Проєкт Габсбургів
Так звана Військова границя або Військова Країна (Vojna Krajina, Militärgrenze) – це найбільший мілітаризований реґіон у Європі, створений у 1527 році за рішенням Фердинанда I Габсбурґа, котрий утворив 550-кілометровий оборонний кордон габсбурзьких земель проти османської армії. Ця смуга "нічийної землі", вирізана з території колишнього Королівства Хорватії, яку Габсбурґи відвоювали у турків, на заході починалася від узбережжя Адріатичного моря (на південь від затоки Кварнер) і простягалася аж до Східної Славонії та устя річки Сава на Дунаї.
Території Військової Країни хоча й перебували під владою Габсбурґів, але не були передані під адміністрацію Королівства Хорватія (яке було автономією в складі угорської частини монархії), а безпосередньо контролювалися цісарським Віднем. Метою утворення цих прикордонних земель як окремої одиниці в рамах імперії був захист Австрії від турків, люди, які були поселені на цих територіях, отримували привілеї в обмін на оборону цієї своєрідної буферної зони, яка тривалий час де-факто перебувала під військовою загрозою з бою Османів.
Починаючи з 16-го століття на прикордонні території також почали прибувати люди з іншого боку кордону – втікачі з тієї частини Балкан, яка перебувала під османською адміністрацією. Частково це були хорвати, відомі як ускоки, але також значною мірою і православні серби, які з часом утворили щільні скупчення по периметру всієї смуги Воєнної Країни, живучи в архаїчних соціальних структурах під назвою задруга (багатопоколінних кланових громадах), в яких кровні зв'язки і братерство по зброї відігравали найважливішу роль.
До кінця існування Воєнної Країни у 1881 році, коли більшість її земель було остаточно включено до складу Королівства Хорватії та Славонії (у складі угорської частини тоді вже дуалістичної монархії Австро-Угорщини), значна частина його мешканців, яких називали гранічарами або країнцями, не ідентифікували себе з хорватською державною та політичною традицією й культурою. Цей стан утримався на довгі роки, пережив габсбурзьку монархію, Королівство Югославії у міжвоєнний період, Другу світову війну (попри репресії режиму усташів у НДХ) та СФРЮ. Остаточно саме ситуація в колишній Воєнній Країні призвела до подальшої ескалації етнічної напруженості в реґіоні – і, своєю чергою, влітку 1991 року до збройного повстання проти Республіки Хорватія у формі самопроголошеної Республіки Сербська Країна.
У місті Кнін – на території колишньої Країни – місцеві серби, значна частина населення реґіону (і значною мірою нащадки колишніх гранічарів), під керівництвом місцевих ватажків Мілана Мартича і Мілана Бабича ще 19 грудня 1990 року проголосили так звану Республіку Сербська Країна, а 1 квітня 1991 року зажадали від Загреба визнати її незалежність. При тому країнські серби посилались на старі традиції Військової границі – окремішні, на їхню думку, від хорватських – і заручились підтримкою з боку белградського режиму Слободана Мілошевича во ім՚я Великої Сербії, тут їхні думки про «спільні» традиції повністю збігалися. Коли 25 червня Хорватія (разом зі Словенією) проголосила незалежність та задекларувала вихід з СФРЮ, серби з Країни взяли в руки зброю та виступили проти своїх хорватських сусідів. З того часу і аж до повернення Кніна і фактичної ліквідації квазіреспубліки хорватськими військами у серпні 1995 року в цьому реґіоні країни точилися запеклі бої.
Між серпнем і листопадом 1991 року відбувається облога і битва за Вуковар на самому сході колишньої Військової (а тоді – самопроголошеної Сербської) Країни, прямо на кордоні з Сербією. Це невелике містечко у східній Славонії, відоме своїм затишним старим містом у стилі бароко, найбільшим річковим портом Хорватії на Дунаї та цінними археологічними знахідками у сусідньому селі Вучедол, перебувало в облозі військ ЮНА та сербських воєнізованих формувань протягом 87 днів. Під час боїв, які також відбувалися безпосередньо в місті, котре захищали менш ніж дві тисячі слабо озброєних бійців Хорватської національної гвардії (ZNG) проти 37 тис. нападників, місто було майже повністю зруйноване. Після його падіння 18 листопада 1991 року і вступу сербських військ до того, що залишилося від міста, у Вуковарі відбулася масова різанина цивільного населення. За різними оцінками, було жорстоко вбито кілька сотень мешканців міста та вцілілих захисників. Решта вцілілих, понад 20 тис. осіб, були вигнані з міста.
Руїни міської вуковарської водонапірної вежі на Дунаї на довгі роки стали символом жорстокості та безглуздя цієї війни.
Бої також відбувалися на околицях міста Карловац – колишнього австрійського міста-фортеці у межах давньої Військової Країни – зовсім поруч від столичного Загреба. Місто було фактично на лінії фронту і прямо на "кордоні" з самопроголошеною Республікою Сербська Країна.
