Володимир Богуславський: "Інакше жити, ніж малювати, не вмію".

Розмовляла Христина Лукащук

Галерея працювала уже другий рік і мені почало видаватись, що майже усіх львівських художників, які творять у форматі файн-арту, я знаю. Але виявилось – це не так, вірніше, не зовсім так. Якось у суботу до галереї зайшла відвідувачка. Можливо, така, як інші, можливо – ні. Вона уважно і зосереджено ковзала поглядом по кожній роботі у всіх трьох залах. Біля котрогось живопису стояла довше, біля котрогось проходила, не спиняючись. Хоч не промовила й слова, вся її постать демонструвала задоволення. Нарешті підійшла до мене і сказала, що багато цікавих творів. Я погодилась. Спитала, чи то все львівські художники, якого віку? Я відповіла, що так, тутешні. Переважно це досить молоді, але вже відомі на Україні і поза її межами митці. Назвала кілька прізвищ: Євген Піцикевич, Анна Булкіна, Нестор Бордун, Анна Атоян, Євген Григор’єв, Наталя Бартків… Гостя чемно кивала головою, але до когось конкретного особливої уваги не проявляла. За мить спитала чи, можливо, в галереї є роботи Володимира Богуславського?

До мого сорому я не знала, хто це? Щось промимрила на кшталт того, що його роботи – це не наш формат і таке інше, на що відвідувачка чемно покивала головою і пішла. Пішла, залишивши мені відчуття некомфорту і якоїсь втрати.

Одразу зателефонувала до друзів. Так. Є такий художник. Але це – рівень картинної галереї, ти на нього, мовляв, не дуже зазіхай. Проте мене, звісно, це не спинило. Того ж дня я зателефонувала. Відповів приємний тихий голос. Ми домовились, що він зайде до галереї на каву. З собою пан Володимир мав дві роботи. Для ознайомлення. (Сьогодні вони є окрасою моєї приватної колекції). Власне тоді, за кавою, я й закохалась. У Володимирові квітки, у його львівські брами, в нічне і таємниче місто, в містичні очі сірого кота, в кучері зимових сосен, в прозорість ультрамарину, в чисте і заворожуєче плесо озера… у трьох скрипальок, мелодію яких я чую досі.

Допоки не познайомилась з паном Володимиром, в мене ще були залишки страху, що мені колись доведеться зустріти справжнього художника – безмежно талановитого і ще більше безмежно неземного, з яким годі буде формувати співпрацю і витримувати домовленості. Володимир Богуславський назовсім і назавжди розвіяв цей міф. Виважений, інтелігентний, невимовно талановитий і… надзвичайно скромний.

Я в його майстерні. Сиджу і боюся дихати. Боюся, що якщо я голосно вдихну повітря, то ця дійсність кудись щезне. Знаю, що Володимир Богуславський не схожий на період ренесансу, але саме таке в мене враження. Великий мольберт, полотно з початою роботою. На столі фарби. Темпера. Пан Володимир сам виготовляє фарби. Експериментує. Шукає ту границю матовості, що зачинає світитись. Йому вдається. Не можу відірвати погляду від натюрморту, що стоїть на шафі. Кльош з яблуками, дзбанок і пляшка.

– Вам подобається? – питає художник здивовано, прослідкувавши мій погляд.

– Так, дуже, – не можу стримати в собі відчуття радості. Бо не можу натішитись тим, що саме в моєму місті є такий художник, що мені пощастило жити в один з ним період, і що я це усвідомлюю…

– Справді? – перепитує, наче в це важко повірити.

І в тому питанні жодного кокетства, жодного лукавства. Пан Володимир питає щиро, з відкритістю малої дитини.

– Це я експериментував з темперою… не знав, що це може комусь подобатись.

