Христина Лукащук

 

Якось зовсім непомітно для себе я вилікувалась від бажання скупити всі новинки на книжковому Форумі, і взяти всі можливі автографи. Гаразд, не всі – лише тих, кого любила чи вважала, що любила. Але не буду лукавити: одну книжку мені все-таки хотілося придбати. Її анонс чимось зачепив мене. Нетиповою ілюстрацією на обкладинці? Сміливим поєднанням кольорів і стилів? А, можливо, тим, що вона – для підлітків? Останнім часом мені цікаво, що написано для цієї вікової категорії.

 

Коли вийшла на пошуки, то в пам’яті мала лише картинку: синьо-зелений квітастий фон, канапа, на якій лежить дівчина, і поверх того рожевим напис на всю сторінку. Ретельно обійшла три поверхи. Нічого. Наступного дня в інтернеті знайшла назву книжки – «Бути мною» Анни Хьоглунд, і навіть назву видавництва – «Видавництво».

 

 

Третього дня я отримала її в подарунок. На вулиці біля ятки «Доброї листівки» стояв великий банер і люмінесцентний рожевий з обкладинки криком кричав, що ми її таки знайшли. Це перша книжечка нового «Видавництва»: акуратно запаяна в церату, вартість – 250 грн. Як додатковий бонус – дві листівки з ілюстраціями з книжки.

 

Розпакувала лише наступного дня. Знаючи добрий смак Іллі Стронґовсього, мала тихе сподівання, що книжка варта тих грошей, і найбільше – мого очікування.

 

Про відчуття, які довелося пережити, коли розпакована книжка опинилася в долонях, мушу розповісти окремо. Вона справді неймовірно приємна на дотик: дизайнерський папір європейської якості; фантастична поліграфія. Навіть для Фамільної друкарні Huss ця книга виявилася несподіваним і нетиповим проектом, захопливим і цікавим. Природний білий колір і м'яка гладка поверхня – це, безумовно, неймовірна тактильна насолода для книжкового гурмана. Палітурка – твердий картон. Переплетення зі зрізаними краями додає естетичної насолоди. (Правда, незадовго перед тим у Видавництві Старого Лева з'явилась дуже схожа за дизайном «Це Воргол», вартістю 120 грн. Палітурка у цих книжок ідентична; навіть корінець практично в одному кольорі, а от всередині папір таки відрізняється).

 

Бачила багато робіт Стронґовського, тож не без підстав вирішила собі, що такий сміливий дизайн на титулі – це його робота. Але з’ясувалося, що обкладинка вітчизняного видання така ж, як і в оригінального, яке вийшло друком в Стокгольмі минулого року. Єдина різниця – у назві. Схожості вона набула завдяки Закентію Горобйову, дизайнеру, художнику та каліграфу з Луганська. Про мене – вийшло досить вдало.

 

 

Цього разу я читала і роздивлялась малюнки одночасно. Читала вголос; до речі, гарний спосіб визначити якість тексту. Книжка щедро ілюстрована авторкою – немає жодної розгортки без малюнка. Скоріше навпаки – є кілька розгорток зовсім без тексту. Малюнки дуже органічно і практично дослівно відтворюють написане, а в декотрих випадках додають розмаїті нюанси та деталі, без яких розповідь, мабуть, не була би такою повною. Малюнок до першого розділу «Невинність» справді інтригує і захоплює, і навіть роззброює своєю відвертістю. У центрі композиції – люстерко, котре лежить на підлозі, і в ньому відображені соромітні губи тринадцятирічної дівчинки, головної оповідачки, і про які вона каже: «яке зморщене».

 

На цьому вся інтрига й закінчується – схожих за відвертістю малюнків на решті сорока розгортках більше немає (що мене неабияк засмутило). Якщо вся відвертість закінчилася на першій сторінці, то що ж буде далі? Не буду приховувати: малюнки мене зацікавили значно більше, ніж текст. Я читала, перегортала сторінки, уважно розглядала ілюстрації, і ніяк не могла зрозуміти – які ж асоціації вони викликають у мене?

