І.
Розкопки Галича.
Галич! Кілько любих серцю рускому згадок будиться на се слово! З мрачного туману старинних, забутих часів виринає Галич вперве виразнїйше тогдї, коли в 1141 р. Володимирко Володарович з Перемишля червеньского перенїс сюди свій княжій престол. Перемишля не злюбив Володимирко. Тут непокоїв єгo батька Володаря великій князь кієвскій, тут і прийшлось самому Володимиркови перенести від Изяслава кієвското і Гейзи, короля угорского, тяжку облогу. Треба було пошукати безпечнїйшого, більше оборонного города, далекого від "угорскої пути" а перед полками кієвскими захистнїйшого пристановища для гордого потомка Ростиславичїв, стремивших заєдно до витвореня независимого від великого стола кієвского удїлу княжого. Таким захистним пристановищем був як раз Галич. З полудня темні, непроходні карпатскі бори; від заходу стрімкі долини Лімниці та Лyкви, з півночи в довгій линії глубокій Днїстер, — отсє точка, пригожа до доброї оборони против напастних сусїдів, центр, з котрого можна було розносити грозу по далеких землях і з відки дїйстно син воєнного Володимирка, Ярослав Осмомислий, засївши на золотокованім престолї, зелїзними полками загородив угорскому королеви путь, відчиняв ворота Кієва та суди судив по гірло дунайске. З відси ходив молодий Ярослав на воєнну стрїчу з Изяславом кіевским під Теребовлю, з відси розносив грозу по сусїдній земли володимирскій і кієвскій, з відси засватав він собі доньку суздальского Юрія Довгорукого, нелюбу Ольгу; тут він підляг чарівничим очам Настасї, тут бачив єї смерть на горючім кострї, але і з того Галича управляв він широкою підкарпатскою Русею під кінець житя через 20 лїт так мирно і успїшно, що земля та пережила в исторії своїй тогдї чи не найщасливші часи. В тім самім Галичи гордилась колись попадя, яко жена Володимира; тут, по вимертю Ростиславичїв, засїв на престолї лицарскій Роман Мстиславич; тут лягли сотнями горді боярскі голови від єгo меча; тут, заким удомашнився Великій Данило, гостили полки різних князїв руских, краківских і угорских. З Галича висватав Данило доньку Белї IV, для свого сина Льва, Гертруду австрійску для Романа, литовку для Шварна. З відси ходили золотом сіяючі полки рускі і до Нишборга австрійского і на далекій Шлеск з побідами. Тут виколисався хоробрий основатель Львова; тут гостив гех minoris Russiae, Юрій І; тут строєно відступника віри рускої, Болеслава Тройденовича; тут змагались о власть нїмецкі полки Казимира Великого з Данилом Острожским. Але і тут запанували відтак тяжкою рукою угорскі намістники Людвика І, полки єго доньки, Ядвиги, доки аж самостійний колись Галич не підпав цілковито під власть Ягайловичїв і став незначним місточком, над котрим в замку Казимира засїв староста польскій. Чи город Галич упав під ударом Казимира, чи полків литовских Любарта, чи під набігами орд татарских, чи руйнуючою рукою Волохів аж під конець XV. віку — о тім по недостатку точних даних судити годї. Нинї, по чотирох віках, полишилось з нєго зжидоватїле місточко, руїни цогляного замку Казимира, села Крилос, Залуква, Підгородє і др. Плуг нїмецкій перевертав землю колишної слави Руси. Сам город з всїми памятниками сили і блеску запався під чорну скибу хлїбороба руского, поріс збіжем, корчами, дубровою та буряном...
І хтож міг подумати, що по стілько віках слава Галича воскресне хоч-би дрібними останками: кількома в землю запавшими фундаментами церквей, обламками архитектури, кількома домовинами, кількома нїмими кістяками та ще дрібнїйшими бляшками, ключиками, монетами в др. Але хоч се дрібниці, руїни з руїн, розбиті, розторощені, розсипані та поржавілі куснї металю, куснї цогол і каміня — они любі души рускій і дивлячись на них, в мисли кождого Русина мусить відживати образ величи незабутих лицарских дїл наших предків з часів, коли вітчина наша утішалась самостійностію, коли жила своїм широким, буйним житєм, а правили нею князї від плоти і кости рускої. Наше Иліон обновилось, а хоч ще слабим голосом, бо дрібними памятками, то таки говорить, кличе до нас і нагадуєсь нам нинї.
