У творчих просторах Бориса Гуменюка

 

 

«Я зробив майже все, що хотів.

 

Борис Гуменюк»

 

 

Борис Гуменюк – один із найсильніших письменників в українській літературі зламу ХХ−ХХІ ст. щодо експресії вислову та екзистенційного промовляння. Його остаточне становлення як знакового поета та прозаїка зумовлено особистим досвідом у російсько-українській війні, яка розпочалася у 2014 р., в якій він узяв безпосередню участь як заступник командира добровольчого батальойну ОУН. Війна призвела до яскравого та повного розкриття таланту письменника, що у свою чергу викликало появу нових літературних наративів, або спричинило нове представлення вже призабутих наративів. Загалом поетична творчість Гуменюка часів війни ознаменовує новий етап становлення української модерної поезії, яка після складних герметичних експериментів поетів Київської школи та їхнього оточення, вибудовування естетизованого автономного світу поетів-вісімдесятників, іронії та насмішки девʼятдесятників, пошуків часто в камерному світі власної екзистенції й нових форм висловлювання двохтисячників повернулася обличчям до життя, взяла на себе відповідальність за те, що відбувається навколо, за кожне слово у своєму мовленні й знайшла естетично виразні, сильні та значущі образні форми.

 

 

Гуменюк народився 1965 р. в селі Острів на Тернопіллі. Природа наділила його крутим характером, через що, як він сам згадує, з 12 років перебував на обліку в дитячій кімнаті міліції1. Після закінчення десятирічки працював на виробництві в Тернополі, у 1990 р. перебрався до Києва, де вийшла його перша поетична збірка «Спосіб захисту» (1993). Через участь в українському русі спротиву (зокрема був одним із керівників тернопільського «Меморіалу») 1997–1999 рр. перебував в увʼязненні, внаслідок чого постав роман «Лукʼянівка» (2005). Був одним із координаторів проєкту «Інша література», який мав на меті представляти альтернативну сучасну українську літературу. Йшлося про презентацію творчості тих авторів, які не вписувалися у дві магістральні тенденції сучасної літератури, одна з яких втілювала в собі пострадянський, а друга – постмодерний літературні канони. У рамках проєкту «Інша література» Гуменюк видав роман «Острів» (2007) і повість «Та, що прибула з неба» (2009). З початком російсько-української війни письменник йде на фронт і там пише вірші та короткі прозові тексти. Відтак 2014 р. зʼявляється поетична збірка «Вірші з війни», а 2016 р. – збірка прози «Блокпост». У 2018 р. виходить двотомник письменника, де у розширених та доопрацьованих версіях він подав свою поезію («Вірші з війни») та прозу («100 новел про війну»).

 

Перша поетична збірка Гуменюка засвідчує низку тенденцій. Її назва («Спосіб захисту») потенційно промовляє про недоброзичливий, ворожий світ, якому автор змушений протистояти. У цьому протистоянні він віднаходить власний спосіб захистити себе, відстояти свої переконання та принципи. На переконання поета, життя є боротьбою і треба вміти давати собі раду за таких умов; варто не приймати покірно думку інертної більшості, а утверджувати своє. Представлена у збірці поезія виявляє в образах авторський спосіб захисту і водночас вона сама є цим способом. Читач не може не зауважити, що чимало естетичних форм у збірці не вирізняються оригінальністю. Образність «Способу захисту» нерідко нагадує образність поезій Станіслава Вишенського, про знайомство з якою Гуменюк говорить у своїх «100 новелах». Ставка на метафору, розробка промовистих символів, відвертий оповідний стиль, намагання вразити уяву читача натуралістичним акцентуванням, спроба вивести його зі звичного трибу існування та сприйняття, бачення поета як того, хто призначений боротися зі «змертвілим» та цинічним суспільством – такими є сліди естетики Вишенського в текстах Гуменюка.

 

Схоже прагнення шокувати читача натуралістичною образністю проявилося й у поетичних збірках Степана Процюка «На вістрі двох правд» (1992) та «Апологетика на світанку» (1996) також під впливом естетики Вишенського. Однак попри свідоме чи несвідоме наслідування образності Вишенського у віршах «Способу захисту» пробивається власний голос. Якщо медитації автора книжки «Полювання на мисливця» визначаються універсальним баченням проблем людського існування, то автор збірки «Спосіб захисту» ці проблеми нерідко окреслює в українському контексті. Оповідь ліричного субʼєкта у віршах Гуменюка не медитативно відсторонена, як це часто можна бачити в поезіях Вишенського, а позначена спалахами особистісного сприйняття та відчуття. Гуменюк намагається писати щиро, відверто та жорстко. Він прагне відійти від характерних для української поезії попередніх десятиліть камерного естетизованого простору, з одного боку, фіктивної соцреалістичної моделі – з другого, й наблизитися до безпосереднього відчуття життя. Але такий відхід поет не здійснює уповні (більш успішними, наприклад, були віршовані спроби представників літературного угруповання Бу-Ба-Бу), адже складна й подекуди штучна метафорика та символіка стоять на перешкоді спонтанному відображенню дійсності.

