І.
Під заголовком “Дещо про сучасну стадию розвитку української літературної мови” опублікував недавно в київськім учительськім місячнику Світло, а потім осібною брошурою (Видавництво „Нове Життя", Київ 1913, ціна 10 коп.) М. Пилипович уваги про українську літературну мову в Україні росийській і галицькій. Вважаємо потрібним бодай в головному познайомити наших читачів з увагами М. Пилиповича: вони повинні причинити ся до „санациї” справді вже неможливого стану української письменської мови в Галичині.
*
Видима річ — пише М. Пилипович — що наша літературна мова має дефекти, нездужає. Попробуймо-ж з'ясувати ті дефекти, поставити діяґнозу тої недуги і пошукати способів, щоб поратувати її. Почнімо з істориї тої недуги та пошукаймо причин, що наробили лиха: тоді може лекше буде знайти й ліки на його.
Істория недуги починаєть ся з давних часів. Споконвіку все, що виростало понад рівень загальної сірої маси нашого народу, відривало ся від рідного ґрунту і тягнуло ся у прийми до чужих сусід: до Поляків або Москалів. Пішло туди богато кариєристів, для яких ibi patria, ubi bene і з ними нічого не втратила Україна: то було “варшавське сміття" і “грязь Москви”, як сказав незабутний Кобзар. Але враз із ними, волею чи неволею, пішли працювати на чужій ниві і талановиті люди, письменники та вчені, збогачуючи своїми талантами чужу культуру й мову, віддаючи чужим людям те, що могли б віддати своїй вітчинї.
І так протягом віків спливало з нашого народу і брудне шумовиня, і добра сметанка, а народ лишив ся сам по собі, без інгелїґенциї своєї. Чи диво-ж, що культура його, і розвиток літературної мови запізнили ся по-заду сусїдних?
Тільки почавши з Котляревського у нас, і Шашкевича в Галичинї, заходились щирі сини свого народу, спочатку поодинокі, а далі все більш і більш численні, працювати для культури свого народу на його ріднім ґрунті і розвивати його рідну мову. І та мова у перших піонїрів нашого відродженя була чиста, щиро-народня: бо вони жили житєм свого народу, думали його думкою і з народньої скарбниці черпали лєксічний материял для своїх творів.
І почала, хоч пізненько, розвиватись наша письменницька мова на ріднім ґрунті... Я се підкреслюю, бо власне через те наша літературна мова, навіть у часописї (Основа), до 70 років минулого столїтя, до заборони її указом 1876 року, була чиста, щиро-народня: Марко-Вовчок, Кулїш, Глїбов, Свідницький, Кониський, Мирний, Іван Левицький добре знали народню мову, а про Шевченка вже й казати нема чого.
З 1876 року наша лїтературна мова під тяжким гнетом заборон та обмежень мусїла поділятись: тільки дещо дрібне, етноґрафічне та побутове, могло побачити сьвіт божий на росийській Україні. Тимчасом у Галичинї літературна мова могла розвивати ся вільно і туди перенесли свою працю наші письменники.
Там таки, в Галичинї, виходили ґазети і журнали вкраїнською мовою і на галицькому ґрунті розвивала ся наша часописна, публїцистична мова. А той ґрунт чимало відрізняєть ся від нашого, особливо лївобережного, бо дуже сильно впливає на нього польська мова; всі технїчні терміни людського поступу витворювалась у галицьких часописах під виключним впливом польської мови. І так вело ся аж 30 лїт.
Тому-то й не диво, що за той час розвиток нашої лїтературної, а особливо часописної мови, став однобокий і досить далеко відійшла вона від нашої, особливо лївобережної мови.
А коли з р. 1906 настала змога видавати часописи й на росийській Україні, то довело ся перенести з Галичини трохи не ввесь той лексічний материял, що виробив ся там протягом тих 30 лїт. Тому-то газетна мова наша повна галицизмів і здаєть ся трудною й незвичайною для росийських Українців, що не читали і не читають галицьких видань.
Се явище дуже сумне і ми мусимо ужити всїх заходів, щоби запобігти сьому лихови: мусить же колись бути одна спільна літературна мова і для харківської Слобожанщини і для карпатських Гуцулів та Лемків. І зробити се треба тепер, яко мога скорійше, бо що-далї, то труднїйша буде робота.
Процес витворюваня лїтературної мови з простонародної переживали всї народи. Так само витворювалась московська лїтературна мова і доводилось зa часів Петра І „виконувати” або позичати у чужих народів велику слїв та технїчних термінів, які напевне дужеприкро дразнили вухо тодїшних консервативних Росиян. Богато тих нєольоґізмів згодом викинуто з „московської” мови (ті ассамблєї, агенцію і решпекти, куранти, сі курси наслучай наших войск ретіраса і т. п.), до богатьох згодом звикло вухо і вони перестали вдавати ся ними (ті ґенерали, адмірали, лейтенанти, гофмейстери та єґермейстери), деякі недотепно перекладали нїби-то на московську мову (ті уѣзды, падежи, отношенія, склоненія, вліянія і т. п.) — і якось воно втерло ся. Московській мові нїхто не закине докору за ті „25.000 иностранныхъ словъ, употребляемыхъ в русскомъ языкеѣ” і не скаже, що сучасна московська мова то якесь вигадане „нїмецько-голяндське язичиє", незрозуміле для простого народу. Нема-ж чого і нам журити ся тим глузуванєм наших ворогів: воно витікає тільки зі слїпої, запеклої ворожнечі до нашого національного відродженя, а не зі знаня істориї та етапів розвитку инших лїтературних мов.
Те саме переживала і чеська мова, коли Ганка, Паляцький і Шафарик закладали підвалини самостійної чеської культури і було не мало „істинно-нїмецьких" Чехів, що глузували з її щирих, сьвітлих змагань, закидаючи їх болотом і обливали помиями; те саме було і з сербською мовою за часів Вука Караджіча. Наша біда в тому, що ми тепер переживаємо те, що инші народи переживали 100—200 лїт тому. Але зa те ми можемо і повинні скористувати ся досьвідом тих инших, старших по культурі, народів і не повторювати тих помилок, які вони робили, щоби той процес витвореня лїтературної мови пройшов у нас по змозі легко і без болю, а сама та мова щоби вийшла гарна і яко мога близша до народної.
Отже, коротко резюмуючи „історию недуги" нашої лїтературної мови, ми можемо сказати, що почалась вона, та недуга, давно і полягає в тому, що Україна спокон віку була під більшим або меншим культурним впливом сусїдних славянських народів, а з часів Переяславської угоди, а потім поділу Польщі — і під великим полїтичним впливом.
Вибиваючи ся з під польської „протекциї", Україна попала під московську. Там пекло, а тут боляче стало... І випробувала Україна на своїх боках увесь смак гарних неольоґізмів, якими прикривають ся погані вчинки: протекция перетворила ся в анексию, а потім пішла русифікация, польонїзация, асиміляция, деморалізация і багато всякого иншого лиха. Росия почала вважати Україну за „истинно русскій край”, а Польща — за свої kresy.
Наслїдком такої „протекциї" стало ся те, що на росийській Україні пануючою мовою стала московська, вигнавши з церкви, школи і урядових інституций українську, а в Галичинї те саме, тільки у трохи меншій і не такій острій формі, зробила пануюча польська мова.
Річ натуральна, що після довгого панованя тих сусідних мов, українська мова, принаймні літературна, піддала ся впливови тих пануючих мов. І ми бачимо, що у галицьку українську мову лїтературну ввійшло богато лєксічного материялу і форм реченя польських, а в нашу мову тут, на росийській Україні — московських слів і форм. Через те і почала ся ріжниця між нашою та галицькою лїтературною мовою; і коли ми тепер і негайно не подбаємо, щоб затерти і знищити ту прикру ріжницю, то, не дай Боже, доживемо до того сумного явища, що колись буде дві українські лїтературні мови.
