Однією із найцікавіших подій ХХ форуму видавців у Львові має стати презентація першого україномовного видання поезій знаменитого американського музиканта та поета Джеймса Дугласа Моррісона. Широкому загалу Моррісон відомий як лідер легендарної групи The Doors, проте навіть серед поціновувачів цієї групи далеко не всі знають, що Джим за життя встиг видати три поетичні збірки. У світі його вірші перекладають давно, в Україні – лиш віднедавна. Над україномовним зібраним виданням працювали троє перекладачів, але більшість поезій було опрацьовано львівським поетом і перекладачем Олександром Фразе-Фразенком, з яким мали нагоду поговорити про його особисте бачення поезії Моррісона.
Богдана Неборак: – Коли Ти почав перекладати поезію Джима Моррісона? Що надихнуло Тебе на ці переклади?
Олександр Фразе-Фразенко: – У випадку з Моррісоном вирішальною була музика. У шкільні часи я мав приятеля, якому мама з Італії висилала музичні диски цілими пакетами. В одному з них мені трапився альбом “The Best Of The Doors”, з таким імпозантним Джимом на обкладинці. Диск я тоді позичив, і музика мені настільки сподобалася, що я вирішив його не повертати. Вражений музикою, я подивився фільм 1992 року про групу. У фільмі Моррісон зображений як епатажний супергерой, що насправді не відповідало дійсності. Це мене збентежило, тому я вирішив прочитати доступні на той час біографії, аби довідатися, яким цей хлопець був насправді. Автори переважно писали про нього у контексті рок-музики, не заглиблюючись у поетичну складову. Саме це і стало найбільшою драмою життя Джима Моррісона – згодившись на пропозицію Рея Манзарека, висловлену на каліфорнійському пляжі, і фактично випадково ставши рок-зіркою, він втратив особистий, вільний від фотокамер, простір, що так потрібний для поетичної творчості.
Б.Н.: – Тобто Ти вважаєш, що за життя Моррісон не реалізувався як поет?
О.Ф.: – Так, усі обставини його життя для нього самого були втіленням особистісної драми. Внутрішній бунт Моррісона був спрямований проти власної сутності, яка постійно намагалася вийти назовні. Він цікавився традиціями індіанських шаманів, які були майстрами контролю над власною душею. Зрештою, його поведінка на концертах – не що інше, як майстерне шаманство. З одного боку, зацікавлення індіанськими традиціями було даниною тодішній моді, але з іншого – його це вабило значно більше, ніж пересічного американця.
Б.Н.: – Чи можна його узагалі порівнювати із іншими поетами?
О.Ф.: – Джима можна зарахувати до списку «проклятих поетів», які прожили близько тридцяти років, спаливши себе зовні і зсередини – їхня відкритість до навколишнього мала смертельні наслідки. Серед них, наприклад, Артюр Рембо. Зрештою, Антонич теж частково може потрапити в такий список. Моррісон цікавий мені своїм небажанням сконцентруватися на єдиному мистецькому жанрі, мистецтво було для нього чимось вільним, позадисциплінарним, чимось поза жорсткими окресленнями.
Брутальність Моррісона і зараз здається доволі викличною, а п’ятдесят років тому вона мабуть узагалі виходила за усі припустимі межі. Я думаю, ним керував дисидентський бунтарський дух, приправлений відчуттям власної невідбутості, яке його постійно мучило. З багатьох його інтерв’ю зрозуміло, що він намагається говорити про серйозні речі, але питання журналістів часто зводилися до його конфліктів з поліцією і ставлення до інших рок-виконавців.
Б.Н.: – До збірки Твоїх перекладів не увійшов жоден текст, що став піснею групи “The Doors”. Чому?
О.Ф.: – Сам Моррісон дуже чітко розділяв пісенні тексти та вірші: у жодній з його поетичних книжок немає текстів пісень для групи. Звісно, його пісні також мають певну поетичну цінність, але він вважав за потрібне розмежовувати ці два напрями власної творчості. В одному з інтерв’ю Моррісон, відповідаючи на питання про долю власних віршів, говорить, що не поспішає з їх виданням, не змушує себе писати задля того, аби набрати достатньо віршів для збірки та передчасно її видати. За життя він за власний кошт опублікував три збірки: дві відкрито та одну таємно («Боги», «Нові Істоти» та «Американська молитва»). «Американську молитву» він роздарував своїм друзям перед від’їздом до Парижа на згадку про себе. До речі, учасники групи казали, що сприймали Джима лише як поета. Рей Манзарек говорив, що якби якби вони не сприймали його саме так, то ніколи б не змогли створити спільний проект, існування їхньої групи було б нісенітницею.
Моррісон двічі в житті записував свої вірші на студії, наприклад, так був записаний цикл віршів під назвою «Віллиджські читання». Думаю, в якийсь момент він просто зрозумів, що якщо сам не зробить схожого запису, то ніхто за нього цього не зробить. Моррісон передчував близьку смерть. Після смерті Дженіс Джоплін та Джимі Гендрікса він казав: «Дженіс померла. Джимі помер. Я буду третім». Коли Джеймс та Памела, його дівчина, переїхали в Париж, за кілька місяців до Джимової смерті, незважаючи на всі їхні сварки і скандали, він відчував себе щасливим – адже мав можливість блукати Парижем, робити нотатки, писав якусь есеїстику про відомих парижан. Одягав круглі вінтажні окуляри, білу сорочку, вельветові штани, накидував на плечі светра – виглядав, як справжній поет. Саме в той час був написаний «Паризький щоденник», його лебедина пісня. Пронизлива, жахливо сумна й трагічна річ.
