Петиція Казимира Делямара

ЧАСТИНА ПЕРША (ПРЕАМБУЛА)

Одного недільного ранку (24 січня 2016 року) знаний письменник і видавець Іван Малкович розмістив на своїй сторінці у Фейсбуці інформацію про Казимира Делямара, ім’я якого, на слушну думку Іва́нову, “має бути відоме всім українцям – через шкільні підручники, назви вулиць, – адже цей чоловік захищав наші права у найбезнадійніші наші часи”. До свого посту Малкович дочепив статтю з якогось російського фейкового сайту – «Забытый историей пятнадцатимиллионный европейский народ», на що отримав мій коментар про те, що петиція Делямара вже чверть століття як перекладена й опублікована мовою українською, а за перекладом він може звернутися до перекладача. Малкович не забарився з відповіддю й навіть розкаявся у своєму невіданні про переклад. Але в такому невіданні не було його провини, а тому каятись не було причини. Адже цей переклад, надрукований свого часу (в листопаді 1991-го) у львівській «Ратуші», нібито й не існує, про нього забули, як колись – півтора століття тому – забули про петицію Делямара.

Я поновив у пам’яті цей давній сюжет і переконався, що він і далі актуальний – навіть актуальніший тепер, ніж був на початку 1990-х.

Отже, трохи історії. Виступ Казимира Делямара з петицією в українській справі відбувся у французькому сенаті на початку лютого 1869 року, а перший український переклад цієї петиції було здійснено щойно 1991 року. Свій переклад і супровідну статтю під назвою «Українська окремішність під перехресним вогнем сусідів» я первісно підготував для популярно-наукового журналу «Наша культура». Одначе, в цьому журналі було надруковано лише мою статтю (див.: Наша культура. Варшава, 1991. № 4. Вересень. С. 10–12). Таким чином, перший примірник машинопису перекладу було втрачено. Другий примірник я передав для публікації в журналі «Українські проблеми» (також намарно). Щастя тільки, що я здогадався здійснити публікацію в газеті – про всяк випадок! І це врятувало мої тексти, щоби вони не канули навічно в Лету.

Тепер випала нагода опублікувати переклад з Делямара й мою статтю як цілість (як спочатку й задумувалось). Преамбулу варто завершити біо-бібліографічною нотаткою про автора петиції, щоб увести читача в суть питання:

Казимир Делямар (Casimir Delamarre, 1797–1870) – французький політик, сенатор, редактор однієї з урядових газет, секретар Паризького географічного товариства. На початку 1869 року вніс до французького сенату петицію в українській справі. Того ж року ця петиція була надрукована двома брошурами – французькою та німецькою мовами. Відтоді не перевидавалась, хоча висловлювання Делямара з цієї петиції часто згадувалися серед голосів чужинців про Україну.

Переклад було здійснено за виданням: Ein Volk von fünfzehn Millionen Seelen, welches von der Geschichte vergessen worden ist: Eine Petition an den französischen Senat von Casimir Delamarre. Aus dem Französischen ins Deutsche übersetzt mit einem Anhange und Bemerkungen von Charlier von Steinbach. Basel, 1869. Саме це видання петиції Делямара було в моєму розпорядженні на початку 1990-их років (яким чином воно потрапило до мене – це окрема детективна історія).

ЧАСТИНА ДРУГА (ПЕТИЦІЯ)

«П’ятнадцятимільйонний народ, забутий в історії»: Петиція Казимира Делямара до французького сенату

Переклав Тарас Лучук

Джерело: antynegacionism.blogspot.com

Високоповажний Пане президент!

Високоповажні Панове сенатори!

Існує одна величезна держава, що обіймає пів-Європи і третину Азії і загрожує рівночасно Австрії, Туреччині, Персії, Індії та Китаю. Цією державою, що безперервно розширюється, є Російська імперія. Вона являє собою мозаїку народів, більшість з яких потерпає в ярмі, – через те, що утворилась вона внаслідок завоювань, які ставили один народ над іншими. Завойовницький народ – московити. Щодо поневолених народів, то їх перелік можна продовжувати без кінця. Згадаємо тільки русинів, литвинів і поляків, про яких буде мова у цій петиції.

Ми у Франції розглядаємо цю державу як одноцільність, але в основі цієї держави лежить різнорідність, що знаходить свій вияв у діях її уряду. Коли Росія веде переговори з Європою, то видає себе за слов’янську, то значить – європейську державу, а її монарх називає себе імператором російським. Коли ж Росія звертається до Азії, то видає себе за туранську, тобто татарську або азійську державу, а її самодержець виступає тоді білим царем. Треба нагадати, що титул імператора російського, що є безперечно європейського походження, Петро І прийняв щойно 1721 року. Натомість цар – це титул татарський, тобто туранський або азійський, і прикладався він до володаря степів. Титул цей успадкували московські правителі після того, як Іван Грозний завоював три ханства: Сибірське, Казанське й Астраханське. Серед татарських народів “білий” означає “вільний”. Таким чином, “білий цар” – це самодержець, тобто татарський володар незалежний від жодної влади.

Чому така дволичність? Тому, що в межах цієї держави рівночасно знаходяться і слов’янські народи – в Європі, і туранські – в Азії, причому в цих супротивних напрямках можна поневолити ще й інші слов’янські й туранські народи, кожному з яких треба видавати себе за привітного брата. Одначе, де проходить розподіл цих двох супротивних частин, де та межа, що розділяє європейські й азійські засновини, іншими словами – засновини осібності й общинності? По який бік цього розмежування опиняться московити, той народ, який утворив цю державу і тепер править нею? Одно слово: хто такі московити – слов’яни чи туранці?

У своєму прагненні, щоб московити вважалися слов’янами, петербурзький уряд розпочав науковий похід, бо наукові студії в руках Росії перетворюються на могутню політичну зброю. Європейські ж учені розділені. Одні заблудилися в хитромудрому викладі історичної фальші й тому схиляються до думки про слов’янське походження московитів. Інші на противагу вважають, що московити своїм походженням і поводженням – сущі татари, хоча й говорять по-слов’янськи.