Хто не був лично на розкіпках Галича, тому і трудно буде збудити чувства тоски, жалю і банованя за пропавшою, доброю і лихою бувальщиною. Але певна рїч, що і нїмий камінь з фундаментів невеличкої церковці говорить на місци до чоловіка дуже виразно. Мабуть в 1883 р. лучилась мені нагода станути на залуківских полях, при "Каміннім Зворї", над фундаментами церкви св. Спаса. Було се в осени. Поля пусті, небо "невмите". Поля ті представляються малою високорівнею. З одної сторони стромий правий берег Лімниці, з другої, від півночи, трохи подальше котить свої води старий Днїстер. На кільканадцять квадратових метрів розкинена земля посеред житниска. От і всї контури, звичайні, незамітні. З ями білїють смуги мурів. Се фундаменти, після суду д-ра Ис. Шараневича, церкви Спасителя, і якіж пригадки! От тут перед дверми церковними стояв в 1158 р. Володимирко. Єго окружали бояре. Він сегодня приймав посла від великого князя кієвского Изяслава, котрий пригадував єму крестною грамотою віддачу деяких волиньских городів. Сегодня відправив він посла того з нїчим, та ще з наругою. Відтак з двірця княжого удався на вечїрню до церкви св. Спаса, читав на крилосї, а тепер вертав домів. Станувши перед храмом, бачить він, як посол великокняжій перевозиться через Днїстер, щоб заночувати за рїкою, в Болшеві. Володимирко звертаєсь до боярів з словами: "Боюсь, щоб наш посол не затопився на поромі. Єму тяжко, бо він вертає обладований містами волиньскими", — котрих не дістав. Бояре засміялись на слова свого князя. Он рушив з місця, іде поруч мене, я виджу єго ідучого в золотій зброй посєрєд дружини до свого терему княжого. Вечер. А в ночи розноситься вість, що князя вже не стало...
А де-ж гріб Романа, що поляг против Ляхів під Завихвостом? Он лежить в Богородичній церкви. Де та церков, де єї фундаменти? Ходїм поклонитись єго тлїнним мощам... От така і друга і десята мисль налетять на ум твій, коли станеш на розкопках Галича.
З розкопок тих находиться на виставці Института Ставропигійского досить богато дрібних предметів. (Саля IV.) Між иншими: срїбний нашийник, литий, такі-ж ковтки, бранзолети, нагрудні хрести в найрізнороднїйших видах, дзвінок, ключї зелїзні, цвяхи, останки грубшого скла, золота бляшка, кілька монет, дрібнїйші бронзові предмети, гузики, останки з монист, останки з орнаментики, цеголки помостові різнобарвні, такі-ж цеголки з золотою мозаїкою, фрески і богато других бляшок, пацьорок металевих і т. д. То все треба видїти, бо описувати трудно. Все то лежить побіч себе і неначе-б дивувалось, на яку ціль винято єго з землї, видобуто з непамяти і показано очам нових людей. Кому ж належав сей нашийник срїбний? Хто єго носив? Чи гданьскі або торуньскі купці, чи вірменин з далекого всходу привіз єго сюди на продаж? А металеві ковтки з дзвіночками в серединї? Ще тепер дзвонять. Такі ковтки носили в старину женщини. Як потрясла котра головою, то се значило стільки, що noli me tangere. Або-ж ті ключі зелїзні, більші і менші, церковні чи хатні? Здаєсь, від штучних замків нїмецких, бо Русь знала лиш засуви. Де спочила знов та грудь дївоча, по котрій лишилось лиш поржавіле монисто, кілька металевих пацьорок, якась опинка? А та золочена фреска? Чи не походить она з тих золотоверхих теремів княжих, будованих на лад византійскій, в котрих і гостили хвилями царї византійскі? А може се дорога прикраса храму Божого, в котрім молився Мстислав Удалий перед походом над Калку. А той простий зелїзний цвях з широкою головкою? Ним забито на віки чиюсь домовину... Сотки питань задаси собі на вид тих поржавілих предметів і поневоли перенесешся в найдавнїйші часи исторії Галича і житя, що плило тут широкою струєю.
Але не конець на тім. Побіч тих бронзових, зелїзних, срїбних і склянних предметів лежать ще кремінний ніж, кремінна стрїлка, камінний молот, сокира кремінна, останки так званого періоду камінного; лежать роги і кости вимулених Днїстром антидилювальних звірят. Все то найдено на території пізнїйшого руского Галича. То-ж видко, що в тім місци кипіло вже з давних-давен житє людске, вже на кільканацять віків перед тим, нїм Володимирко засїв в Галичи на престолї. Галич пережив і камінний і бронзовий кельтійскій і зелїзний період. З бронзового винїс він мабуть і свою назву...
Побіч ножа кремінного лежить і склянна слезниця, мала опука фляшчинка. В неї плакано слези по покійнику і єї ставляно В домовину помершого. Хто, за ким плакав? Вічна загадка... Єсть в тій колекції памяток Галича і споре число камінних тягарків до веретен, камінні пацьорки і др. Але що найважнїйше, ми бачимо тут довголїтний труд двох наших патріотів, д-ра Из. Шараневича і Льва Лаврецкого. То два наші Шлімани, котрим належиться вся заслуга вигребаня старини галицкої...
[Дѣло]
12.11.1888