З лїтературних новин.

Василь Пачовський : Ладї й Маренї терновий огонь мій.

Новітня Біблїотека ч. 15—18.

1) Так торжественно затитуловану найновій­шу збірку своїх лїричних віршів назвав поет ще додатково: „лїрична драма“. Тимто і всяк, хто до кінця перечитав сей на-пів містичний наголо­вок і запамятав собі, що се лїрична драма, захоп­лений є заздалегідь крикливою сензацийностию наголовку та з великою цїкавостю береть ся читати рівно 200 сторінок тої лїричної драми, вистаченої ще до того ілюстрациями, між якими бачимо на наше здивованє не лиш ad hoc зро­блені ілюстрациї Косинива, але і — репродукциї звісних нинї кождому ґімназистови європейських майстрів. Повтаряю се : на наше здивованє. Бo коли Пачовський потребує аж репродукций найславнїйших образів, щоб наглядно з’образи­ти свою гадку, то в нас заздалегідь будить ся підозрінє, що він запалював терновий огонь свій не з глибин власного безпосередно пережитого почуваня, а з дуже хитких вершин літера­турно-артистичних аспіраций, з яких творив досї не лише свої лїричні збірки а­ле і (се головно) свої драми. Се свойого рода вирахованє зі сторони автора, коли він коло свого вірша містить репродукцию „Острова мер­твих“ Беклїна або „Демона“ Коппая, або звісну жінку з вужем — Франца Штука. На вид тих образцїв іменно будить ся в нас мимоволї пи­танє : хто тут кого хотїв ілюструвати — чи нпр. п. Беклїн п. Пачовського, чи п. Пачовський п. Беклїна ? Одначе виключена річ, щоб Беклїн думав про нашого автора. Отже виходить, що п. Пачовський думав про образ п. Беклї­на, коли писав дотичний свій вірш. Але Пачов­ський не називає свойого вірша до даного об­разка европейського майстра отверто поетич­ною ілюстрациєю, лиш вдає наївного і передає зміст даного образу як — своє власне пе­режитє. Неначе - б почуваня людини манї­фестували ся ладом модерних образів ! — Невже думати нам, що Пачовський, не довіряючи своїм власним силам, хоче з помочию чужих май­стрів вимусити в читачи такий, не инший на­стрій ? Не шукаємо чейже в збірцї Пачовського почувань Коппаїв, Беклїнів, Котарбінських та Ґо­їв, — а його власних. Але деж тут шукати за­поруки тої безумовної щирости його почуваня, коли скрізь переслїдують нас фантазиї чужих майстрів ? Невже не робить воно вражіня, що ав­тор заздалегідь прикладав свої слова до чужих шабльонів та дбав головно про форму своїх вір­шів, а не про їх внутрішний зміст ? Ми іменно знаємо вже здавна дуже добре, який майстер з Пачовського у всім тім, що називаємо зовнїш­ною формою поетичного твору*), а який бідний в нього все той внутрішній зміст. З його збірки : „На стоцї гір“ не лишив ся в українського чита­ча нї один вірш, який йому ще й по лїтах при­гадував ся-б з тою лагідною впертостию, з якою пригадують ся нам в правилї цїлі ряди стрічок справжних поетів. Сільки там було слів, стільки образів, тільки найвіртуознїйших римів і ритмів, а проте цїлість лишила ся — лїтературою. Диви­мо ся нинї на сей „пурпуровий танець“ поетово­го зусилля і вчимо ся на нїм, по якому би то віртуозно складати — вірші. Була в збірцї „На стоцї гір“ здебільшого ся студена, до нудьги без­доганна віртуозність зовнішної форми, яка про­сто виключає важку глибінь внутрішних овидів. Коли рими, найдобірнїйші і найтруднїйші рими сиплять ся з під пера поета як снїг, коли одно слово жене з нервозним поспіхом за другим, а образи просто заливають стрічки, тодї нема мно­го місця на — почуваня. Тодї ефекти менш або більш вдатно вязаних слів і яркі ефекти нарочно добираних образів мусять стати для нас за сю внутрішну глибінь, яка ненавидить всяку віртуоз­ність та штукатерию, ненавидить хаос слів і ха­ос образів, бо саме її признакою є до невиба­гливости просте слово і до невибагливости про­стий один образ.

     „Du bist wie еіпе Blume
     So hold und schön und rein ;
     Ich schau dich an und Webmut
     Schleicht mir ins Herz hinein.
     Mir ist, als ob ich die Hände
     Aufs Haupt dir legen sollt’,
     Betend, das Gott dich erhalte
     So rein und schön und hold.“

Питаю ся : що вибагливе є в сїм безсмерт­нім стишку Гайного і питаю ся, чи його хто ко­ли забуде, коли читав з увагою, і питаю ся, чи потреба Гайному образів Рафаелїв і Ботічеллїв, щоби збудити в нас образ тої дівчини ? Нї — навпаки. Гайне міг з повним правом спитати ся, чи Рафаелї і Батічеллї взагалї сотворили щось таке, що дорівнувало би сїй строго своєрідній красї його поетичного малюнку. Ми бачили самі дуже добре поетовий образ тай не оглядаємо ся за малярем, бо боїмо ся, що одна незручна лї­нїя готова затерти якийсь рис в непорочнім ма­люнку поета. Почуваємо однак виразно, що сей чудовий вірш ґенїяльного поета пливе з глибин глибокого почуваня, що творячи такий образ любки, поет майже до несьвідомости згубив ся в чужій душі і тремтїв кождим нервом свойого серця, переживаючи в собі свій захват. Де йому тут було хотїло ся думати прим. про „Ґалятею“ Тічіяна ! Він мав свою мрію і своє почуванє. А саме Пачовський так дуже силкуєть ся наслїду­вати Гайного!
____________________________

*) Що думка шан. рецензента про „майстерність“ форми віршів Пачовського вимагає дуже значних засте­режень, що з’осібна його нова збірка доволї щедро пере­сїяна прикрими хибами в мові, а навіть у версифікациї, — се покажуть уваги про сю збірку, які одержали ми до розпорядимости від другого рецензента і котрі маємо на­дїю надрукувати незабаром. — Редакция.

(Дальше буде).

[Дїло, 9.06.1913]

* * *

2) (Дальше.)

І ось тому ми, знаючи на основі попередних збірок і драм нашого поета, як дуже в нього по­мітна є перевага крикливого слова і ослїплюю­чої своїм позірним богацтвом зверхної форми, поза якою ми в нього нїколи не добачали гли­боко людського почуваня, та заінтриґовані ще до того тими химерними ілюстрациями його найно­війшої збірки — шукаємо в нїй його провідної мрії і його провідного почуваня. Скажімо : шу­каємо в нїй того, що лишаєть ся окрім сенза­цийного наголовка, чужих образів та містерних римів і ритмів. Тобто сьвітогляду будемо шукати в нашого поета. Бо найповажнїйша задача всякої критики — спитати письменника, на якім ідейнім тлї розмалювує він нам свої почуваня, яким звеном лучить в одно хаос своїх образцїв і як тим чином він вчить нас дивити ся на сьвіт, на його радість і біль, його вічні питаня і вічні загадки. Твори справжних поетів все дають нам глибше розумінє житєвих явищ та збуджують в нас глибшу увагу в сторону тих явищ. Поет не маляр, щоби бавив нас лише — образками. Але Пачовський вже давно любив пестрі образи, — задля пестрих образків. Тимто і слїд нам з е­нерґічнїйшою увагою, нїж ми бачимо в тих кри­тиків, що свого часу критикували перші кроки Пачовського — дошукувати ся в його найновій­шій збірцї образу ідейної цїлости. Вірші, як сказано, мають творити лїричну драму. Отже щось суцїльне, в якому цїлість віршів витворює певно один вражаючий своєю траґікою символ житя. Знаємо таку лїричну драму Івана Франка і часто нам згадують ся її сумовиті звуки. Не­вибагливі, правда, були образи і слова автора „Зі­вялого листя“. Мало там говорив поет про свою велич. В нас по перечитаню його лїричної драми було мелянхолїйне вражінє чогось болючого, без­радісного і ми навіть попри той високо інтелї­ґентний такт, з яким поет Франко відслонює ра­ни своєї душі, були би самі назвали драмою йо­го збірку, хочби сей наголовок не був положе­ний на обгортцї книжки. В невишуканім слові Франка була инколи вражаюча драма туги. І мо­же саме тому, що лїрична драма того творця нашої культури полишила в нас стільки арти­стичних споминів, — може саме тому інтересно нам повитати другу спробу такої драми — якою хоче бути найновійша збірка Пачовського.

