Невдовзі після закінчення Великої війни в Європі у 1918 здійснилися мрії та політичні прагнення мільйонів слов'ян – були створені дві великі, згодом федеративні та багатонаціональні слов'янські держави: Чехословаччина та Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, більш відоме за своєю пізнішою назвою Югославія.
Чехословаччина та Югославія виникли майже в один день у пам'ятному 1918 році, за два тижні до створення незалежної Польщі та майже напередодні листопадових подій у Львові та прокламації ЗУНР. 28 жовтня на Вацлавській площі в Празі Національна рада на чолі з Томашем Масариком і Міланом Штефаником проголосила створення спільної держави чехів і словаків, а 29 жовтня на Конгресній площі в Любляні була зачитана декларація Національної ради про створення нової спільної держави австрійських південних слов'ян – сербів, хорватів і словенців. Події на Конгресній площі в Любляні описав словенський письменник Драго Янчар у своєму есе "Спогади про Югославію" ("Spomini na Jugoslavijo"), написаному ним на початку січня 1991 року.
«29 жовтня 1918 року, на Конґресовій площі в Любляні. Незліченна кількість людей, прапори, транспаранти, вигуки, делегації з усіх куточків Словенії, багато чоловіків у мундирах австрійського війська. З балкону Крайового палацу політичні лідери зачитують прокламацію Національної ради про відокремлення словенців від Австрії та приєднання до нової Держави Словенців, Хорватів і Сербів. Натовп радісно вітає право націй на самовизначення, вигукують гасла на честь Вілсона-визволителя, історичної справедливості, Держави Сербів, Хорватів і Словенців, республіки, слов'ян, які живуть на території від Ґданська до Трієсту, і доктора Антона Корошця, якого нема на балконі. Він у Швейцарії, серед дипломатів проводить бурхливу діяльність на користь нової держави. В своєму документі Національна рада хоча й проголошує відокремлення та створення нової держави, але жодним словом не згадує, що Словенія також залишає монархію. Натовп жадає більшого, бажає усього. Тоді відбувається щось непередбачуване. «В цей момент, – пише журналіст газети "Словенец", – до балюстради підходить молодий поручник, доктор Міхайло Ростохар з оголеною шаблею в руці і від імені словенських офіцерів австрійського війська, зібраного на площі, відмовляється виконувати накази Австрії, водночас складаючи присягу Національній раді. Натовп охоплює запал, вихором пролітає шалена хвиля емоцій: кожен знає, що ми саме переходимо від старої Австрії до нової Югославії».
Словенці з ентузіазмом увійшли до новоствореної Держави Словенців, Хорватів і Сербів із Загребом, який слугував за столицю тимчасового уряду. Австрійської «в'язниці народів» вже не існувало, і якоїсь миті світ здавався щасливим та ідеально впорядкованим.
Але тільки цієї миті».
Обидва державні утворення були досить сміливою і далекоглядною спробою, оскільки в такому вигляді вони ніколи раніше в історії не існували, народи, що утворили обидві багатонаціональні держави, не формували спільних державних організмів протягом століть і розвивали окремі політичні та суспільні традиції під різними адміністраціями з різних імперських столиць. Одначе вони керувалися вірою в те, що спільний проєкт буде успішним. Чехам і словакам було легше, оскільки, хоча вони століттями перебували під впливом німецької (чехи) та угорської (словаки) культури відповідно, у 20 століття вони ввійшли, перебуваючи в одному цивілізаційному просторі – дуалістичній Австро-Угорській монархії, хоча й у різних її частинах – відповідно у Цис- (чехи) і Транслейтанії (словаки).
Ситуація словенців (землі яких майже повністю – за винятком невеликого регіону Прекмур՚є, котре належало до земель Корони Св. Стефана – належали до австрійської частини монархії) та хорватів (переважно підданими Корони Св. Стефана, а також австрійської Герцеговини та Істрії) поруч із сербами з Боснії, Ліки, Хорватської військової границі та Воєводини – була складнішою через майже негайне поглинання новоутвореної держави австро-угорських слов'ян існуючим раніше Королівством Сербії і Чорногорії, що перемогло у війні. Це призвело до своєрідного злиття двох дуже відмінних традицій – досвіду ліберальної та просвітницької конституційної Дунайської монархії та католицької традиції з одного боку і абсолютизму, заснованого на досвіді століть, проведених в Османській державі, орієнталізму та православ'я з іншого боку.
