«Якби можна було повернути розвиток назад, якимось окружним шляхом ще раз потрапити в дитинство, ще раз оволодіти його повнотою і безміром, – це було б здійсненням "геніальної епохи", "часів Месії", які нам призначені і заприсяжені всіма міфологіями. Мій ідеал – "визріти" до дитинства. Лише тоді це була б справжня зрілість».
Бруно Шульц
Антонич, Богдан Ігор (поезія); Рибчинський, Олег (живопис). Чаргород / Уклали Наталя Бабалик, Олена Галета, Євген Гулевич, Зоряна Рибчинська. – Львів: Центр гуманітарних досліджень; Видавництво Старого Лева, 2013. – 112 с.
Хтось, побачивши цю книжечку, напевне подумає: «Овва, ще одна книжка Антонича», – і не матиме рації. Тобто матиме її лишень на третину, якщо такі речі піддаються обрахунку. Воно й справді, за останні шість років, відколи перед внутрішнім зором видавців та знавців ясно постав образ сторічного ювілею поета, вийшло принаймні шість його книжок, серед яких і перше повне зібрання творів (Львів: «Літопис», 2009) та не набагато менше за обсягом зібрання творів вибраних (Київ: «Смолоскип», 2012), до якого ввійшли навіть тексти, що не потрапили до повного зібрання. Тож, якби ця невеличка книжечка під чарівливою назвою «Чаргород» була всього лише черговою з ряду Антоничевих книжок, хай навіть подарунково-ілюстрованою, її поява була би подією і в половину не такою прикметною, якою вона є, якщо, звісно, ці речі теж піддаються обрахунку.
Історія народження цієї книжки порівняно довга і почалася вона того-таки ювілейного 2009-го. Тогоріч Центр гуманітарних досліджень ЛНУ ім. І. Франка, в особах Наталки Бабалик, Олени Галети, Євгена Гулевича та Зоряни Рибчинської, вирішив на свій лад пошанувати Антонича, персоналію для кожного з них по-своєму важливу. Результатом став цикл з восьми різних за формою і змістом заходів-«інтерпретацій», які увінчала виставка живопису Олега Рибчинського «Дітвак із сонцем у кишені» (відкрита в приміщенні Центру міської історії Центрально-Східної Європи). Чимало з виставлених тоді робіт художника були навіяні образами Антонича, і сама виставка вибудовувалася як складний текст – переплетення і взаємне віддзеркалення творчої дії митців (а також і глядачів) довкола однієї теми – дітвака. Виставка, а пізніше й книжка, задум якої визрів саме у той час, хоч і втілився аж за чотири роки, ставила обох митців у ситуацію принципової, сказати б, дитячої рівності, уникаючи ієрархій, які би могла накидати хронологія чи (ви)знання. Тим-то на обкладинці вказані імена їх обох (для любителів магії чисел можна додати, що Олег Рибчинський молодший від Богдана Ігоря Антонича рівно на 60 літ). Отож «Чаргород» є так само книжкою поезії, як і альбомом живопису, та аж ніяк не ілюстрованою збіркою віршів.
Антонич – поет легендарний, і знаний він, мабуть, навіть більше, ніж читаний, як і личить особі легендарній. Олег Рибчинський знаний передусім як реставратор, і то в колах радше вужчих, ніж ширших, хоча камені, до яких він доклав своїх майстерних рук, відоміші незрівнянно – хоча б і той самий порятований стараннями громади міста Львова Меркурій. Таким чином надцята книжка для поета стала першою книжкою для художника. В анотації хтось з упорядників написав, що «це видання – своєрідний путівник світами творчої уяви» поета і художника. Але всякий путівник, як і всяка карта, як і, зрештою, всяке висловлювання свідчить не лише про світ, а й про уявлення про цей світ, надто ж коли йдеться про світ чиєїсь уяви. І ця книжка такою, як вона є, постала власне не з уяви її «авторів» (тобто Антонича і Рибчинського), а з уяви упорядників. Структура, добір і взаємне розташування поезій та картин є плодом їхньої колективної творчості. Так само, як і ще один словесний пласт, присутній у книжці, – афористично стислі вислови (подекуди цитати, а частіше – ні), що зв’язують поетичні й живописні роботи, розвиваючи або контрастуючи з тим чи тим образом. Сказано-бо: «Творчість заразлива» (с. 14, тут і де-не-де далі «покликаюся» на книжку, про яку йде мова).