Єдиний вихід з такого ненормального становища, менї здаєть ся, такий: Галичане повинні очистити свою лїтературну мову від польонїзмів, а росийські Українці — від москалїзмів, а на місце тих чужих слів і форм реченя завести свої рідні, щиро народні. Неольоґізми і технїчні слова мусять лишити ся, але і їx треба заводити дуже обережно і по змозі пристосовувати до „духу" мови. Що більше стараня і уваги ми покладемо на таку працю, то кращі наслїдки її будуть; а ідеал, якого ми повинні прагнути всіма силами, той, щоб і по сей, і по той бік кордону була одна чиста українська мова, не засьмічена чужими словами і формами, така чиста, щоб і інтелїґент, і письменний селяни могли легко розуміти її.
Сему ідеалови присьвячую я отсю свою розвідку і дуже бажаю, щоб наші письменники, ґазетні співробітники й дописувачі і перекладачі звернули на неї свою увагу.
[Дїло, 12.09.1913]
ІІ.
Переходячи до потрібних уваг про правопись і мову, Пилипович пише:
Треба було-б установити один спосіб писаня іменників на — є чи — я: повітрє, житє, листє, бажанє — чи : повітря, життя, листя, бажання. На росийській Україні такі слова вимовляють і пишуть на — я, то вже може було б краще, щоб і Галичина пішла за нами, бо нас таки величезна більшість.
Дивні здають ся для нашого вуха деякі галицькі наголоси: Дїло́, донька́, питанє, засіданє, На́родня тоpгoвля і т. п.
Не беру ся до розвязаня тих питань фонетики і правопису, а тільки зазначаю їх; годилось би, і то негайно, полагодити сю справу. Досить нам дошкуляють кордони держави; на щож мають бути ще кордони фонетичні? Про скасованє такої прикрої і дуже шкідливої для нашої справи ріжниці повинні були б подбати наші Наукові Товариства, склавши якусь „согласительну комісію" для виробленя одного спільного правопису.
Щоб закінчити питанє про фонетику, зазначу ще, що і наші, і галицькі письменники, навіть дуже видатні знавці вкраїнської мови, не використовують дуже гарної і дорогоцінної прікмети нашої мови, щодо евфонії: у нас можна вживати у замість в, од замість від, кінчати дієслови на ть і на ти, відповідно до потреби; тою зміною ми можемо обминати дуже прикрий і неблагозвучний збіг двох або й більше самозвуків або співзвуків. Такої гнучкости і мельодийности, співучости не має нїяка инша мова. А ми, через недбальство своє, нехтуємо тою гарною прикметою нашої мови і ніби навмисне йдемо їй у поперек. Наприклад:
У нас пишуть: А краще буде
щоб в свій час щоб у свій час
впала у окріп впала в окріп
занїс в клуню занїс у клуню
був в Варшаві був у Варшаві
була у Одесі була в Одесі
на Україні на Вкраїнї
наш вчитель наш учитель
добра учителька добра вчителька
вилїз з хати вилїз із хати
у нас знов у нас ізнов
ходити окремо ходить окремо
по улицях по вулицях
серед вулиці серед улицї
щоб вживати щоб уживати
треба уживати треба вживати
прийшов врядник прийшов урядник
у урядника у врядника
конї ідуть конї ідуть
він йде він іде
дав вдові дав удові
бідна удова бідна вдова
брат та сестра брат і сестра
Ганна і Олена і т. д. Ганна та Олена і т. д.
Не скрізь можна обминути той збіг слів чи співзгуків, але де можна, то конче треба щоб використати ту гарну вдачу нашої мови. Як італійська мова серед романських, так українська серед всїх славявських найспівучійша, найлагіднїйша по своїй мельодїйности. І як-же воно боляче бачити, що ми своїми руками викидаємо свій дорогий скарб, а на його місце стягаємо смітя з чужих дворів!..
А щоб того не було, треба уважно придивляти ся до фонетики наших давних письменників і прислухатись до мови селян (тільки не сторожів та салдатів, бо вони попсували свою мову московщиною).
Перейдімо до лєксіки. Перегляньмо найяскравійші “польонїзми" з Галичини і „москалїзми" з нашої літератури.
При де яких словах я постарав ся поставити наші, що вважав їx за кращі; але не скрізь я міг се зробити, бо одно — що трудно се зробити самотужки, гуртом було б лекше, а друге, що иноді, як не стає якого слова, то можна переробити реченя так, що замість на прик. іменника вжити дієслова або ще як инакше обійти тe трудне слово, — а се вже робота забарна і занадто може ростягнула б сю стятю.
Ось видатнійші „польонізми” (де-які з ниx наші письменники „в одну душу" намагають ся пересадити у нашу лїтературну мову):
крок (ступінь?), карк (шия? вязи?)
рурка (дудка? У нас трапляєть ся москалїзм трубка).
гостинець = gosciniec (шлях? дорога? Наш “гостинець” означає дарунок).
варунок („поставив менї слїдуючий варунок” Умова?)
попертя = poparcie. „Просить о попертя" = prosi о poparcie (Поміч? Підмога?). Так само і дїєслово поперти=poprzeć замість нашого: помогти, піддержати. В Дїлї, в дописи про засїданя Думи, стоїть: „Мілюков попер Родічева". У нас се можуть зрозуміти зовсім не так, як розуміє галицький дописувач.
засада (“Годить ся в засаді з нашою думкою." Польське zasada=принціп, основа. Наші, трохи змосковленї, лївобережці можуть взяти се слово в російськім розуміню: “засїв на когось”).
карність = karnost (слухняність? дисціплїна?)
гречність (вживають і наші письменики. Наш селянин довго митикував би над сим словом, догадуючись, що се, мабуть, якийсь дивовижний продукт з гречки. І на що воно нам, коли ми маємо аж три щиро українські слова: звичайність, чемність та ввічливість?)
властивість (рос. “свойство”. У вac є своє, дуже гарне : прикмета)
зарозумілість = zarozumiałość. Хоч нема у нас такого самого іменника (а може я не вмію знайти його), але можна обійти його, переробивши рєченя і вживши дієслова: пишатись, задаватись, вульґарно: кирпу гнути, то що.
учащанє (=uczęszczanie), упокоренє (=upokorzęnie).
увязненє, уневинненє, уласкавленє і т. д. і т. д. З приводу сих імєнників, вироблених з дієслів на польський копил треба зазначити, що в українській мові вони дуже важкі, незугарні, якісь кострубаті. Хоч без них иноді трудно буває обійти ся, але краще було-б обминати їх, де тільки можна і замість їx уживати дієслова. Може колись, як більше виробить ся, вишлїфуєть ся наша лїтературна мова, вони помаленьку війдуть у неї; але тепер краще б уживати їx в яко мога меншій дозі. Ось посмакуйте:"спричиненнє увязненню Сірка"... „на материне обявленнє я обізвав ся”... „моє опиненнє в саді.. на моє запуканнє почуло ся скрипленнє фіртки"... і т. д А чи не краще-ж і простійше замість тих кручених іменників ужити дієслів, наприклад: „я опинив ся в садї... застукав.., і почув, що рипнула фіртка"?
Очікує кревнячку... дозвіл до женячки — страшенно незугарні польонізми, що дуже прикро бренять для нашого вуха, нагадуючи своїми суфіксами хороби (болячка, різачка...)
Молода мужатка mężatka. Хиба воно краще за наше просте й любе: молодиця?
Прикметники: розмаїтий (всякий? ріжний? різноманітний?), поєдинчий (поодинокий?), тлустий (товстий ? гладкий ? опецькуватий?) — цілком польські і чужі в нашій мові; так само: нескажена душа (розумій: чиста душа, а не така, що не сказилась), подобаюча коперта, в огородовім креслі, — зовсім чужі та й не потрібні нам.