Бюлетень Паризького географічного товариства, 15 серія, том XVII, 1869. Джерело: antynegacionism.blogspot.com

Цей науковий диспут має політичні наслідки. Якщо московити – не слов’яни, якщо їх виникнення і їх звичаї цілковито відрізняються від виникнення і звичаїв слов’ян, тих слов’ян, яких вони поневолили, то щойно слов’яни запротестують проти поневолення – московити втрачають усяке право на своє провідне становище. Таким чином, диспут надзвичайно важливий, і легко зрозуміти, чому наука шукає швидкого його розв’язання. Цьому може посприяти докладне вивчення історії тих народів, що говорять по-слов’янськи, бо тільки таке дослідження дає змогу відрізнити один народ від іншого. Ще десять років тому такі досліди були б неможливі, та й нині у вивченні історії ще не використовують багато цінних праць знаменитих дослідників, що відкрили історичній науці нові горизонти.

Титульний аркуш протоколу засідання Географічного товариства 5 лютого 1869 року. Джерело: antynegacionism.blogspot.com

Мета цієї петиції: просити сенат посприяти введенню в програму вивчення історії у шкільному курсі основних моментів історії тих народів, що говорять по-слов’янськи, щоб розрізняти кожного з них.

Із протоколу від 5 лютого 1869 року: "Пан Казимир Деламар представляє екземпляр петиції, яку він скерував в сенат імперії з вимогою реформувати викладання історії слов'янських народів. Під заголовком «Забутий історією європейський народ» ця петиція вказує на деякі лакуни в офіційній програмі викладання історії в ліцеях, яка під спільним ім’ям Russes плутає московітів і русинів. Праця п. Деламара є продовженням і наслідком того, що він представив торік під заголовком: «Множина замість однини знищить панславізм у його основі». Джерело: antynegacionism.blogspot.com

Таке доповнення мало б велике значення, бо змусило б університетську науку відкинути панславістичне вчення. Це вчення постало як наслідок хибного об’єднання багатьох народів, що входять у Російську імперію, під спільною назвою русів. Півроку тому ми офіційно визнали множину народів, що говорять по-слов’янськи (автор петиції порушив це питання у відкритому листі під назвою «Множина замість однини знищить панславізм у його основі»). Сьогодні хочемо переконати сенат у необхідності переліку цих народів і їх розрізнення у викладі історії. Якщо вчора було визнано множину, то нині – слушний момент розпочати перелік.

Справді, об’єднання народів, які говорять слов’янськими мовами, у вигадану єдність – служить лише панславізмові, бо він і є цим об’єднанням. І все це відбувається на наших очах! Справді, ми бачимо, що університетська наука змішує два цілковито різні народи, більше того, два народи, які протистоять один одному, якщо зважати на їх окремішнє походження і їх традиції історичного розвитку. Ці два народи – московський і русинський, що їх змішують під загальною назвою русів.

Русини (зрештою, тільки їх раніше називали русами чи руськими) займали територію між Московщиною і власне Польщею, одначе в минулому столітті їх перемогли завойовники-московити, які присвоїли собі назву переможеного народу, щоб мати нібито правові підстави для свого вступу в завойовані володіння. Це стало причиною того, що руси й московити видаються тепер рівнозначними назвами, хоча насправді в історичному плані вони цілковито різні. Таке навмисне змішування назв дозволило московитам присвоїти собі історію русів!

Треба признати, що в Європі існує народ, забутий істориками – 15-мільйонний народ русинів, 12½ мільйонів під російським царем і 2½ мільйона під австро-угорською короною. Народ цей такий же чисельний, як населення Іспанії, втричі чисельніший за чехів, такий же чисельний, як усі підданці корони св. Стефана. Цей народ знищений? Звісно, ні! Він існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більш відмінну від історії Московщини, він має свої традиції, свою мову, осібну від польської та московської, він має виразну осібність, за яку бореться. Значить, історики зобов’язані чітко відрізняти русинів від московитів і поляків, бо вони відрізнялися від них у минулому, як відрізняються від них і тепер.

Отож, ми домагаємось, щоб на основі навіть коротких доповнень у шкільних підручниках історії можна було розрізняти історію цих трьох окремішніх народів, щоб за цими народами знову закріпились їх власні назви з відповідної історичної доби, з тієї простої причини, що тільки власні назви поляків, русинів і московитів дозволять у нинішніх часах розрізняти між собою ці три народи.

Шкільні програми задумувались так, щоб надати учителю найбільшої свободи, тому основні події світової історії подавались одним словом, одним рядком. Конвенція, терор: тільки два слова, але скільки заховано в них виднокругів! Ми домагаємось тільки того, щоб у програму, що викладена на 12 сторінках, було вміщено кілька добре сформульованих речень, що складуть основу одногодинного викладу. Проте вони зродили б цілу низку думок щодо занедбаного нині вивчення історії народів, які говорять слов’янськими мовами. Якщо цього не зробити, то учитель може обійти мовчанкою історію цих народів. І якщо серед учителів можна натрапити на таких, які заповнюють цю прогалину, то все ж таки, окрім них, є багато інших, які будуть строго дотримуватись програми. До того ж програма – це єдиний узаконений посібник для всіх учителів історії. Ми хотіли б зазначити, що програму не можна звужувати, вона має охоплювати ті народи, які не можуть бути забутими.

У нинішніх часах, коли історична наука захоплює й нашу добу, необхідно викласти історичні засновини теперішнього стану Європи. Молодь не знатиме основних причин найважливіших політичних питань, якщо не розглядати народів, які говорять по-слов’янськи і які заселяють більш як половину Європи. Тільки правдива історія може висвітлити теперішні політичні питання. А сьогоднішня молодь – то завтрашній народ. Зрештою, мова йде не стільки про розв’язання певного наукового питання, скільки про відтворення історичної правди, яка по праву мусить бути у навчальній програмі. Якщо ж порівняти цю програму з дійсними історичними подіями, то кожен зауважить очевидні прогалини.

