Брат молодший і ще молодший

Ми звикли відчувати себе кривдженими також і через уперто нав’язуваний образ “молодшого брата”. А ще віднедавна навчилися зневажати тих, хто свідомо чи ні вважає роль “молодшого брата” чимось щонайменше нормальним. Для ясності уточню: йдеться про позиціонування українців як майже росіян, але все ж таки “неправильних” росіян, які слабші, менш вдатні, неспроможні себе захистити, несамостійні (список можна продовжувати) і з цих усіх причин потребують захисту “старшого брата” — річ ясна, з Москви. З тих же причин не можуть і не будуть суб’єктними.

 

 

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

 

Варто згадати, що все це мало і практичний вимір у контексті етнокультурного складу населення СССР — без українців і білорусів суто арифметичну перевагу практично відразу здобували “малі народи” азіатської частини Росії та народи Центральної Азії. Й отут уже виникало море незручних питань про дійсну природу СССР — аж до того, що ставало вкрай складно відбивати закиди в імперіалізмі. Просто тому, що він був очевидним у класичному, практично стереотипному для себе розподілі ролей, прив’язаних до етнічного походження і раси: білі європейці як “бвани” для небілих і неєвропейців, у даному разі — степових монголоїдів.

 

Втім, у вузько російсько-українській перспективі має значення передусім те, що ідеал “молодшого брата” був універсальним виправданням всілякого придушення української суб’єктності у будь-якій галузі — починаючи від політики і закінчуючи суто побутовими справами. “Молодшому” належало бути молодшим у всьому, а його батьківщина годилася на сентиментальну “Малоросію”, але в жодному разі не могла стати повністю суб’єктною Україною. І не дивно, що сама ця ідеологема стала символом системного національного приниження, а після 24 лютого 2022 року остаточно набула в’їдливо-саркастичного змісту.

 

Але остаточний перехід визначення “молодший брат” у розряд пам’яток махрового брежнєвізму не означав автоматичного зникнення цього синдрому з голів. Тут, безсумнівно, легко пригадати стійку манеру тягати “хороших русских” в якості експертів на марафон і не тільки, як і несвідоме наслідування рядом режисерів і продюсерів популярного кіно, відомого як “мильна опера”, лекал, розроблених і сформованих московською поп-тусовкою у 1990-ті та 2000-ні.

 

Втім, це тільки зовнішній бік проблеми. Внутрішній значно складніший і болісніший. Втім, час від часу і він вилазить на поверхню — зневагою до неєвропейських народів, істеричною реакцією на мігрантів та подібним. Але і це ще не кінець біді — зрештою, тим же мігрантам частина населення не надто рада будь-де, для такого явища зовсім не треба жити триста років у бездержавному стані.

 

Але є кілька тенденцій, які сигналять про синдром “молодшого брата” як наслідок перебування саме у російській підлеглості. Насамперед це дивна ієрархія країн. На першому місці завжди була англійська — не як світова мова, а як мова “Америки”, у сенсі світової потуги. Нюанси словництва того ж Чосера, Шекспіра чи англійських романтиків були цікаві переважно любителям предмету. Для переважної більшості англійська була і є цікава як мова світової потуги на даний момент. І не просто світової потуги, а тієї, яка успішно протистояла і протистоїть “своїй” імперії-гнобительці. Для перевірки теореми можете влаштувати невелике опитування про асоціації з англійською — не так і багато респондентів скаже про стару добру Англію чи Канаду, але от Америку і технології, які там базуються, згадають, мабуть, практично всі.

 

А тим часом замалим не в кінці списку опинилися мови (разом з культурами) наших безпосередніх сусідів — поляків, білорусів, угорців, румунів. Маємо невідомо звідки взяту святу певність, що ці мови або “і так вивчимо” (тут хочеться сміятися — як людині, яка таки вчила польську мову та історію, а також самостійно навчилася читати чеською. Повірте, це не так просто!), або що вони “ніколи не пригодяться”. Останній аргумент викликає дике здивування вже на побутовому рівні — як можна не мати поняття про найближчих сусідів, адже це люди і спільноти, від яких починається комунікація зі світом? Історія купи європейських країн — це також історія взаємодії передусім зі своїми сусідами. Послідовне нехтування розумінням спадщини сусідів запросто може призвести до тяжких у наслідках прорахунків у сфері міжнародних відносин. Як це відбувається — наполегливо рекомендую ФБ-сторінку Євгена Магди, який активно критикує такий підхід у випадку білорусів.