 

Також творча індивідуальність Гуменюка до певної міри проявляється в способах символізації образного матеріалу, творенні метафоричних конструкцій, верлібровій ритміці. Вдалими є його інтертекстуальні діалоги із Лесею Українкою та Василем Стефаником. У них він демонструє відчуття образності, стилістики, ритміки текстів цих знакових для української літератури письменників, й відповідно вибудовує свій наратив – як діалог-продовження попередників. Характерне моральне протистояння суспільству, що демонструють персонажі Лесі Українки, у Гуменюка виявляється у протистоянні ліричного субʼєкта більш скритному та лицемірному ворогові (спритні ділки з комуністичним чи комсомольським минулим), який зʼявився на початку 1990-х і якого «чернь» так само почала славити, як перед тим прославляла діячів КПРС. Апеляція до творчості Лесі Українки показує традицію такого протистояння: міняються суспільно-культурні форми, та не міняється одвічний конфлікт особистості та натовпу. Схожим чином звернення до творчості Стефаника допомагає виразити трагізм новопосталого пострадянського часу, в якому українське суспільство морально деградує, а його молоде покоління у різні способи знищує агресивний та підступний ворог-сусід. Інтертекстуальні діалоги у поєднанні з образами українського фольклору надають авторській дійсності культурно-історичної перспективи, сакралізують «темний» профанний час початку 1990-х рр., надають цьому загубленому часові певні екзистенційні та культурні орієнтири, зумовлені українською духовною традицією.

 

Ліричний герой Гуменюка виразно бачить моральну та духовну деградацію українського суспільства початку 1990-х рр. (це він простежує на прикладі своєї родини і родини своїх сусідів). Але він не впадає у розпач, не скаржиться з цього приводу (а такі розпачі-скарги становили великий текстуальний масив в українській поезії та публіцистиці того часу), а виступає за силове відстоювання своїх життєвих та культурних прав, зокрема права говорити українською мовою, назвивати батька «батьком» в масштабно зрусифікованій Україні. Ліричний герой чітко ставить питання особистої відповідальності людини за те, що відбувається навколо. Завдяки індивідуальному чину, що поєднує особисту волю та громадянську відповідальність кожного члена суспільства, можна подолати потворний радянський спадок колективної безвідповідальності. Однак українське суспільство початку 1990-х рр. не було готовим до такого чину. Відтак ліричний герой прагне відстояти індивідуальну волю та свободу. Промовистим є кінцевий вірш збірки «Цинізм тюремної цинівки», в якому ліричний герой, перебуваючи в тюремній камері, планує змайструвати зі свого ребра ніж – «на ваше горло, і на мою втечу». Схожі рядки важко віднайти в українській поезії пострадянського чи радянського часів. Російсько-радянські колонізатори послідовно створювали образ українця як безвольного, недолугого, позбавленого агресивно-вольових поривань. У їхньому дискурсі якщо українець і виявляв силу духа та героїзм (в позитивному значенні), то лише під прапором «старшого брата». Інерція цієї традиції продовжувалася і в пострадянські часи. Викривлене представлення українців в російських імперських наративах було і в ХІХ ст. Й такому представленню Тарас Шевченко протиставив зображення козацької й гайдамацької звитяги, здатності українців збройною силою захищати свої права та вольності (інша річ, що він закликав різні народи жити у злагоді й не допускати до подібних протистоянь у майбутньому). Символіка цитованих рядків Гуменюка стане зрозумілішою в контексті наступного твору письменника – роману «Лукʼянівка».

 

В українській прозі тюремна тематика поставала неодноразово, й реалізувалася вона у різноманітних естетично-смислових лініях. Це, зокрема, засвідчують твори «На дні» та «Панталаха» Івана Франка, «Глум (Лист із тюрми)» й «Голота» Володимира Винниченка, «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, «Більмо» Михайла Осадчого, «Помирав уражений пролісками сніг» і «На протилежному боці від добра» Василя Рубана. У цьому контексті «Лукʼянівка» постає як великий роман-узагальнення, що зображує феномен тюрми в багатоманітті його прояву: як відразливий побутовий простір зі своїми звичаями, спрямованими на насильство та приниження людської гідності, де одне й друге рясно квітнуть; як місце, в якому представники здеградованої держави усіма способами намагаються внутрішньо зламати тих, кого ця держава вважає за своїх ворогів; як екзистенційна проблема вибору, яку кожен вʼязень вирішує відповідно до своїх світоглядних настанов та здатностей до вольового протистояння; як онтологічна даність, що виходить за свої часо-просторові межі й символічно ознаменовує людську несвободу взагалі; як малий і закритий простір, де волею обставин разом зведені різні людські долі й «голоси»; як подекуди містичний та гротескний світ, де загальноприйняті світоглядні засади та моральні судження набувають паталогічно-викривлених форм, й ці форми вільно буяють тощо. Переходи від одних ідейно-тематичних пластів до інших уможливлюються завдяки авторським рефлексіям, які займають у творі істотне місце.