Офіційна шкільна програма вперше згадує про Росію, можна сказати, цілком випадково, коли мовиться про змагання Петра І з Карлом XII, що має дуже далекий стосунок до історії власне Московщини. Сумнозвісний поєдинок був тільки минущим епізодом, а справжніми змаганнями, які єдино дають можливість пізнати роль московитів у Європі, були півтисячолітні війни, що вони вели з русинами, з руськими князівствами, які спершу володарювали над ними, з Великим князівством Литовським, що утворилось пізніше, а потім з Річчю Посполитою, що обіймала в своїх кордонах територію об’єднаного з Польщею Великого князівства Литовського.

Політичні назви земель, що їх заселяли русини, могли бути різними. Відомо, що народ русинів спершу сам, пізніше вкупі з литвинами, а далі з ними й поляками відбивав напади московитів, які вже тоді, як і нині, загрожували Європі. Але про русинів не знайдемо нічого в програмі, як і про литвинів, назва яких упродовж багатьох століть була політичним найменуванням заселених русинами й литвинами земель, об’єднаних в одну державу.

Безперервні напади московитів на слов’янське населення Дніпра, значить – на європейські народи – виступають найхарактернішою рисою історії Східної Європи. А шкільна програма обходить їх мовчанкою! Більше того, забуто навіть назву московитів і їхнього московського царства! Закінчуючи школу, молоді люди не знають питимої назви народу, який утворив найбільшу імперію, який загарбав русинів, литвинів, поляків і багато інших народів! Не знають, що всі попередники Петра І були московськими царями, самовладцями московитів, що самого Петра тільки після Полтавської битви (1709) було проголошено імператором усія Русі (1 листопада 1721 року), який саме після згаданої битви заволодів Малою Руссю – країною, що первісно була заселена русами. Це була перша завойована московитами частина Руської землі.

Варто нагадати, що під Полтавою на боці Карла XII воювала вся Європа. Після цієї битви московити вперше ступили на європейську землю. Ця перемога була настільки важливою для них, що її ще й нині відзначають у цілій державі як офіційне й релігійне свято, хоча багато інших подібного роду святкувань уже не відбувається. Але русини, яких вони називають малоросами, до сьогодні не віддають московитам своєї назви русів. А через те, що домагаються ще й автономії, петербурзький уряд розглядає їх як ворогів, небезпечніших навіть за поляків.

Зміна назви Московщини є, безумовно, однією з найважливіших подій нової історії, бо містить у собі увесь завойовницький план, якого постійно дотримується петербурзький уряд. Але історія не може забути, що до Петра І ті, кого ми нині звемо русинами, тоді називались русами чи руськими, що їхня батьківщина була Руська земля чи Русь, а теперішні руси тоді були московитами і їхня батьківщина була Московщина. Навіть за Петра І географ Деліль у своєму атласі з 1721 року називав державу цього правителя тільки Московським царством. Пізніше Московщину стали називати Великоросією, а її мешканців великоросами, бо треба було відрізнити цю державу від справжньої Руської землі, а її населення – від справжніх русів.

Наприкінці минулого століття кожен у Франції, як і в цілій Європі, відрізняв Руську землю від Московщини, а сьогодні для цього треба проводи наукові студії! Чому така різниця? Та тільки тому, що упродовж ХІХ ст. петербурзьке правління стреміло до того, щоб внести справжню плутанину довкола цих двох назв. Отож, мусимо відновити правду у викладі історичного минулого, що значною мірою спричиниться до висвітлення сьогодення й рівночасно визначить майбутні небезпеки. Ми повинні раз і назавжди відмовитись від спільної назви, якою необґрунтовано об’єднують русинів, які є слов’янами, і московитів, слов’янське походження яких більш, ніж двозначне. Наша історична наука повинна перестати підтверджувати факти, які уможливлюють існування московського панславізму і мнимої тотожності русинів і московитів.

Історія нас вчить, що Рюрик не був засновником Росії, що Новгород Великий, завойований цим норманським воєначальником у 864 році, не був першою столицею цієї держави. Відомо, що наступники Рюрика, які осіли в Києві, були знищені московськими правителями, а Новгород, який від X ст. був незалежною слов’янською республікою, безперестанку воював з московитами, які неодноразово спустошували його, поки в XVI ст. силою зброї не підгорнули його під себе. Але в 1862 році петербурзький уряд несподівано спорудив саме в Новгороді пам’ятник на честь тисячолітнього ювілею Російської держави, начебто заснованої варягом Рюриком, який 862 року з’явився на мурах Новгорода. Чому петербурзький уряд так явно відрікся від Москви? Тому, що краще за будь-кого знає, що Московщина – то ніяка не слов’янська земля, і якщо хоче перед лицем Європи видавати себе за слов’янську державу, то мусить мати слов’янське місто за колиску. А Новгород, з огляду на свою назву, наче створений для цього. Отож, його вибрали, щоб ошукати Європу, хоча це місто тільки три століття як належить Росії.

Історія нас вчить, що руські князівства, засновані наступниками Рюрика серед слов’янського населення Дніпра, яке тепер називаємо русинами, не можна розглядати як основу теперішньої Росії, що Київ, могутню столицю русів, ніколи не слід розглядати як російський осідок. По-перше, з тієї причини, що руські князі ніколи не переставали вести війну з московськими царями. По-друге, Київ, як і Новгород, був завойований ними і спалений на попіл. По-третє, правителі Московщини, заручившись підтримкою татар, васалами яких вони були, постійно стреміли заволодіти руськими князівствами й запанувати над ними.

«Слов'яни і московити за Огюстом Вікеснелем. Читано у Географічному товаристві Казимиром Деламаром 7 січня 1870 року».

З історії ми знаємо, хто були справжні засновники Російської держави і звідки вона бере свій початок. Місце обмежується берегами Москви і Клязьми, а її засновниками були Юрій Долгорукий і його син Андрій Боголюбський, які в першій половині XII ст. заснували Суздальське воєводство зі столицею Владимиром і які пізніше здвигли Москву в тій стороні, де проживали три фінські народності: весь, меря й мурома. Значно пізніше назва Суздальщина була замінена назвою Московщина. Ця назва походить не від міста Москви, а від слова “мокша” або “мотша”, що в різних туранських наріччях означає “осідок начальника орди”. Нова країна, яка зростала завдяки завоюванню, стала тією величезною державою, що простягається нині від моря Балтійського до моря Японського. Ядром цієї Російської імперії є Московщина.