Землі т.зв. Республіки Сербської Країни було повернуто під контроль Хорватії завдяки військовим операціям «Буря» (хорв. Oluja) 4–7 серпня 1995 року та «Блискавка» (хорв. Blijesak), котра пройшла ще раніше – 1 травня того ж року, і завдяки їй було ліквідовано славонську частину т. зв. Сербської Країни.
Як наслідок обох військових операцій відбулося вигнання сербського населення Країни – за даними ООН Хорватію тоді залишило приблизно 150 тисяч мешканців сербського походження, сербські джерела вказують більші цифри – 200 тисяч або навіть 250 тисяч переміщених осіб. Таким чином закінчилася більш ніж 450-річна історія колишньої австрійської Військової Країни в Хорватії.
Проєкт Романових
Царська Росія також – щоправда, значно пізніше (оскільки держава з імперськими амбіціями також сформувалася в їхньому випадку значно пізніше) – намагалася реалізувати габсбурзьку модель Військового прикордоння і, явно спираючись на неї, в середині XVIII століття оселила сербських колоністів (а також болгар з Буджака та Добруджі) з османських територій в українські степи, де вони заснували так звану Слов'яносербію та Новосербію.
Метою обидвох проєктів було одночасно зменшити частку корінного українського населення на завойованих територіях і створити там новий соціальний прошарок, лояльний до Романових в обмін на земельні надання та численні привілеї. Це нове населення відіграло важливу роль, серед іншого, у боротьбі зі залишками вільного козацтва, що ще залишилися від Гетьманщини (у випадку Новосербії), та у створенні власних військових підрозділів за зразком українського козацтва, але повністю лояльних до російського царя (також у Слов'яносербії).
Ця стратегія значною мірою спрацювала: території Новосербії та Слов՚яносербії і сербська (разом з іншим православним населенням з османських Балкан) еміграція, що прибула на них, незабаром зміцнили російське державне володіння на цих землях і зокрема дали цареві кілька видатних офіцерських родин – таких як Милорадовичі, Шевичі та Прерадовичі, які відіграли важливу роль у російських спробах завоювань на Балканах, а також у встановленні нової російської адміністрації у так званій Новоросії та "Малоросійських губерніях".
Так, наприклад, генерал сербського походження Петар Текелія у 1775 році командував операцією з остаточної ліквідації Запорізької Січі, а основи російської дипломатії (особливо в контексті російської експансії на Балканах) заклав Сава Владиславович Рагузинський – сербський дипломат, вихованець Дубровницької республіки (звідси й прізвисько, Рагуза – історична назва Дубровнику), який поставив свій талант і знання на службу російському цареві. Сава Владиславич проявив себе як здібний царський дипломат і військовий стратег – зробивши значний внесок у розвиток концепції слов'янофільства як однієї зі складових російської дипломатичної стратегії, також будучи одним із співтворців ідеї триєдиного російського народу (який, згідно з цією ідеєю, мав буцімто складатися з великоросів, малоросів і білорусів, що нібито утворювали єдине вічне нерозривне ціле).
Своєю чергою, співзасновником російського Чорноморського флоту був, серед інших, адмірал Марко Войнович, уродженець міста Герцег-Нові на чорногорському адріатичному узбережжі, який отримав від царя графський титул і численні земельні пожалування в Новоросії, а в 1788 році переміг турків у морській битві біля Зміїного острова – відомого сьогодні, зокрема, як місце, де народилось популярне гасло про напрямок руху російського військового корабля.
Варто згадати, що головним адміністративним центром Слов'яносербії, створеної у 18-му столітті, було місто Бахмут, а вся її територія лежала на стику сучасних Донецької та Луганської областей України, де влітку 2014 року були створені самопроголошені так звані донецька та луганська "народні республіки". Назви таких населених пунктів (тоді ще Слов'яносербії), як Лисичанськ чи Попасна, нині добре відомі з хроніки торішніх запеклих фронтових боїв між Збройними Силами України та окупаційними військами Російської Федерації.
Тим часом Новoсербія була створена в середній течії Дніпра, на прикордонних землях між Річпосполитою та Гетьманщиною (обидві держави все ще існували, хоча Гетьманщина вже тільки формально, як протекторат царської Росії), зараз це приблизно терени Кіровоградської (досі) області.
Обидва проєкти цього російського військового прикордоння, скопійовані з австрійських, проіснували відносно недовго і були ліквідовані царатом вже у 1764 році, що створив з них (та інших земель завойованої Лівобережної України та Північного Причорномор'я) так звану Новоросійську губернію, поступово скасовуючи привілеї, раніше обіцяні колоністам після того, як проєкт виконав свою основну функцію в очах Петербурга. Мешканці двох утворень цієї російської військової границі, що складалися з етнічної мозаїки представників різних балканських народів, таких як (окрім сербів) болгари, молдавани, волохи, греки та інші, згідно з імперським баченням Санкт-Петербурга, мали сформувати на цих територіях прошарки лояльних до російської державної ідеї підданих. Новий народ нової "православної" імперії, який не мав би жодних сентиментів до козацької традиції Гетьманщини, Речі Посполитої, Кримського ханства чи Великого князівства Литовського – тобто державних організмів, що існували на цих землях до приходу росіян.