Ось далі ціла низка дієслів, чисто-польських, примусом утиснутих у нашу мову без усякої потреби:
тримати (держати?) “Пропаґанда... може затримати, але не припинити процес обєднаня (чому не „загальмувати"?)
тлумачити (вияснити?)
посїдати (Се не значить, як ми звикли: “посїдали на призьбі” або що, а „посідати великий талант" — „posiadać wielki talent". Мати?)
Одпирати і закидати (не в розуміню: „одпер повітку, що була підперта кілком" або „закинув кудись сокиру” а в розуміню московського: „возразить” „прибавить” — odparł, zarzucił. Чому не одрік, озвав ся, додав і т. д.) — „Одперла вона,… закинув він”.
...Упімнув я її; відповіджте! (по українськи тут тільки „я” та „її”).
У двері хтось запукав (постукав?)*)
„Автор в момент очікуваня Ради каже Дорошенкови клякати перед образами (Грицай У ЛНВ). Змилуйтесь, панове Галичане? Це ж цілком польська фраза, тільки написана нашими літерами: Autor w momencie oczekiwania Rady każe („велять") Dоroszenkowi klękać przed obrazem.
Коли хто з росийських Українців усьміхнеть ся, читаючи таку нїби-то вкраїнську фразу, то на це він не має нїякого морального права: бо далі я наведу таких „москалїзмів” з наших ґазет, що хиба тільки запеклий москвофіл Вергун із щирим спочутєм подав би руку авторам їх.
Ходімо далї.
...вийдем на одну царину (?) і припічнемо (=przypoczniemy, це нїби-то: „спочинемо").
„.я жадній з них не освідчусь” (= oświadczę się і т. д.)
І таких польонїзмів сила силенна у галицьких письменників; а за їх прикладом і рос. Українці подекуди йдуть. Та на цьому ще не край: це тільки початок.
Ось ціла купа романїзмів, в яких споконвіку дуже кохаєть ся польська мова, а наші письменники приймають їх „з ласки польської" і несуть у свою „вбогу хату", мовляв Кобзар: “просьвіщати сліпу недоріку”.
авантура,
на сценї всї себе адорують,
алярмуючі вісти... в другім артикулї ґазети... зчудовані несподіваним атаком... давати атут (козир?) своїм ворогам... вариювати... денунциювати, денунциация (донос?) дипльоматичні інтервенциї… публичність ентузиазмувала ся... евентуально...
естетизуюча лож (“смѣсь французскаго съ нижегородскимъ". Чому вже не: брехня?)
ексгумация, ґльорифікация, консеквенция.
кузина (“кревнячка тої мужатки”? Чому не родичка або сестра у перших?)
квантітет .. тота креация в такій інтерпретіциї... монструальною є конклюзия тої ґазети... неґувати... респектувати тоті умови,., резиґнуюча утома.
…жадними отже софізматами і денунцияциями... тиранізуючий сміх… триюмфуючий оклик... цивільна відвага і т. д. і т. д. Три чверти тих польсько-романїзмів можна було-б обминути обережненько, або знайти замість їх наші слова.
До цих варваризмів треба зачислити й деякі нїмецькі слова, що вже війшли в народній вжиток у Галичині: файний, фірман, фіакр, пуцувати чоботи, шляґ би тя трафив і т. д., а також деякі галицькі провінциялїзми, як: ґазда, хосен, відтак, прецінь, пех, най, нех, тота і т. т. Такі слова не слід би заводити у літературну мову, а краще вживати замість їх загально відомих по всїй Україні, напр., ґазда = господар, хосен = користь, вигода і т. д.
(Не подумайте, що я вичерпав тут увесь запас чудацьких слів з галицької лїтератури, це тільки зразки).
Звернімо ся тепер до зразків лїтературних гріхів у писанях на росийській Україні. То є „москалїзми", так само прикрі і небажані, як і „польонїзми".
бочонок (барильце?)
вінбар (нїби-то вкраїнїзане московське „амбар”. Комора? клуня? Повітка? а може ще як инакше?)
вірьовка (мотузок? шнур?)
відзиви (=отзывы) української преси.
жемчуг (перла? перлина? „Казка про перлове намисто").
грахвин, хвинар, опит (химія Мазуренка).
корзина (кіш? кошик?). Клад (скарб?).
натягнутість відносин (Рада).
се погана преміта (знак? прикмета?).
почитателі таланту... роспорядженя правительства, догляд за сбутом... пасли скот (худобу? товар? або хоч скотину? череду?) ...прямо, як розочка... умниця! (Українське тільки одно: як).
приятний (принадний? любий? приємний)
...на „Святославі” погибло 37 душ (погинуло? згинуло? втопило ся?)
потух (погас?), втеряла (втратила? згубила?), творчість великого страдальця (страдника?), топливо (паливо?), впять (знов?), шляпка (брилик?).
вода залила льод (кригу? або хоч лїд?).
...шопотом спитала вона... в промежутках балачок... обривки розмови беззвязно миготїли (?)... балакала обривисто... з видресірованими рухами... скоряється пошлому авторітетові... чоловіко подібна мавпа... міндальні милуючі очі... винуватий (винний?)... плакала навзрид.. кімнати були освічені (=освѣщены. У кімнатах світилося?)... залатати тріщину (щілину? росколину?)... немов кучер... теряти надію... облагорожує людину... не дуже безпокоїло се мене... „може бути" — добавив він (Так само погано, як галицькі „одпер" і „закинув").
Поляки твердили, що Холмщина... не хватило грошей... голубий (блакитний ?)… тихий хід поїздів (..що поїзди помалу йдуть?), удачні копії виходили художественно.
*) “Пукати” має в укр. мові значінє неприличне, сороміцьке.
[Дїло, 13.09.1913]
Багато чужого і непотрібного нам буряну насіяли і далї сіють на нашу лїтературну ниву сучасні наші письменники й дописувачі. Гріх се перед рідною справою, велике недбальство. Давні письменники більше шанували мову і дбали про чистоту і красу її. Настане час, коли нащадки наші виполють геть той бурян, але може до того часу дещо з його вкорінить ся так цупко, що не буде змоги й викинути його.
Всяка мова має свої прикмети, свій особливий дух, аромат, сказав би я; його словами описати не можна; почути його можна більше серцем, нїж розумом. Той аромат є у чистій селянській мові, не закаляній міським, салдатським і, сумно сказати, шкільним*) намулом; той аромат є у давних наших письменників : Котляревського, Гулака Артемовського, Шевченка, Кулїша, Марка Вовчка, Івана Левицького, Франка, але нема його у сучасних робітників пера, бо вони або виросли в містах, відірвані від села, або коли й росли у селї, то попсувала ся у них мова через школу та сучасні наші ґазети, за якими вони йдуть навмання, без критики; вони втратили почутє мови, забули той аромат мови або й не внали його; здаєть ся, що вони думають чужою мовою, польською або московською, а тільки рука їх пише українською. Бо инакше ніяк не можна зрозуміти того сумного явища, що раз-у paз трапляють ся в їx писанях українські слова, вжиті в чужому, невластивому для них розуміню: на польський або московський зразок. І сї помилки я вважаю за ще гірше лихо, ніж оті польонїзми та москалїзми; тому воно гірше, що збути ся його буде труднійше; бо то не чужі слова, не бурян чи намул, а наші-ж таки рідні, але вжиті недоладно, без почутя того духу, того аромату мови.
Казав я про се в першій розвідці моїй (друкованій свого часу в Л. Н. Вістнику) і з великим жалем бачу, що не помилив ся; сї помилки лишили ся досї, як були, і навіть, як казав я, переходять по маленьку і в селянську мову через тих селян, що читають наші ґазети і книжки. Виходить, що ми самі, дбаючи про поширенє національної сьвідомости в народі нашому, мимохіть, через недбальство своє, помагаємо салдатчинї, фабриці й школі псувати найкращі, найдорозші прикмети нашої мови.
До тих шкідливих помилок я числю:
1. Наші слова, вжиті в невластивому для них розуміню.