О скільки Пачовський — як син найновій­шої нашої доби ріжнить ся від свого попередни­ка ? — Поглянувши на уґрупованє віршів, по­бачить ся, що тут справдї ішло о драматичну форму. Бо вірші подїлено на шість ґруп, нїби шість актів, відмежених від себе т. зв. сонатами терпіння (I—VI), попереджених спільною інтро­дукциєю. Є ще й один ґенеральний заспів та ґе­неральний фіналь — сонати. А пять ґруп віршів означено жіночими іменами : Раіса, Гелєна, Леїля, Хризанта, Онїлля. Кожда група має при собі як — малярську інтродукцию образцї — або клясичні образи жінок (між тим однак одна фотоґрафія — на мою гадку зовсїм зайва, бож твір штуки се не родинний альбом автора, якого фотоґрафії зо­всїм читача не інтересують, бо нїхто ними не цї­кавить ся) або алєґоричні ілюстрациї —коли так вільно сказати — до тексту п. Косинина, про які скажу при нагодї. На зверх отже драматична форма замаркована з тою ефектовною зручно­стию, яку вже давно подивляємо у нашого авто­ра. Є заспів, інтродукция, дії, сонати терпіння і фіналь сонати. Є придумані герої дій і в їх менш або більш гарні портрети. І в ілюстрациї Коси­нина, які нїби то малюють сцену, на якій розгра­єть ся лїрична драма нашого автора. Чогож ми тепер надїємо ся, побачивши таке уґрупованє ? А отсе надїємо ся, що сих шість ґруп віршів, враз з інтродукциєю, заспівом і фіналє творити­муть шість льоґічно зі собою звязаних найваж­нїйших моментів якогось глибокого пережитя ав­тора. Колиж наголовок, говорить про терновий огонь — не можу собі його представити вправдї — Ладї і Маренї, можна з деяким правом дума­ти, що се будуть моменти боротьби з любовним почуванєм, бо лиш воно таке сильне, що його найблизшим сусїдом — є смерть. Скажім отже : поет хоче представити нам в сериї віршів, звя­заних з кождочасним жіночим ідеалом своєї ду­ші — драму любови. Від Раісси до Онїллї — так сказати би. Пересунуть ся — так думаємо — перед нашими очима його душевні конфлікти з кождою з них, почуємо звуки болю і радости, я­ких зазнав у кождої з них, будемо бачити, як одна любить, а як друга, отворить ся перед на­ми інтересна глибінь жіночих душ і сьвяте цар­ство любовного захвату та демонїчні провали любовної розпуки. Цїкаво нам буде почути — так думаємо — яким поет є проти одної, а яким він є проти другої, як промовляє до кождої з них і що переживає з кождою з них. Бож зазначено виразно, що се дії. І сказано виразно, що се драма. І уґруповано цїлість драматично, бо є за­спів, інтродукция, дії і фіналь. І шість жінок. Якже нам не жадати тут повної окремішности кождої ґрупи віршів на точцї почуваня, малюнку жінок і того льоґічного ergo кождочасного пережитя, яке конець кінцїв спричиняє таку і не иншу роз­вязку шести дїєвих конфліктів ? Так сподїємо ся, що від заспіву до finale між Ладою і Мареною, тобто між любовю і смертию (тим, що сю лю­бов вбиває) горіти-ме вражаюча боротьба, по­пливуть найсильнїйші звуки пристрасти, туги, мрії, захвату, розпуки, ненависти, шалу на любовнім тлї, аж конець кінцїв виведе нас поет силою власного визволеня з оков любовної зависимо­сти, як сказав би Крафт Ебінґ на вершини остан­ної сьвятої любови, під якої ангельськими кри­лами немає місця для Марени любовного почу­ваня.

(Дальше буде)

[Дїло, 10.06.1913]

* * *

3) (Дальше.)

Так розумію внутрішну проблему сеї збір­ки, оскілько її розвязуєть ся гармонїйно і — підчеркнїмо те — оскілько на неї автор хоче дивити ся зі справдї драматичного становища.

Правда — не так то дуже давно доказав його драматичний твір, „Сонце Руїни“, що Па­човський не є в силї драматизувати житєвого явища. Його драматичні герої були лише декля­муючими манекінами, а його драматика — злїп­ка ярких сценїчних ефектів. Бракувало йому там спромоги начертати правдивий образ людини, вглянути в чужу душу, дослухати ся її таємної, строго своєрідної мови і віддати сю бесїду чу­жої душі без маскарадних облїпок шабльонової фрази. Але тодї міг хтось думати, що безустан­ний лїричний тон Дорошенків і Безрідних пре­дистинує нашого поета саме до лїричних драм, де на почуванє є більше місця, як в строго сце­нїчних траґедиях. Але той хтось, хто так думав, таки пізнасть свою помилку, коли візьме до рук — сю лїричну драму „Ладї й Маренї“. Те, що ко­лись сталось лихою долею „Сонця Руїни“, імен­но неміч нашого поета в мальованю правдивого чоловіка та неміч у висказуваню найглибших почувань людини, те стаєть ся знов лихою до­лею поета. Пачовський не вміє сказати щось, що нас вразило би справжною житєвою траґі­кою. І не вміє сказати так, щоб ми не думали про вірш і про нього, а про чоловіка і житє. Адже ж ми в творі штуки маємо стратити поета з очий ? Недобре булоб, колиб артист не в си­лї був повести нас на широкі овиди вселюдсько­го почуваня. Нехай се буде і — найменше почу­ванє. Воно нїколи не сьміє тратити безпосеред­ного контакту з душею вселенної. І нїколи не сьміє зупинити нашої уваги тільки на зовнїшній формі свойого висказу. Бо тодї воно стаєть ся для нас ритмацькою забавкою і ми не вернемось до нього нїколи. Такою ритмацькою забавкою одначе є для нас передовсїм — заспів нашої лї­ричної драми. Головній мотив — шабльоновий. Се знана пісонька про те що...
     ...не вернеть ся заквітчана в червоні маки
     Горяча молодїсть моя —
     і жовчю сьміх мій, як сонце з поза мраки
     Потуклим золотом сия...

Повтаряєть ся три рази алегоричний, для пересїчного читача незрозумілий рефрен:
       Гей Ладї й Маренї терновий огонь мій горів
       А танець ішов наоколо!...

і пересувають ся перед нами найріжнїйші обра­зи на тему страченої молодости. Почуванє по­ета одначе не стаєть ся нашим почуванєм. Його ефектовна, все по шляхотськи пристроєна бесї­да, відтручує нас вже тут своєю шуканою кра­сою і тому, що ми почуваємо, що так говорити мо­же лиш такий віртуоз штучної бесїди як Пачов­ський, тому і внутрішний зміст його слів вам чужий. Ся молодість, заквітчана в червові маки, якась дуже символїчна, сей жовчевий підстарку­ватий сьміх прирівнаний ще до того до тусклого золота сонця—-бо деж не згадати такої ефектовної краски, як золото! — сей тон знаний з усїх творів „Молодої Музи“ безнадїйний сьміх згубленої ad usum artis молодости, який все являєть ся в них там, де красше було-б погідно всьміхнути ся. Але поети „Молодої Музи“, якої одним репре­зентантом є саме Пачовський, нїколи не вміли нї засьміяти ся по людськи, нї справдї щиро за­плакати. Вони все любили зблязований усьміх несказано висших духів і ефектовний регіт шей­танів і безконечні сльози, які в силї були б за­гнати три суспільности в розпуку, коли б імен­но пересїчна людина могла була добачити в тих сльозах велич житєвої правди, а не просто по­стулят — риму. Бо очевидно, що коли в одній стрічцї стоїть слово „мімози“, то всяк чує, що в кореспондуючій стрічці аж просить ся покла­сти те кохане слово : сльози. Так і в заспіві до нашої збірки чуємо аж два рази про плач, бо і „сльоза тремтить і жаль“ і „з очий спливають сльози“ і коли б не алєґоричні образцї, які на щастє остуджують наше співчутє, в нас би мо­же збудило ся переконанє, що Пачовський, як се любили Музаки, порахував ся вже з жи­тєм. Так той заспів — на мою гадку — дуже далекий від того, щоб стати драматичним заспі­вом справжної драми душі, його провідна гадка є, як сказано, до знудженя вже знаним шабльо­ном, а висказ її алеґорично-цьвітистий, отже зо­всїм не новітним. Але шукана цьвітистість заспі­ву є нїчім проти костюмів властивої інтро­дукциї. Хто не може собі уявити, якби нинї про­мавляв Прометей, коли-б його заанґажовано до циркової буди і приказано йому в ярких трико­тах страшити товпу важкими словами, той не­хай прочитає собі той віршик нашої збірки за­титулований „Інтродукция“. Виписую його тут в цїлости, бо він дуже симтоматичний для цілої артистичної роботи Пачовського. Отже чи­таєть ся :
     Терпів я атомом в сонатї терпіння
     Землї і всесвіта, всіх ґльобів і зір —
     Де в судорогах болю, страху і омління
     Родив ся Єгова і час і простір.
     Родили ся в муках всї твори Вселенни
     І мчать ся в сузіррях у даль без пуття —
     Їх плач грає в струнах, з терпіннєм Ґегенни
     Душа моя чує весь біль всебуття...

