «ободритський» чи «поморський» тип скроневих кілець, такі терміни, зазвичай, беруться в лапки, бо, наприклад «ободритські» скроневі кільця трапляються і на територіях лютичів, «поморські» можна зустріти і в ободритів, а деякі типи взагалі були відомі всім так званим західним слов'янам (до речі, такого розмаїття форм, як у східних слов'ян, тут не помічено) [5].

Типові прикраси слов'янських жінок – так звані скроневі кільця з S-подібним закінченням – відомі в основному в землях західних слов'ян (нащадків культури празького типу).

S-кінцеве скроневе кільце «ободритського типу» [5]

Вслід за згаданим автором, археолог А.С.Фролов опублікував особисто знайдені скроневі кільця ободритського типу (з s‑подібним закінченням) з території давньої Русі. Ці «скроневики» були поширені у всіх західних слов'ян, але особливо в ободритів [15]. Дослідник датує їх від VII до XI (а то й XII) століття, причому датування «давньоруських» знахідок найчастіше обмежується IX-XI століттями [18].

В землях східних слов'ян (нащадки пеньківської, а пізніше київської культур), які свого часу перебували під владою Київської Русі й у яких скроневі кільця не закінчувалися кільцем (як це було в інших регіонах), відомі лише відносно поодинокі знахідки західнослов'янських скроневих кілець [5].

void(0) Поширення скроневих кілець відкритого типу [1]

Поширення S-кінцевих скроневих кілець [1]

Видно, що, крім західнослов'янських земель, такі типи зустрічаються ще в придунайських землях і колишній Київській Русі. Перше не має дивувати, бо, як письмові джерела, так і археологія єдині в тому, що саме звідси в ранньому середньовіччі слов'янські групи празької культури просувалися на захід і північ – в майбутні Німеччину та Польщу. А ось вибіркове поширення цих типів скроневих кілець в Київській Русі не може не привернути увагу. Воно не сходиться з відомими ареалами розселення східнослов'янських племен, зате чудово накладається на так звану «варязьку» літописну історію (прихід варягів на землі Русі, проживання їхніх нащадків в князівських центрах). Ці скроневі кільця зустрічаються саме в політичних центрах «русі» – новгородські землі на північному заході, київські, придніпровські – на півдні і ростовські – на сході. Але й це ще не все. Неочікувано ці мапи збігаються з географією поширення західнослов'янського та південно-балтійського гаплотипів R1a [5], [16].

Мапа поширення західнослов'янської гілки R1a

Мапа поширення південно-балтійської підгілки R1a

Пояснення збереження на східнослов'янських територіях «острівців», де зустрічаються скроневі кільця західнослов'янського типу, просто спільним походженням не дуже переконливе, бо в цьому випадку можна було би припускати одиничні знахідки таких кілець повсюдно на слов'янських землях, а не «острівцями». Інше пояснення показує поширення західнослов'янських гаплотипів. Там, де острівці чи ареали західних слов'ян «по крові» – там і західнослов'янські скроневі кільця [5].

Західнослов’янські скроневі кільця в Галицько-Карпатському регіоні

Питання поширення скроневих кілець на Буковині досліджували зокрема А.Вамуш та С.Пивоваров. Згідно зі статтею «Скроневі кільця в середньовічних старожитностях Буковини», в досліджуваному регіоні кільця відкритого типу були поширені у 8-10 століттях [7]. Дослідники відзначають, що панівною культурою в тодішній Буковині була Лука-Райковецька, а знахідки залишені тиверцями та хорватами. В XI столітті можна говорити про появу в регіоні населення з галицьких територій (ймовірне посилення хорватського впливу) та навіть південної Волині (можливо, зі Збаразького князівства). У цей період зникають скроневі прикраси попередніх типів і поширюються дротяні сережки із заходячими кінцями (кільце №10 на малюнку) та перстеподібні кільця з S-подібним завитком (кільця № 11-13). Тривалий час такі прикраси, особливо кільця з S-подібним завитком, побутували також у населення Польщі та Чехії, де їх, до речі, продовжували використовувати і в 15–18 століттях [7], [17].

З остаточним включенням Буковини в політичну орбіту Русі в ній почали переважати скроневики інших типів.

В 9-11 століттях на північних і східних околицях історичної Галичини поширювалася зі сходу Лука-Райковецька культура (можливо, місцевий варіант [11]), а більшість окресленої території мала неназвану культуру, яку О.Корчинський [8] ідентифікує з хорватами.