Дозвольте знову надати слово Янчару:
«Через місяць, коли нова держава блискавично та без попередніх детальних погоджень об'єднувалась із Королівством Сербії та Королівством Чорногорії, загальний ентузіазм вже дещо послабшав. В одній люблянській парафії парох записав у хроніці: «Я зробив усе, щоби люди прийшли на урочисту службу з нагоди заснування Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, але храм не був повним». Невідомо, які події цього місяця стали на заваді людям піти до церкви. Можливо, те, що з очікуваної республіки вийшло королівство, а столицю перенесли з Загреба до далекого Белграда. Можливо, простий факт, що люди ані на йоту не покращили свою долю. Люди нетерпеливі та швидко забувають про ентузіазм. Після двох років ілюзії остаточно розвіялись. Минуло ледь два роки від створення нової держави, коли жандармерія та військо на вулицях Любляни вже стріляють по робітниках-страйкарях і демонстрантах. Вбито тринадцятьох людей, тридцять поранено. Схожа подія протягом останніх неспокійних років панування Австрії в Любляні сталася ще під час патріотичних маніфестацій 1907 року: вбито тоді двох словенських демонстрантів. З цього приводу скликано на нараду австрійський парламент, протестувала вся громадська думка цілої монархії, розпочато слідство.
Після двох років стало зрозуміло, що нова держава не була тим, чого очікували від неї люди. Австрійську корону замінили, за невимовно низьким курсом, на сербського динара, розпущено словенські військові загони, збільшили податки. Словенія втратила Каринтію та Прімор'є, рекрути мали проходити військову службу у південній Сербії, урядовців також переносили на південь, економіка після війни не могла вийти зі стану занепаду.
Проте югославська ідея пережила усі ці, а також й інші труднощі. Хоча зростало невдоволення також в Хорватії й у самій Сербії, здавалось, що це мине, що за мить держава стане на ноги.
Цього ніколи не сталось».
Роки між двома світовими війнами
У випадку Чехословаччини центральному уряду в Празі доводилося розв'язувати насамперед проблеми надзвичайно чисельної німецької меншини в Судетах, відповідати на емансипаційні прагнення словаків і долати цивілізаційну відсталість словацьких земель, які були менш індустріалізованими і менш урбанізованими, ніж чеські землі, котрі належали до найрозвинутишіх в усій монархії. А також питання управління Підкарпатською Руссю, яка також увійшла тоді до складу Чехословаччини і була населена русинською/українською більшістю та великою угорською меншиною (як і південна Словаччина, до речі) й, на відміну від Чехії, Моравії та Сілезії, належала до найвідсталіших регіонів Австро-Угорщини.
У випадку Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, яке стало державою, централізовано керованою з Белграда сербами, проблем було набагато більше. Це пов'язано зокрема з тим, що держава була по суті створена на перетині латинської та візантійської цивілізацій, католицизму та православ'я (з великою кількістю мусульманського населення), латинської абетки та кирилиці. Таким чином, їй довелося зіткнутися насамперед з нівелюванням величезних цивілізаційних відмінностей між аграрним, економічно відсталим постосманським півднем і урбанізованою, індустріалізованою постгабсбурзькою північчю. У спільній державі майже одразу проявилися відцентрові тенденції – хорвати відчували себе недооціненими, словенці обурювалися втратою Трієста і Примор'я та несправедливим, на їхню думку, поділом Штирії і Каринтії на користь Австрії, македонці висловлювали розчарування політикою Белграда щодо великосербської культурної уніфікації, яскравим прикладом якої стало тодішнє визначення македонців як субетносу "південної Сербії", чорногорці – втраченим статусом окремого королівства тощо. Адміністративний поділ королівства на так звані бановини не повною мірою відповідав етнічним, мовним чи конфесійним кордонам, що лише загострювало потенційні внутрішні конфлікти.
У міжвоєнний період дві слов'янські спільні держави суттєво відрізнялися одна від одної – квітуча та економічно розвинена республіка Чехословаччина була одним з небагатьох прикладів демократичних країн Європи, тоді як Королівство Югославія (так називалося з 1929 року) було економічно дуже нерівномірною всередині та нестабільною політично монархією, яка дедалі більше дрейфувала в бік жорсткого авторитарного правління. Однак вони мали дві спільні риси. По-перше, домінуюча позиція однієї нації: чехів у випадку Чехословаччини та сербів у випадку Югославії. По-друге, постійні внутрішні конфлікти з підпорядкованими націями (словаками і, насамперед, хорватами відповідно) та численними меншинами (німцями в Чехословаччині, італійцями, німцями та іншими в Югославії).
Обидві держави не витримали випробування Другою світовою війною, народи, що їх населяли, пережили пов'язані з нею надзвичайно трагічні події і більшою чи меншою мірою налаштувалися один проти одного. Після Мюнхенського колапсу Чехословаччини в 1938 році була створена "незалежна" Словаччина як держава-сателіт Третього Рейху, якою в авторитарний спосіб керувала націоналістична Словацька народна партія на чолі зі священником Йозефом Тісо. Після розпаду Югославії у квітні 1941 року за схвалення Гітлера була створена так звана Незалежна Держава Хорватія (NDH, від Nezavisna Država Hrvatska) на чолі з Анте Павеличем, лідером профашистської партії "усташів".