Згаданий Андрій Боголюбський учинив перший напад на Новгород, а згодом спопелив Київ. Значить, щойно утворилась Московщина, зразу ж окреслилась її мета: завойовувати й нищити наддніпрянських слов’ян і посуватись далі на захід. Своїй меті вони залишались вірні: після Дніпра надійшла черга Вісли, після Вісли, через негаразди в Європі, мали йти Карпати, Дунай і Босфор. Роз’яснення правдивого походження цих самозванних русів становить дуже важливу історичну проблему.

З історії також знаємо, що в XIII ст. московити у своїй більшості були ще язичниками, а також мусульманського та іудейського віросповідання, і не розмовляли жодною зі слов’янських мов. Більшість населення тільки з християнською релігією прийняла наріччя, що пізніше стало називатись руським. Отож, московити ніяк не є слов’янського походження.

Маємо ще й інші факти. У XIV ст. наддніпрянські русини вели довготривалі війни з московитами, але вже у спілці з литвинами, які звільнили їх від татар і утворили з ними Велике князівство Литовське. Інші русини з Червоної Русі вільно об’єдналися з поляками, які звільнили їх з-під татар. Зрештою, історія показує нам, що наприкінці XIV ст. добровільно з’єдналися Польща й Велике князівство Литовське, і збірні сили поляків, литвинів і русинів вели боротьбу проти московитів, боротьбу, яка, як гадають, припинилась щойно внаслідок лихозвісних поділів. Але, на наш погляд, вона триває й дотепер, бо всередині імперії поляки, литвини і русини завжди готові виступити проти своїх гнобителів, а поза межами імперії ще знаходяться незавойовані московитами руські землі. Європа не повинна забувати, що Русь охоплює також Східну Галичину і простягається далі на південь від Карпат аж до Угорщини.

Зважаючи на те, що у Східній Європі послідовно існували три вільні державні утворення, можна припустити, що була велика спорідненість між литвинами, полякам і русинами. Справді, вони належали до європейських племен з питомою осібністю і відчували гостру неприязнь до московитів, представників туранського племені й общинності.

Виокремлення історій згаданих чотирьох народів – московитів, русинів, поляків і литвинів – становить великий інтерес. Саме цього виокремлення ми домагаємось, хоча висновки полишаємо історикам. Але ми переконані, що їх висновки безсумнівно знищать фальшиве вчення панславізму. Це штучне нагромадження історичних фактів! Щоправда, можна говорити про два різновиди панславізму. Перший охоплює ідеї відомих діячів культури, які хотіли б зреалізувати федерацію власне слов’янських народів, з виключенням московитів. Інший рідновид панславізму – цілковито царський і московський.

Пан міністр народної просвіти змушений визнати справедливість наших міркувань, бо й сам намагався цього досягти. У програмі вивчення історії, опублікованій 1863 року, знаходимо такі значущі слова: цар Микола і панславізм. Якщо пан міністр визнав за доцільне вказати на панславізм, то він, очевидно, передбачав також можливість його спростування. Але чи пана міністра зрозуміли? Звісно, не всі! Більшість учителів сприйняли це як вказівку вивчати панславізм. У цьому можна легко переконатись, якщо переглянути широко розповсюджені шкільні посібники з історії. Пан міністр народної просвіти знайшов тільки один спосіб, щоб розв’язати це непорозуміння: він просто викреслив згадані слова з програми. Після 24 березня 1865 року їх там уже нема. Але чому ж пан міністр таки не осягнув мети? Та тому, що він, гадаючи про ймовірне спростування панславізму, не заохочував учителів роз’яснювати ті історичні події, які б доказували хибність цього вчення.

Підведімо підсумок нашого вичислення історичних подій, які треба включити в теперішню програму, затверджену 24 березня 1865 року:

IX–X століття. – Заснування руських князівств у басейні Дніпра провідниками норманських загонів руських варягів, що прийшли із Скандинавії. – Великий Новгород. – Київ. – Наддніпрянські народи приймають від своїх володарів назву русів. Назва країни – Русь або Руська земля.

ХІІ століття. – Заснування Суздальського воєводства на Клязьмі й Москві, що згодом стало називатись Московією або Московщиною. – Розбудова Москви. – Початок війна суздальців чи московитів проти руських князівств.

ХІІІ століття. – Суздальські князі накинули своїм підданцям християнство й церковно-слов’янську мову. – Вторгнення татар, які пробивались аж до Сілезії та Угорщини.

XIV століття. – Литовські князі, які володіли вже Білою Руссю, вигнали татар з Малої Русі і заснували Велике князівство Литовське (коло 1320 року). – Поляки допомагають русинам прогнати татар з Червоної Русі (1340). – Об’єднання Королівства Польського з Великим князівством Литовським (1386).

XV століття. – Московщина скинула з себе ярмо татарської неволі. – Раніші й пізніші війни з русинами. – Козаки, яких слід відрізняти від русинів. Козаки – частина черкесів.

XVI століття. – Іван Грозний. – Завоювання трьох ханств: Сибірського, Казанського й Астраханського. Накинення населенню християнства й слов’янської мови. Титул цар стає титулом правителя Московщини. – Зруйнування московитами слов’янських республік Новгорода Великого і Пскова. – Люблінська унія Польщі, Литви й Галичини (1569).

XVІI століття. – Знищення руського Смоленського князівства московитами.

XVІІI століття. – Петро І. Характер його реформ. – Війни Московщини з Польщею і Литвою. Змагання з Карлом ХІІ. Полтавська битва (1709). Завоювання Малої Русі. – Сенат надає Петру І титул імператора усія Русі. Скасування московського патріархату. Цар – глава церкви. – Катерина ІІ. Титул імператриці усія Русі умовно визнаний Річчю Посполитою. – Два перші поділи Польщі. – Соціальні та політичні реформи в Польщі. Конституція 3 травня 1791 року. Спадковість трону. Часткове усунення меж, що розділяли суспільні стани. – Третій поділ Польщі.