Пан Володимир варить каву. А як же без неї? Ми слухаємо інструментальну музику з минулого століття – суміш лютні з чимось, що не ідентифікую. Може, тому в мене таке відчуття, що спинився час. Крісла в майстерні художника помальовані на синьо і червоно. Я сиджу на червоному, і як сорока кручу на всі боки головою, оглядаючи роботи, предмети, деталі інтер’єру, які, здається, оживають і в будь-яку мить готові підтримати розмову. Ми говоримо про свідоме і несвідоме, про йогу, про дихання. Пан Володимир розповідає про Голландію, де його знають і де люблять його роботи. Питаю за Львів. Киває головою. Каже, що у Львові менше. Але одразу намагається мене запевнити, що львів’яни нічим не гірші від голландців, можливо, в них тимчасово не має на живопис грошей. Я погоджуюсь. Але ми обоє добре знаємо, що це не так. Про сумне не хочеться.

Моє традиційне питання:

– Коли вперше прийшло усвідомлення бути художником? Що вплинуло на таке рішення?

– Це ще з дитинства. Я ріс в сім’ї художників, серед фарб…Далі вчився в Республіканській художній середній школі, де щочетверга показували свої начерки…

– Я знаю, що ви багато працювали, цікавились йогою, свідомістю, підсвідомим. Поділіться таємницею – що найбільше вплинуло на теперішній ваш стиль?

– Не знаю, як буде далі… мені все цікаво. Бена Ніколсона якось відкрив для себе – абстракціонізм. Суперовим був Шагал. Тішить, що раптом, наче нізвідки, можуть з’явитися нові художники… вони цікаві. Зараз більше інформації, можливостей. Намагаюсь бути в курсі того, що твориться в мистецтві тут і за кордом. Колись так не було. Пам’ятаю, коли мої батьки були ще студентами і принесли книжку Врубеля. Це було таке щастя, подія! І я пригадую, як вони з того тішились. А тепер… тих книжок безліч…Свого часу вразили бойчукісти…

Володимир Богуславський, "Без назви".

– Спочатку, коли я побачила ваші роботи, закохалася в квіти, вони, мабуть, найближчі мені. Коли прийшла до вас до дому і побачила старовинний килим на пів стіни у великі рожі, то одразу відчула спорідненість між тими квітками і вашими. Чи маю рацію?

– Складно сказати, що так насправді впливає на творчість. Так, дійсно це фантастичний переяславський килим 1897 р. зі с. Хоцьке – спадок дружини. В Києво-Печерській лаврі є колекція гобеленів… вони сьогодні недооцінені. Там справді чудова колористика… Для мене важливо, щоби площина моєї роботи вцілому створювала настрій. Ця площина повинна діяти кольором насамперед. Сьогоднішнє мистецтво справді інше – тепер література вийшла на перше місце… Митці стали заручниками кураторів. Я намагаюсь, наскільки це можливо, триматись осторонь від цього процесу…

– Наскільки Львів ваше місто? Адже воно більш камерне, ніж Київ. Чи виникало колись бажання повернутись до Києва?

– Київ інший. А тепер і поготів. В Києві залишився будинок, який збудував прадід, вілла в англійському стилі. Він стоїть, але вже без балконів. Все змінюється. Фасад з колись жовтої цегли поштукатурили. Тепер там центр польської фірми…Є друзі, їжджу, але повертатись? Ні, не планую. Київ залишився в пам’яті тодішнім. Це були часи, коли ми навіть робіт не підписували, бо для чого? Вони й так ніколи не виставлялись.

Володимир Богуславський, "Квіти".

– Ви працюєте на досить великих полотнах. Чому вам любиться такий формат?

– Справді, люблю великі полотна. Хоч спочатку працював на різних. Пробував. Експериментував… З часом зауважив, що маса кольору не діє… так, як хотілося б. А форматність в просторі вже діє… (задоволено всміхається). Я завжди добивався, (продовжує), щоби площина діяла, як колір. Це важливо. Для простору і для сприйняття роботи в тому ж просторі.

– Чи вас не засмучує, коли в роботах одних художників можна прочитати певну впізнаваність інших?

– Ні. Чому засмучує? – щиро дивується. – Навпаки. Є певна моральна підтримка, що ти не один. Що ще хтось поціновує твої принципи. Складно спілкуватись з людьми, далекими від цього.

– Чи є робота, яка має для вас особливе значення, якась така знакова?

– Це питання мені дуже часто задають, (зітхає), але я досі не маю на нього конкретної відповіді… Важко сказати... Напевне, нема. Серії…є, але й їх не вважаю такими…

– Який ваш поціновував, покупець? Ви б змогли його описати?