У тіні холодної війни
Після закінчення Другої світової війни обидві держави повстали з попелу. У випадку СФРЮ її новий комуністичний лідер Йосип Броз Тіто врахував усі помилки першої Югославії і заснував нову соціалістичну федерацію на принципах самовизначення народів, що її складають, і так званого самоврядного соціалізму. Будучи єдиною країною в Європі, яка де-факто звільнилася від німецької окупації власними силами (поруч із Албанією), Югославія уникла долі інших країн Центральної та Східної Європи, що потрапили до сфери впливу Радянського Союзу, і після розриву зі Сталіним у 1948 році соціалістична Югославія в 1960-х роках була країною з відкритими кордонами і досить ефективною економічною моделлю, заснованою на елементах вільного ринку.
Соціалістична Чехословаччина, позбавлена проблем меншин міжвоєнного періоду, також намагалася відновити високі демократичні й економічні стандарти, які були їй притаманні до Другої світової війни, але на заваді стало радянське панування. Хоча Чехословаччина була єдиною країною у "звільненій" Червоною армією Центрально-Східній Європі, яка провела вільні та демократичні вибори після війни, комуністи, які ввійшли до коаліційного уряду, остаточно здійснили державний переворот і зрештою перетворили країну на васальну державу СРСР. Згодом, під час так званої Празької весни 1968 року, яка була жорстоко придушена Радянським Союзом, чехи і словаки повірили, що зможуть змінити країну, прагнучи до переходу до моделі, суть якої полягала в "соціалізмі з людським обличчям" – простіше кажучи, вони хотіли відтворити модель, яку Тіто вдалося створити в Югославії. 9 серпня 1968 року – всього за кілька тижнів до радянської агресії – Прага приймала Тіто, якого Дубчек зустрів з великими почестями, а натовпи людей на вулицях чехословацької столиці вітали югославського лідера з великим ентузіазмом. Югославія того часу, яка перебувала в авангарді Руху неприєднання, була неперевершеною моделлю і прикладом для чехів і словаків. СРСР, однак, не міг допустити появи ще однієї позаблокової країни в Європі.
Останнє десятиліття 20-го століття ознаменувалося розпадом так званого Східного блоку, демократизацією та свободою для поневолених СРСР народів, але також і крахом ідеї спільних слов'янських держав – як у Чехословаччині, де чехи та словаки змогли мирно перейти від федерації до своїх національних держав, так і в Югославії, де розпад країни призвів до кровопролитних війн та етнічних чисток, наслідки яких досі переслідують народи, що колись спільно творили Югославію.
Захоплена ідея
Обидві держави, однак, являють собою дуже цінний досвід. Перш за все, вони народилися з декларації щирого бажання народів працювати разом, з віри в те, що відмінності, які роз'єднують, можна подолати – в ім'я того, що об'єднує. Ця віра може здатися наївною, так само, як наївними були декларації Першого всеслов'янського з'їзду в Празі в 1848 році, коли також вперше публічно прозвучали гасла спільноти всіх слов'ян.
Саме тоді була написана пісня "Гей, слов'яни" авторства словака Самуеля Томашіка. Тоді ж було вирішено, що вона стане офіційним гімном усіх слов'ян, і її переклали всіма слов'янськими мовами. Мелодія, що нагадує мазурку Домбровського (національний гімн Польщі), була національним гімном «незалежної» Словаччини Тісо з 1939 по 1945 рік під назвою Hej Slováci; а після 1945 року як Hej Sloveni вона була прийнята як національний гімн СФРЮ; після розпаду СФРЮ в 1992 році стала гімном Союзної Республіки Югославія, створеної Слободаном Мілошевичем; а з 2003 по 2006 рік – гімном державного союзу Сербії та Чорногорії – до моменту, коли остання остаточно розпалася на дві незалежні країни.
Про популярність цієї пісні часів Весни народів свідчить і той факт, що у 1984 році її адаптацію записав відомий югославський гурт Bijelo Dugme, а у 2006 році словенський гурт Laibach створив ще одну адаптацію, яку включив до свого альбому Volk.
Водночас важливо підкреслити, що ідеали, які сповідували учасники Всеслов'янського з'їзду, були згодом цинічно використані царською Росією, яка почала інструментально використовувати панславізм у своїх імперських цілях, а також виправдовувати за його допомогою загарбницькі механізми, які вона застосовувала до підкорених народів, у тому числі поляків та українців, і свої амбіції об'єднати всіх слов'ян під скіпетром Романових. Для царської Росії панславізм став різновидом того, чим пізніше стала радянська ідеологія братерства народів як частини прагнення побудувати комунізм у всьому світі для СРСР. Так само сьогодні путінська Росія намагається просувати наратив про створення "антизахідної" коаліції прихильників "традиційних цінностей" у ширшому контексті та "єдиної східнослов'янської нації", коли йдеться про виправдання її агресії проти України та де-факто анексії і підкорення Білорусі.