2. Форми слів і реченя, етимольоґічні й синтаксичні не наші, стиль чужий для нас, хоч слова нібито-то й наші.
Коли-ж до чужого стилю та наверне хто небудь ще й слів чужих, москалїзмів чи польонїзмів, то виходить щось таке незугарне, що й згадувати гидко.
Додержуючи ся порядку, я пічну з галицького українського письменства, а потім перейду росийської України.
обходити ювілей — obchodzić jubileusz. Обходити можна калюжу, “обходати” ворога десятою вулицею, а ювілей сьвяткують.
мене це не обходить (мені до сього байдуже?)
Тішать ся великим впливом = cieszą się wpływem. Простійше і краще буде: мають великий вплив.
Свіжо приїхав... свіжі події і т. д. = świeżo przyjechał і т. д. „Свіжий" у нас буває хлїб, сир, мед; у „переноснім" розуміню наша мова сього слова не вживає.
..скорше висадить ся у воздух = wysadzi się w powietrze. По нашому можна сказати: “висадив ся на віз зі снопами, на стіжок, висадив двері” і т. д. „Воздух” автор ужив мабуть для того, що наше „повітря” вважав за польонїзм; a замість того вскочив у москалїзм.
садить ся на дотеп—sadzi się na dowcip. “Садить ся" капуста у добре угноєну землю, а на дотеп людина „береть ся", „силкуєть ся" або що.
під зглядом архитектонїки—pod względem. Чому не сказати: „з погляду” або „що-до" архитектоніки? (Слова „згляд" в укр. мові — нема).
я опустив їх сад... надія опустила мелене = opuściłem ich ogród, nadzieja opusciła. — “Опустити" можна відро у керницю, кухлик у діжку, а сад — покинути, вийти з його. Надїя покинула, пропала.
..з поотвираних вікон… по віддаленю гостей... указалась стать пані Обринської... мов її діткнув мороз... необізнаний з тією справою — трудно розібрати, чи то часті польонїзми, чи наші слова, повикручувані на польський копил так, що й не пізнати їx.
..його слава дістають инше значіння = dostają znaczenia. „Не пни ся, бо не дістанеш дуже високо". А слова “мають” значіня або „набірають" його.
Здобули ся=спромогли ся тільки цивільної відваги — запеклий полонїзм. „Здобути ся” у нашій мові либонь зовсім не істнує. „Здобували" колись Запорожці Кафу. „Тільки” зовсім не те, що „стільки". Коли б навіть на час згодити ся з тим проблєматичним „здобули ся", то розуміння тої фрази понашому вийде таке: „здобули ся тільки цивільної відваги — і більше нічого".
задавати лож=zadawac klamstwo. У нас в слово „завдавати" (мішок на плечі, або ще: „не завдавай серцеві тугу”), а задавати, здавть ся, нема. Хиба що може школярі внесли у нашу мову москалїзм „задати урок”. І чому москвофільська “лож”, а не брехня або неправда?
Вживають Галичане, за Поляками: аби заміспь „щоб", забуваючи (а може не знаючи?)» що наше „аби"=польському „byle-by” і московському — „лишь-бы". „Аби збутися” „як небудь залатай, аби не розлїзло ся”. І дивно бренить для нашого вуха: „служать на те, аби творити добре діло".
мимо цілого того макіявелїзму—mimo tegp. makiaw... Замісць: „крім", „oпріче”, „при" aбо „поминаючи" той макіявелізм.
після святих книг (на ґрунті? на основі? на підставі?)
в який-такий спосіб—w jaki taki sposób (яким-небудь, будь-яким способом, чином, побутом?)
перший-ліпший — також польонїзм: pierwszy-lеpszy.
задивляти ся=zapatrywać się в розуміню погляду, гадки, думки (дивити ся, гадати, думати?) Напр. „він инакше задивляєть ся на студіюючих жінок". (—„Oго, який ласий! — сказав би наш селянин.)
з точки видженя=z punktu widzenia моск.=съ точки зрѣнія. Простїше було б сказати: з погляду, обнимаючі і московський і польський уклад реченя, бо обидві ті мови позичили його у Французів.
приходити в захват — буквальний переклад з польського — przychodzić w zachwyt.
відомо є, як велике число студентів учащає на унїверситет — аж три польонїзми в одній фразі: і) „як велике" замісць простого „скільки" або “яке число", або вже хоч “яке велике число", 2) „учащає" — такий самий польонїзм, як москалїзм: „посіщає", 3) на унїверситет по українському не ходять, а хиба лазять комінярі або ті майстри, що дахівку лагодять.
маємо до дїла — mamy do czynienia.
твори в польській мові, — цей польонїзм так само чужий нам, як москалїзм: твори на польській мові. По нашому треба: твори, наука, вчення польською мовою.
щось подібного, щось такого = coś podobnego takiego, замість: щось подібне, щось таке.
придивляти ся, прислухатися їх доказам, словам — польонїзм, замісць „до їx доказів, слів".
від кількох днів... він хорує вже від року = od kilku dni, od roku, замісць: вже скільки днів, уже рік. Це так само чуже нам, як москалїзм: на цих днях, замісць: цими днями.
замешкувати дім = zamieszkiwać dom. Чому не: жити, проживати в домі? “Мешкати, мешканці" — польонїзм, або провінциялїзм, що його вживають инодї й росийські Українці.
о тиждень скорше = о tydzień замісць: на тиждень.
Ось ціла низка того польського “о”, зовсім чужого нашій мові: змагати ся о згляди (= о wzgledy, прихильність ?) клопотати ся о ласку, нас о те голова не болить = nas о to glowa nie boli (байдуже нам?), признатись о всїм, переконався о тім, боротьба о республику, тривога о будучність, іде о фактичну сторону, воювати о посїданнє, просити о попертя, іде мова о ефективности, о що ся росходить, оперти ся о poсийску культуру, лице побіліло о оден відтїнок, зближилась (?) о оден крок і т. д. і т. д. без кінця-краю.
Так само завзятий польонїзм у Галичан, коли вони вживають злучника а замісць і: „школа а релїґія”.
Цілком польський склад речення в таки фразах: „наука є можливою... він є ворогом… тото є фактом... ся постать є прямо (москалїзм) поучаючою (польонїзм) — „він ворог", „ се факт” і т. п.
Польські „вводні слова": „що так скажу” = że tak powiem так само чужі духови нашої мови, як москалїзм: так мовити = такъ сказать. По нашому треба: „сказав би" або „мовляв".
Ось ціла клїнїка бідних, покалїчених і хв рих дієслів („глаголовъ"); погляньмо, яких операций наробили їм галицькі письменники, живосилом натягаючи їх на польський копил.
звиджати ці місця (=zwiedzać te miejsca).
освободжаючись з моїх рук (= oswobodzając sie).
з’їжджати ся... попереджати... я не ушкоджена (= nie uszkodzona..) упімнув я її: відповіджте (upomniałem ją: odpowiedz!), ходжу, блуджу по лїсах... недовиджаючими очима (= niedowidzającemi oczyma).
Так силоміць вбивають у наші слова польське dz, “з'українізувавши" його на дж.
А ось дивовижні дїєприкметники. Але попереду мушу сказати, що в сучасній нам стадії розвитку вкраїнської мови тих дїєприкметників у нас дуже мало: вони тільки що народжують ся і мають характер поки що простих прикметників, а прислівників в нашій мові поки що нема. Витворювати їх треба дуже й дуже обережно, щоб не попсувати „аромату” мови. Знаємо, наприклад, дієприкметники: маючий (багатий), балакучий, терплячий, болючий, тямущий; ще сяк-так можна терпіти нові, виковані: рішучий, будучий, минулий, бо без них трудно обійти ся. Але далї поки що слїд би не гнатись.
А ось погляньте на ці дива:
щось таке займаюче (zajmująca).
для рідні се було упокорююче (upokarzające)
виправдуючий присуд... мій чекаючий погляд...