– Як я можу сказати, що мої поціновувачі, шанувальники, покупці більш вибагливі, інтелектуальні…? (Розгублено). Ні… ні… це може образити інших, це… дуже делікатне питання.

– Що любите, шануєте в людях?

– Є, звичайно, речі, які я ціную, (замислюється). Мабуть, все-таки – доброта. Розум – цінна якість, але багато розумних… переступали через людей…. Тому… не знаю. (Знову всміхається).

– Які речі вас засмучують?

– Можливо, зрада... Було… друзі… Ех, не хочу про це…

Володимир Богуславський, "Сірий день".

– Чи є таке місце, куди б ви хотіли поїхати попрацювати надовше?

– Є-є, – не задумуючись. - Це Італія, Мілан. Бачите? (Бере коробку фарб). «Мілан». Навіть на пачці написано те, про що мрію. (Усмішка). Італія має фантастичні традиції. Мене здивувала одна недавня історія. Літом, на пленері, я познайомився з художником зі Словенії. Мов не знали ні він, ні я. Домовились, що кожен говоритиме своєю. Так і спілкувались. Якось я спитав його, чи він часто буває в Італії, адже вона поруч, а він відповів, що ні, не буває, бо вона його геть не цікавить. Але ж Італія – це неймовірний пласт культури! А що таке Нью-Йорк – це ж постановка.

– Чи з’являлось колись бажання змінити професію?

– Розумієте, в чому фокус? Там, де починається комерція – роботи перестають продаватись. Я став художником – бо це моє життя. Бо я інакше жити, ніж малювати, не вмію. Малюю лише те, що хочу, що подобається. Це має і свій мінус – не беру замовлення. (Сміється).

– Що вас надихає, і чи є у вас пристрасть до колекціонування?

– Колись, мабуть, була… Колекціонував добрі роботи… А зараз? Мабуть, ні. Тим паче, що тепер так багато добрих підробок… (Не стримує задоволення). Впевнений, що велика частина робіт з приватних колекцій є такими… в першу чергу маю на увазі живопис періоду Сельського…

Володимир Богуславський, "Вікна"

– Як вважаєте – талант – це вроджене чи це праця?

– І те, і те… Я колись займався музикою, але не маю вроджених даних… дуже складно їх виховати.

– Що таке, на вашу думку, відчуття кольору?

– Особливий кольороподіл. Мусиш відчувати різні відтінки, нюанси. Навчитись цьому, напевно, можна. Зрештою, все можна. Можна в себе те відчуття виховати, розвинути, як розвивають реакцію… (Свою реакцію особисто я розвивав на боксі. Вдалось). Якщо людина хоче – може осягнути все. Я щасливий. Мені в цьому було простіше. Можливо, це від батьків. І відчуття кольору і бажання робити те, що хочеться. Моя бабця була хіміком і не хотіла, щоби мама була художницею… тож тітка стала лікарем… Мене також переконувала це все кинути, облишити. Мені до сих пір іноді складно знайти спільну мову з тіткою. Але це вже інше…

Володимир Богуславський, "Зима".

– Що для вас Львів? Чому саме Львів?

– Львів для мене багато що значить. Вперше, мабуть, познайомився зі Львовом на виставці. Я тоді закінчував художню школу. Виставка експонувалась в Жовтневому палаці. Професійна експозиція, розкішні зали, верхнє освітленням. Проходила виставка львівських художників… Це в час дрімучого соцреалізму. В той період нас возили по колгоспах, щоби ми малювали колгоспників, доярок, на заводи… сталеварів… Страшний сон, одним словом… А тут привозять роботи Романа Сельського, Карла Звіринського…В той час це була бомба… Думаю, саме це і вирішило мою долю. А ще поки поступив, то часто їздив до Львова. Просто так… на один день. Погуляти… Любив сидіти на фонтані… він був там, на місці пам’ятника Підкові… у формі вази… А ще, (задоволено мружить очі, занурившись у свій спогад) там завжди, коли б я не приїхав, була стара полька, котра годувала голубів… (Кумедно згинає вказівний палець, щоби показати, якою вона була згорбленою. – Це місто й досі схоже на корону, але, нажаль, на корону на мертвій голові…