Справдї — заспів звіщає аж три рази про те, що танець ішов наоколо, а інтродукция, наче забувши про алеґоричні танцї з містичними о­гнями, говорить про терпіння, проти яких тер­піння Йова є просто забавкою. Біль атома в со­натї терпіння ! Земля і всесвіт ! Всї ґльоби і зорі ! Судороги болю, страху і омлїння ! Єгова, час, простір ! Всі твори Вселенни, терпіння Ґе­генни, весь біль всебуття! Difficile est satyram non scribere... Чимже можуть бути для вас такі ultra-котурнові слова, як не яркими трикотами циркового Прометея, коли вони прецїнь є для нас лише словами, зa якими цїлком нїщо не стоїть, бо ми покищо не пережили з поетом нї одного з нечуваних терпінь в тій якійсь сонатї терпіння ? Де ми його бачили в його терпінню ? Адже такий помпатичний вірш можна б конець кінцїв поставити при кінци якоїсь групи віршів , яка вперед зобразила би нам те терпіннє всїх ґльобів і зір, яке би ми з непохитною льо­ґікою житєвої правди самі вперед з поетом пережили, і навіть без сліз його почували, що се було справдї терпіннє всіх ґльобів і зір. Бо на нїщо не здадуть ся всї слова поета, коли ми їх правди не пережили на собі. В штуцї нема ком­промісів між почуванєм поета і почуванєм чита­ча. Або поет його переконує, або він не в силї його переконати, отже він лише ритмач, а не творець.

(Дальше буде).

[Дїло, 11.06.1913]

* * *

4)  (Дальше.)

Пачовський може скаже менї : адже інтро­дукция впроваджує в цїлість. Добре. Але саме то­му, що вона немов позволяє нам побачити в за­гальних обрисах слїдуючу цїлість. Саме тому по­ет мусить бути дуже обережний в доборі того, що хоче зробити змістом інтродукциї. Бо в шту­цї, як каже раз Геббель, щойно послїдна лїнїя санкціонує першу. А що, коли поет в інтродукциї пішов за далеко і сказав в нїй щось, чого потім в самім творі не бачимо ? Чиж не значить се з самого початку збуджувати в читача недовірє до себе, коли кажеть ся з боговитою безжурностию про терпіннє всїх ґльобів і зір, про муки цїлої Вселенни з Ґегенною включно, словом, про той весь нечуваний біль всебуття, який наївному чи­тачевя страшенно заімпонує, бо він буде думав, що коли поет так говорить, то се очевидно і правда, а той другий читач, який вміє розріжни­ти фразу від пережитя, буде дивити ся на сю ін­тродукцию як на червоний цирковий афіш, якого обіцянки щойно треба нам провірити ? А коли би навіть, скажімо, стало ся чудо і авторови вдало ся силою своїх пісень доказати, що його розпинано справдї на всїх ґльобах — то на що йому ще додатково кричати про те в ухо чита­чеви ? Таж се самозрозумілий постулят в сторо­ну артиста, щоби він почував весь дїло всебуття.

Чогож так тим чванити ся, ще заки доказано власними творами, без помочи образів Коппая, Беклїна або Штука — що так воно у Пачов­ського справдї було ?

Зупиняю ся при тім віршу Інтродукциї то­му і квестіоную внутрішну його правду з тої о­дної причини, що по перечитаню тої ліричної драми маєть ся вражінє такої внутрішної порожнечі, такого браку всякого глибшого терпіння, такої немочі поета проти свого зав­дання, що заанонсовані так крикливо терпіння від Сходу до Заходу лишають ся не то обіцян­кою, не цїлию, до якої не дійшов поет, лиш про­сто сьмішною комедиєю кокетериї з тим, з чим Пачовський — мимо своєї найлїпшої волї оче­видно — не мав і не має нїчого спільного. Нї — в кого справдї є душа наболїла всесьвітним бо­лем, той таких віршів писати не буде. До того непохитного переконаня прийде читач по пере­читаню збірки, бо спитаймо тепер, що в їх дра­матичним змістом ? Отже скажу неповязані зі собою нїчим любовні вірші. Не суцїльна драма люблячої душі, а довільно кидані любовні вірші — деякі подібні до знаних нам вже розсипаних перлин першої періоди нашого поета, деякі на­гадують штукатериї збірки : „На стоцї гір“ — а в деяких покутують артистичні гріхи Дорошенка і незабутної ляльочки Присї Офелїї. Еротично-ритмічні забавки отже, яким тому дано спільний наголовок лїричної драми і тому відмежено їх від себе сонатами терпіня і назвами жінок, щоби дорогою зовнїшної суґґестиї переконати читача, що поодинокі ґрупи се справдї поодинокі хвилї вражаючої драми душі; траґічний процес любов­ного почуваня з усїми його відтїнками, глиби­нами і конфлїктами. Те іменно автор — як сьвід­чить наголовок — мав охоту дати, так як в „Сонце Руїни“ мав добру волю дати аж траґе­дию козацької України, а в „Сон української ночи“ — драму модерної України. Але Пачов­ський чого иншого бажає, а що инше дає. Бо деж є тота глибша ідейна звязь, що споювала би в одну внутрішну (не лиш зовнїшну!) цїлість ґрупи : Раїса, Гелєна, Лєїля, Соната терпіня III, Хризанта та Онїлля ? В першій ґрупі „Інтродук­ция“ (Раїса) співає Пачовський на 43 сторінках про якусь жінку — очевидно Раїсу — яку ко­хає з першу по всїм правилам солодкавого Вер­теризму з XVІII, але яка його зовсїм проти ожи­даня читача відчаровує, бо вона — чуєте редак­тори українських орґанів ? —- вона іде за — Поляка ! Не вірив би хтось, щоб нинї новітний поет хапав ся „інтелїґентної хрунїяди“ як по­етичного сюжету і подруже Українки з Поляком ставив в сю ґрупу віршів, про котрі каже вступний вірш, що в них мають бути замкнені терпіня всїх ґльобів і Ґегенни. Треба мабуть вже бути зовсїм слїпим на точцї арти­стичних вимогів, коли думаєть ся, що такою буденщиною збудить ся в читача пошану для своєї штуки. Бо ось готовий знайти ся якийсь другий Пачовський і стане писати сто три вір­шів про те, що в крамницї пана X. говорив У. по польськи, а О—ський не пише метрик по українськи. Бо чомуж би сї питаня мали бути гірші від того, що його порушує Пачовський ?

(Дальше буде.)

[Дїло, 12.06.1913]

* * *

5) (Дальше.)

Скаже хтось одначе: і се є змістом нашого теперішного житя. Добре. Але коли такий стро­го льокально-національний конфлїкт має стати змістом твору штуки, то треба, думаю, цїлої поваги малюнку, цїлої глибини траґізму того кон­флїкту до того, щоб не то вже чужинця, але та­ки нас самих ним заінтересувати і примирити нас з тою химерною появою дня. А Пачовський ось як подбав про повагу того малюнку і ось якими словами висказав цїлу траґічну глибінь та­кого національного конфлїкту :
     О підла ! давала принаду
     Менї, поки „трафивсь“ богач,
     Дивуєть ся мов, що я зраду
     В лице її кинув крізь плач.
     О підла ! за красна я — каже —
     Аби за Українця йти !
     А з гидом світ собі вяже
     Щоб гріх і вигоду найти —
     О підла Ляхівкою стала
     Зза слива, що гнив завчасу —
     За тих сїм брилянтів продала
     Українську кров і красу — etc.
     Українець я, не Поляк — etc.