 

Роман розпочинається із того, що оповідач Олесь Калинюк потрапляє у тюрму й починає фіксувати свої перші враження від нової реальності. І чим більше він перебуває у ній (а час його увʼязнення розтягнувся на два роки), тим глибше осягає тюрму як багатоманітне комплексне явище. Оповідач є поетом, людиною, схильною до співчуття та підтримки інших, а також до рефлексій, які відображаються як у розмовах із його співкамерниками, так і у внутрішніх монологах героя (помітно, що в першій третині роману ці монологи постають дещо абстрактними, а в другій і третій вони конкретизуються). Вже на початках перебування в увʼязненні оповідач усвідомлює, що тюрма як «символ вічного спокою» міняє бачення попереднього досвіду життя, в її стінах все, що було раніше, «маліє». Вона неминуче накладає свій відбиток на всіх, хто входить з нею в контакт, призводячи до більшої чи меншої деградації. Тюрма, яка згідно з кримінально-виконавчим кодексом мала б слугувати місцем «виправлення та виховання» осіб, що вчинили правопорушення, насправді є простором, де ці особи ізолюються від суспільства й живуть за встановленими в злодійському світі законами. Тюремна адміністрація та засуджені встановлюють певний баланс домовленостей на основі циркулярів кримінально-виконавчої служби, злодійських традицій та звичаїв, а також торгівельно-грошових інтересів. У романі широко представлено логіку як кримінального, так і «мєнтовського» світів, а також майстерно виписано характерні типи злочинців та представників державно-каральної системи (начальник тюрми, прокурор, суддя). Останні намагаються втягнути оповідача у свою гру, аби досягнути потрібного їм результату, але він майстерно ухиляється від їхніх пасток й натомість веде свою гру, аби відстояти власні інтереси. Ігрове «поле» в цій ситуації засвідчує те, що в судовій системі вчинок та покарання як такі відірвані одне від одного. Покарання визначається не скоєним правопорушенням, а іншим фактором – наявністю чи відсутністю хабаря, якого треба дати представникам закону.

 

Автор показує, що репрезентантами державно-каральної системи керує жадоба фінансового збагачення, а кримінального світу – егоїзм, жорстокість й ситуативна підтримка одне одного. Увʼязнені виробляють свої ритуали (колективне пиття чефіру). Вони змушені призвичаюватися до несприятливих умов побуту й давати за таких обставин собі раду: через відсутність праски прасувати сорочку наповненою окропом банкою; аби гроші не забрали під час обшуків, ховати їх у прямій кишці; через відсутність жінок вдаватися до сексуальних послуг «пєтухів», що посідають найнижче, найпринизливіше місце в злодійській ієрархії. Оповідач не схвалює насильства, яке існує в камері. Він стверджує, що бажання скривдити когось виникає не від сили, а від внутрішньої слабкості. Водночас Олесь не намагається втрутитися в усталений стан справ, адже розуміє безперспективність такого втручання. Опинившись у камері, він загалом приймає звичаї тюремного світу, але в розмовах із співкамерниками намагається окреслити перед ними іншу візію реальності, аніж та, яку вони звикли бачити. Натомість до представників державно-каральної системи у нього виразно негативне ставлення, адже вони цілковито позбавлені гідності; їхню поведінку визначає жадоба збагачення усіма можливими способами.

 

Оповідач описує основні будівлі на території тюремного комплексу Лукʼянівка. Вони мають умовні назви, що передають час їхнього постання – Катька, Столипінка, Брєжнєвка, Кучмівка. Архітектура кожної будівлі втілює дух свого часу, а всі разом вони засвідчують тривалу традицію держави наглядати і карати невгодних. Вихідна засада, якої дотримується Олесь: треба зібратися з духом і вистояти у цих умовах. Важливо не зламатися внутрішньо, не деградувати морально. Поширена «специфічна українська велич», як він зауважує, полягає у тому, аби «гордо терпіти приниження і глум катів» та підставляти під удар «другу щоку». Такої поведінки Олесь категорично не сприймає й обирає протилежний спосіб поводження – на удар відповідати ударом. Почуття власної гідності та сила волі допомагають йому вистояти в складних обставинах. Схожої позиції дотримується головний герой роману Багряного «Сад Гетсиманський». Обидва автори утверджують тип вольового й сильного героя у своєму часі і для свого покоління: ворогом першого є радянська влада, ворогом другого – влада пострадянська. Багряний робить це у романтичній манері, Гуменюк – у реалістичній з елементами художньої умовності. Якщо герой Багряного вірить у те, що подолавши ворога українське суспільство здатне побудувати більш-менш справедливу державу, то герой Гуменюка такої віри не має, принаймні у найближчій перспективі. Останній бачить колосальну деградацію духа усього покоління внаслідок більш як сімдесятилітнього існування радянської влади (повніше та нещадніше про таку деградацію скаже у своєму романі «Щоденний жезл» Євген Пашковський). Ця деградація призводить до скептичних висновків щодо виникнення у більш-менш близькому майбутньому на території України держави із дотриманням громадянських прав, рівністю усіх перед законом, справедливою соціальною політикою. Оповідач зауважує, що погляд на суспільно-політичний простір України без ілюзорних окулярів породжує в думках частини українців відруховий імпульс: тікати з України якнайдалі, аби «Україну в собі врятувати». Сам він не планує тікати, хоч і має скептичний погляд на дійсність. Будучи несправедливо увʼязненим за участь в несанкціонованому державою русі за побудову справді вільної та незалежної України, Олесь планує й далі продовжувати свою боротьбу. Це і є його покликанням, а про суспільні форми майбутньої держави він зрештою не задумується.