загрожуюче почутє… в потрясаючім жалю…
вештаючого ся... з угинаючим ся дахом... поглянув на стояну Дору... сцена вибухаючого шалу...
сказати щось потїшаючого... широкий ваблючий простір... захоплююче вражінє… много заповідаючі слова... Кожний її рух викликав щось, хвилююче, соромляче і дратуюче, щось роздражаюче... тиранїзуючий сьміх... тріумфуючий оклик...
Ось ціла фраза, яку треба попереду перекласти на вкраїнську мову, щоб її могла зрозуміти наша людина, що не читає „Літ. Наук. Вістника": „походяча з ніжних почувань висшість супроти окружаючого житя"... „Maюча виховуюче значінє лїтература"... (Та невже-ж виховуюче? Я думаю, що се лїтература, “маюча псуюче значіня".)
А ось ще „страдальцї": переконуючо доказує... зворушуючо гарна... імпонуючо спокійний… ділає вражаючо...
Виходьмо швидче з клїнїки на чисте повітря, а щоб оддихатись трошки, спочити, я розкажу вам подію з одним письменником. Він переклав був на оттаку химерну вкраїнську мову скільки сербських народних пісень і прочитав одного разу свій переклад нашому селянинові, щоб познайомити його з поезиєю братнього славянського народу.
— А що подобаєть ся ? — спитав він свого слухача.
— Та... знаєте, отся сербська мова ніби трошечки скидаєть ся на нашу. Я деякі слова зрозумів.
А тепер я вас спитаю, якою мовою писано отсе:
...„Ґаздую собі, як в себе дома, не беру на нїкого взгляду, а далї мене не обходить нічого”... Або: „не йде о факти, але о причинове повязанэ минувшости з теперішностию і виведенє теперішности з минувшини”... “представляти в словах Дорошенка, як забороло хоробрости з кождим його вчинком задавати лож тій ґльоріфікациї"... „і мов пожирала в западаючій темінї недовиджаючими очима”...
Иноді Галичане, що пишуть у Літ. Наук. Вістнику, мабуть маючи на увазі читачів з росийської України, силкують ся писати зрозумілїшою, на їх думку, мовою, себ-то підробляють слова під москалїзми, може беручи за взір газету Галичанин, і не зовсїм покинувши Сціллю, впадають у Харібду. Бо як-же инакше думати про такі “художественні картини”:
не опрокинула тих закидів..., послїдна крапля... невтомимо уганяли стрікози ( з Харібди у Сціллю і назад)...
впялив вигрибующо очі (може се по сербському?)
своїм недіткненим грубістю житя нутром... кладе на вас своє пятно... вона підняла ся рівно менї…
(Щоб не забути потім, згадаю тепер, що в одній ґазетї був намальований не гірший пейзаж: “авіаторка підняла ся на аероплянї”. — “Ото соромітниця"! — сказали б наші селяни, якби читали сю ґазету.)
…вибух поновленого огірченя... (по анальоґії з назвами: „бурячиня, кукурудзиня” можна думати, що “огірченя" є огудиня з огірків.)
...Моє прочуваюче чувство... дидактичне стредство…
загальні опредїленя... того сильного мужика (?) щось тяжкого постигло.. домінуючу ролю грає режісьор…,
в грубім змислї слова… обємиста великанка сосна…
мають самодовлїюче значінє... в розгарі дискусії…
завідуючий лїчебницею… понимаєте (мабуть наше “розумієте" вважало ся ва польонїзм і замість його вжито москалїзму)... відповідала вона ізвиняючись...
… дістав лєнту до прапора і т. д. і т. д.
Може хто подумає, що сей материял збирав я довго, переглядаючи десятки книг і сотнї ґазет? Так нї: се все зібрано за два днї з одної книжки ЛНВ. (V, 1912) та з трьох чисел одної галицької ґазети. Sapienti sat.
*) Про сї просто неймовірні річи могли-б розказати ті українські редакциї, котрим приходить ся приладжувати до друку “українські" писаня колишніх учеників (а то й значної части учителів!) українських ґімназий в Галичинї: такими “ріжнородними” язичіями вони писані. Тай важко сьому дивувати ся: бо кожний шкільний підручник українських гімназій писаний “своєю” і іншою від других лїтературною мовою. А майже всї — мовою страшною. — Ред).
[Дїло, 18.09.1913]
V.
Перейдіймо тепер до наших гріхів у лїтературній мові росийської України. Їх не менше як у Галичині, вони такі-ж погані й шкідливі, а ріжниця тільки та, що наші слова і форми реченя натягають тут на московський копил.
Почну зі слова “зараз”, бо воно так уже вросло у нашу письменницьку мову в недоладнім розуміню, що вживають того москалїзму не тільки випадкові дописувачі, але й найкрасші наші публіцисти і знавці мови; вживають не тільки в писаню, але й у розмові і вже той москалїзм переходить помаленьку у село, де ранїйше його не було. В московській мові „сейчасъ” має два розуміня: 1) у той самий момент, „немедленно”, „natychmiast" — і тут саме до речі буде переказати його нашим словом „зараз".
Наприклад: „сейчась послѣ того раздался крикъ" — „зараз після того почув ся крик". — „Дайте менї кухоль пива!" — „Зараз". 2) у нинішний час, ось тепер, „въ настоящее время", „obecnie", — тут ні в якім разі не годить ся вживати „зараз", бо тут нема розуміня моментальности („за—paз"), негайности. Наприклад: „Єй сейчас лѣтъ 40",— по московському воно нічого собі, — а по нашому сказати: “Їй зараз років 40" буде дуже незугарно. „Ґазети зараз повні звісток”, „зараз у школах нема місця", „Савонов зараз проживає у Лондонї" і т. д. — усї ті „зараз" я переклав би словом „тепер”, „нинї", або „(у) сей час", бо власне те слово “сейчас” наше, а не московське, коли „час" розуміти не як “година".
Отже раз-у-раз у наших ґазетах трапляють ся такі вислови: Зараз (тепер? у сей час? нинї?) у Державній Думі міркують...
„Зараз у Персиї панує повна анархія” і т. д.
Потім слово „дякуючи" — лїтературний переклад московського „благодаря". Воно нам дуже чуже у тім розуміню, як здебільшого вживають його наші письменники. Я гадаю, що слід би вживати його тільки у найпростійшім розуміню: “гості встали, дякуючи господареви", „він уклонив ся, дякуючи за честь" — та й годї. Ато де-ж бо справдї: “дякуючи тому (замість тому-то або через те) човен розбив ся". Одно — що човен не може дякувати, а друге — що нема за що дякувати; навіть по московському красше буде сказати не: “благодаря этому берлина розбилась", а „вслѣдствіе этого". І paз у раз трапляєть ся таке: “Дякуючи дощам, що попсували шляхи і через те він опізнив ся” (не думаючи, щоб дякував; чи не красше-ж сказати: „дощі попсували шляхи і через те він опізнив ся", або „через ті дощі, що..."), „дякуючи холєрі" і т. д. Наші селяни з усьмішкою або з великим здивованєм читають такі „подяки", а деколи може й не розуміють їх, бо вони зовсїм „не в дусї" нашої мови.
Далі слово „добродїй” вживаєть ся занадто широко. В нашій мові воно має значінє великої пошани до людини і вживати його скрізь для перекладу московського „господинъ" не слїд. Я радив би красше вживати слова „пан”, бо хоч воно і перейшло до нас від поляків, але наш нарід мyciв споконвіку зникнути до нього (“панщина”, „панувати", „панькати ся", „пан отець”, “панове товариство", „пан Халявський", “панна сотниківна” і т. д.), а надто „господинъ" — пан може бути й не добродїй, a добродїй не завсїгди буває з панів — „господъ". Инодї навіть і слова „пан” не годилось би вживати, а вже „добродїя" і по тому. Описує людина якусь експроприяцию, грабіж і каже: „ті добродїї віійшли у машкарах, звязали хазяїна і хазяйку і почали розбивати скринї." Хоч-би в лапках („ ") був поставив таких добродїїв, коли вони просто злодїї, а то ж ні! А вже як звикнемо ми всі зa нашими ґазетами, що і Пуришкевич — добродїй, і Савенко — добродїй, то може згодом усяка чемна людина буде ображати ся, коли їй скажуть: „добродію!" Отже, щоб не псувати нашого гарного і почесного значіня слова „добродій”, радив би девять десятих росийських слів „господинъ" перекладати: „пан".