ХІХ століття. – Повстання у Польщі, на Литві й Русі року 1830-го та 1863-го. Визволення селян 22 січня 1863 року. Мала Русь вимагає автономії.

Цей виклад можна й скоротити. Ми подаємо його дещо розширено, бо введення нового матеріалу завжди має супроводжуватись ясністю. Все ж таки, виклад можна звести до семи пунктів, які неодмінно треба додати:

Утворення руських князівств.

Утворення Суздальського воєводства, що згодом стало Московським царством. Постійні змагання московитів з руськими князівствами.

Нашестя татар. Їх вигнання з Русі литвинами й поляками. – Утворення Великого князівства Литовського.

Вільне об’єднання Литви і Польщі.

Московщина скидає а себе татарське ярмо. Її боротьба з Литвою і Польщею. – Завоювання Казанського, Астраханського і Сибірського ханств.

Московщина перемінюється в Російську імперію за Петра І. Дальші війни з литвинами, русинами і поляками.

Соціально-політичні реформи польських інститутів до і після останнього поділу Польщі.

Ми хочемо, щоб ці зміни були надруковані в програмі. Цьому може посприяти одне єдине слово сенату. Те слово, панове сенатори, ми мали б мовити з патріотизму. Тоді б ми побачили, як розвалюється політична споруда, яку Росія зводила упродовж цілого століття. Учителі історії відрізняли б русинів від московитів і визнавали б руїнницьку для Європи роль Московщини, яка знала тільки один закон утворення – завоювання.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ (ПІСЛЯМОВА ПЕРЕКЛАДАЧА).

Українська окремішність під перехресним вогнем сусідів

«Казимир Деламар. Ключ до моєї множини. Лінгвістична, етнографічна та політична мапа сучасної Східної Європи. Росія, Австрія, Туреччина. Істотна думка».

Якщо дивитись на історію українського народу з наукових позицій, то навіть не виникає сумніву щодо її окремішності. Хоч і в історичній ретроспекції, і за теперішніх часів на різних рівнях суспільного життя можна спостерігати якщо не протилежні тенденції, то принаймні такі, які намагаються реанімувати старі погляди російської імперської доктрини. Тому не тільки цікавим, але й актуальним видається висвітлення давніших поглядів, які впливали на формування українства в нових часах, зокрема, у другій половині ХІХ ст. Мова не стільки про наших інтелектуалів, скільки про чужинців, які так чи інак були пов’язані з Україною. Я не буду висвітлювати проблему формування української політичної ідеї, а лише зупинюсь на одному з її фраґментів, що має опосередкований стосунок до питань українського життя, зате фокусує, з одного боку, настрої європейські, а з іншого – тодішні офіційні й наукові погляди в Російській імперії.

У лютому 1869 року в Парижі на засіданні французького сенату з петицією виступив сенатор Казимир Делямар, який обіймав тоді посаду секретаря Паризького географічного товариства. Його петиція, яка стосувалась української справи, була надрукована під назвою «П’ятнадцятимільйонний народ, забутий в історії» двома брошурами – французькою та німецькою мовами. Делямарові йшлося взагалі-то не стільки про українську справу в цілому, як про розмежування історії України-Русі та історії Московщини в шкільному курсі викладання історії. Таке доповнення до навчальної програми, на справедливу думку Делямара, необхідне було для того, щоб відкинути панівне на той час у французькій академічній науці панславістичне вчення, що постало як наслідок шовіністичного об’єднання – під спільною назвою “русских” – тих слов’янських народів, які входили у склад Російської імперії. Найперше й, можливо, виключно йшлося про українців.

Висвітливши в загальних рисах історію українців (яких Делямар називає русинами) та історію московитів, які пізніше привласнили собі назву завойованого народу, Делямар сформулював свої вимоги щодо змін у викладі історичних подій на Сході Європи. Відомо, що Рада державних інспекторів Франції на своєму засіданні на початку березня 1870 року одноголосно схвалила рапорт міністра народної просвіти, який ґрунтувався на петиції Делямара. Отож, у Франції почали викладати історію України-Русі окремо від історії Московщини.

Щоправда, такий стан речей протривав недовго, бо того ж 1870 року почалася франко-пруська війна, внаслідок чого орієнтація французької політики змінилася кардинально, утворилась навіть, сказати б, французько-московська партія, що підтримувала попередню, ще з-перед десятиліть, панславістичну політику (можливо, з надією, що Москва у відповідь допоможе Франції у її боротьбі проти Прусії). Якщо зважити на подібний імперський характер обох держав – Росії та Франції, то саме така політика, виходячи з логіки імперій, була найхарактернішою у взаєминах між цими обома державами, а епізод з Делямаром, коли він виступив у сенаті з петицією в українській справі, можна назвати радше винятком. З огляду на пізніший розвиток подій, цілковиту рацію слід визнати за Володимиром Січинським, який говорив про виступ Делямара як про “останній, шляхетний голос Західної Європи другої половини ХІХ ст. про українську справу, останнє пригадування про українців” (Січинський В. Чужинці про Україну. Прага, 1942. С. 205). І тільки відродження української державності 1917–1920 років здійснило переворот у справі пізнання України серед чужинців.

Але повернімось у другу половину XIX ст. Таке пригадування про українців у далекій Європі, як можна здогадуватись, підсилювало українські тенденції в самій Україні. Того ж року, коли з’явилась петиція Делямара, у львівському часописі «Правда» було надруковано «Лист русинів» до нього (див.: Лист русинів до автора брошури «Un peuple européen de quinze millions d’habitants, oublié devant l’histoire» // Правда. 1869. Ч. 19. С. 166–168). На основі листування Анатоля Вахнянина, тодішнього редактора «Правди», з Пантелеймоном Кулішем, можемо стверджувати про Кулішеве авторство цього «Листа русинів». Ідея написання належала, щоправда, Вахнянинові, який, очевидно, й відредагував Кулішів текст перед публікацією (див.: Вахнянин А. Листи до Пантелеймона Куліша. Видав Кирило Студинський. Львів, 1908. С. 51–52). Через те, що не маємо, на жаль, листів самого Куліша, де б він підтвердив своє авторство, а також через те, що не відомо, яка частка Вахнянинової праці в цій публікації, найдоречніше підписати «Лист русинів» двома прізвищами – Куліша й Вахнянина.