 

Оповідач говорить, що тюрма як феномен розгортається у фізичних та ментальних вимірах. Останні (повʼязані із карʼєрою, грошима, сексом) обмежують свободу, роблять людину рабом власних пристрастей та хибних уявлень. Вони заганяють людину в уявні клітки-моделі свідомості, з яких вибратися складніше, аніж з реальної вʼязничної камери. Тому оповідач приходить до парадоксального висновку, що тюрма найбільше дається взнаки, коли ти від неї перебуваєш найдалі. Він додає, що фізичні та ментальні форми тюрми разом творять безмежний світ, який нікому не здолати (це зумовлено властивостями людської натури та свідомості). Однак можна здолати страх перед нею і у протистоянні «не пускати хандру в серце». Таке протистояння є важким навіть для людини з сильною волею, і єдине, що може дати сил вистояти, це кохання. Любов Олеся до Зоряни, яка кохає його, намагається визволити з тюрми, чекає на нього, дає потрібні сили. Їй він присвячує вірші, які приходять під час безсонних нічних годин, і до неї в уяві Олесь «втікає» з камери.

 

У романі йдеться про те, що тюрма має свої час, ритм, узус і навіть поезію. Гуменюк є спостережливим автором, який майстерно виписує камерні мізанцени, а також психічні стани, повʼязані із перебуванням у вʼязниці (страх, туга, егоїзм тощо). Він нерідко дає стислі формули-узагальнення з приводу певних тем, в яких відлунює різкий, категоричний, сконцентрований стиль тюремних розмов. Також автор майстерно передає специфічний гумор та іронію, за допомогою яких увʼязнені намагаються розрадити себе у безвідрадному просторі тюрми, соціалізують свій простір й вибудовують спілкування із наглядачами. Умовні форми в романі засвідчують показове для умов тюрми послаблення контролю свідомості людини й прояв підсвідомих сил, які компенсаторно промовляють про бажане й недоступне. Втекти, хай не на довго, від гнітючої тюремної дісності можна завдяки уяві, образи якої генеруються імпульсами з підсвідомості.

 

У романі «Лукʼянівка» використано відкритий фінал. Олесь Калинюк врешті-решт отримує виправдальний вирок, виходить з тюрми, але наступного року знову отримує повістку в суд. Не бажаючи знову сідати у вʼязницю, він втікає з дому. Протистояння тюрми та вільної людини продовжується, а вже набулий досвід оповідач виразив у романному жанрі, де явив поліфонічне представлення феномену тюрми. В історії української прози ще не було такого багатовимірного зображення вʼязниці, що дозволяє говорити про новаторський внесок Гуменюка-романіста у відповідній тематичній лінії.

 

 

Через два роки після виходу «Лукʼянівки» Гуменюк видає роман «Острів», який має підзаголовок «Декілька деміургічних спроб». Цей твір постає як компактний роман-рефлексія, що має елементи української народної та авторської міфологій. Рефлексійно-образний поетичний стиль «Острова» відсилає до есеїстики Фрідриха Ніцше, й показово, що на початку епіграфами використано три цитати з «Так казав Заратустра» німецького філософа. Проза Гуменюка перегукується із прозою Ніцше також прагненням деконструювати окремі християнські образи й сюжети (до радикального перевертання християнського наративу він, на відміну від Ніцше, не вдається), аби вийти із традиції шаблонного сприйняття оповідей християнської традиції й виразніше передати пульс життя та екзистенційну проблематику. Схожим чином використано у романі апокрифічні християнські оповіді з метою безпосереднішого, живішого сприйняття християнських образів та мотивів.

 

У контексті української образно-рефлексійної прози попередником Гуменюка знову ж таки можна вважати Вишенського. Останній також мав за джерело Ніцше, використовував рефлексійно-поетичний наратив, в якому жорстко, парадоксально і сміливо ставив проблематику (наприклад, поет – це «вільний радикал», призначення якого знищити систему-організм). Однак його культурний простір більш абстрагований та універсалізований, натомість у Гуменюка цей простір більшою мірою насичений реаліями українського топосу. Показово, що назва роману походить від назви села, в якому автор народився й тривалий час мешкав. Село, що з трьох боків оточене річкою Серет, постає і як конкретний топос зі своїм краєвидом, і як місце дитинства й молодості головного героя (тут він виростав та формувався), і як культурний простір, що формується на основі особливостей ландшафту, великих наративів (біблійного, апокрифічого, язичницької міфології) й суто авторських візій дійсності. Головним персонажем тут знову виступає Олесь. Але якщо в «Лукʼянівці» місцем, в якому перебуває оповідач і в якому він провадить свої рефлексії, є тюрма, то тут таким топосом є острів. І в цьому випадку Острів – це не лише світ дитинства, в якому закладається і формується психічна та творча особистість автора, а й символічне місце втечі від уніфікуючої, несправедливої, каральної системи держави. Це топос, де персонаж є самим собою, де зосереджені найважливіші для нього життєві реалії й культурні знаки і де уповні розгортається одвічна боротьба добрих та злих сил.