 

До речі, слід зауважити, що Анна Хьоглунд – одна з відомих шведських ілюстраторок, авторка багатьох книжок для дітей і підлітків, член журі Премії імені Астрід Ліндґрен. Ілюструвала твори Барбари Ліндґрен, Ульфа Старка, Гуннара Лундквіста, та інших відомих авторів. ЇЇ дебют відбувся 1982 року книжкою Sagan om pannkakan («Млинцева історія»). Відтоді вийшло друком ще понад 20 книжок, частину яких перекладено іншими мовами. Анна є лауреаткою численних престижних нагород у Скандинавії та Європі. Цьогоріч «Бути мною» стала однією з чотирьох книжок у світі, які отримали спеціальну відзнаку нагороди Bologna Ragazzi Award у категорії «Художня література». Українське видання «Бути мною» — перший переклад іноземною мовою після виходу книжки 2015 року в шведському видавництві для дітей Lilla Piratförlaget.

 

 

Повернімося до моїх власних асоціацій. Сам стиль малюнків – так званий сучасний наїв – фотографії, зверху обведені фарбою. Іноді доволі майстерно, майже досконало, а іноді видно, що авторці доводилося кілька разів перемальовувати вже намальоване, від чого риси облич часом просто зникали. Безсумнівно, іноді результат такої особливої техніки – доволі вдалі, і навіть непередбачувані ефекти. Іноді – настільки цікаві, що я довго розглядала їх, міркуючи, яким саме засобом вдалося добитися ефекту глибини, багатоплановості, і мерехтливого сяйва повітря. Спокійна (на противагу ядучо-рожевому на обкладинці) гама робить ці малюнки ще ближчими до життя. Але якого? Якогось такого сіруватого, з всілякими затертостями. І отой наївний реалізм, ще більш відвертий та натуралістичний, викликає дивні, й іноді чомусь малоприємні емоції. Безумовно, це не файн-арт, і цим ілюстраціям, мабуть, не місце в помешканні, що претендує на хоч найменшу емоцію затишку. Цілком можливо, що місце цих робіт – в музеях і виставкових залах (як взірців одного з унікальних і самобутніх напрямків сучасного мистецтва). Цілком можливо, що їх навіть можна дорого продати. Але в мене виникло єдине питання: що вони роблять в книжці для підлітків? Це типу: якщо валити підлітка, то відразу і зі всіх сторін? Ну, щоб боліло. Оговтається – чудово, ні – його справа.

 

І ось, після котроїсь сторінки в мене виникає відчуття, що такі малюнки я вже десь бачила. Але де? Читаю далі, перегортаю одну за одною сторінки, і ловлю себе на тому, що всупереч очікуваному підлітковому чтиву, щораз виразніше опиняюся на сторінках витонченого хоррору. Суть його навіть не одразу і збагнеш. Бо ж як? Така благородна ціль, задекларована в передмові до українського видання самою авторкою Анною Хьоглунд: щоб дівчина-підліток, яка щойно доростає і вчиться себе сприймати, не бачила у своєму тілі нічого такого, чого варто соромитись. І щоб читачка дала собі відповідь на питання, чому жінок завжди експлуатують і роблять невидимими. Гарно? Безумовно! Потрібно – очевидно! А що натомість? Натомість – відчуття, що я потрапила в потаємну комірчину якогось серійного вбивці, чи іншого, більш витонченого маніяка-естета, і де всі стіни довколо дзеркал завішані знимками, портретами, колажами з повириваними з глянцевих журналів персонажами (добре, якщо цілими), і де червоним олівцем грубо, імпульсивно домальована кров. У цьому випадку – менструальна. 

 

 

Гортаю далі. Ілюстрації є дуже цілісними. Вони добре пасують одна до одної, і справді складають одну загальну історію, добре продуману серію. Вони акуратно витримані в одній стилістиці. Можливо, лише декотрі мені випадають; але вони ілюструють ту частину тексту, яка також мені випадає із загальної концепції, – про орлів. І саме це ще раз підкреслює цілісніть ілюстрацій між собою і з текстом загалом.