 

Ще один прояв стосується вже не так Заходу, як Сходу і Півдня у стереотипно-побутовому розумінні. Тобто Кавказу і народів Центральної Азії. Ніде правди діти, у побуті ставлення до них певною мірою зверхнє, базоване на фільмах кшталту “Кавказької полонянки” і анекдотах з “мамой клянусь”. Реальних знань практично ніяких. З одного боку, воно і не повинно б дивувати, враховуючи відстань (гадаю, казахи чи таджики теж навряд чи можуть похвалитися глибокими знаннями української мови чи культури), з іншого — на святе місце, яке пусте не буває, прийшов повний набір стереотипів, насаджених популярною совєтською культурою, де у принципі не було місця суб’єктності неросійських народів. Тут прикметні дві речі, які свідчать, що йдеться таки про наслідки саме російського підданства — насамперед, наші посполиті засвоїли всі ті самі прізвиська, які щодо тих же кавказців і вихідців з Центральної Азії вживають росіяни, а по-друге — характерна емоція, яка проскакує з усього несвідомо успадкованого від совєтів набору стереотипів — зверхня насмішка. Це важлива відмінність, позаяк європейський орієнталізм позиціонує Схід як пристрасний, згубний, екзотичний, небезпечний — у принципі, багато який, синонімічний ряд можна продовжити. А ось дошкульне висміювання і приниження  характерне саме для російського імперського патерну.

 

Варто нагадати, що у процесі колоніального підкорення в підкореного формується асоціювання з метрополією. Мало того, що метрополія стає точкою відліку для практично всіх процесів, то ще й відбувається уподібнення до її мешканця. Серед українців прийнялося вважати, що основним пошкодованим у цьому процесі є національна ідентичність та суб’єктність. Це цілком справедливо. Але забувається, що одночасно переймається оптика метрополії, у даному разі — сприйняття інших підкорених народів.

 

І тут вартує згадати, що цей процес ішов пришвидшено не в останню чергу тому, що між українцями і москалями практично не існувало видимих бар’єрів на кшталт кольору шкіри, зате була зовнішня схожість і релігійна єдність — і ті, і ті були православними.

 

Закінчуючи з описом проблеми, вартує згадати ще один приклад — а саме кримських татар. Тут випадок складний у квадраті. Бо, по-перше, солідно доклався спадок власних складних сторінок взаємної історії. Вони, про що вже писала неодноразово, залишили стійкий образ і набір словництва, який на повну котушку використали письменники доби романтизму, а потім народники. Уже цього б вистачило, аби закарбувати в мізках негативний стереотип “людолова”. Але мало того — українці потрапили під владу двох імперій, кожна з яких щедро проїжджалася по турках і кримських татарах. Для Російської імперії “монголо-татарское иго” з легкої руки Карамзіна стало практично мемом, який успішно перекочував і в совєтську школу — річ ясна, у термінологічно видозміненому вигляді. У випадку Австрії все було не так явно і наполегливо, але вартує пам’ятати, що війни з Османською імперією посідали не останнє місце у книзі слави Габсбургів, а для галицьких українців історія рятівника Відня Юрія Кульчицького була одним із аргументів на користь власної немеркнучої лояльності австрійським монархам.

 

Й отут вартує спинитися і упритомнити собі, що саме у випадку кримських татар яскраво проявляється дві важливі складові синдрому “молодшого, але не наймолодшого”. Прийнято усі гріхи, вільні і невільні, скидати на кримських татар, “забуваючи”, що найбільші золоті верби виросли за турками. Під Віднем у 1529 і 1683 роках стояли таки турки. Українське Правобережжя у 1670-х роках знесли теж турки. Принц Євген Савойський (це вже відсилка до “австрійської спадщини”) бився під Бєлградом з турками. Але при цьому всіх собак вішаємо на кримських татар. Це не єдиний приклад — свого часу Роман Купчинський блискуче сформулював цей же принцип відносно поляків у фразі “Австрія би все для нас зробила, але поляки не дають”. За совєтських часів прийнялося лаяти всі національності, чиї представники засвітилися у репресіях (особливо в цьому відношенні дістається євреям) — але чомусь уникають лаяти безпосередньо самих москалів, які ці репресії спланували й організували, і то тільки частково руками одних поневолених народів проти інших. Зазвичай це аргументується “та і так всі знають, які вони”, але справжня причина глибша — це страх репресій, яким блокується проговорення травм, завданих у процесі поневолення.

 

Друга обставина вочевиднює той аспект, що зараження синдромом “молодшого, але не наймолодшого” відбувається не лише через асоціювання з метрополією та підкуп колективним самолюбством, а й нав’язуванням колективної відповідальності. У випадку кримських татар це відбулося через передачу Криму УРСР. Таким чином незалежна Україна отримала всі проблеми, пов’язані з подоланням наслідків геноциду кримських татар. Одночасно СССР лишив Україні “у спадок” чиновників “совєтського гарту”, для яких загалом неросіянин — другий сорт. Але при цьому за їхні дискримінаційні дії відповідальність несла і несе Україна — як, умовно, наймач цих панів. Власне одним зі способів раціоналізації цієї накинутої відповідальності не за свій злочин і є стереотипізація пошкодованої сторони. Що і спостерігаємо. Ще один випадок спроби накинути співвідповідальність — це намагання представити то українців, то поляків чи не більшими антисемітами, ніж самі нацисти, апофеозом чого свого часу став серіал “Наші матері, наші батьки”.