 

У романі автор творить етіологічний міф про походження Острова (знати початки – це мати можливість краще усвідомлювати те, що відбувається в пізніших часах), а також центральний міф про доброго Бога, який поставив шлюз і зробив млин, та диявола, що знищив цей шлюз і почав формувати своїх «служителів Рову» (своєрідна версія історії гріхопадіння та боротьби добра і зла). На думку оповідача, «соціальне суспільство – це справжня вигадка сатани», і в цьому випадку ті, хто докладається до виникнення такого суспільства, зокрема, біблійний Ной є слугами диявола. Засадничий скепсис Гуменюка до соціально організованого суспільства є провідною думкою роману «Острів». Бачення соціальних структур лише в негативному освітленні зумовлено чималою деградацією, з якою суспільний організм України вступив у 1990−2000 рр., з одного боку, а з другого – індивідуалістичною натурою і проникливим поглядом автора (схожий погляд можна простежити в есеїстиці Костянтина Москальця у книжці «Людина на крижині»). Організаторам і упроваджувачам несправедливих соціальних структур у суспільстві Гуменюк протиставляє тих, хто живе усамітнено і втілює кращі риси людської натури. Загалом він виявляє глибоке захоплення життям – його пульсуванням, силою, первісністю і понадчасовістю. Водночас автор скептично дивиться на людське життя (йдеться про існування переважної більшості), яке є плагіатом з іншого життя. Не наслідувати інших, мати сили проживати власне життя можна завдяки поезії, яка налаштовує душу на тонкий лад, дає людині «щит» і «меч» у життєвій борні.

 

Гуменюк вибудовує промовисті епізоди, які засвідчують екзистенційне та культурне становлення людини між відповідних силових ліній. Його майстерність виявляється у багатоплановій розробці ключових символів, парадоксальному баченні певних явищ, окресленні певних феноменів та творенні образно-поетичних фрагментів. У своїх рефлексіях він не вибудовує якоїсь послідовної системи філософських поглядів, але окреслює низку проблем людського існування й розмірковує над ними. Індивідуально акцентований рефлексійний наратив «Острова» є продовженням відповідного наративу «Лукʼянівки» і свідченням певного посутнього внеску автора в українську філософську прозу 1990−2000 рр.

 

Свою повість «Та, що прибула з неба» Гуменюк присвятив памʼяті Антуана де Сент-Екзюпері. За прикладом відомої алегоричної повісті-казки «Маленький принц» французького письменника автор намагається дати свою версію спонтанного натурфілософського сприйняття світу, який попри певні протилежності бачиться як єдине й живе ціле. Сам погляд на світ вирізняється чарівним вмінням бачити у звичайному дивовижне, у тривіальному – прекрасне. За такого погляду увиразнюється автоматично-шаблонне сприйняття світу переважною більшістю дорослих. У повісті Гуменюка головний герой їде в село, й одного разу в його кімнаті несподівано зʼявляється загадкова дівчинка, яка «наче прибула з неба». Її звати Олеся (вона є поетичною квітесенцією авторського Я, його безпосереднім та філософічним альтер-еґо). Дівчинка ставить, здавалося б, наївні питання, які виявляють її нешаблонне мислення й глибоке бачення життя. Між нею та оповідачем відбуваються діалоги, в яких останній осягає досвід безпосереднього сприйняття життя, а перша – досвід, який приходить із віком. У їхніх обопільно збагачувальних діалогах виринають теми: людина (її світогляд) формується речами, що її оточують; спосіб існування людини також впливає на характер бачення навколишної дійсності; світ не треба переінакшувати, бо людина тут лише тимчасовий гість; чим більше світла ти віддаєш, тим його більше тобі повертається; кого б ти не доглядав, ти доглядаєш себе; найважливішим є не досягнення мети, а сам процес її досягання; у кожного явища є своя краса, що виявляється у свій спосіб (у квітів – в формі, кольорі пелюсток та стебла, у птахів – у співі й леті); жити треба так, аби «дивлячись на тебе, інші могли сказати: красиво» (у прекрасному проступає досконала гармонія життя), книжна мудрість стоїть на перешкоді безпосередньому й прозорому баченню реальності тощо. Важливим є не так те, що ці та інші філософські питання тут постають, як те, як вони виринають і окреслюються – живо, безпосередньо й переконливо. Повість складається з окремих частин, кожна з яких присвячена якомусь феномену чи явищу (книжка, вірш, сон, птаха, троянда, кактус тощо). Коли дівчина відлетіла на свою планету, автор висловлює побажання, аби записані з нею розмови (його книжка) стала «посланням до усіх дорослих». Власне у поверненні до природності, безпосередності, позбавленні механічно засвоєних соціокультурних шаблонів Гуменюк і бачить спосіб покращення людської натури і шлях виходу з тієї духовної кризи, в яку потрапило українське суспільство в пострадянський час.