Часто вживають слова „чоловік" замість „людина." „Не застав нї одного „чоловіка" (живої душі, людини? Бо можна думати, що і чоловіка не було, а жінки або дівчата були). “У школі вчить ся 50 чоловіка (можна подумати, що то школа для дорослих чоловіків; а коли вона для дітий, то краще сказати: „50 душ.”)
Спасли наш край (аж два москалїзми, замість вирятували нашу країну). Спасти тільки у церковній мові має таке значінє, як і московське: „Господи помилуй і спаси!" „Спасенні душі." А взагалі у нашій мові „спасти" можна пашию або сїножать кіньми чи телятами. „Край” частійше вживаєть ся у розуміню: кінець, границя („от і край," „моя хата з краю," „край берега у затишку,") а в розуміню „країни” тільки тоді, коли перед ним стоїть прикметник „рідний."
„Щось помішало йому прийти" (перешкодило?) „Помішати" можна борщ ложкою. “Помішав мішав горох з капустою."
Затопив піч (= „затопилъ печь." Роспалив у печі?) „Затопити" можна ломакою по голові, кулаком по лиці.
„Коні несли ся" (гнали? чвалали що духу? нарешті хоч би перли?) „Нести ся" може курка, качка.
„Добра" половина. „Добрий" тут у московскім розуміню значить: більший, а у нас „добрий” вживаєть ся тільки у простім розуміню слова „добра порада," „добра душа" і т. д. — Льоґічно навіть „більша половина” — nonsens, бо обидві половинї однакові.
Займатись торговлею (торгувати?) „3аймають ся" дрова у печі, коли їх починають „топити”. І не торговлею, а торгівлею.
Характерний епізод. Краще „цікавий" або инакше як, тільки не „характерний," бо те слово має у нас зовсїм инше значінє: були „характерні” Запорожці, що їх куля не брала. „Був характерник і непевний" (Єнеїда).
„Недїля" замість „тиждень" — чистий москалїзм („недѣля.") Наша „недїля" — московське „воскресеніе”. „Він обідав тільки paз у недїлю" — „А хіба у недїлю треба обідати двічі?" — спитав би наш селянин.
„Прикинув ся пяним" (= „прикинулся пьянымъ." — „Удав" абощо?)
„Лишив ся заробітку" (= лишился заработка. — „Втратив" заробіток? Або „лишив ся" (= остался!) без заробітку?)
Стала журити його. Два москалїзми. Слова „журити" у нас нема, а є слово “журити ся". Чому не „докоряти", „дорікати" йому? І слова „став, стала" треба б уживати у нашій мові обережнїйше, бо у нас воно значить не так, як у Москалїв: „став на службу", „став косити", „крига стала". А такий вираз, як „параходи стали ходити” не український, бо ті два дїєіменники подекуди виключають один другого. „Почали ходити", „стали на зімівля". І не параходи а пароходи.
Побілілими губами говорила вова. („Устами”?) „Губа"=рос. „рот" наша мова вживає в однинї („единственное число"), а не у множині. „Губи" у нас називають гриби.
Мати пішла з дітьми гуляти (=Гулять. „На проходку"?). „Гуляти" у нас має не таке значінє, як у Москалїв. „Там гуляла, гарцювала козацькая воля". „Пють, гуляють, бенкетують" т. д. Ще подекуди кажуть „гуляти" в розуміню „нічого не робити, марно час проводити"; або: „погуляйте трошки” = підождіть, почекайте.
Гойдає дитину у колисці. На що таке, замість нашого гарного, простого і поетичного: „колише”? „Гойдають ся" на гойдалці.
Я скінчив свою папіроску („Докурив"?).
„Шайка грабіжників вломилась", а в иншім місци “вірвалась” (запеклі москалїзми, вамість „вдерлась"). „Вломитись” може гиляка, драбина, а „вірватись"... шнурок.
„Списи кандидатів вивішуєть ся у всїх членів на виду" (така була оповістка старшини українського клюбу в „Раді”). “Вид"=лице, обличя. „Виприщило болячку на виду”.
У Думі розглядаєть ся питаня. Питаня не може розглядати ся, бо очей не має. “Ходить по хаті і розглядаєть ся”. А такого не було б, як би у сїм реченю ужито було нe passiv, a activ: у Думі розглядають питаня".
[Дїло, 19.09.1913]
VI.
У нас занадто часто вживають московського passiv-y замісць нашого activ-y, і се власне впевняє, що люди, виховані в росийській школі, на московських книжках, думають по росийському і додержують ся московського стилю, силоміць підганяючи під його наші слова. Ось ще кілька прикладів:
“Поліциєю одного (грабіжника) вбито, другого взято"; Краще буде: „поліция одного вбила, другого взяла”.
“Вірш написаний поетом” (вірш, що написав поет.) Отой: полїциєю, поетом в нашій мові є ablat vus instrumenti і тільки в такім розуміню й можна у нас уживати його: вбити дручком, вірш, написаний пером, взято руками, клїщами, то-що.
Взагалі той ablativus instrumenti можна вживати у нас до імен неживотних, а коли до животних, то тільки тодї, коли вони з'являють ся “інструментом”, напр: носити відром, кошиком, возити возом, кіньми, волами (NB. коли ті коні й воли будуть „інструментом"; бо коли вони будуть активними істотами, то й до них пасивна форма не ладить ся, напр.: не можна сказати “вода випита кіньми", а треба: воду випили конї).
Passiv надаєть ся у нас добре тільки при “безличних" формах, напр. „козаченька вбито” (коли невідомо, хто вбив).
Ось ще приклад зовсїм чужого нам стилю „... буде розглядати ся справа... до відповідальности притягаєть ся 14 душ… обвинувачуєть ся їх... література, що розповсюджувалась спілкою"...
Годилось би обминати й такі форми, на зразок московських, що зовсїм затемнюють зміст реченя:
„Що можна зробити окремим людям?" (що можуть зробити окремі люде?). Дописувач хотів висловити, що окремі, поодинокі люди нїчого не здужають зробити, а вийшло так („дякуючи московському стильови), ніби тим людям нїхто нічого не може заподіяти.
Впродовж де кілька днїв (=впродолженіи нѣскольких дней). “Впродовж" (краще “вдовж”) уживаєть ся в нашій мові тільки в лїтературному розуміню, для міри довжини, а не часу.
„Колиб лишень впродовж поля походити,
Сльози ті, що ллє недоля, всї злїчити”.
Як таки уживати того слова у не властивому для нас розуміню, то треба було вже й далї сказати так, як по московському стояло: до кількох („нѣскольких”), бо “декілька днїв” при слові „впродовж" — се вже зовсім неграмотно.
„Назначити членом, обрано гетьманом — се теж московські форми, замість наших: зa члена, за гетьмана.
„Рахувати своїм обовязком” — москалїзми, замісць „вважати за свій обовязок”.
„Був сином сьвященика" (був син сьвященика).
„На днях" (сими днями), „перше всього” (перш за все).
Не треба забувати, що деякі наші дієслова потребують специфічних одмінків, не таких, як відповідні або паралельні їм московські дієслова:
вживати чого, а не що (...своєї мови)
нападати кого, а не на кого (троє одного напали)
чіпляти ся чого, а не за що (...тину)
вчити ся чого (...мови, а не „вчити мову")
доходити, достежувати чого, а не до чого (…правди); так само й доскочити („.лихої години);
іти за водою (по воду?). Можна сказати: „човен пішов за водою", але се буде значити, що вода понесла його по течії.