Питаю ся: де тут яка повага порушеного проблєму, тобто де повага поетового слова ? Таж ся дївчина змальована так відразливо глупою і так неімовірно підлою, що в імя україн­ської жіночої душі треба запротестувати проти такого богомазу. Бож се — на мою гадку — не душа, а богомаз, на якого „зробленє“ треба пять хвилин часу і цїлком порожної голови. А поет сам ? Ось він на те все тільки плаче спершу — бо дежби український лїрик не затрубів, ко­ли тільки можна ? — а опісля — що за якась гумористична енергія ! Се найсильнїйший вірш в цїлій ґрупі. А все инше то типова еротична лїри­ка мляво солодкавого слезїння, з якого нїяк не можна нїчого дізнати ся : нї про душу тої дівчи­ни, нї про душу поета. Бесїду серця іменно за­ступлено чудо цьвітистою бесїдою ритмічних е­фектів, від образів аж душно, лицарсько сальо­нові комплїменти просто розсаджують форму віршів, а проте живої душі — нї слїду. Все зда­єть ся читачеви, що Пачовський вправляєть ся в робленю віршів, і нї на гадку йому не прихо­дить сказати щось, що було би чимсь більшим, як рим і образ. І нам аж дивно стає, що в XX. в., в віцї, який може про себе сказати, що він саме завдяки Ібзенам та Стріндберґам відкрив властиві глибини любовної траґедиї та знищив раз на все нїмб солодкаво рознїжених еротиків, отже що в сїм XX. віцї один з найпретенсіональ­нїйших українських поетів таке собі щасливо ви­співує :
     В тебе личко як лелії
     А усточка — рожі цьвіт,
     Очи — зорі, шовки вії,
     А волосся оксаміт.
     Як в лелїях сьміх повисне,
     Рожі дишуть і тремтять,
     Як на зорях роса блисне
     Шовки перлами михтять.
     А хвилясті оксаміти
     Пахнуть пахом ріжних зїль —
     Що всї квіти — самоцьвіти,
     Що всї радощі весїль —
     Проти тебе, моє сонце !
     Глянь віконцем менї в слїд, —
     Гаснуть рожі, гаснуть зорі,
     Гасне цїлий сьвіт.

Як читач бачить — рим бездоганний, ритм несказано співучий, образи як найкрасші. Але і тепер питаю ся : щож в сїй дївчинї ? Як вона зарисовуєть ся як людина в душі читача ? Отже про те найважнїйше питанє наш поетич­ний ботанїк і костюмер — забув. Бо його люб­ка — ся і другі — складаєть ся тільки з лелій, рож, зір, шовків, аксамітів, роси, перел, ріжних зїль, є еквівалентом всїх цьвітів, самоцьвітів, ра­дощів весїль і дотого є чимсь, чим не є сонце. Не уважаєш одначе, шановний читачу, що те все не жиє, а тільки держить ся наче з по­мочию шпильок якогось деревляного манекіна на якім кравчинї пробують сукнї ? Не перечу, що се зручно дібрані слова, але що нам зі слів, коли вони дають лише ряд зовнїшних об­разцїв, а нїякої внутрішної цїлости ? Що нам з того, коли тут нема анї одного рису душі? Адже всї ті цьвіти і самоцьвіти — се лише такі ком­плїмевти, що колиб їх інтелїґентна дївчина хо­тїла взяти до себе серіозно, мусїлаб мабуть за­стидати ся. А якби в дївчини були очи зовсїм звичайні і уста блїді і лице снїде — то що ? То вже про неї хиба не дасть ся нїчого сказа­ти ? Може се прикро буде Пачовському, але таки і він мусить врештї згодити ся з фактом, що нинї вже годї поетови оперувати віршами по правилї:
     Dziewczę z buzią jak malina
     Twoje oczką, gwiazdki dwie —

нинї домагаємось від поета чогось більше над паперові комплїменти тих віршів, які закоханий ґімназист пише інститутцї в дївочий альбом Au souvenir. Нам треба малюнків душ, треба нам тремтїти на вид глибоких ран вічної душі чоловіка, а не треба нам студентських захватів на ботанїчно-астрономічнім тлї. Може бути, що панночки з 80-их років обожали таку поезію. Але нинї вже і панночка мабуть не буде вдячна за такі захвати над собою.

(Дальше буде.)

[Дїло, 13.06.1913]

* * *

6) (Дальше.)

Пачовський мимо, що говорив про великан­ські терпіня своєї душі, яка наче тремтить в бо­лях всесьвіта, — Пачовський якось цїлий час не мав нагоди прийти до того, щоб доказати сей нечуваний біль. Все ті малюнки говорених любовних захватів, малюнка творені менше біль­ше ладом того зацитованого віршика. В неї чудо­ва краса, трохи неприступности, трохи жорсто­кости — в нього сльози захвату, туги, дїтва­цького сумнїву, тай тільки. Але душі тої панни Раіси, її співдїланя в любови, не видко. Тимто й по захватах в честь її краси нас наче грім вра­жає вірш :
     „О підла ! давала принаду“

і ся глупа зрада тої якоїсь несказано глупої дївчини. Такі вони всї глупі — ті манекіни з лич­ком як лелїї та віями як оксаміти.

Такий важний (?) момент, а ми нї не доду­мували ся нїчого подібного... Бо поет досї тіль­ки тужив, присягав ся як старий романтик при блеску зір, линув з любою по казочних гаях зітхаючи з позавидуваня гідною наївностию по чотири рази : „Яка ти красна Боже!“ — зади­вив ся в образ „Демон“ Коппая і побачив його в віршу на стр. 26. як свою власну візию, додаючи від себе за то:
     „... Біг і нїс кохане тїло
     Вниз, де чути було шум
     
     Каламутної безоднї —
     Бевх ! — і я потеряв ум..“

а не приготовив нас нї одним поважнїйшим сло­вечком на таку страшну зраду, як се яло ся драматикови, бож вона справдї активно досї не виступає нїде. Ся згадка про „попугая“ на стор. 34. є для нас нїчим. Чому однак, питаю ся, поет так зле веде сю „драму“? Тому мабуть, що він не мав в душі нїякої глибше відчутої дра­ми, нїякого глибше відчутого образу жінки, тіль­ки концепциї найріжнїйших лїричних порівнань та штучок, друкує їх собі одно попри друге, пробуючи на душі читача, яке порівнанє най­красше, який рим найбільше звучний і який о­браз найбільше заімпонує снобови. Скажу Па­човському, що найбільше заімпонує українсько­му непотрібови такий патріотичний трикот :
     Ще каже : Ти будеш всьо (sic !) мати,
     Як приятель дому і так...
     В перелюб життє своє дати ?
     Українець я, не Поляк —
     Життє дам синам мого роду,
     Аби йшли з огнистим мечем,
     Як громи у бунтї народу
     На твоїх коханцїв гарем !

Та вже на слїдуючій сторонї читаємо:
     Ти з докорів моїх ридала
     І впали дві сльози твої
     На ручку — я спив їх устами
     За серце стиснуло мені...“

Якто? Хочемо забути при тім, що ся сце­на сцїловуваня слїз з рук любки сильно при­гадує один вірш Гайного („Das Meer erglänzte weit hinaus“), але не хочемо забути, що поет кляв ся не бути вже приятелем тої панї. Отже може то не відносить ся до Раїси ? Бо лише тим вратуємо ситуацию. А в такім разї — на що затитуловано ґрупу Раїса ? Де є ся Раїса ? Чи той манекін навішаний зорями і лелїями ? Де драма одного почуваня ? Нї — не страшний був крик поета в сторону тої якоїсь підлої. Бо у 28-ім віршу — тої самої ґрупи бачимо поета в домі — чижби Раїси ? — де він як приятель до­му шле поклін по приписам бон-тону. Та тут :
     „... Піяний шепт : „Васильку мій!“ (sic!)
     Під тишу впало слово —
     „О я не твій мотильку мій !“
     І мир почув ту мову....“

Питаю ся: чи се кумедне privatissimum — бо на що імени поета ? — дїєть ся в домі Ра­їси? Коли так, то раджу читачеви засьміяти ся з тої погрози в сторону гарему коханцїв, ко­лиж нї — то не знаємо, по яким правилам вну­трішної льоґіки творить поет свою драму ? Де тут основний акорд почуваня, з ким тут співчу­вати, що брати поважно, що зіґнорувати, в чім добачувати правду, а в чім поетичну брехню ? При кінци-ж знов якась кохана — чижби Ра­їса — ? — являєть ся нещасною жертвою не­щасного подружя, являєть ся поетови в ночи зі слїдом крови там де обручка — ах ! який вра­жаючий символ і лежить квола в шезльонзї, а над нею Марена, взявши собі очевидно примір з Беклїно­вого автопортрету, грає на скрипцї. Так по перечи­таню тої першої ґрупи „Раіса“ — читач відча­ровуєть ся на цїлій лїнїї. Місто заповіджених терпінь всїх ґльобів і зір — бачив лише найзви­чайнїйше українське квилїнє в сторону якоїсь химерно-мовчазної любки, якої тїнь — бо її са­мої нема — спершу яснїв всїми блесками соло­вейково ручаєвої романтики, а для нас по за лелїями свойого лиця є великою восковою фіґу­рою, а опісля наче перекидаєть ся з ангела в підлого непатріотичного сноба, — дарма, що при кінци і собі квилить на шесльонзї — за наро­довецькою партиєю так сказати. Се драма ? Нї. Се злїпка віршів, крайно немодерних еротиків, в яких не то що нема тернового огня але навіть нема звичайного огня. Нї слїду якоїсь житєвої траґіки. Взяти їх поодиноко, вони певно комусь, хто любить лише гарні рими і рефрени, квилїнє, сльози і старосьвітське романтичне слезїнє при сьвїтлї зір — подобають ся. В цїлости — се для мене новий доказ на неміч автора в мальо­ваню душі, тобто в передачі її відвічних звуків, звуків болю, туги, радости, шалу і захвату віч­ної людини. За теж у Пачовського замість віч­ної людини і її траґедиї є вічний кокет. Пере­довсїм кокет проти — читача. Як я тобі читачу подобаю ся ? Так, здаєть ся, все питаєть ся Пачовський. Бо не розумію, як автор, на одній сторонї викрикує підла — роля па­тріота — на другій сторонї вже сцїльовує сльо­зи, а ще далї пє вже в згодї шампанське і щоб читач не сумнївав ся нї на хвилю, що то він є обожаним ідеалом даної дами, велить з глибин автоадорациї печатати дослівно : „Васильку мій — забуваючи очивидно, що таке одно ко­кетне слово відбирає його віршови всяке право — до нас. Бож штука — се не каварняний сто­лик при якім оповідаємо собі пікантні істориї з нашої кавалєрської практики, лиш сьвята об­ласть одуховлюваня житєвих явищ. Який люд­ський біль одначе виспівав поет Пачовський ? Чию душу зрозумів, що нас навчив розуміти ? На те є одна відповідь : нїщо. Навчив нас лїпити слова в кунштовні рими, навчив нас, як стаєть ся в поезиї на котурни, як суґґеруєть ся чита­чеви те, чого не маєть ся і як прибираєть ся найріжнїйші — пози.