 

Як зворотній наслідок усього описаного “букета” маємо вельми специфічну дихотомію. З одного боку, добре помітна неусвідомлена спокуса самому вжитися у роль того, хто карає і милує, — особливо помітна у тих наших земляків, які вже мало не мріють чи то про те, як полк ім. Кастуся Каліновського встановлює у Мінську проукраїнську владу, чи то заявляють з усього маху, мовляв, тільки Кримська область і ніяких автономій кримським татарам. Другий наслідок — це все ще апокаліптичне сприйняття ідеї, наприклад, розвалу Росії зсередини через співпрацю з поневоленими “малими народами” (які самі собою взагалі перебувають для нас у “сліпій зоні”), або ж впливу на Лукашенка за допомогою того ж полку ім. Калиновського. Взаємна логічна суперечність обох варіантів — явне втілення специфічної амбівалентності вчорашніх поневолених, коли і хочеться реваншу, і все ще страшно.

 

Аби зрозуміти логіку всього описаного, що коротко можна назвати “синдром молодшого, але не наймолодшого”, треба усвідомити просту і жахливу річ. А саме — “молодший” не означав “наймолодший”. Зрештою, логічне запитання: є “старший брат” в особі москалів, є “молодші” — тобто українці й білоруси, а куди ж дівається решта народів “великої радянської сім’ї”? Отої самої, що “чуття єдиної родини”.

 

Саме так — вони на нижчих щаблях ієрархії. Й отут криється одна з найменш озвучуваних відповідей на запитання, чому для деяких людей роль “молодшого брата” була настільки приваблива. В неписаній ієрархії більшовицької імперії чимало народів займали місце значно нижче за українців — і ось тут українці могли неусвідомлено компенсувати власне пригнічене становище. Інколи навіть на спинах старих історичних суперників.

 

Загалом варто нагадати, що підлегле становище формує вельми специфічну картину співжиття націй у головах суспільства, приневоленого достатньо тривалий час жити в такому стані. Насамперед, власне місце в ієрархії завжди бачиться вторинним відносно “старшого брата”, “білих бвана” чи будь-якого іншого втілення імперії. Інші незалежні країни (не обов’язково імперські, головне — рівні за статусом і спроможні в разі чого дати відсіч власному “брату”) сприймаються як потенційні альтернативні “бвани”. Незалежно від бажання цих країн. Саме цим пояснюються певні парадокси у ставленні до “колективного Заходу” з боку України, найяскравішим прикладом чого на рівні масового сприйняття є Будапештський меморандум.

 

Натомість інші поневолені народи, на відміну від ідеалів “Молодої Європи” середини ХІХ століття й українського народництва кінця того ж таки століття, зазвичай сприймаються як суперники за ласку метрополії. В українському досвіді найяскравішим випадком чогось подібного є суперництво з поляками за контроль над Галичиною, де одним із найголовніших методів було доведення своєї лояльності Відню.

 

Причиною хронічної взаємної неприязні між поневоленими народами є дві обставини. Перша випливає з того, що імперія зазвичай любить використовувати одні народи проти інших. Навіть якщо не йдеться про пряме нацьковування, у хід ідуть практики призначень у однорідній етнічно області чиновників іншої національності, перекроювання внутрішніх кордонів таким чином, аби частина земель однієї нації опинялася в кордонах іншої та подібне. Хоч у першу чергу кортить навести численні приклади таких практик з досвіду СССР, але цим не гребували й інші імперії. А поза Європою, у тій же Африці, представники європейських метрополій загалом не надто заморочувалися тим, наскільки кордони відповідають реальним етнічним межам. Як наслідок — в Африці досі тліє кільканадцять громадянських воєн і вже відбулося кілька геноцидів.

 

При цьому імперські практики загалом раніше чи пізніше породжують стабільне бажання поквитатися. Втім, очевидна мілітарна перевага імперії нікуди не дівається, аналогічно пам’ять про репресії у процесі підкорення чи в результаті попередніх спроб теж не додає ентузіазму. Але бажання помсти нікуди не дівається. І тоді так само поневолений сусід стає зручною мішенню — тут додатково включається ще й страх, що якраз “його” спільнота обжене твою в перегонах за милість метрополії, а отже за життєві шанси твої власні і твоїх дітей.

 

У нашому випадку маємо справу з цілим букетом: тут і несвідома компенсація за рахунок тих, хто в імперії опинився на ще нижчому щаблі, й інерція стабільно підживлюваної імперією конкуренції між підкореними народами, і розрив між бажанням поквитатися з імперією та підсвідомим страхом, і — в окремих випадках — колізії накинутої чужої відповідальності. Власне все це і є прояви та наслідки синдрому “молодшого, та не наймолодшого”.

 

16.08.2023