“не побачити йому більше рідного краю”, не бути йому більше мінїстром — чистий московський стиль („не бывать Торжку Hoвымъ-Городомъ”) замісць: не побачить він уже, не буде він уже...
Оте московське „болѣе” „не в дусї” нашої мови. Не можна казати: „нема вже більше Столипіна", а красше просто: нема вже Столипіна. У нас се слово вживаєть ся в простім розуміню: більше за щось инше, напр. „Накосив більше за тебе", „не дам більше гроший" — тай годї.
сьогодняшний день, торішний рік — масло масляне. Чи не досить сказати: сьогодня, торік, або коли вже конче треба підкреслити, то: нинїшний день, минулий рік.
„признати ся — не подобаєть ся нам" — московський „аромат". По нашому красше: правду казавши — не подобаєть ся.
самі заповітні наші бажаня — аж два москалїзми: 1) замісць самі (для „превосходной степени ми маємо приставку най—), 2) заповітний міг би бути прикметник од “заповіт", але тодї значінє буде инше (завѣщательный", а не „завѣтный") чи не простіше буде: „найщирійші наші бажаня?”
підняти питанє (зняти ?)
необхідно, необхідний (= „необходимо") раз у і раз трапляєть ся в наших ґазетах. Се москалїзм, і досить прикрий? Чо не: потрібний або конче потрібний?
З сього поводу (приводу?) Повід буває при уздечці.
Стіни задрожали від аплодисментів — і москалїзм („задрожали"), і „аплодісменти" нам не потрібні, бо маємо свої „оплески”, і метафора недотепна й „затаскана". У нас инодї кажуть: „аж шибки забрязчали, як ушкварили музики". А замість сеї, цілком московської, фрази може простійше було б: „залунали гучні оплески”.
Германїя понесла втрату — теж москалїзм. „Понести" можна шматє на річку, чоботи до шевця, а не втрату. Було-б красше:„Нїмеччина має втрату або втратила”.
до війни (перед війною?) так само чуже нам. Як галицьке: “після (według) сьвятих книг”.
Ще два москалїзми: заснувати і одкрити. „Заснувати" полотно, „заснувало" павутинєм. Прикро бренить для українського уха: „заснувати” школу, відкрити музей. Чуже воно... Правда, трудно придумати натомісць гарні слова, але треба старати ся, пробувати; може, наприклад: „заложити, завести" музей, „поставити” школу, „поставити (а не одкрити) памятник".
Не можна не зазначити того сумного явища, що наші письменники й дописувачі не знають добре української граматики і калїчать наші слова по московських відмінках. Ось приклади :
II відмінок (genitivus): „на користь xора”, „старшина клуба”, „будова театра” (зам. хору, клубу, театру) „кукіля” (куколю?) гоміну (—ону).
III відмінок (dativus) „Депутатові Колюбакіну", „кабінету мінїстрів”, „Галицькому сейму” (—ови?); „Леонтію Полуботкові" (вже хоч-би одно з двох: або “Леонтієві Полуботкові”, або коли спіткнутися, то вже на обидві ноги: Леонтію Полуботку); „професорови Брунсу”, помогати Костевичу (по українському се буде V відм. — apellativus); „широкому загалу”, „він продав якомусь єврею”, „подарував ті речі музею", „уступка голосу громадянства" і т. д. VII відм. („предложний падежъ"): на зеленому клинові, по книжкам, по квіткам, по степам та хуторам.
До „москалїзмів" треба залїчити й такі форми, як лїса, холода, хоч уживають їx найкращі письменники і знавці мови.
… „пройде любе літечко, настануть холода” (Глїбів).
У Турок, у Болгар (Турків, Болгарів?)
Або фрази: “...говорить... о розвитку мореходства, о праві і т. д."
Що до відмінків прикметників, то часто вживають у нас не наших, а московських „степенев сравненія":
більш сильний (“сильнійший” або ще краще: „дужчий"?), більш яскравий (яскравійший?) більш міцний (міцнійший?), самий перший (найперший?), самий вдячний (найвдячнійший?), самий кращий (найкращий?), сама велика небезпека (найбільша?), найбільше щасливий (найщасливійший?), найбільш цікавий (найцікавійший?).
Ось ще приклади, коли вживають наших слів у недоладнім стилї, на московський копил, так само як Галичане — на польський.
роздав ся задавлений сьміх („роздалась” дїжка, колода, як її колють, а сміх — лунав, почув ся. “3адавлений сьміх" теж якось не дуже по українському; може приглушений, притишений, піддержаний або-що?)
...вона приходила з обиженим, але прощаючим лицем. Сю фразу геть треба було б переробити якось, щоб вона стала українською.
торжествуюче засьміяв ся, упавшим голосом — чисті москалїзми.
з усиллєм заговорив він (промовив? Бо „заговорити" може знахар зуби).
наступала, а в иншім місци: прийшла весна (наставала, настала? „Наступити" можна комусь на ногу).
Широка струя сьвіжого воздуху... воздух переповнений жизненою силою... глуповате лице... мужом такої пустої неймовірно глупої жінки — в усїх сих цитатах гуртом знайдеть ся 3—4 слова наших.
заскорузлї долонї розтопирених рук. — По якому се ?
З творів богатьох новітних письменників можна було-б визбирати на скільки аркушів таких москалїзмів що до лєксики й стилю, але се занадто розтягнуло-б сю статю, а я маю ще згадати про деякі инші дефекти нашої лїтературної мови. Отже ще на хвилинку тільки зупинюсь на деяких прикладах, де вже автори „всяку совість забули" і підемо далі.
“В ус не дує” (байдуже?), тим не менше (а проте?) від нїчого робити (з нїчевя?), слова нема — результати добрі (що й казати — результати добрі?), вдарить лицем в грязь, бесїда не може бути про те; нїчого подібного... між тим (тимчасом?)...
Що вже на се казати, люде добрі?
Хочу вам на прикінци показати скілька „загадочныхъ картинокъ” — знаєте, таких, що намальовано річку, ліс, гори, а підписано: “гдѣ охотник?" Отже під сими „загадочными картинками” я підписав би: „де українські слова?” “Проведення робот для полїпшення дорог”. „Правлячі сфери цілком рівнодушні".
[Дїло, 25.09.1913]
VII.
Часто вживають наших провінциялїзмів, мало не „москалїзмів”, нехтуючи наші рідні слова, відомі по всій Україні. Наприклад, майже не вживають слів: „господар, господиня”, а беруть на-пів московське і степове лівобережне „хазяїн, хазяйка". Шкода буде коли через те вийде з ужитку наше гарне, стародавне, щиро народне слово. „Добрий вечер тобі, пане господарю”. „Oй комаре господаре, де ся скажеш поховати? „Обізвалась жовта диня: а я ж твоя господиня”. „Я господар в хатї!”
Я думаю, що на-пів московський „хазяїн” повинен мати не більше прав у нашій мові, як на пів польське „ґазда" у Галичині.
Так само й слово місто, міський (містечко, міщанин) має не менше прав в українській мові, як знов-таки на пів московське лівобережне „город".
У Галичині вживають „місто" в значіню „замісць" ... „місто того він каже...” — се провінциялїзм і заводити його у лътературну мову не слїд.
Коли з одного боку сумно стає за гарні загальноукраїнські слова, що через недбальство наше помаленько виходять з ужитку, то з другого боку прикро, що у лїтературну мову, яка повинна бути по змозі чиста і зрозуміла для цілої України з Галичиною й Буковиною, заводять вузкі провінциялїзми; хоч-то й наші слова, але вони ходять не по всїй Україні. Нехай собі й ходять здоровенькі там, де їх народ уживає, але заводити їх у лїтературу замісць загальноукраїнських слів і форм — не раціонально; бо власне через те наша лїтературна мова не задовольняє цілої України: Полтавець або Харковець похвалить напрм. „Химію" Мазуренка, але Волиняк або Галичанин не схоче її читати і скаже, що то „не по нашому писане, а по полтавському". Може галицькі ґазети галицькі селяне читають і розуміють, але полтавському селянинови краще її й не показувати, та й не тільки селянинови, може й інтелїґент лївобережний читати-ме їх тільки з “великого патріотизму”.