(Дальше буде)

[Дїло, 14.06.1913]

* * *

7) (Дальше.)

Раз наш поет цїлує собі здорово найдо­розші слїдки (шо се таке?) коханої, a раз зно­ва хмурить ся і вдає — неприступного.
     ...Але моє серце з кременя твердого.
     Скорше ся (!) розпукне (! !) з важкого жалю
     Як буде просити стиснене печалю...“

Поза — чудова. Але проти того читаєть ся ще й таке :
     Чи найдеш ти душу нїжнїйшу
     Від мене на темній землі —
     Даю тобі мрію яснійшу,
     Як зорі на синїм віблї.
     Даю тобі мисли чистїйші
     Від рос біліх цьвітів лелїй (sic!)
     Даю тобі сльози святїйші
     Слїз ангелів, раю ти мій !

Що за нїжність ! І вимагай тут від бідної дївчини, шоби вірила в той твердий кремінь на сторонї — попередідній. Або вір-же тут авторови в такій грізний, і такий несказано фальшивий трамтадрат :
     Твоя доля — руса коса,
     Твоя краса — чиста роса,
     А моя — орлиний шал ;
     Моя доля — бур, негода
     Бунт великого народа
     Кличе: Хто живий на вал!

По трикотї Прометея, трикотї патріота та заплаканого Вертера — синожовтий трикот укра­їнського Гектора. Як сказано — все чуєть ся те несьвідоме питанє автора : чи до лиця менї в сїм ? Ось і найглибша тайна поета Пачовського. Ко­ли б не ся фатальна кокетерия з красними по­чуванями, то я певний, що він, оперши ся на тім ще найправдивійшім рисї своєї психіки, а іменно на розмріяній тужливости за другою душею, — не гордости, не псевдо — аристокра­тизмі — давав би може бодай гарні звуки туги сумуючого самотника (таким звуком є ось хочби вірш на стор. 22, а є їх і більше). Але наш поет — непоправний кокет і непоправний аматор звучних римів і ритмів та ефектовних образків. Кілько ж то разів чуємо від нього те слово: Я гордий орел ! Як дуже чванить ся він — кня­жим боярським родом ! З яким маєстатичним жестом кинув він свого часу українській дївчинї комплїмент:

Я орел — а ти плазун —

хоч до нинїшного дня орлина його порода лишила ся недоказаною самохвальбою, бо наш орел поки що не сотворив ще нїчого для буду­чих поколїнь, лиш як всяк із лїтературних аспі­рантів напечатав кілька творів, які дадуть ся низше сквалїфікувати, як се орлам личить. Той брак суцїльного внутрішного характеру в цїлій дотеперішній творчости нашого поета має саме таки наслїдок, що він все оглядаєть ся за ефектовною маскою, намагаючи тим чином чужим артистичним характером заступити болю­чий брак свого власного. Inde Iacrimae. Я позво­лив собі показати в моїй розвідцї про „Сонце Руїни“, як Пачовський героїв тої траґедиї сти­лїзує на Шексперівський лад, як він силкуєть ся без всякої внутрішної рациї дати українську па­рафразу чудового finale з „Wesela“ Виспянського і як тому сїй його траґедиї бракує всякої вну­трішної звязи. В теперішній збірцї за те Пачов­ський крім синтементальних, прометеєвих і гордо­аристократичних масок вдягає ще на себе маску — Гайнріха Гайне, а головно маску — Бодлєра тобто страшного roné на половім тлї. Маска ся одначе в нього найбільш відразлива, бо найбільш фальшива.

Маю тут на думцї другу ґрупу наших вір­шів — Гелєна. Соната терпіня, яка попереджає сю ґрупу, держана менше більше в стилю про­метеєвої інтродукциї. Поетови наче являеть ся смерть — у неї сїм вужів на голові : що се за якась страхопудна алєґория смерти ? — каже йому розвязати якусь загадку і зникаючи — страшно (банально) регоче ся. В обробленю Па­човського сей вже з природи річи тривіяльний образ лишає нас знова так студеними, як попе­редна рекляма Прометея sui generis. Чому тут являєть ся смерть ? Невже тому лише, що смерть — всеж смерть, а сїм вужів на 100 читачів на­лякають чейже бодай одного ? Безперечно хотїв поет навязати появу сеї смерти з тим — sit venia verbo — траґічним finale першої ґрупи. Коли Раїса — але де вона є ? — зрадила і те­пер сама нещаслива слухає лише Марени, то і поет бачить Марену. А може думав поет собі сю смерть як алєґорию надходячого змиєчового шалу. Ти зрадила мене — отже я кидаю ся у вир гріху, нехай менї там і смерть. Але те все є лише здогади критика, бо сам поет зі своєї сто­рони не стараєть ся зовсїм о поглибленє дра­матичної злуки першої ґрупи з другою. Як вірші першої ґрупи не виявили ніякого суцїльного процесу, лиш найріжнїйші настрої поетової душі та не дали нам нїякого глибшого образу Раіси, так і перехід до другої ґрупи і цїла друга ґрупа — се одна одинока довільність лїнїй, красок і тла, диктована принципом артистичної коке­териї.

(Дальше буде)

[Дїло, 15.06.1913]

* * *

8) (Дальше.)

Соната терпіня іменно — сей вступ до дру­гої ґрупи — вдоволяєть ся лишень „страшним“ образом, а почуваня поза ним — нема нїякого. Се щось в родї тих лелїй і рож і шовків пер­шого віршика, тільки що тут замість ясних образцїв є — темні.
     В темнотї в шести стїнах, без вікон,
     Без дверець дух мій рвав ся, рвав ся з тїла,
     А там зоряв в сузіррях небосклон,
     З безкраю молочна дорога миготїла,
     Хиляла ся до мене мов крізь сон —
     І з неї, Боже, женщина явилась біла —
     Ти хто ? Я бю ся в запертї і плачу,
     Як орел в клїтцї — виходу не бачу !

Слїдує опісля візия з появою описаної вже смерти і її слова та регіт. Те все. Нї одного слова про те, що дїєть ся в душі поета. Все ли­шень пантоміна страховищ. Ага — дух рвав ся з тїла. За чим — куди ? Що се за темнота ? Що се за комната ? Таж ми все беремо серіозно і всюди слїдимо за утаєним фіналом житєвої правди — а щож нам прийде нинї з римованих опирів ? А що з любкою ? Простив їй поет — нї ? На те нема відповіди, а є за те сїм вужів і страшний регіт смерти, з якої навряд нам хо­четь ся зареготати. Та чим далї в сю ґрупу, тим наше здивуванє зза повної безідейности поета прикрійше, а обіцянки тої незабутної першої інтродукциї з ґльобами і Вселенною набирають щораз сильнїйшої краски циркової реклями.
     
     В очах хай пекло буде,
     В устах солодкий змій ;
     День завтрішний для мужа,
     А нинїшний — то мій.

Алеж шановний авторе, — адже ми чули що инше, іменно
     „Життє дам синам свого роду
     Аби йшли з огнистим мечем,
     Як громи у бунтї народу
     На твоїх кохавцїв гарем !

