Цікаво, що знають люди, яким доводиться щоденно бувати чи навіть жити на вулиці Анатоля Вахнянина у Львові, про особистість, на честь якої їх вулиця названа? Що конкретного можуть розповісти про цього діяча музиканти, які зустрічають його ім’я в навчальній та музикознавчій літературі? Саме цього року сповняється 175 років з народження Анатоля Вахнянина, а отже – саме час дізнатися більше про непросту і надзвичайно багату долю музиканта. З ним пов’язані занадто багато граней музичного та суспільного життя Галичини другої половини ХІХ сторіччя, щоб воно залишалося в тіні. Його діяльність може стати цікавим прикладом для політиків; багато чому у нього могли би навчитися музичні критики; він був чудовим педагогом і вдумливим вченим, обдарованим письменником та цікавим композитором. Про найцікавіше з життя Анатоля Вахнянина розповідає для нас музикознавиця, викладачка ЛДМУ ім. С. Людкевича Роксоляна Гавалюк.
– Ми маємо досить багато білих плям у історії музичної культури Галичини. Постать Анатоля Вахнянина не є зовсім невідомою, однак і не настільки вивченою, як він на це заслуговує. Якби Ви мали небагато часу, які найважливіші здобутки цього діяча Ви би назвали?
– Постать Анатоля Вахнянина як митця-універсала і громадського діяча вирізняється винятковою багатогранністю та багатовекторністю своєї спрямованості, адже він є літератором, публіцистом, педагогом, редактором, композитором, диригентом. І якщо зачепити тільки ті аспекти його діяльності, в яких він проявив себе як організатор, співзасновник чи керівник правління, то варто було б назвати такі його здобутки: засновник об’єднання українських студентів у Відні під назвою Віденська «Січ»; засновник співочого товариства «Торбан»; співзасновник, диригент і перший голова товариства «Боян», пізніше – «Союзу співацьких музичних товариств», що згодом трансформувався в Музичне Товариство ім.. М.Лисенка, організатор і перший директор Музичного інституту при цьому товаристві; співзасновник товариства «Просвіта»; співзасновник і очільник Історико-філософської секції Наукового товариства ім.. Т.Шевченка, член правління та дійсний член цієї організації; був на чолі «Руської бесіди» і завжди брав участь у театральних подіях, пов’язаних із діяльністю цього товариства; перший дослідник творчого доробку Шевченка на Західній Україні та ініціатор посилення творчих контактів галичан із Миколою Лисенком; один із перших дослідників українського фольклору; автор великої низки досліджень з питань історії та географії, і що вкрай важливо: творець підручників із цих дисциплін. Крім цього Вахнянин відіграв не останню роль у створенні Руського педагогічного товариства та першої політичної організації Галичини «Народна рада». І це ще дуже скорочений перелік найвидатніших здобутків цього діяча.
– Анатоль Вахнянин народився в польськомовній родині, і при ближчому знайомстві з його біографією хочеться провести паралелі з Миколою Лисенком, який виховувався в аристократичному дусі і до усвідомлення себе українцем прийшов вже у дорослому віці, під впливом оточення. Які фактори чи особистості у долі Вахнянина допомогли йому зрозуміти свою національну ідентичність?
– Насправді шлях до національної ідентичності Вахнянина був неоднозначним і доволі непростим. Сам Анатоль у своїй автобіографії згадував про те, що в навчальних закладах, де він починав свою освіту, обов’язковими мовами були німецька чи польська. І навіть коли він навчався у Руській Духовній Семінарії, все одно польська мова була основною у користуванні. Для того, щоб усвідомити себе українцем, йому судилося стати співучасником надзвичайно цікавих подій, що були паростками національного самоусвідомлення українства. Його участь була дуже активною і, часто, як ми вже знаємо, Вахнянин брав на себе роль провідника. Це було зумовлено його контактами із Михайлом Вербицьким, Іваном Лаврівським, Богданом Дідицьким, Йосифом Левицьким, які також були незмінними учасниками громадських акцій українців Галичини. Для нього на тому етапі, на етапі навчання у гімназії, дуже важливими були виконання українських пісень, зокрема епічних, в хоровому чи сольному вигляді. «Козак пана не знав з віка», «Як ніч мя покриває», «Корона золотая», «На долині при Чигирині» – це той світський репертуар, який змушував українців повернутися обличчям до власних національних витоків. Дещо пізніше композитор підкреслював надзвичайно важливу функцію в його долі Українського Театру при Народному Домі. Зведення Народного Дому з власною сценою було колосальною подією для галицького театрального життя і гуртування навколо нього української громади. Не менш важливим етапом у формуванні національної самосвідомості було навчання у Відні. Організація Віденської «Січі» стала тим чинником, який дав можливість представити свою націю, відокремити її на тлі багатьох націоналах культур. А все подальше життя композитора було спрямоване на вивчення власного фольклору, власної літератури, їхню популяризацію та видання, реферування наукових праць, пов’язаних з українським питанням тощо.