У цьому листі, зокрема, мовилось: “Ви, Добродію, пошанували своєю увагою нашу бувальщину славну, а через те і об’явили перед Європою, на яких гуманних засновках спочиває Ваша учена праця. Але ж предмету, що про нього європейська наука так довго мовчала, годі було Вам відразу з усіх сторін пояснити. Вірно схарактеризували Ви духа і здужання московської політики, готової знівощити усе, що не дає їй розширити границі державні, політики, що не дивиться на інтереси загальні чоловіцтва і що торопіє лиш перед механічною силою. Однак характеристика взаємин русинів з поляками оперта у Вас на працях істориків, що не знали досконало жерел, або мали собі історію яко оруддя, а не яко світича політики” (Лист русинів... С. 166–167). Таким чином, автори листа повністю поділяли думку Делямара про походження й розвиток московитів та їх протиставлення українцям. Вони також підтримали його категоричне заперечення щодо змішування під загальною назвою руських/русских двох цілковито різних народів.

Однак, автори листа не могли погодитися з твердженням Делямара, що “русини з Червоної Русі вільно об’єдналися з поляками, які звільнили їх з-під татар”. Саме це невеличке, сказане ніби мимохідь, речення, та його повтор у підсумках Делямарового вичислення історичних подій Східньої Європи, що необхідно включити в шкільну програму, а також зауваження про те, що козаки – то окремий народ, який веде свій початок від черкесів-хозар, визначило подальший критичний тон відкритого листа: “Про добровільність з’єднання Червоної Русі з Польщею не можна й слова сказати. Те з’єднання було зачате і довершене військовими походами, зрадою руських аристократів і утечею патріотів з батьківщини. Щодо вигнання татарів з Червоної Русі, то не поляки їх вигнали, як сказано у Вашій брошурі, а таки русини, про що можете пересвідчитись з монографії сучасного нам польського писателя Стадницького” (Лист русинів... С. 167). Автори листа звернули увагу Делямара (а властиво свого читача) також на праці Костомарова й Куліша, які висвітлювали польсько-українське питання на підставі не тільки українських (руських) і московських, але й польських та інших європейських документів. Була надія, що після ознайомлення з цими працями Делямар перестане бути залежним від “авторитетів польської публіцистики” (Лист русинів... С. 168).

Відомо, що в основу своєї петиції Делямар поклав теорію польського історика Францішка Духинського про туранське (іншими словами, азійське або монгольське) походження московитів. “Якщо всі приятелі народного права до волі й незалежності, і особливо слов’яни, повинні бути вдячними Духинському за ту працю, яку він розпочав, то передовсім русини-українці повинні бути йому зобов’язаними за покладення наукового фундаменту їх відродженння”. Саме цими словами було схарактеризовано в 1885 році роль Духинського в процесі нового українського руху (див.: A. G. O życiu i pracach F. H. Duchińskiego Kijowianina. Lwów, 1885. S. 26). Нині зрозуміло, що така оцінка була явно завищена, але все ж таки якийсь ґрунт вона під собою мала. З огляду на те, що жодна (чи то загальна, чи спеціальна) енциклопедія, видана в СРСР, не подає жодної інформації про Духинського (не тільки не розглядається його теорії, а й навіть самого імені його не згадується), то варто зупинитись на цьому моменті.

Отож, Францішек Духинський народився 1816 року на Київщині “від батьків малоруського походження, але з польськими симпатіями і стремліннями” (Пыпин А. Тенденциозная этнография // Вестник Европы. 1887. Январь. С. 323. Далі біографію Духинського подаю за цією статтею, а також за брошурою, підписаною криптонімом A.G.). Про батька докладних відомостей не маємо, відомо хіба, що він добре знав латину й навіть писав цією мовою вірші. Мати, Софія з Боярських, була рідною сестрою Антонія Боярського, останнього київського підкоморія. Була то жінка дуже шанована у своєму колі. Освіту Духинський здобув у Київському університеті. Згодом еміґрував до Франції, де перебував до 1848 року, потім переїхав до Італії, далі до Константинополя. В середині 1850-х повернувся до Франції, обіймав посаду професора в польській ґімназії в Парижі. Наприкінці життя переселився до Швейцарії, де працював у польському музеї в Рапперсвілі. Помер 1893 року.

Основні праці, що принесли славу Духинському, вийшли в 1860-их роках польською і французькою мовами. Його теорія розгортає тезу про неслов’янське походження росіян. З численних праць Духинського згадаю тільки одну – «Родоводи слов’ян: Польща і Русь» («Rodowody Słowian: Polska i Ruś», Paryż, 1861), на основі якої й роблю короткий виклад його теорії. Отож, Духинський стверджував, що росіяни (великороси, як вони були схильні себе називати) цілком не належать до слов’янського племені. Навіть назва народу присвоєна ними самовільно, бо вони повинні властиво називатись московитами або москалями. І належать вони навіть не до арійців, а до туранців, і тільки пізніше, з прийняттям християнства у вигляді східної схизми, засвоїли слов’янську мову, зіпсувавши її туранськими домішками. І взагалі вони тільки позірно, назовні прийняли деякі слов’янські риси, залишившись і походженням, і суттю татарами (туранцями). Цілковито не подібні до них племена руські. Це – племена слов’янські, які тісно пов’язані з поляками, осердям слов’янства. Така була теорія.