Дві є лише можливости се вияснити : або в першій ґрупі побіч Раїси була друга, а тодї не знати, про кого співав поет цїлий час, або поет забув вже Раїсу, забув про першу ґрупу і за­чинає ab ovo, тобто не дає ніякої драми, лиш сериї еротиків. В однім і другім случаю бачить ся цїлу порожнечу поетової думки. За­слїплений красою геройки тої ґрупи, Гелєни, зображеної нам іменно за помочю образу Фран­ца Штука, поет не погадав гаразд про те, як удержати би ідейну тяглість ґруп. І тому читають ся вірші другої ґрупи з вічним питанєм в душі : що се має значити ? Бо хоч ми сподї­ємо ся, що по віршу : „день завтрішний для му­жа, а нинїшний то мій“, знайдемо ся віч до віч з тою любкою, яка квилить біля Марени, — то наш поет виводить щось зовсїм нове на сцену.
     Хто є ти, красуне чудова
     Чорнява як зоряна ніч,
     А ясність якась лазурова
     Яснїє з розсяяних віч ?
     У бюстї хистка як лелїя,
     А в лонї гнучка як змія.
     — — — — — — —
     Прошибла мене ти і стала
     Віч-на-віч — румянець зійшов —
     І дрож в твоїх ніздрях заграла
     Мов в тиґра, що вчув сьвіжу кров.
     

Ну — можна простити поетови, що він за­був про Раїсу і не докінчив, бо і не зачинав гармонійної драми її душі. Можна йому прости­ти, що величавий біль ґльобів поки що тримає в запертї. Але не вільно йому простити таких фалшів жіночої психольоґії. Адже здаєть ся ме­нї, що дивно виглядає порівнанє з лелїєю обік порівнаня зі змієм (до того бюст-погрудє за­місць грудь !) — бо як собі представити бюст як лелїя і лоно гнучке як змія ? А головно : що се за якась дивна жінка, в якої з розсяяних очий яснїє лазурова ясність, в якої на вид му­щини сходить румянець і рівночасно — кажу грає дрож в ніздрях як в тиґра, що вчув сьві­жу кров — ? Не виключаю, що такі стисливі, такі ангєлські тиґри є десь і вони певно честь приносять тим брутальним бестиям,— але крас­нїюча зі стиду тиґр-людина — се щось для ме­не зовсїм непонятне. Лазурова ясність в розся­яних очах — майже душа в стилю Христї Ал­чевської ! — румянець дївочий на лици а проте, дивіть ся, — хтоб був подумав ? Се менада, гірш Клєопатри. Як з’ясувати сей нечуваний контраст ? Тільки нахилом д. Пачовського до ефектів. Бо се рівно гарно сказати лазурова ясність в розсяяних очах, як і говорити про тиґра, що почув сьвіжу кров. Хотїв би Пачов­ський і одним і другим врадувати читача. Так нехай стоять обік себе. Душа Тамари в — душі сьв. Юлії — так сказатиб. Бо воно буває таке, що тиґр сидить в ангелськім тїлї. Але коли ба­чить ся в когось розсяяний лазур в очах і ру­мянець стиду на личку — отже непохитні при­знаки нїжної душі — то годї вже вірити в так неморального тиґра, як його на диво змалював наш поет.

(Дальше буде)

[Дїло, 16.06.1913]

* * *

9)  (Дальше.)

Виходить таке, що коли Пачовський в поо­диноких віршах першої ґрупи являв ся нам все лише в одній масцї, то в сїй ґрупі инколи на один вірш потребує аж двох масок. Доказом служу зараз.
     Над річку візьму тебе пташко
     І стан раменами обкину,
     І руцї і нозї вцїлую,
     І буду пестить як дитину,
     Як зорі затремтять..
     І будеш від слів моїх ясна
     Як зоря в погоду, як рання,
     І будеш в моїх поцілунках
     Пянїти від шалу кохання... —
     І будеш як вуж підімною
     Звивати ся з розкоші тїла,
     І буду рай пити на лонї
     Аж схляне душа опянїла —
     І зорі затремтять...

В першій частинї отже є знана нам вже маска рознїженого Вертера, якого полова непо­рочність є запоручена. Бо хто має так нїжно-поетичну душу, що втїкає з обожаною любкою над річку і називає її пташкою і не руки і ноги, але руцї і нозї коханої цїлує — се вже пере­вело ся в лїтературній Европі, шановній авторе, — а ще до того пестить її як дитину, а зорі, старосьвітські романтичні зорі, ще раз трем­тять як в найсолодших квилїннях Тіків і Верте­рів — тому віримо, що його любов сьвята. По­лова квестия любови — думаємо — мусить бути для такої ангельської пари чимсь несказано ди­скретним, про що вони обоє не сьміють і гово­рити. А тут — хто-б подумав ! Ангельська пташ­ка звиваєть ся як — вуж з роскоші тїла і певно десь дрожить — як шановний тиґр на попередній сторінцї, а сьвятий Вертер пє рай на лонї аж душа — читачеви чогось на стид — схляне. Тільки засоромлені зорі ратують ще своїм тремтїнєм не­давний ангельський престіж тої любви, але чи­тач вже не вірить. Нехай собі і до рана трем­тять — ми знаємо, що се не була пташка, тіль­ки грішний бодлєрівський вуж, і не був Вертер, тільки roné. Якже вияснити таку ярку супереч­ність в духовости сього вірша ? Отже хиба те­ориєю двох масок. Поет так само не пережив глибше першого почуваня як і другого — він тільки сфантазував для зовнїш­ного ефекту одно і друге, а щоб вдоволити за одним потягом пера і українську інститутку і старого скептика, тиче інститутцї під ніс пташ­ку і „руцї“ і „нозї“, а старому розпусникови вужа і схлялу душу. В цїлости : деревляний ма­некін, помальований з одного боку на ангель­сько біло, а з другого на пекольно-червоно. Хто що любить, після того буде оглядати. Гайне ситий, Бодлєр цїлий, д. Пачовський — вдово­лений собою. А сьвятої памяти романтика також. Все инше в сїй ґрупі є менше або більше по­дібне до того, що тут зібрано. Нема нїякого ма­люнку обіцяної душі Гелєни, — се імя лишається так само визіскою як Раіса — нїякого пере­житя двох людий, нїякого глибшого відгуку щи­рійшого та — новітнїйшого трохи — почуваня є за те якийсь нечуваний компроміс між зоряно лелейною романтикою і псевдо-горячою змисло­востию, щось наче цукорняний люкор поміша­ний з кантаридою і мандраґорою поетичних Ма­кіявеллїв з одного боку, наче Менади з крилами Херувимів, а з другого мов Печорин в ролї не­винного пташка, тільки що той пташок, який щебече про „руцї“ і „нозї“ і вміє пестити ся як дитина в послїдній стрічцї стає небезпечнїй­ший для жиючого окруженя ніж кавалєр Ка­занова або Retif de lа Bretonne. Инколи здаєть ся нам, що поет таки всеж заглядає до дому нещасної Раїси, і здаєть ся, що безлична Раїса вже забула по українськи і говорити, бо чи­таємо вірш:
     І росо ta chmura ? — питаєш,
     Чудова красуне крізь сміх ;
     Злелїяна в пусї сияєш
     З розкоші в брилянтах своїх.

А поет відповідає між иншим :
     То хмурість орлиного роду,
     Чорнїє вона від віків —
     Розпукою мого народу
     І грозить у нїй його гнїв.

Його гнїв! Раїса може три рази зарегота­ти ся на те, бо ось поет грозив в першій ґрупі походом на гарем її коханцїв, а ми вже його знова бачимо де? Чиж думати про гарем якоїсь — Польки ? Натягнув він правда для фор­ми трикот Гонтів і Залїзняків і схмурив на Зе­весовий лад чоло, але русалка сьмієть ся, Раїса не боїть ся, а читач шукає в „Rozmо́wk-ax роl­sko-rusk-их“, що значить перше реченє. Бо ануж хтось не знає по польськи ? Треба вам незаба­ром вчити ся сеї мови, бо хто знає, чи не поя­вить ся невдовзї цїла траґедия, де геройка від­дана за Поляком, буде говорити по польськи, а поет буде хмарити чоло і грозити протягом пяти актів бунтом народу, щоб вкінци заплакати і — лише зорі затремтять. Бо поет не ворог тим Полькам — нї.
     „Як був би я ворог, ти знаєш,
     Що я би сказать йому міг —
     Що груди як снїг білі маєш,
     А перчик на бедрах від ніг !
     О jakiś ty głupi, gdy wrogiem
     Katonem nazywam cię wciąż —
     By drzwi ci nie zamknął przed progiem,
     Byś bliższym mi był, niż mój mąż.