Ось деякі провінціялїзми що до форм (бо що до лєксіки, то про се обговорено було ранїйше):
Деякі форми дієслів помилкові з погляду граматичного: ходе, робе, просе, говоре, носе, уче, баче, купе (замість кінця на — „ить") і навпаки: пишеть, прийдеть, будеть, хочеть (замість кінця на — “ить”), носють, просють (замість кінця на — „ять"), „москалїзм" хотять замість хочуть і скорочені форми: бува, чита, означа (з обірванім кінцем — „є") і т. д.
Бувають же і в инших мовах такі провінціялїзми: московські читатъ, зяватъ (читаетъ, зѣваетъ), Николавна, Сергѣвна, польські „реdа" (powiada), dajta (dajcie) і т. д., але їх Москалї й Поляки не заводять у свої лїтературні мови.
Се здебільшого лївобережні і галицькі npовінціялїзми, дуже прикрі.
Напрм. перенесенє заіменника „ся" при дїєсловах, напрм.: менї ся здає, я ся не дивую, збув бим ся; (хоч є одна така форма, загальна для цілої України: „як ся маєте?").
Потім ще такі форми дієслів, що в їx заховались остатки старославянського дієслова „бути": ходивем (=ходив+єсм), бувесь (був+єси), далисьмо (дали+єсьмо), казалисьте (казали+єсте), абисьте знали і т. д. Отже й сих провінціялїзмів не слїд завозити в літературну мову, як се робить дехто з Галичан.
Наприкінці треба згадати про де які нові „ковані” слова, що вони не зовсїм доладні. Правда, не легке діло „викувати” влучне нове слово так, щоби воно було „в дусі” мови ; але хоч воно трудно, а треба старати ся, щоби було добре. Не беру ся сказати, які були б кращі замісць тих, що зараз наведу, але думаю, що компетентна інституция, як Наукове Товариство, повинна-б критично переглянути ті неольоґізми і то негайно, поки вони ще не вросли в нашу мову, і замінити їx кращими.
Oтce є самперед ті неольоґізми на „— ини”, невідомі й невживані у народній мові, що без них, проте, нїяк обійти ся не можна: відносини (“отяошенія”), зносини („сношенія"), обставини („обстоятельства"), умовини („условія”) і т. д. Слова на „—ини” в українській мові вживаються для ознаки сьвяткованя або обряду чи звичаю якогось: роковини, хрестини, заручини, оглядини, змовини, переносини (як переносять збіжжа молодої до молодого). Отже ті нові “відносини” та „обставини", та „умовини" чогось дуже нагадують „переносини", „змовини"; і дивно якось бренять для вуха, що звикло до чистої селянської мови і „духу" її, такі, наприклад, реченя: “відносини між Австриєю та Сербією" або „була у добрах відносинах".
Нове слово „майбутній", „майбутність" („будущее") наші селяни розуміють, як московське „возможный" або „вѣроятный", думаючи, що то від слова „мабуть”, яке в де котрих місцях вимовляють як „майбуть". Думаю, що краще було б занехати се слово і помиритись з Галичанами на словах: „будучність" „будучий", бо і селяни його лекше приймуть, і ми вже до нього звикли. А коли вже згодимо ся вживати „будучність", то треба взяти вже й „минувшість” і „теперішність”. Але се тільки моя особиста думка і я залюбки відступлю ся її, коли менї покажуть щось краще і дотепнїйше.
Дуже незугарні і противні „духові” нашої мови отсї два неольоґізми: скількість і якість; се перерібка польських: „ilość і jakość", а Поляки свої слова зробили з латинських „quantas і qualitas"; так само й Москалі свої „количество и качество" зробили з старо славянських: „коліко і како". А у нас мабуть можна було б дуже добре обійти ся нашими словами: число і прикмета, поки не викристалізує наш народ яких нових, але ориґінальних термінів.
Прикре й недотепне слово “вплив", „впливати", польське „wpływ"; селяни усьміхають ся й дивують ся, читаючи такі фрази: „Австрия впливає на балканські справи", „вплив націоналістів на думу", — бо розуміють се слово лїтерально („впливати човном").
Але придумати яке инше слово натомісць я не беру ся, а тільки зазначую недоладність того, що є.
*
Oтce намалював я як міг та вмів, недугу нашої сучасної лїтературної мови.
Сумний малюнок, що й казати; а ще сумнїйше стане, коли я надто додам, що ввесь той материял зібрано з невеличкого клаптика нашої лїтературної ниви; з одної книжки Літ.-Наук. Вістника, з десятка чисел ґазет та з 2—3 книжок!
Правда, нездужали так само, мабуть, усї мови, коли переживали ту саму стадию свого витвореня з народньої. Але у сусїд наших письменники прикладали всїх сил своїх, щоб витворити гарну мову, дбали про красу її та чистоту. Москалї пишають ся мовою Пушкіна, Турґенєва, Гончарова; Поляки кажуть, що Коженьовський і Крашевський навчили їх читати по польськи.
А ми?... Чи можемо пишати ся мовою наших сучасних письменників?
Треба покаятись у свойому недбальстві та своїй неохайности що до мови, а беручись писати — навчити ся попереду граматики, уважно перечитати вкраїнських клясиків, вважаючи не тільки на зміст їx писань, але й на мову, черпати живу й цілющу воду з чистого жерела народньої мови, студиювати старі українські акти з архивів, бо в них инодї багато буває справжніх дияментів і перлин нашої лєксики і стилю; треба нарешті змагати ся з ганебним прінціпом Банавентури Копача, що всякий може бути українським письменником, аби схотів узяти ся за перо.
Наші ґазетні робітники мають хоч маленьку „облекшаючу обставину" в тому, що їм нема часу “шліфувати" мову, коли над душею стоїть „хлопець в друкарні"; що більшу частину свого щоденного материялу доводить ся на спіх перекладати в ґазет московських, польських, німецьких.
А письменники наші „з ласки божої” і ті, що самі себе „мнять” за письменників — „виновны и не заслуживаютъ снисхождения": бо вони пишуть не на спіх, їм над душею не стоїть „хлопець з друкарні", вони мають час і повинні, пишучи або хоч переписуючи начисто, обдумати всяке своє слово, поміркувати, чи нема кращого, чи по нашому воно сказано, повинні думати по вкраїнському, а не якою иншою мовою.
А щоб очистить нашу лїтературну мову від того намулу, що вже набрав ся, треба працювати гуртом, бо зусиля поодиноких людей мало поможуть.
Коли б при Науковім Товаристві або що зібрав ся гурток охочих людий, не вибраних з примусу, звавців народньої мови, любителів і дослїдувачів стародавних актів, та щоб заходив ся він переглянути всї оті гріхи наші, критично розібрати їx і по змозі виправити, то користь із того була б подвійна: письменники й газетні робітники рахувались би з увагами, що до їх помилок і може надалі більше дбали б про чистоту мови, а поруч із тим така гуртова праця помаленьку виробила-б кадр сьвідомих знавців мови. А вони-ж нам так потрібні власне тепер, коли ми переживаємо стадию витвореня літературної мови!
Ідеалом праці такого гуртка повинно б бути стремлїння, щоб лїтературна мова наша стала така чиста і близька до народньої, зберігши свої дорогоцінні індивідуальні прикмети, щоб могла цілком задовольнити і селянина, і інтеліґента — і по сей і по той бік Днїпра, і по сей, і по той бік кордону.
[Дїло, 01.10.1913]
01.10.1913