Діти люблять скакати, і це їм добре вдається. Головно підстрибують, але другою необхідної складовою підскакування є приземлення. Дуже багато про майбутнє дитини можна дізнатися, спостерігаючи, як вона приземляється, як в тому числі падає.
Окремим видом тілесних втіх і випробувань для дітей є свідоме зіскакування. Щораз з вищої високости, щораз ризикованіше і зграбніше. У колишній школі одним з базових показників загального розвитку були стрибки з місця. Потім вже були стрибки у висоту з розбігу. До речі, я виріс у такому середовищі, де вживалися тільки слова скакати, скоки, скочся. Навіть дістав колись двійку з математики (чим був здивований, бо з цифрами все було перфектно), склавши умови задачі за малюнками, але пишучи – пес скаче, жаба скаче, кінь скаче. Вчителька всюди вписала червоним – стрибає. Ще й викреслила пса, написавши – собака. А ще – відвідуючи легкоатлетичну школу – я був вражений і зачарований дівчачою групою стрибків у висоту. Саме у тій школі є довідався про таку важливу характеристику, як стрибучість. Це щось цілком окреме у канонічній квадризі спритність, гнучкість, сила, витривалість.
З того часу почав усвідомлено вирізняти цю стрибучість. Далі скачучи і скакаючи. Ми скакали через ярки і калабані. Зіскакували з дерев, гаражів, турніків і вікон. Переходячи через широку бистру і неглибоку гірську ріку, ми легко стрибали з каменя на камінь, навіть слизький, блискавично бачачи все на десять скоків. Виходячи з потяга, ми не користувалися східцями. Переймалися не стійкістю драбини, а тим, щоби під нею нікого не було, бо були певні того, що зможемо скочити, відчувши початок падіння драбини. Поважно займаючись баскетболом, захоплювалися не височенним Сабонісом, а маленьким Хомічусом, який міг перехоплювати і підбирати м'яч невідповідно до свого зросту.
І все ж підсумковим висновком виявилося таке: висота, з якої людина може безпечно зіскочити, є кульмінацією її розвитку. Це так, як з дитиною, яку тренують висіти на перекладині. У якийсь момент – якщо припинити такі висіння – відбувається такий перерахунок ваги і сили кисті, що далі все йде тільки на спад.
Уже у війську я зауважив, як декотрим тяжко зіскочити у глибокий окоп. Або зіскочити з броньовика. Або як легко вибігти на доволі високу колоду на смузі перешкод, а тоді починається паніка, бо страшно у випадку помилкового кроку попросту з неї зіскочити. Чи тих, які застрягали на високому паркані, бо не знали, як зіскочити, хоч їм вистачало сили, щоби на нього видряпатися.
З роками я зауважив, що бігти по сходах через дві сходинки ще можу, а от збігати через три – на чому тримаються дитячі вибіги з дому – чомусь не наважуюся. Хоч можу ще багато присідати і не обважнів критично забагато з давніших часів. І переломи ніг уже давно не непокоїли. Тоді мені здалося, що старіння можна вичисляти якраз цим спадом легкості зіскакування. І йдеться не тільки про фізичні показники. Попросту з'являється загальна (в тому числі і ментальна) штивність, зашкорудлість, мінералізація усього, острах розтрястися і розтрощитися, які викликають обачність і скутість. Як спутаний кінь не наважиться ні щось перескочити, ні перейти у галоп. Старіюча людина воліє злазити, а не зіскакувати.
Тоді я подумав, що медики Януковича не були дурними. І те його комічне стрибання по пеньках, а не екстракт із гормонів мавпи і не ванни у крові дівчат а молока ослиць, можна вважати вимріяним алхімічним еліксиром молодості.
Тож раджу не припиняти хоча би дві вправи. Постійно збігати по сходах, пропускаючи одну-дві-три сходинки. І принаймні три рази у тиждень (з того один раз у потемках) вилазити на крісло і зіскакувати з нього обома ногами одночасно.
07.03.2024