Нема сумнїву : тяжко знайти другого поета, який так чудово зводив би себе до повного absurdum, як Пачовський. Йому треба хиба чи­тачів, які не думають, не розуміють ся на нїчім, не читають нїчого, перший раз чують про вірші і перший раз слухають римованої бесїди. Не входжу вже в те, що той польський вірш, як вірш, поправив би нинї вже ґімназист з IV кляси. Але не можу порозуміти, як хтось може писати в інтродукциї про терпіннє всіх ґльобів і зір, а в серединї инколи пописуєть ся віршом, яких на мою гадку — не приняли би навіть в Восіап-ї ? Невже не вчимо ми тим чином тих наших мо­лодих товаришів, які дивлять ся на нас і шука­ють в нас зреалїзованя своїх мрій про своєрід­ного поета письменника, найстрашнїйшого воро­га людини — брехнї іменно ? Сеї брехнї, яка вивязуєть ся тодї, коли поет, обчисливши точно ефект вишуканих ad hоc слів, не обвантажених кровю власного пережитя, — бо лиш вони тво­рять правдиві слова — звязує їх з цинїчним усьміхом поетичного Tausendkünstler-a і кидає їх на рулєту широкого гурта та домагаєть ся від того гурта уваги і любови для них, анонсуючи їх на глум змістови як терпіннє всїх ґльобів зір? А що наше суспільство буде гадати собі про та­кого поета ? І відки опісля є право в письменни­ків, нарікати на те, що наш гурт не купує кни­жок, бо мовляв — наші поети самі не знають, що вони пишуть ? Чи Пачовський думає, що образ тої смерти з сїмома вужами, — той його поетичний біль, те — ,,mо́j mąż“ — то гуморе­ска ? Але що нашому читачеви з тих семи ву­жів і що йому з таких гуморесок з тої недолад­ної фразео­льоґії без душі і правди ?
     Ой пада, пада, пада
     На дворі з снїгом дощ ;
     І нас сплїтає зрада
     Проймає душу дрощ.
     Ой кроки, кроки, кроки —
     Ти чуєш — вір не вір —
     То муж ! — А я у скоки
     І бух — вікном на двір !...

Що се таке ? — питаю ся. Гайне, Бодлєр, орлиний гумор, чи таки — Пачовський ? То се — штука ? То на таких віршах має образувати ся естетичний смак нашого суспільства ? Нехай вони лише гуморестичні проби. Хоч нема нїяко­го права тим боронити поета, коли він назвав свій твір лїричною драмою і говорив про біль ґльобів та сонати терпіння — то навіть колиб приняти, що воно так, ми мусїлиб сказати, що поет не має „віцувати“ як трохи нетверезий фельдвебель, а хиба лиш як розбавлене дитя неба.

(Дальше буде)

[Дїло, 17.06.1913]

* * *

10) (Дальше.)

     Що дасть ся сказати про такі місця:
     Я жартую: „Дарвін з него
     Сто три знимки би зробив —
     Викапаний він прабатько
     Що з ґориля походив!“
     На се Хриза: „Мамця знали
     Його батька в день і в ніч,
     Все вмів жінцї догодити
     А то найважнїйша річ!“

Питаю ся тепер: чи такі „віци“ се той сьміх поета, про який він страшно чванливо говорить:
     Мій сьміх зарегоче так страшно,
     Як з ясного неба бє грім
     І скінчить ся грохотом кулї
     У серцї моїм і його
     Го-го-го!

Го-го-го ! А се що? Чи то сей страшний фегіт поета, чи лише рим — чи глузоване яко­гось зїдливого духа з Лади, Мареви і ліричної драми? У поета іменно регочеть ся го-го-го — а в читача ха ха ха. Нема в нас нї одного почу- ваня, яке відгукнулось-би на ті роблені, від­мірювані, краяні, пудровані, пережувані та під­крашені грізними вусами і бородами „почуваня" поета. Його глум для нас в немічним криком, а його крик збуджав в нас глум. Бо яке вражінє може на нас зробити ось такий крик по­етової душі:
     Відкрий дівчино білу грудь,
     Хай скрань зболїлу склоню,
     Втомила нас житєва путь
     І дух звалив ся в тоню —
     Понуру як безодня...
     Одно, що ще мене держить —
     То роскіш твого тїла;
     Завянув сьміх, душа болить,
     А в тобі вічність цїла,
     Безкрай і преісподня...“

Який відразливий тип людини, що ще ли­ше може істнувати як раб жадливої менади! Але як представити собі правду такого крику душі, коли читаєть ся в тій самій ґрупі:
     Чи думаєш тїлом огненним дївчини
     Займати у мене коханнє ?
     Погасло — пропало, тепла анї блеску
     Не дасть тобі серце погасне у приску
     Хиба похоронне зітханнє.
     Бо мов зітханнє — то плач деревини,
     Що осїню листячко ронить —
     А мов коханне — безмежне риданнє
     Старця, що дитятко, дитятко останнє
     Вбірає й до гробу хоронить.

Ось чому говорю про повну безха­рактерність творчости д. Пачовсько­го. Хотївби він бути вітхненим ангелом любови, романтиком і цинїком і старцем з сивим во­лосом і патріотом і рабом жінки і ворогом жі­нок і орлом і розплаканою дитиною і гумори­стом і всесьвітним містиком, який блукаєть ся по молочній дорозї. Але нї один із тих характерів не являвть ся в нього сполучений по правилам внутрішної конечности, тільки силою прінціпу артистичного ефекту, того питаня : як я вам та­кий подобаю ся ? — і тому з поодиноким вір­шом забуваеть ся і його зміст, бо лектура тих вигадуваних, а не внутрішною правдою обуслів­нених віршів викликує в душі прикрий хаос, якого хочемо позбути ся як якого тягару. Все така артистична театралїка почуваня „мав те до себе“, що конець кінцїв поет все випадає з ро­лї і ми хватаємо його на тій разячій безідей­ности, яка характеризує цїлу сю збірку, І на су­перечностях, які я понаводив. І може тому, що Пачовський як поет в нещирий навіть супроти себе самого і ставить ся на котурни почуваня та замість своєї душі дає нам лише костюми, в яких хотів би бачити сю душу — питане од­наче, що зісталось-ба з його власної психе, колиб відкинено всї котурви — може тому са­ме душа людини є для нього тайною з сїми пе­чатьми і він не в силї сотворити ні одної справ­дї живої людської душі. Пачовський не знає передовсім — жінки. Повний брак обсервациї тут помітний зараз. Сих шість жінок се лиш шісгь імен, шість звуків, поза якими нема ні тї­ни якогось реальнїйшого почуваня і яких імена є лиш тлом для найдовільніших туалєт самого автора. Як у двох перших ґрупах не було нія­кого глибшого пережитя (vide: „Підла Ляхівкою стала“) а лише фантазовані сценериї з русал­ками, зорями, сльозами і леліями, так і чотири послїдні ґрупи — Леіля, IV. ґрупа, Хризанте і Онїлля — се лише тло для найдовільнїйших романтично лїричних ефектів. Якась там дївчина вмирає, якусь хтось стріляє, Онілля став дру­жиною поета, а все те являєть ся так як дощ в маю: коли йому іменно подобаєть ся. Де є порядкуюча лінія драми ? Сього брак. Треба притім сказати, що солодкава ро­мантика в тих послідних ґрупах доходить іноді до вершин. Чуємо на диво дивне такі слова як:
     Запізно, коханим Васильку,
     Запізно, жалїєш мене.
     Я мушу вмерти! (ах!)
     „Я рожу приношу, аби не зівяла,
     Що тй в память лишив у трунї!"
     Припала до мене і гірко зридала:
     Васильку, там темно і зимно менї! (ах!)

Ніякої трагіки слова! Все лише безконечна романтика і квилїне. Пригадують ся нам таким чином найстарші реквізити лїрики, почавши від появи духа в „Lenore“ Bürger-а і аж душно нам від тих рож і лелій і фіялків на гробах. Трико­тові сонати терпіня все заповідають нечувані терпіня у всїх трьох сьвітових вимірах, а власти­ві вірші приносять лиш любовні плачі і кокете­рию з орлиним родом і романтику материної бе­сїди і слезїнє мертвої любки і появу якихсь ме­дуз і оклепані мотиви про шлюб з нелюбом. Образцї з Італії без крихти італійського возду­ху і так кінець кінцем всїх ґльобів і зір лиша­єть ся лише терпінєм поета-позера, якого одиноке терпінє в тім, що він не знає, якій позї найскорше повірить читач. Оскілько іменно ні одна в наведених в індексї жінок не являєть ся перед нами в цїлій правдї своєї душі, лиш як манекін обвішувана автором довільними комплї­ментами і поставлена є здебільшого статистом на тлі романтичної сценериї — остільки про драму не може бути бесїди. Переповісти прозо­ю сю драму тобто зложити на основі поданих віршів суцільний зміст, який з зелїзною льоґікою випливав би з усїх віршів та дозволив би нам доба­чити в кождім віршу конечне, огниво одної внутрішної акциї яке без шкоди для цїлости не далось би усунутись— не сила. Треба би хиба пере­давати по порядку зміст поодиноких віршів, а що їх є 157 то і можна собі представити хаос такого змісту. Можна, правда, припускати, що знайдеть ся невибагливий „критик“, який з гумористичною повагою стане голосити, що несказано глибокий зміст тут є, тільки я його (очевидно) не добачив. Бо ось поет — скаже той критик — зачинає найперше від виспівуваня.
     В тебе личко як лелїї —