Олег Рибчинський. Ми. 2007
Особисто мені «Чаргород» нагадав радше не мандрівку, а занурення (і це, звісно свідчить не лише про саму книжку, а й про моє її прочитання). Занурення, подібне до того Антоничевого «у дно, у суть, у корінь речі, в лоно» (с. 38). Провідною темою тут, як уже було сказано, є дітвак, або ж, удаючись до абстракції, – дитинство, тобто буття дитиною. Тим-то ця книжка навряд чи буде промовистою для самих дітей, адже діти нічого не знають про дитинство, вони його проживають. Натомість дорослі зазвичай носять у собі образ, тінь цього окремого модусу буття в світі і часі, який більшою чи меншою мірою протиставляється їхній теперішній дорослості. І зустрічі з собою-дитиною, занурення в себе колишнього, що живе глибоко в оселі пам’яті, трапляються не так уже й часто (знову психодилічне Антоничеве: «роздерти вглиб свідомості запону»). Зрештою, такі зустрічі стаються, коли знаходиться відповідний ключ – подібно як піксарівський критик Еґо, скуштувавши рататуй, блискавично занурюється у своє дитинство. Такими ключами може стати річ, місце, людина – будь-що, прописане в особистому минулому. Але також це може бути і ключ-образ чи ключ-слово, кей-ворд, які, хоч і не закорінені в минулому, проте суголосні йому. Створення таких ключів – це вже річ мистецька, зате вони, діючи в семантичному полі, мають «універсальне» застосування. Такі собі відмички. «Чаргород», на мою думку, дає ці ключі, і з кожною сторінкою, переходячи від одного вірша-картини-формули до іншого, мимоволі втягуєшся у внутрішній діалог про своє й не своє дитинство.
Збудована, отже, книжка за принципом монтажу – на кожній сторінці поєднані три різнояких тексти, що, здебільшого не пов’язані між собою прямо, чи пак ілюстративно. Завдяки цьому між ними завжди виникає плідна для інтерпретації напруга. Адже смисли не дублюються, а, резонують один в одному різними гранями. Навіть у тих випадках, коли деякі тексти зокрема видаються не цілком відповідними для цієї книжки (мені, наприклад, такими видався вірш «Ротації»), у запропонованому контексті вони пускають смислові корені. Така побудова подібна до дитячої гри, коли з камінців чи барвистих скелець можна викласти свій візерунок – не тому, що він єдино можливий, а тому що він найбільше пасує. Тут саме час згадати добрим словом дизайнера видання Юрка Морикваса, адже органічно розмістити на сторінці невеликого формату такий різнорідний матеріал – річ не проста, і думаю, його невибагливі знахідки потішать читацьке око. «Мікромонтаж», на рівні сторінкових розворотів доповнює макромонтаж розділів. Основну частину книжки організовано у вісім таких розділів – станів дітвака: питливий, рвійний, зачудований, пам’ятливий, перетворюваний, радісний, чуйний, творчий. Кожен із них починається епіграфами – візуальним (мальовані дитячою рукою Нестора Рибчинського) і цитатним з поезії Антонича. Проте цей поділ власне не ділить матеріал, а акцентує його, оскільки теми-мотиви навзаєм переплітаються й перетікають – рядок з одного розділу може ставати епіграфом до іншого. Частина віршів і картин поза станами формують своєрідний вступ у тему, а вступом до цілої книжки є цитата, вдало позичена з недописаної повісті Антонича «На другому березі».
Кажучи загалом про «Чаргород» як книжку – в усій її складності та простоті, то він добре втілює ідею книжки-речі, можливої і бажаної у віртуалізованому світі. Це не одновимірний текст, вона вміщує більше, ніж один голос, вона принципово відкрита до інтерпретування і гри. А водночас це таки матеріальна річ, яка дається в руки людини як подарунок, з яким вона, зрештою, може чинити на власний розсуд.
Пригадую (або, як каже мій товариш, «пам'ятаю, колись…», після чого його вже більше ніхто не слухає), років у дванадцять я почав писати пісні. Ну, по правді кажучи, не писати, а списувати, бо теми й сюжети я безсоромно цупив з навколишнього ефіру. І ось була серед них одна, в якій ішлося про проминання дитинства, після якого настає, чомусь, старість. Пам’ятаю, що цю тему я вкрав у Пугачової – з її «Куда уходит детство». Але так само пам’ятаю, як мене проймало щемке відчуття невловного і незворотнього витіканя часу крізь пальці. Відчуття, вочевидь, було навіяне музикою і взагалі – силою мистецтва, але ж воно відлунювало в моєму уже набутому досвіді і промовляло: «Ось воно, моє дитинство, втікає, наче літні канікули, а що ж лишається мені? Ну звісно – старість», або, як сказав би я тепер – млявість і затьмарення ума.
А проте ж є й інша думка – що ніщо не минає назовсім, пережитий час залишається з нами, і ми-діти залишаємося з собою, і дорослих, як написав хтось з упорядників в анотації до «Чаргорода», не існує. І творчість, хай би що означало це слово, є світом дітвака, який завжди з нами, аби лише світло було в очах, за словами Сковороди, і тоді світло буде бачиться (с. 22). Діти навряд чи бачать самих себе тими карикатурними істотками з великою головою і куцими ніжками, якими вони є в дорослих очах, натомість світ навколо для них стобарвний, чудний і дивний – про це, як на мене, й говорять картини Олега Рибчинського. «Ми пливемо в часі; час пливе в нас» (с. 108). Можливо, що ця книжка насправді розповідає не так про дитинство, як про час, тож і відгук мені слід було би писати інакше. Є нагода про це подумати. І є нагода перечитати Антонича.