Nebát se, nelhat a nekrást ("Не боятися, не брехати і не красти") – це знамените послання Томаша Масарика, яким він хотів визначити основи нової Чехословаччини у 1918-му, і сьогодні є прикладом для наслідування; ці прості слова також є своєрідним запереченням того, що є сутністю сьогоднішньої Росії, яка нині – так само брехливо, як і сто років тому – все ще намагається розіграти карту нібито "єдності слов'ян" під своїм самопроголошеним керівництвом, що насправді нікому не потрібне.
Була собі країна
Історія слов'янських федерацій, створених в останні дні жовтня 1918 року, свідчить, однак, про зовсім інше – про спробу об'єднання народів проти імперських амбіцій, засновану на ініціативах, виниклих усередині самих народів, а не нав'язану їм згори й ззовні.
Цим також пояснюється той факт, що незважаючи на всі трагедії і взаємні кривди та несправедливості, які спіткали нації, що входили до складу Югославії під час її розпаду, спільну державу південних слов'ян значна частина її колишніх громадян досі згадує зі сльозами на очах. "Була така країна", – так починає свою розповідь про Югославію Емір Кустуріца (нещодавно "навернений" до панслов'янських та великосербських ідей) у своєму знаменитому фільмі Undergorund ("Підпілля"), і цю фразу досі повторюють мільйони колишніх югославів, що живуть на землях від Триглава в Словенії до Вардара в Македонії.
Так само, хоча й трохи стриманіше (зрештою, це вже не такий південний темперамент), значна частина колишніх чехословаків думає про свою колишню спільну державу. Щоразу, коли я говорю про Югославію зі своїми словенськими, хорватськими, сербськими, македонськими чи чорногорськими друзями, відчуваю дуже схожі емоції з тими, які відчуваю, наприклад, коли розмовляю з моїм другом Петром, словаком з угорським корінням, який багато років живе у Празі й на запитання про Чехословаччину міг би сказати стільки, що найточніше можна було б вкласти в одне коротке речення: «Була така країна». Так само, як і мій друг Роман з Чеського Тешина, який найбільше любить розмовляти своєю заолзькою говіркою, а під час пандемічних обмежень 2020–2021 років, коли річка Ольза знову почала розділяти, а не об'єднувати дві частини міста, розділені з 1918 року, він виходив на знак протесту перед мостом Дружби з історичним прапором Тешинського князівства. Роман також міг би сказати у такий своєрідний спосіб: «Була така країна».
Як і кілька моїх словенських знайомих, чиї родинні історії простягаються в найвіддаленіші куточки всієї величезної федерації від Триглава до Вардару. Як і русинський письменник Нікола Шанта, який живе в сільській місцевості в сербській Воєводині і, маючи гіркий досвід армійської служби в гвардії Тіто, був насильно мобілізований під час агресії Югославської народної армії у Вуковарі. Як і друзі зі Скоп'є, і македонці, і македонські албанці зі орієнтальної чаршії на іншому березі Вардару, що ліниво тече в центрі македонської столиці. Всі вони могли б сказати: "Була така країна". Бо дві слов'янські федерації, які хоч і зазнали краху та розпалися, все ж – незважаючи на все – хоч якось відповідали своїй федеративній суті і були незрівняно чеснішими по відношенню до народів, які їх утворили, ніж фальшива в своїй основі Російська федерація, як і попередній союз радянських (тобто російських) республік.
Драґо Янчар, цитатою котрого я почав цей текст, у своїх роздумах про Югославію ствердив, що "спільне життя в югославському подружжі після понад сімдесяти років із щасливого шлюбу стало насправді нестерпним».
«Однак там, де ненависть, – є любов, принаймні так пишуть у кожному дешевому бульварному романі», – додає словенський автор, котрого – знаючи його погляди, творчість та висловлювання – важко звинувати у юґоностальгії.
«З прикрістю думаю про неминучу хвилину, коли розійдуться шляхи Словенії та Югославії», – писав, однак, Янчар. «Імовірно, не висловлюватимусь виключно від власного імені, кажучи, що люблю Югославію – тобто географію, культуру, людей, і що від щирого серця ненавиджу "югославізм", тобто [політичну] югославську ідею. Більше навіть – стверджую, що саме фанатики цієї ідеї остаточно знищили Югославію», – деталізує він, пояснюючи, у чому зокрема вбачає причини розпаду Югославії, а водночас на свій спосіб також наче констатуючи: була така країна.
Нікодем Щиґловський
(Nikodem Szczygłowski)
30.10.2023