Тим більше, у випадку Галичини (галицько-карпатського регіону) цікавим є те, що територія поширення західнослов’янських скроневих кілець тут практично невіддільна від загального ареалу так званих західних слов’ян, що накладається й на мапи поширення відповідних гаплотипів (станом на XXI століття майже 23% галичан є носіями західнослов’янського та балто-карпатського гаплотипів R1a) [16]. А культурні особливості на зламі I й II тисячоліть були настільки значними, що навіть після поширення тут руської культури (через потрапляння більшої частини Галичини під владу київських князів), на землях Середнього Придністров'я існував її окремий, галицький тип, який зберігав близькість із західними слов’янами. В книзі «Язичницькі святилища древніх слов’ян» знаковими є дані І.Русанової та Б.Тимощука про специфічність культури Галицької Русі (археологи досліджували переважно городища 8-13 століть). Наприклад, характер знахідок в Арконі (сучасний острів Рюґен, Німеччина), особливості конструкції валу та рову знаходять аналогії на інших городищах-святилищах, в основному на Збручі (на городищах Богит, Ґовда, Звенигород) й таким чином отримують пояснення. За своїми розмірами, плануванням і знахідкам городища-святилища на Збручі можуть бути співставлені з культовими центрами на Арконі, горі Шльонжа в Сілезії (сучасна Польща) і городищами-святилищами в Свентокшиських горах в Польщі. Речі на святилищах характерні в основному для південноруських земель і навіть більш вузько — для Галицько-Волинського князівства (передусім скроневі кільця, які часто зустрічаємо в Галицькій Русі) [11].

Знахідки з городища Звенигород [11]

Західнослов’янські прикраси з мотивом птаха

В одному з найголовніших міст племені чрезпенян, які входили в племінний союз лютичів (надбалтійські слов’яни), Демміні, знайшли підвіску, датовану XII-XIII століттями. Ще одна доволі схожа підвіска була знайдена в Занцкові, в 5 км від Демміна [2, [3], [6], [9].

Доволі подібні до прикрас із Занцкова та Демміна є диски, знайдені в Щецині, Вроцлаві, менш подібні – диск із Любека (виконаний у схожій, але дещо інший манері) та ще один диск із Зеленого Ринку в Щецині [3], [6].

А при розкопках Тустані, однієї з унікальних скельних фортець (свого часу була митним пунктом у передгір’ях Карпат), знайшли перстень із цікавим щитком [10].

Забудова городища Тустань датується IX-XIII століттями. Спочатку влада в регіоні належала галицьким хорватам, а потім – князям із династії Рюриковичів. Цікаво, кому саме належав перстень?

На основі співставлення археологічних пам’яток можна говорити про їх етнічну належність і дати відповідну характеристику тим чи іншим слов'яномовним племенам сивої давнини. Можна прослідкувати, як частинки розбитого та втраченого минулого поволі складаються докупи, наче кавальчики пазлу. Виходить так, що у VIII-XI століттях на території Галичини матеріальна культура місцевого населення мала яскраві західнослов'янські ознаки, поволі зазнаючи впливу східних слов’ян, що підтверджується й історичними процесами. Якщо на початках утворення феодальних князівств у ранньому середньовіччі державотворчим чинником в Галицько-Карпатському краї були хорвати та серби (ймовірно, належали до західних слов’ян), то після утвердження нащадків Рюрика на князівських престолах провідних міст Галичини, державність тут стає власне руською, населення втягується в простір східного слов'янства (через буття в одних чи близьких утвореннях). Але, незважаючи на посилення руського впливу, багато суспільно-культурних процесів і явищ й далі відбувалися синхронно з західнослов'янським світом (наприклад, язичницький ренесанс і релігійний розвиток віри предків, окремий тип археологічної культури, обрядові, фольклорні, мовні особливості). Давня етнічність проявлялася в політичній сфері через діяльність потужних місцевих вельможних князівсько-боярських родів, могутність яких стала легендарною і які ще багато віків відстоювали та ціною життя боронили рідні землі від завойовників.

Зрозуміло, це не повноцінне дослідження, а радше погляд на відомі дані з нового боку, під впливом нових, свіжих відомостей, спроба зробити нові висновки. Вони можуть бути певним дисонансом у морі дописів сучасних українських дослідників-києвоцентристів, для яких «руська» єдність є надто важливим чинником в офіційній ідеології, аби вони могли дискусії про неї вважати річчю допустимою. Внаслідок цього у більшості з них переважає прагнення якщо не до повного заперечення історичних українсько-галицьких різниць, то принаймні до зменшення їх значення до рис, які би поєднували в одну цілість всі начебто «руські» різновиди. Тому щонайменше, це інформація для роздумів та ознака того, що нові дані, свіжі дослідження можуть змінити застарілі уявлення про наше минуле.

Джерела

* W. Hensel – Die Slawen im frühen Mittelalter, Akademie-Verlag Berlin, 1965, S. 152

* J.Kostrzewski: Pradzieje Pomorza, Wroclaw, 1966.

* U.Schoknecht – Baggerfunde von der Kuhtränke bei Demmin, Bodendenkmalpflege in Mecklenburg, 1987.

* Ещё один сокол из Волина.

* Западнославянские височные кольца и Киевская Русь.

* Западнославянские украшения с мотивом хищной птицы.

* А.Вамуш, С.Пивоваров. Скроневі кільця в середньовічних старожитностях Буковини

* О.Корчинський. Штрихи до маловідомої історії Галичини VIII-X століть

* Рарог

* Рожко М.Ф. Тустань – давньоруська наскельна фортеця: наукове видання / Михайло Федорович Рожко. – К.: Наукова думка, 1996. – 272 с.

* И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. — М.: Издательство «Ладога-100», 2007. — 304 с.