 

Підтримувати рівень чистої спонтанності в рамках повісті – це далеко не просте завдання. В наративі «Тієї, що прибула з неба» подекуди фрагменти, що виявляють високу безпосередність у баченні та міркуванні, поєднуються із фрагментами, які свідчать про менш спонтанний, але більш штучний спосіб постановки питань. Це зумовлено постаттю оповідача, який не цілком може позбутися своєї дорослої рефлексійності, повністю перейти на рівень чистого наїву Олесі. Тому подекуди на фоні дівчини він виглядає неоковирно. Його окремі міркування є характерним свідченням стилю дорослого мислення (що цілком зрозуміло), з одного боку, і ці ж міркування дещо занижують обраний модус наївності – з другого. Попри це «Та, що прибула з неба» є загалом цікавою й не позбавленою оригінальності спробою інтертекстуального діалогу із славнозвісною повістю-казкою «Маленький принц» Екзюпері.

 

 

Поетичний період творчості Гуменюка відкриває збірка «Вірші з війни», що означує автора не просто як першорядного письменника, а як того, хто виводить поезію на нові образно-стильові обшири − з камерного світу у могутню стихію життя, і робить він це послідовно, масштабно та естетично вражаюче. У цій збірці поет вже не орієнтується на когось із попередників, не намагається використати створені іншими поетами художні моделі для передачі власних відчуттів та міркувань. Він як ніхто інший вловлює дух та атмосферу війни й спонтанно виражає їх у своїх поетичних рядках. Його слово – а воно звучить різко, сильно та проникливо – водночас передає і загальний дух та атмосферу війни, і виразно індивідуалізовану авторську візію того, що відбувається. В історії української модерної поезії годі знайти вірші з такою силою експресії, безпосереднім представленням стихії життя, разючим окресленням екзистенційної проблематики існування та постановкою проблеми людської гідності. І це свідчить про вдалий розворот поезії до життя, про успішність відповідної образної естетики. Війна повністю розкрила творчий талант Гуменюка, змусила його говорити так, що кожне слово в його поезії є «на місці». Він задає такий рівень промовляння, коли кожен образний штрих, слово, пунктуаційний знак є доцільним виразником загальної експресії тексту. Збірка «Вірші з війни» завершується «Заповітом», що відсилає до всіма знаного вірша Шевченка. Загалом, якщо шукати для поезій Гуменюка якийсь відповідний експресивний контекст, то ним будуть вірші «Кобзаря». Гуменюк створив свій «Заповіт», який є оригінальним, естетично вражаючим та знаковим текстом періоду російсько-української війни, текстом, в якому відображено світогляд початку ХХІ ст.

 

Близьке дихання смерті на війні призводить до того, що все стає яскраво очевидним та виразним, буття постає у граничній простоті та безпосередності. Війна оголює людину до її первісного стану існування, коли, з одного боку, наперед виходять базові інстинкти страху смерті й збереження життя, необхідність знищення ворога тощо, а з другого – постають екзистенційні моменти (такої густини, яка неможлива за звичайних обставин), в котрих людина виявляє свою любов до рідної землі, братерську взаємопідтримку, здатність жертвувати собою заради інших. Все, що відбувається навколо, сприймається «оголеним нервом», і це впливає на спосіб поетичного висловлювання, яке прагне граничної безпосередності й точності представлення. У цій безпосередності зникає багато жанрових конвенцій, натомість розвиваються ті естетичні прикмети, які допомагають краще виявити важкий, часто шокуючий досвід війни. Самі вірші писалися безпосередньо на фронті, й автор відразу розміщав їх на своїй сторінці у Фейсбуку. У такий спосіб час між війною, її зображенням та представленням зображеного читачеві зводився до мінімуму.

 

Звернення до еластичної і в той же час динамічної верлібрової форми, багатопланове використання паралелізмів, контрастів та антитез у певних ситуаціях, посилення експресивності промовляння (близького до автологічності), відсутність певних знаків пунктуаційного оформлення письма – все це виявляє прагнення до більш адекватної репрезентації душевного стану людини на межі життя і смерті. Гуменюк прагне вибудувати свою форму оповіді в стилістиці реаліті-висловлювання. Йдеться про акцентовано деталізоване й пролонговане в часі представлення певної події; таке представлення, яке створює ефект «прямого зображення» із експресивним естетично-смисловим промовлянням того, що власне і становить предмет репрезентації. У такий спосіб створюється ефект «самопромовляння» обʼєкта оповіді або представленої ситуації. Війна робить з хлопця справжнього чоловіка, а з автора «доволі пристойних книг» – справжнього поета. Ці міркування ліричного героя підтверджує сам образний світ збірки «Вірші з війни». Досвід війни творить нову естетику, в якій «поезія не потребує слів / Хочеш поезії – дій / Поезія – у вчинках»; а художні засоби відображають відповідні реалії: «Твоє життя таке ж безглузде як життя кулі яка нікого не вбила» («Вірш чи влучний постріл? – зненацька запитує він»).

 

Загалом у збірці простежуються три важливі ідейно-смислових тенденції. Війна несе смерть, розпад, знищення; вона є шокуючим та страшним життєвим досвідом, який «випалює» людське в людині і який неможливо адекватно передати в образному слові. Війна народжує воїнів, що опановують професійне вміння вбивати; і водночас вони не є вбивцями, а є власне воїнами – з відповідним кодексом честі та поглядами на життя. Війна хоч і ознаменовує тотальну смерть, знищення людського в людині, та щось живе й людяне таки залишається; залишається із надією «прорости» у майбутньому. Остання тенденція заперечує абсолютність першої. Навіть у хронотопі найбільших «жнив» смерті знаходиться місце, де життя утверджує себе, де виявляється його воля до подальшого тривання.