а опісля жалуєть ся, що несьмілий є до лелїйно- аксамітного ідеалу, а опісля тужить за ним що дня і що ночи, опісля вже присягаєть ся, опісля вилїтає вже в гай, а ще дальше почуває стогін в грудях, цїлу скалю українсько-ліричного сле­зїня, зраду „підлої“ — іде опісля з цїлою льо­ґікою на війну, подибує льоґічно краснїючого тигра, купаєть ся разом з тигром під сьміх ру­салок, шалїв з глибин льоґіки на ріжних лонах, доводячи читача до розпуки своєю половою розпукою, якої причини ніяк не вгадаєш, а опі­сля пізнає ще одну, ся одна з льоґіки ефекту очевидно вмирає, а поет кінець кінців — з ра­циї вічної льоґіки сьвіта — женить сі і звіщає нам, що його син первінчик Сьвятсполк родить ся серед таких явищ у природі, що треба нам ду­мати про ті знаки, які попереджують народини національних Месиїв. Безперечно — можна і так сфабрикувати суцільний зміст і покликувати ся в кождім разі на — дії і сонати терпіня. Але той, хто не дасть обманити себе зверхною су­цїльностию замкнених тут віршів, тільки буде глядіти ва внутрішною глибшою конечностию таких, не инших звуків поетової душі — той сеї внутрішної ковечности не знайде. А коли навіть зрезиґвує з неї і дошукувати ся буде бодай тільки сили поетового слова в тім довільнім ха­осі, що є, то побачить з розчарованим, по поет не представив ні одного наглядного любовного ковфлікту, не зобразив справдїшної боротьби душ, лиш дає нам зразцї своєї боротьби з зов- нїшною формою і своїми позами.

(Конець буде).

[Дїло, 18.06.1913]

* * *

11)  (Конець).

Денеде трафляєть ся щирійший вірш, який про себе міг би стояти в збірці еротиків — такі вірші можна вибрати і коли возьметь ся з них сю неправдиву вивіску про болї всесьвіта, во­ни хоч дадуть можливу збірку безпретенсіональної лїрики. Ось як сей справдї гарний вірш до дружини на стор. 189, в якім чути ви­разно оживляючий подих пережитя. Тільки те лихо, що таких щирих згуків на тих 200 стор. може мало більше як над десять. Пере­довсїм сей вірш до Онїллї, який я вже зга­дував, а який хочу тут навести в цїлости, щоб читач бачив, як можна обійти ся без зір, лелїй, оксамітів і діяльоґів в стилю „Po co ta chmura“, а про те говорити справдї як поет:
          „Одна менї радість у хвилях задуми,
          Безмежного смутку і тихого жалю:
          Що ти мене чуєш, що ти мої думи
     Лелїєш як цьвіти містерні з кришталю
          І так їх сердечно, так нїжно береш!
          Береш і голубиш зі сміхом дитини
          І всї їх листочки з такою любвою
          Шануєш, цїлуєш, святої години
     Не скверниш словами буденного строю
          Така менї рідна всїм духом стаєш!

Хто тут не відчує визволюючого подиху справ­дї пережитого почуваня? І хто не буде вдячний поетови за хвилю такого зітхненя? Бо се не студена поза Прометеєвого манекіна, лиш най­щирійша правда самотної душі, яка щаслива є любовю другої. Але в сїм річ, щоб все щиро признати ся до такого почуваня а не страшити читача тарабанами і валом, вужами і пудровано­старечими лицями, які є заржавілими реквізита­ми, а не ясніючими брилянтами великого почу­ваня. Вірші на стор. 14, 16, 19, 93, 97, 139, 140, 150, 167, 168, 171 вчисляю до таких щирійших звуків і вони є запорукою, що Пачовський міг би нам давати богато красші річи від тих, які нам вже дав, колиб позбув ся вже раз тої поетичної ко­кетериї, яка в нього вироджує ся просто в хо­робливу манїю. Та колиб Пачовський хотїв ви­брати що з тої невдалої драми до окремої збір­ки, то гарно було б, щоб в сих віршах, де поет сьвідомо наслїдує Гайного і бере його мотиви, щоб в тих віршах зазначено, що се мотиви з Гайного. Бо чому „Срібна Царівна“ має уходити за повну духову власність Пачовського, коли кождий читач спізнає, що се незвичайно невда­ла парафраза „Lorelei“? Подібною парафразою Гайного в вірш „Елеґантні костюми — складні міни і розмови“ (у Гайного: Schwarze Röcke, Seidne Strümpfe, Weise, Höfliche Manschetten), вірш „Полинеш зі мною подібна царівнї, поли­неш над Ґанґес“ (у Гайного: „Auf Flügeln des Ge­sanges“) та „Трубіли блакитні гузари“ (Es bla­sen die blauen Husaren). Всї ті парафрази так само невдалі, як парафраза Виспянського у fina­le „Сонця Руїни“ і як поетичні ілюстрациї до згаданих вже мною образів европейських май­стрів, якими поет хотїв ілюструвати своє почу­ванє. Як зразець най послужить Пачовського ілюстрация до „Острова мертвих“ Беклїна:
     Тягнули конї закрите трумно
     Мого кохання в ясний засвіт
     Дзвонили дзвони жалко і сумно
     Трубіли труби на цїлий світ
     Дух Бетовена грав в сурми.
     Там вже не буде скорби нї муки,
     Там вже затихне болїсний жаль
     На тім острові не крячуть круки,
     Сплять кипариси, море - кришталь
     Дух Бетовена літає! і т. д.

Як сказано: почуванє Пачовського випові­даєть ся якось все по акторськи. В сїм случаю з жалю за любкою потребує аж образу ясного засьвіта, перестарілого образу жалібних і сум­них звуків дзвонів і труб і духа Бетовена, що — особисто — грає в сурми. З глибокого настрою Беклїна нема очивидно нї сліду, дух Бетовена кінчить плачем сей вірш, а в читача є таке вра­жїне, що автор втирав сльози за любкою по всїм правилам великого жесту і виправив любку на другий сьвіт в костюмі позиченім у Беклїна. Инші ілюстрациї до ілюстраций не варта і згад­ки ізза їх гіпертрофічної образо­вости і фразеольоґії, яка сьвідчить про гарну аспірацию тай наївність супроти читача. Надутою парафразою Шевченка:
     Сини мої, гайдамаки
     Сьвятополче і Мстиславе —
     Ви прославте моє імя
     Батька гордого сини! etc.

кінчить поет гідно ряд своїх поетичних транс­формаций а фіналь сонати такий же неоправда­ний з погляду попередідучого змісту, як інтро­дукция про біль Вселенни. До самого кінця поет видержує в тонї важкої фрази, і се гарно, бо саме ся безлїч пустих фраз, непо­вязаних зі собою нїякою конечностею впевняє нас про се, що слово поета є мертве, коли воно не пливе з глибин великої думки про житє. У Пачовського є лише міркованє про те, як представити ся українському загалови. Тимто й житє зі своїми глибинами наче відвер­нуло ся від нього і йому лишили ся в руках тільки більше або менше штудерні рими, ритми та образцї подібні до блискучих пестрих, скля­них прикрас, якими обвішуєсь різдвяну ялинку.

А вже запечатує прикре вражінє, яке ли­шає по собі збірка Пачовського, його помисл випустити її в сьвіт з такими ілюстрациями, як Косинина. Пачовський, що так дбає про всякий жест на зверх! Адже ті ілюстрациї не то, що не скріпляють вражіня наміреного великого же­сту автора, але навпаки — нищать його. Чита­ючи напр. першу „Сонату терпіня", придивімо ся, як фантазию поета відтворює рисовник. Смерть на образцї Косинина має лице добре вже старої панни, схоплене в тій хвили, коли вона сварить ся з кимсь, скажімо з другою ще старшою панною. Її одяг, то рід чорної гальки, хоча на шиї ми бачимо рід балевого декольте, а трен з молочної дороги являєть ся в інтерпре­тациї Косинина струмком тїста, яке кудись ви­пало з дїрки і стелить ся долівкою. Не гарно також, що смерть, промовляючи до поета є до нього нечемно обернена задом, — і дивно, що вужі на її голові пригадують сильно ті папільоти, якими наші мами закручували собі волосє...

Раджу всякому, хто боїть ся смерти, при­глядати ся комічній смерти на образку п. Коси­нина, а ніхто її вже не буде бояти ся.

[Дїло, 19.06.1913]