Індустріалізація колишніх територій Слов՚яносербії, створення там так званого Донбаського басейну на рубежі 20-го століття, політика радянської соціальної інженерії, яка посилилася у другій половині 1930-х років – особливо після Голодомору, заселення переселенців з Росії на ці території, яке продовжилося після Другої світової війни (в тому числі через наступні масові переселення населення), завершило справу, розпочату царськими стратегами.
У результаті етнічна структура реґіону з часом стала унікально відмінною від решти України, а ідентичність значної частини населення почала ґрунтуватися здебільшого на почутті спільності російської мови та ностальгії за втраченою імперією – чи то царів з Петербурга, чи перших секретарів з Москви.
Наслідки соціальної інженерії
Австрійська Військова границя не була проєктом соціальної інженерії, а радше суто військовим – зміни в структурі населення цих земель були радше побічним ефектом його функціонування і були спричинені кількома факторами, найважливішим з яких була безперервна, але доволі природна міграція з турецьких територій переважно православного сербського населення, яке з часом почало утворювати щільні скупчення, що не підлягали хорватській адміністрації, створюючи серед граничарів відчуття окремішності та власної своєрідності. Зростання національної свідомості хорватів і сербів у другій половині XIX століття та пов'язані з цим конфлікти – як під час "першої" Югославії, так і (особливо) під час Другої світової війни – довершили справу.
З іншого боку, російські проєкти з Новосербією та Слов՚яносербією були вже радше спробою досить свідомої соціальної інженерії, оскільки були спрямовані не стільки і не тільки на військові цілі (особливо у випадку зі Слов՚яносербією), а саме на закріплення далекосяжних змін у структурі місцевого населення в довгостроковій перспективі. Вони ґрунтувалися зокрема не стільки на захисті імперії – як у випадку австрійської Військової Країни, скільки на колонізації вже завойованих земель і на створенні плацдарму для можливих подальших завоювань земель дедалі слабкішої Османської імперії на Балканах (чого, зрештою, не сталося).
До оселеного на цих територіях населення російський проєкт ставився суто інструментально, так само як і до представників інших народів, наприклад греків. У цьому контексті варто згадати спроби реалізації так званого «Грецького проєкту», коли Катерина ІІ мріяла відбудувати нову Візантію, відібравши в османів Константинополь, взявши під контроль босфорські протоки і перетворивши Чорне море на внутрішнє море Росії. Сотні тисяч понтійських греків, які жили на південному узбережжі Криму протягом двох тисяч років, були переселені на північне узбережжя Азовського моря і в причорноморські степи, де імперія «засновувала» нові міста з новими вигаданими грецькими назвами, що вказували на претензії Санкт-Петербурга на античну спадщину цих земель – Маріуполь, Мелітополь, Одеса, Херсон, Нікополь, а також Тирасполь, Ставрополь, Сімферополь і Севастополь тощо. Цей проєкт так і не був остаточно реалізований, але завойованим землям та їхні мешканцям змінено їх ідентичність. Як виявилося пізніше – безглуздо.
Сумна доля останніх нащадків понтійських греків у Маріуполі, зрівняного з землею минулого року нинішніми росіянами, є найбільш промовистим свідченням цього.
Суспільні зміни, котрі спричинили обидва проєкти, – габсбурзький у Хорватії та царський в Україні, виявилися досить глибокими, а їхні наслідки набагато тривалішими за самі проєкти. Однак спроба монетизувати історію Військової Країни заради ідей великосербського імперіалізму у XX столітті призвела до зворотного ефекту – остаточної ліквідації наслідків цього проєкту. У Хорватії немає більше Сербської Країни та зокрема носіїв її ідей.
Подібна доля чекає всі сучасні проєкти російського імперіалізму в XXI столітті, зокрема в Україні, які є особливою сумішшю залишків ще царських колоніальних ідей та совєтської соціальної інженерії, котру намагаються відігріти під соусом неіснуючої, але так бажаної величі сьогоднішньої Москви.
P.S.
Мiлан Бабич – перший «президент» самопроголошеної Республіки Сербської Країни – був визнаний винним у злочинах проти людяності: переслідуванні несербського населення Країни, включаючи вбивства – і Міжнародним трибуналом у Гаазі засуджений у червні 2004 року до 13 років ув'язнення (це був вищий вирок, ніж пропонувало обвинувачення). Він відбував покарання у Схевенінгені, де у березні 2006 року покінчив життя самогубством, повісившись у своїй камері.
Мiлан Мартич – останній «президент» самопроголошеної Республіки Сербської Країни, був визнаний винним у злочинах проти людяності – зокрема за винищення несербського населення Країни та за ракетний обстріл Загреба у травні 1995 року. Судовий процес над ним розпочався 13 грудня 2005 року і закінчився 12 січня 2007 року. 12 червня 2007 року він був засуджений до 35 років ув'язнення за злочини проти людяності та воєнні злочини. З 2009 року відбуває покарання у в'язниці в естонському місті Тарту.
Нікодем Щиґловський
(Nikodem Szczygłowski)
01.08.2023