– У зв’язку з попереднім запитанням хочеться поговорити про історію дружби Анатоля Вахнянина та Миколи Лисенка…
– Вахнянин – один з перших галичан, який особисто познайомився з Лисенком. Це відбулося в 1867 р., коли їдучи на навчання до Ляйпцига, Лисенко зупинився у Львові. Відтоді Вахнянин проявляв постійний інтерес до діяльності Лисенка. Саме він переклав українською мовою рецензію на виступ Лисенка з чеської газети «Народні вісти», який відбувся 26 грудня 1867 р. А починаючи з кінця 60-тих років XIX сторіччя в низці Шевченківських вечорів Вахнянин виступає особисто із виконанням солоспівів Лисенка на слова Шевченка («І багата я», «Минають дні», «Гетьмани», «Тарасова ніч», «Ой чого ти почорніло»). Це сприяло не тільки популяризації шевченкового слова, а й музики Лисенка в Галичині. З тих часів твори Лисенка, як і зрештою шевченківські вечори, стають традицією в осередках української громади. У 1903 р. з ініціативи та при безпосередній участі А.Вахнянина відбувається грандіозне святкування 35-річчя творчої діяльності М.Лисенка у Львові. Разом з Володимиром Шухевичем Вахнянин розпочинає процес присвоєння імені Лисенка Музичному товариству у Львові. Композитор особисто пише Миколі Віталієвичу листа, щоб одержати згоду Маестро. З часом це ж ім’я отримує Музичний інститут при товаристві (більше про історію дружби двох митців можна дізнатися за посиланням, – прим. автора).
– Вахнянин не тільки подарував галичанам дружбу з Миколою Лисенком, а й відкрив для нас творчість Тараса Шевченка. Можливо, навіть грандіозний музичний переклад шевченкового слова – цикл Лисенка «Музика до Кобзаря» – з’явився з його легкої руки, бо саме він був ідейним натхненником Лисенка?
– Без сумніву. Вахнянин ще у довіденський період виступав у пресі із літературознавчими розвідками про поезію Т.Шевченка. Це стало початком досліджень творчості поета в Галичині. Згодом саме Вахнянин звернувся до Лисенка із проханням покласти на музику «Заповіт» Шевченка. Вважається, що цей твір став поштовхом до створення унікального за своїм масштабом та творчим вирішенням циклу композицій Лисенка на тексти одного поета.
– Важко передбачити, але все ж таки: ким міг би стати Анатоль Вахнянин, якби у свій час не прийняв рішення повернутися в Україну? Чим йому довелося пожертвувати на користь бажання прислужитися Батьківщині?
– Це питання і сьогодні є актуальним та болючим, адже чимало талановитої молоді здобуває чи довершує свою освіту поза межами України. З огляду на перспективи, які чекають їх там, більшість не повертаються додому і будуть свою творчу кар’єру в інших країнах. Будучи людиною надзвичайно обдарованою, працездатною і цілеспрямованою, Анатоль Вахнянин під час студій у Відні зробив величезний поступ у галузі географії та історії. З іншого боку, музичні вечори, які він організовував, проводилися у найкращих залах Відня того часу. Можливість блискучою кар’єри за кордоном була відкритою для нього. Тим не менше, він прийняв рішення повернутися на Батьківщину, відмовився від можливості влаштування особистої долі, напевно, більш комфортної і забезпеченої у Перемишлі чи Відні. І замислимося на хвилину: винагородою була робота помічника вчителя у львівській Академічній гімназії, а на посаду вчителя у ній довелося чекати кілька років. Вся подальша діяльність митця була абсолютною самопосвятою.
– Неможливо розкрити особистість Вахнянина у всій повноті, не згадавши такої важливої віхи в його долі, як Віденська «Січ». Чи є рефлексії самого композитора на ці події, як він сам оцінював їхню суть та значення?
– Вахнянин та Віденська «Січ» – надзвичайно цікава тема. Здебільшого він сам описує ці події у автобіографії, згадуваній раніше. Її опублікували ще за життя композитора, і вона стала абсолютно безцінним документом. Дуже докладно, з любов’ю, патріотизмом, витонченим гумором там описано ситуації, в яких викристалізовувалася українська громада. Позиція Віденської «Січі» викликала особливо тепле ставлення в представників інших громад, адже вони були послідовними, патріотичними та водночас інтелігентно толерантними.
– Багатогранність таланту та невтомність митця у його реалізації вражають. Проте не варто забувати, що Вахнянин також талановитий композитор, творчість якого поки що залишається в тіні молодших галицьких композиторів (Людкевича, Барвінського, Колесси та інших). У яких жанрах Вахнянину належиться пальма першості?
– Провідним жанром його творчості вважають хорові композиції. І це справді так, оскільки у творчому доробку музиканта їх чимало. У нього є ціла низка хорів, орієнтованих на аматорські колективи (з якими йому доводилося співпрацювати). Дуже важливу частину творчого доробку складають сольні вокальні твори. Це закономірно, адже сам композитор був достатньо яскравим виконавцем-солістом. Є також низка творів, написаних як музичні вставки до сценічних вистав, подібно до творів М.Вербицького. Наприклад, музичні вставки до драми Федора Заревича «Бондарівна». Досвід у написанні сольних вокальних та хорових творів став у нагоді Вахнянину при створенні низки музично-драматичних вистав, а також музики до твору, що вважається першою українською оперою – «Купало».
– А як склалася сценічна доля цього твору, жанр якого ще окреслюють як «співо-гру»? Чи ставили «Купало» за життя автора і що можна сказати про сучасне сприйняття?
– Перша дія опери «Купало» була поставлена в 1872 р. Цілісно твір за життя композитора сцени не побачив. Найдивовижніше, що перша постановка відбулася у 20-ті роки минулого сторіччя у Харкові. Пізніше твір був забутий, вважався неготовим до постановки. Зрештою, в 1990 р. під редакцією Мирослава Скорика «Купало» поставили на сцені Оперної студії при Львівській консерваторії (тепер ЛНМА ім. М.Лисенка). На цьому виконання твору змовкло. Дивно, тому що українська співо-гра є жанром достатньо універсальним, і таким, що міг би бути мистецьки конвертованим на сценах багатьох країн Європи. Не говорячи про те, що було би правильним і мудрим рішенням звертатися до творчості українських композиторів. Так чи інакше, «Купало» все ще чекає своєї сцени та сподівається знайти прихильників серед слухачів.
12.08.2016