З полемікою проти таких польських поглядів на Русь, які формувались у Франції і були підтримані французькими вченими (зокрема, Анрі Мартеном, автором класичного курсу історії Франції), виступив, як не дивно, письменник та історик Микола Костомаров. У полемічних статтях, поміщених у журналі «Основа», він виступав як офіційний російський історик. “Для великоросів не було б найменшого сорому бути фінами, татарами, хоч калмиками, якби вони справді ними були, і питання могло б розглядатись без домішки донкіхотівської національної гордості, – писав Костомаров про закиди щодо неслов’янства панівної в Російській імперії нації. – Великороси – не фіни, а слов’яни, тому що не знають фінських наріч, а говорять слов’янським. Правда, крові фінської багато ввійшло у великоруську, але вона була асимільована слов’янською. Домішки фінського племені мали певний вплив на матеріальний та інтелектуальний устрій великоруського народу, але панування залишилось за слов’янською стихією” (Костомаров Н. Ответ на выходки газеты (краковской) «Czas» и журнала «Revue Contemporaine» // Основа. 1861. Февраль. С. 127). Для Костомарова як полеміста справа ускладнювалась тим, що в теорії визнавався не тільки той факт, що великороси – туранського походження, а й те, що вони цілковито відрізняються від питимих руських, тобто українців. Як писав один незнаний ближче француз (якого цитував Костомаров): “Московити – народ племені уральського, а не слов’янського. Тому й не мають нічого спільного з руським племенем і цілком відмінні від останнього і походженням, і поводженням, і звичаями, і переказами, і зрештою – релігією, всупереч тим, які хочуть брехливо доказати їх релігійну єдність” (Костомаров Н. Ответ на выходки газеты (краковской) «Czas»… С. 130–131).

Якщо в деяких питаннях Костомаров обмежився у відповіді на полемічний удар таким же ударом, то у спростуванні тези, що Русь – то ніяка не Росія, а Польща, історик подав свій контрарґумент і доказово (наскільки це можливо в полемічній статті) доводив, що Русь – то ніяка не Польща (властиво, мовилось про польські претензії на Південну Русь, “южно-русский край”, тобто Україну): “Міжнародні суперечки з поляками повинні припинитись і не поновлюватись ніколи, – заявив Костомаров. – Ні шлюб Ягайла, ні Люблінський сейм з його політичною унією, ні Берестейська церковна унія, ні андрусівські, ні московські договори, ні інші історичні події, які служать польським патріотам доказами прав Польщі на Південно-Західну Русь, в сучасний момент не мають значення” (Костомаров Н. Правда полякам о Руси: (По поводу новой статьи в «Revue Contemporaine» // Основа. 1861. Октябрь. С. 111). У той же час Костомаров відмежовувався від адептів імперського шовінізму, які відкидали його тезу про двоїстість руської народності (див.: Костомаров Н. Правда москвичам о Руси // Основа. 1861. Октябрь. С. 1–15, особливо с. 12). Очевидно, не буду зайвий раз спростовувати хибність такого поєднання двох різних народів в одну народність. Тут важливіше дещо інше: саме через тезу про двоїстість руської народності Костомаров у своїх наукових працях обстоював право українців (малоросів, за офіційною російською термінологією) на самобутнє національне життя.

Про значення Костомарова для тодішнього українства маємо цікавий спогад одного з пізніших чільних українських науковців. Павло Житецький, який у 1860-их був студентом Київського університету, згадував: “Учителем нашим в національно-політичних питаннях був чоловік старшого покоління, друг Тарасів, незабутній Костомаров. Писав він, як і інші люде переважно старшого покоління, в «Основі», котра була для нас органом не тільки науково-літературним, але й національно-політичним. Велике вражіння на нас робили його наукові розправи, а надто дві з них: «Мысли о федеративном начале древней Руси» і «Две русские народности». В основу розправ сих, як і у всіх інших роботах Костомарова, була положена демократична ідея народоправства, котру почував колись народ український в свойому власному життю, і котру мусимо ми знову викресати з душі народньої, щоб поставити ідею сю осередком політичного й соціяльного життя нашого” (З історії київської української громади: Промова Павла Житецького на Шевченкових роковинах (з його посмертних паперів) // Записки НТШ. Львів, 1913. Т. 106. С. 181).

Якщо Костомаров при першій нагоді розгляду польської (а через неї – французької) преси щодо московського (а через нього – українського) питання характеризує їх як “антиісторичні польські погляди на Русь” (Костомаров Н. Ответ на выходки газеты (краковской) «Czas»… С. 121), то в іншій його статті знаходимо явно не дипломатичні характеристики (подаю без перекладу): “наглое извращение исторической истины”, “иезуитские увертки”, “замашки безсилой злобы, пустого хвастовства и суетного высокомерия” тощо (див.: Костомаров Н. Правда полякам о Руси… С. 100).

Саме такий тон, заданий в останній цитованій статті Костомарова, виявився панівним у полеміці російських істориків з польськими, що знайшло своє відображення у підсумковій статті під назвою «Тенденциозная этнография» (Вестник Европы. 1887. Январь. С. 303–328). Ця стаття належить перу відомого російського історика літератури Александра Пипіна, який використав, з одного боку, критичні зауваження Костомарова, тобто продовжував лінію, мовляв, російської науки, а з іншого – уже спирався на авторитет польського мовознавця Яна Бодуена-де-Куртене, який незадовго перед тим виступив проти теорії Духинського (див.: Baudouin de Courtenay J. Z powodu jubileuszu professora Duchińskiego. Kraków, 1886). Пипін, використовуючи арсенал російської полемічної публіцистики, стверджував, що теорія Духинського “була спричинена не якоюсь подобизною науки, а лише безмежною племінною ненавистю, котра назовні прибирала наукову форму, щоб дати вияв накопиченій ворожнечі” (Пыпин А. Тенденциозная этнография… С. 303). Дошукуючись суспільних коренів виникнення цієї теорії, Пипін дійшов висновку, що вони знаходяться в загостренні політичних відносин між польським народом і російським царатом, ненависть до якого автоматично переносилась на усіх великоросів. Це загострення, на його думку, було зумовлене польським повстанням 1831 року, яке внаслідок своєї поразки не пригасило бойового запалу й поривань поляків, а навпаки – освятило його своєю жертовністю. Звідси й учення про польський месіянізм. “Можна собі уявити, – зауважував Пипін, – яка роль відводилась державі й народу, які були основними перешкодами на шляху до здійснення цього ґрандіозного посланництва і проти яких, зрозуміло, було перш за все спрямоване це учення” (Пыпин А. Тенденциозная этнография… С. 305).