 

І вже коли закриваю книжку, нарешті розумію, що насправді нагадували мені ці малюнки. Це окремий і доволі відомий стиль; в Україні його знають як жлоб-арт. За кордоном це радше різновид поп-арту. В нас він виник на початку 2000-х років як реакція на засилля жлобства – значущої, якщо не базової, поведінки в українському суспільстві. Важко так відразу сказати про основний ідеологічний меседж цих ілюстрацій, та й зрештою, не відомо, чи він був усвідомлений самою авторкою, бо знайти в них іронію чи долю гумору складно. Тут могло би бути, власне, те, чим став жлоб-арт в Україні – іронічне трактування образу масової людини. Сама стилістика робіт Анни Хьоглунд вкрай близька до стилістики жлоб-арту, до живопису «мітьків», примітивізму, поп-арту, лубка та кітчу. Так само як очевидним є те, що поняття жлобізму не є виключно вітчизняним.

 

Щоб зовсім коротко: жлобізм є явищем закономірним і послідовним, і не лише в Україні, а й практично у всіх цивілізованих суспільствах. Це зле чи добре? І чи треба з ним боротися? У вікіпедії говориться, що жлобство – це тваринне в людині. І що дитина є своєрідним жлобом, поки прищеплення суспільної культури не переведе її до іншої суспільної групи, заки не цивілізує її. Саме так і формуються елітарні субкультури. Але що тоді виходить? Анна Хьоглунд, аби переконати у своїх поглядах і принципах, використовує стилістику жлоб-арту, але без притаманної їй базової іронії, без так званого стьобу (а саме він покликаний звернути увагу на жлобство як таке і вивести з нього). Натомість авторка подає це зображення не як іронію, а як норму. Кому? Чого?

 

Доведеться знову повернутися до визначення. У вікіпедії пише: «Загалом, жлоб — це недорозвинена людина, різновид масової, нормальної, простої людини, спосіб її соціального виживання. По суті, це опора, на якій тримається суспільство, різновид плебейського консерватизму. Тому слід розрізняти два види жлобів. Один — агресивний, безкультурний хам, що не усвідомлює і не розуміє своє походження та умотивований тваринними інстинктами; другий — провінційна і загалом добра людина, щира і наївна, яка не втрачає здатності до засвоєння нового, нехай і на низькому рівні культурного споживання, людина-дилетант з нерозвиненим смаком та обмеженими знаннями. Більше того, серед таких індивідів є і творчі люди, які продукують «жлобські твори». Тому загалом роль жлобства у суспільстві можна оцінити схвально.

 

 

То який насправді посил, меседж, яка головна ідея цієї відвертої, першої феміністичної книжки для підлітків? Про самосприйняття чи про прийняття себе як жлоба?

 

Складно мені повірити, що у підлітка, яка/-ий перебуває все ще у процесі самоідентифікації, і в якої/-го безліч питань як естетичного характеру («яке зморщене»), так і морально-суспільного (судячи зі щоденника героїні), після перегляду і прочитання цієї такої розрекламованої і нагородженої книжки ці питання щасливо закриються. Бо з того, що я побачила – жодного позитиву і надії в дівчинки не народилося.

 

Та й хіба це можливо тут? Хіба стилістика жлоб-арту – це саме те, що може додати дівчинці-підлітку впевненості в собі, і розвіяти міфи (якщо вони є, звичайно). Бо коли в руках у підлітка надсучасні девайси і необмежений доступ до Інтернету, то питань на зразок «чи можна померти від утрати крові під час місячних?» радше не мало би виникати.

 

То для кого ця книжка і що має вона на меті? Кожен читач сам дає відповідь. Коли ж йдеться про мене, то я, не роздумуючи, навіть після прочитання цієї книги, все одно вийняла би 250 гривень, і купила би її. Аби мати. Як нагадування про те, що всі ми різні, і від того – ще більш прекрасні. 

18.11.2016