Б.Н.: – Тобі щось відомо про його літературні вподобання?
О.Ф.: – Дуже складно відповісти об’єктивно – адже в інтернеті є доволі інформації від некомпетентних осіб, яка може ввести в оману. Відомо, що він товаришував з декількома бітниками, Маклур був його найкращим другом. Це дещо старший від нього поет, який, окрім віршів, теж займався фільмами, вони планували знімати фільми разом. Маклур навіть написав декілька сценаріїв для фільмів, де Моррісон мав би грати головну роль.
У віршах Джима Моррісона помітні впливи німецької філософії, наприклад, в першій книжці «Боги» – образи Шпенґлера, Ніцше, інших. Всі алюзії у його віршах – це посилання не лише на літературу, а й загальнокультурні. Особливо багато алюзій можна знайти якраз у збірці «Боги». Говорити про якісь конкретні вподобання я, на жаль, не можу, проте можу сказати, що Моррісон був достатньо начитаним, тому усе, що він робив у літературі, було осмисленим та свідомим.
Б.Н.: – Коли Ти починав перекладати ці вірші, чи був для Тебе важливим той момент, що це буде перше видання українських перекладів Джима Моррісона?
О.Ф.: – Якби існувало достатньо перекладів, питання б не стояло так виразно. Катя Міхаліцина перекладала прозу: окремі статті та кіносценарій («Автостопник»), Сергій Гірік з Києва частково переклав «Американську молитву», деякі вірші переклав Михайло Бєлікчі. Спочатку я був дуже здивований тим, що немає жодних більш-менш серйозних перекладів. Українські переклади мають таку тенденцію: або твір вже перекладався в радянські часи і ми просто мусимо зробити новий український переклад, або ж перекладів немає узагалі, однак є ентузіасти, готові перекладати своїх улюблених авторів. У Росії, починаючи ще з радянських часів, було видано близько 20-ти книг Моррісона – і це лише поезія у різних перекладах, не враховуючи біографічних книг про групу. Хоча сам Моррісон, до речі, вважав, що поезія не мусить мати широкого кола читачів, повинен діяти принцип «поезія задля поезії».
Б.Н.: – Наскільки вірші Моррісона надаються до перекладу?
О.Ф.: – Є декілька підводних каменів. Перший – це те, що англійська мова – випрацювана та виписана, а українська просто не готова до багатьох речей. Цей камінь може скинути перекладача у прірву надмірної м’якості перекладу, або ж до надмірної витонченості, внаслідок чого переклад втрачає схожість із оригіналом. Другий – це те, що англійська мова, особливо її американський варіант, наповнена чіткими короткими словами. Але це багатозначні слова, які можна трактувати багатьма різними способами. Звісно ж, у віршах є багато незрозумілих моментів. Проте Моррісон абсолютно серйозно ставився до літератури та неодноразово переписував свої вірші, тому складно припускати, що він дозволяв собі кидатися словами: усе повинно бути сенсовним. Ще однією проблемою є те, що у його текстах дуже багато односкладних іменних речень, а це абсолютно непритаманне українській літературі. Виглядає це як послідовне нагромадження образів, з яких ти маєш побачити картину. Виникає велике бажання почати все розшифровувати. Перекладаючи вірші Моррісона, я зрозумів, що повинен довіритися йому як серйозному поетові, який розумів, що поезія – найважливіша його справа. Наступною проблемою перекладу були внутрішні рими. Наприклад, «Боги» - це не віршований текст, радше есеїстика. Але коли ти починаєш зачитувати його вголос, читаючи як американець, проступає п’ятистопний ямб, ускладнений довгими словами, які в американському варіанті читаються коротко. Тобто з одного боку ти можеш читати це як прозовий текст, а з іншого – як п’ятистопний ямб! Усе залежить від того, наскільки ти хочеш заглиблюватися в оригінал.
Б.Н.: – Презентація книги перекладів віршів Джима Моррісона відбуватиметься у форматі «музика/текст». Ти готуєш кавер-версії пісень, чи тут йде мова про щось інше?
О.Ф.: – Ми презентуватимемо переклади в неділю, 15-го вересня, о 16:00, в театрі ім. Л. Курбаса. Ми – це тернопільський поет Юрій Завадський, що виступатиме як дизайнер книжки, київський поет Павло Коробчук як барабанщик і львівський гітарист-віртуоз Андрій Кохан, який гратиме нетипову для себе музику. Я ж читатиму свої переклади. Це читання супроводжуватиметься певною імпровізацією – творенням музичної композиції в реальному часі. До речі, Моррісон теж це робив – правда, з небагатьма віршами. Група записала шість студійних альбомів, дала сотні концертів, проте разом із Джимом вона виконала лише поему «Поклоніння Ящірці». Щодо презентації книги – не виключено, що ми й справді підготуємо кілька україномовних каверів. Книжка, яка вийде до Форуму, є для мене лише перевіркою, певним зондуванням території. А от зробити повне видання віршів Моррісона з більш-менш науковими коментарями – моя давня мрія.
03.09.2013