Пипін висвітлив соціальний аспект походження теорії Духинського, що спричинився до розвитку ідеї про татарське походження московитів. Проте, існує й інший аспект – індивідуальний. Пов’язаний він з ідеєю спорідненості й добровільного об’єднання Русі-України з Польщею. На цей аспект вказав один польський дослідник, захований за криптонімом A. G. Оповідаючи про шкільні роки Духинського в Україні (зокрема, про його перебування у василіянській школі в Умані), дослідник наводив, як незаперечний факт, таку думку: “В тих часах (наприкінці 1820-их років. – Т. Л.) не було ще на Русі фатального роздвоєння. Патріотизм польський значив то само, що й патріотизм руський. Духинський, за гадяцькою традицією, одночасно поляк і русин, підносив ідею самостійної Русі, з’єднаною з Литвою й Короною, як їм рівної й вільної частини Речі Постолитої” (A. G. O życiu i pracach F. H. Duchińskiego… S. 36).

Можливо, тільки поєднання цих двох моментів – соціального та індивідуального – могло дати той результат, який сформувався в теорію Духинського. А ця теорія вельми докучала росіянам. “Етнографічна ідея пана Духинського, – зазначав Пипін, – це звісно не отрута, але мабуть наркотичний засіб, який нічим не поступається перед наркотиком вибраності – і навіть радикальніший, наскільки можна судити з того впливу, якого зазнало наше суспільство, вживаючи це патріотичне зілля” (Пыпин А. Тенденциозная этнография… С. 322–323). Таким чином, Пипін, використовуючи авторитет Костомарова як історика Русі, а також спираючись на польського дослідника, якого годі було запідозрити у зраді польських національних інтересів, поставив ніби крапку на цьому, як він гадав, етнографічному курйозі.

Але цей курйоз – курйозом насправді не є. Навпаки, це суть проблеми, адже багато питань сходяться клином саме на Україні, і кожен її сусід, який мав щастя мати сильнішу державу, завжди намагався претендувати на її землю як на свою власну – чи то реально, чи то навіть подумки. У такій ситуації українці розглядались як нація без осібності, без визначеного характеру в історії. Сама Україна, здавалось, ніколи не буде нічим іншим, а тільки прикордонною смугою (завширшки, щоправда, в пів-Європи). Вона мала бути полем битви між двома супротивними народами, для яких вона слугувала перехідною межею. Польська сторона вважала, що Україна завжди прихилялась до Польщі, щоб відлучитись від московської опіки та московського елемента, а з боку останнього – говорилось про двоїстість руської народності, щоб пізніше повністю усунути від руськості самих українців.

У тих роках, коли була написана «Тенденційна етнографія» (в середині 1880-их), в українському русі відбулися кардинальні зміни – порівняно з 1860-ми роками, коли сформувалася теорія Духинського, що знайшла своїх прихильників у Франції та інших країнах Європи. Ламання списів у словесній полеміці стало менш ефективним, тим більше, що на арену українського життя за рік-другий мали вже вийти політичні партії (спочатку в Галичині, згодом на Великій Україні). 1860-ті були, сказати б, низенькою сходинкою до входження в XX ст. з його національно-визвольними змаганнями. Але саме тоді українці почали усвідомлювати шляхи свого нового розвитку. Як свідчить згадуваний Павло Житецький, уже на початку 1860-их свідомі українці, приміряючись до поглядів своїх сусідів, знали, що “націоналізм в його чистому виді повертає духовний настрій чоловіка до консервативної доктрини. В питаннях національних ми (Житецький мовить про українську громаду в Києві. – Т. Л.) не йшли дальше тої границі, котра визначається потребою самооборони. Дуже гидкий нам був як польський, так і московський націоналізм з інстинктом державного насильства” (З історії київської української громади: Промова Павла Житецького… С. 187).

Тут варто звернути увагу на два моменти у промові Житецького. По-перше, у своїх національних прагненнях українці ніколи не зазіхали ні на чужу землю, ні на чужу історію. По-друге, збереження української окремішності, що можна окреслити як доктрину національної самооборони, в новітніх часах протистояло загарбницьким інстинктам – найперше й головно – з боку північно-східного сусіда, тобто Російської імперії. І якби європейці – згідно з історичною правдою – могли консолідовано протидіяти цій державі, якби вони, йдучи слідом за Делямаром, уже від середини ХІХ століття усвідомлювали руїнницьку для Європи роль Росії, яка знала тільки один закон свого утворення – загарбницькі війни, тоді може вдалося б уникнути багатьох катаклізмів ХХ століття, а також тих небезпек, які можуть загрожувати Європі в майбутньому. А тим часом – українська окремішність і далі під загрозою...

P.S. від редакції.

Петро Брицький, доктор історичних наук (Чернівці):

«Прізвище К.Делямара в Російській імперії і СССР замовчувалося, і його марно було шукати в совєтських енциклопедіях. Він та його праці стали відомими лише після здобуття Україною незалежності. Передусім, це згадка про нього у праці В.Січинського “Чужинці про Україну” (Київ: “Довіра”, 1992). Постало питання розшуку самої праці К.Делямара… У 1995-1999 рр. в одному з університетів Парижа перебував на стажуванні (підготовка докторської дисертації) завідувач кафедри французької мови Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича Михайло Попович, який, як справжній патріот, люб’язно відгукнувся на прохання розшукати текст петиції сенатора К.Делямара. Текст ориґіналу видрукуваної петиції було виявлено М.Поповичем у бібліотеці Сенату Франції. Ним же здійснено переклад. Так, завдяки М.Поповичу науковці і широке коло громадян України зможуть уперше ознайомитися з ориґінальним твором французького сенатора К.Делямара, його оцінками тодішнього трактування історії Російської імперії і думками на захист народу України».

Як бачимо, для українців актуальним залишається питання комунікації – не лише зовнішньої (зі світом), а й внутрішньої (між собою). Стільки зусиль (через взаємну непоінформованість) витрачається на дублювання тих самих справ. А при добрій комунікації могли би мати кумулятивний ефект…