 

 

У «Віршах з війни» Гуменюк поруч із верлібрами подає прозові уривки, поєднуючи таким чином «поезію» та «прозу» війни. У такий спосіб лірична оповідь верлібра (який виявляє певні ознаки епізації) доповнюється епічною оповіддю короткого прозового фрагмента (що демонструє певні прикмети ліризації). Пізніше він розмежує свої верлібри та прозу й представить їх у двох окремих книжках – «Віршах з війни» і «100-ах новелах про війну». Попри загальне прагнення до найбільш спонтанної репрезентації, у «віршах з війни» є чимало фрагментів, які вказують на таку чи таку актуалізацію в авторському мовленні української поетичної традиції, наявність інтертекстуального діалогу із віршами поетів-попередників. Відповідно в текстах можна побачити сліди поетики народних голосінь (образні паралелізми, засоби вияву емоційних станів та формули риторичних звернень); знаки модерної поетики Василя Голобородька (розгортання міфологічних моделей, акцентування на тілесному вимірі життя); прояв творчого діалогу із римованою естетикою Ліни Костенко (уникнення «пасток рими», звернення до верлібру дає змогу поетові безпосередніше представити дійсність і дати пружний та сильний вільний вірш).

 

Українська поезія протягом останніх кількох десятиліть твориться в широкій гамі стильових форм, на крайніх полюсах яких є «замкнений» вірш, який суттєво дистанціюється від безпосереднього представлення плину життя, і вірш, котрий навпаки прагне якомога спонтанніше передати окремі фрагменти цього життя. Серед літературознавців перша форма отримала означення «герметичної», а друга – «поезії твердження». Стилістика реаліті-зображення, що характерна для «Віршів з війни» є варіацією «поезії твердження». Водночас явлений у поетичній практиці Гуменюка досвід війни суттєво вплинув на інтенсивність переживання дійсності й спосіб безпосереднього контакту з нею, а отже – спричинив до більш тісного та глибокого відображення життя. Вірші поета виводять українську поезію, котра прагне спонтанного представлення життя, на якісно новий, вищий рівень промовляння. Цей рівень досягається за екстремальних умов війни, коли наявний культурний досвід загалом є неспроможним адекватно передати новопостале відчуття та осягнення життя, й автор свідомо чи несвідомо послуговується тими образними формами, які відразу ж «спадають на думку». Також збірка «Вірші з війни» засвідчує, що найповніше відчуття стихії життя часто відбувається на межі – коли смерть заглядає поетові в очі.

 

«100 новел про війну» становить собою короткі за обсягом тексти (складають одну третину книжки), а коли зʼявляються більші твори (інші дві третини), то вони знову ж таки постають як поєднання невеликих фрагментів. За жанровими дефініціями короткі тексти Гуменюка подекуди є новелами, а подекуди – образками чи шкіцами; більші ж тексти постають як повісті. Однак і для одних, і для других загалом характерна стисла форма висловлювання, що пропонує якісь більші перспективи бачення зображуваного, а також подекуди несподівані сюжетні ходи. В одному з інтервʼю Гуменюк сказав: «На війні краще писати вірші чи короткі новели. Написати роман ти можеш просто не встигнути»2. З одного боку, обставини у певний спосіб впливають на оповідну стилістику (її стислість / розлогість). З другого, талант автора більше тяжіє до сконцентрованої та компактної форми вислову. Слід сказати, що в українській прозі про російсько-українську війну є оригінальні й цікаві тексти в коротких та середніх оповідних форматах, наприклад, «Окопні історії: фронтовий щоденник» Дмитра Степаненка, «Життя P. S.» Валерії Бурлакової, «Нотатник мобілізованого» Назарія Розлуцького. Інша справа — тексти великоформатної прози. Аби постав роман, в якому б широко, художньо переконливо, естетично виразно зображалися події війни та людські долі на фоні цих подій (як відомо, війна становить собою той випадок конфлікту, в якому так чи так задіяна вся нація), треба не тільки мати відповідні умови і час для писання, а й набути потрібну дистанційовану перспективу бачення війни. Для отримання такої перспективи необхідно вивчати різнорідні матеріали, ознайомитися з різноманітним людським досвідом – все це дасть змогу представити війну в широких епічних візіях (звісно, талант до епічного письма – перша умова). І поки такий роман ще не зʼявився, то російсько-українську війну переконливо репрезентує українська мала й середня проза, зокрема проза Гуменюка.

 

«100 новел про війну» тематично й образно перегукується із «Віршами з війни». Водночас властивий прозі епічний підхід дає змогу авторові ширше і детальніше, порівняно із поезією, представляти образ війни. Воєнна проза Гуменюка також характеризується безпосередньою, живою оповіддю, експресія якої не така густа, як у віршах, але достатньо концентрована як для прози. Авторський наратив налаштований на представлення війни через особистий досвід та досвід побратимів, друзів, знайомих, людей, яких він зустрічає на фронті, а також у тилу. Поруч із таким представленням Гуменюк вдається до рефлексій. Їх у текстуальному полі «ста новел» порівняно із романом «Лукʼянівка» менше, однак вони спонтанніші й більш наближені до стихії життя.

 

Зображення війни у прозі Гуменюка має чимало тематично-проблемних вимірів. Характерно, що письменник зупиняється на подіях Майдану – Революції гідності, що почалася у листопаді 2013 р. в Києві, подіях, у яких він брав безпосередню участь і з яких власне і почалася російсько-українська війна 2014 р. Автор розповідає про найкривавіші моменти революції у лютому 2014 р. І знову ж таки насильство спецпідрозділів міліції над цивільним населенням, вбивства мирних демонстрантів викликає в оповідача не страх і розпач, а бажання зі зброєю в руках захистити людей на Майдані. У своїх рефлексіях автор переходить з минулого у майбутнє й міркує про те, що буде після війни, з якими проблемами і він сам, і українське суспільство зіштовхнуться. У тематично-проблемних вимірах війни можна побачити: байдужість Бога (Гончара) до того, що відбувається в часопросторі війни; під час війни пробуджується генетична памʼять та інстинкти воїна, які чужа влада так і не змогла витравити з українців; існує мистецтво війни, для належного опанування якого потрібен «холодний» розум (а «гаряче» серце слід лишити для віршів); у війні поєднуються відчуття страху (від ворожих обстрілів) та ейфорії, коли солдат вбиває ворога; війна має свої звуки, які застерігають, інформують, передують страху, а іноді й смерті; тут необхідно дотримуватися певних правил та ритуалів ведення війни, що є свідченням приналежності до простору культури; війна сильно змінює людину, відтак повернення психіки до стану, що був перед війною, неможливе; існує велика світоглядна прірва між тими, хто був на війні, і тими, хто бачив її тільки по телевізору; після побаченого на війні важко далі бути письменником, який досліджує людську душу, але після війни настане «час поетів».

 

 

Ці та багато інших тематично-проблемних вимірів війни засвідчують епічні обрії воєнної прози Гуменюка. Також тут можна побачити прояви характерного епічного багатоголосся персонажів, кожен з яких виявляє своє ставлення до війни. У цьому багатоголоссі виділяються словесні партії сільських дідів, які в дещо стилістично заниженому народному мовленні дають чіткі моральні оцінки того, що відбувається на фронті та в тилу (ці оцінки контрастують із проявами поширеного в суспільстві морального релятивізму). Словесні партії дідів загалом репрезентують характерну українську візію дійсності – життєрадісну, з належним розумінням реалій, із гумористичним й подекуди іронічним ставленням до подій навколо. Оповідач самокритично ставиться до себе як до воїна, але якщо армії бракує професіоналів, то він іде на війну і воює, як може. Так у час війни проявляється закладений в оповідачеві моральний закон. Воєнна проза Гуменюка промовляє про наявну в українській нації вітальність, що виявляється в любові до свободи, з одного боку, й прагненні знищити ворога, який прийшов на рідну землю, з другого. На сторінках «ста новел» згадується Осип Турянський, який написав відому повість «Поза межами болю». Якщо Турянський усю силу свого письменницького обдарування спрямував на показ жахіть війни, які психічно ламають його персонажів, то Гуменюк, не оминаючи цих жахіть, дає внутрішньо незламні типи. Вітальністю й ненавистю до ворога ці типи суголосні із героями прози Тодося Осьмачки, який також згадується на сторінках «ста новел».

 

Автор концентровано й доволі багатопланово зображує ситуації війни, у такий спосіб творячи її загальний образ; а також відверто розповідає про спостереження й думки людини на війні. Майстерність його письма виявляється в експресивному представленні реалій війни, окресленні самобутніх типів солдат-добровольців, саморефлексіях, що стосуються як особистого внутрішнього стану, так і власної літературної творчості в контексті фронтового досвіду, відвертій оповідній манері, яка урізноманітнюється й доповнюється іронічною грою, гумором, у тому числі й «чорним». Загалом «100 новел про війну» своєю окресленою епічною перспективою доповнює ліричну перспективу «Віршів з війни». Ці дві книжки належать до найкращих книжок про російсько-українську війну початку ХХІ ст., а в ширшому контексті – книжок опору російським поневолювачам у ХХ ст. Наратив письменника виявляє відвертість у представленні війни, показ вітальності та гідності людини за таких обставин, творення оригінальних модерних форм, які виразно відображають проблематику людського життя. Гуменюк вивів українську поезію на новий рівень мовної експресії, а в прозі у сконцентрованій формі та з художньою майстерністю представив різноплановий досвід війни. Цей досвід, як засвідчує письменник, несе в собі страждання, біль, смерть, однак він дає змогу остаточно розпрощатися з останньою імперією, уможливлює інше, вільніше життя у майбутньому.

 

 

1 Яновська Л. «Доки не привіз на передову “Вірші з війни”, там не знали, що я письменник» [інтервʼю з Б.Гуменюком]. URL: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/boris-gumenyuk-doki-ne-priviz-na-peredovu-virshi-z/ (дата звернення : 24.11. 2022).

2 Пузик В. Блокпост «Україна» [інтервʼю з Б.Гуменюком]. URL: https://uc.od.ua/columns/vpuzik/1187297 (дата звернення: 28.12.2022).

17.01.2024