«Візія майбутнього України як натхнення для нашої стійкості». Це тема нашої розмови, і я спробую дослівно на неї відповісти. Мені здається, що потрібно зробити зразу кілька уточнень – бо маємо, наприклад, зрозуміти, чим візія відрізняється від фантазії, чим візія відрізняється від мрії. Візія є не просто нашим намаганням потрапити в щось інше – це намагання, обмежене добрим розумінням контексту, і воно вписане в теперішній контекст, воно свідоме загроз, воно свідоме можливостей, воно свідоме ресурсів, свідоме змін, які відбуваються.
Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ
Експерт із довготермінових стратегій. Учасник Несторівської експертної групи, дніпровської групи DYC (Develop Your City). Викладач Києво-Могилянської бізнес-школи. Засновник компанії зі стратегічного консультування та маркетингу pro.mova
Доповідь виголошена на конференції «Стійкість: UA»
24 квітня 2023 р. в Українському католицькому університеті
Це динамічне розуміння – і в тому сенсі візія сьогодні і візія завтра можуть бути різними як частини тяглості того самого дискурсу. В цьому сенсі для мене дуже показовим є те, як зараз виглядає стратегування: власне очолюю проєкт стратегії для Івано-Франківська – й у мене постійно допитувалися люди, як виглядатиме цей стратегічний документ. На що я відповідав, що документ, найімовірніше, буде, але стратегія – це не про документ, а про спосіб прийняття рішень. Якщо ми з вами приймаємо рішення, зважаючи на довші горизонти планування, на краще розуміння контекстів, краще розуміння того, яким чином ми невизначеність перетворюємо у визначеність, – то немає значення, є у нас цей документ виписаний, чи немає його виписаного. Ми з вами будемо доходити до кращої якості рішень, які ми будемо приймати. А стратегування – це і є краща якість рішень.
Власне, тому ключове питання до нашої візії полягає в тому, яким чином даємо собі раду з визначеністю. Тут я хотів би відкотитися аж до точки падіння Берлінської стіни – бо мені здається, що це дуже важлива точка, котра дає можливість зрозуміти, як ми будуємо свої відносини з визначеністю. На підставі того, як трансформувалися ті території, які переступали через цю берлінську стіну, що у 1989-му була посередині міста Берлін, а сьогодні опинилася на лінії фронту між Росією й Україною.
Коли Східна Німеччина інтегрувалася в Західну Німеччину, то для східних німців це був перехід із поганої визначеності, яка в них була, в хорошу визначеність, яку вони могли зрозуміти, осягнути, маючи доступ до західнонімецького телебачення, західнонімецької культури тощо.
Для країн вишеградської групи перехід був переходом із поганої визначеності, яка їм не подобалася, в уявну визначеність, яку їм давала проєкція отого трансформаційного історичного шляху, який був вирваний з колії комунізмом. І от вони собі уявляли, що якби того комунізму не було, то вони би були зараз десь там, де їхні сусіди, – наприклад, австрійці. Відповідно, вони так само рухалися з визначеності у визначеність.
Проблема України була в тому, що з визначеності у визначеність в Україні рухалися тільки Галичина і, можливо, вкраплення якихось інших культур чи якихось інших осередків. Для більшості українців трансформація початку 1990-х – це був рух не «в», а рух «від». І тут критично важливим фактором є розуміння того, як Україна проголосила незалежність. Адже власне саме проголошення Незалежності у нас відбувалося не внаслідок появи національного руху, який набував все більшої і більшої критичної маси і в певний момент став настільки вагомим, що перебрав на себе суб'єктність, перебрав на себе прийняття рішень. Нагадаю, що в день проголошення Незалежності Народна рада у Верховній Раді мала менше третини голосів – більшість мали комуністи. Більше того, в день референдуму, коли 90% українців проголосували за проголошення Незалежності, ці ж 90% українців – своєю переважною більшістю – обрали Президентом Кравчука. Відповідно, український суспільний договір, який на той момент функціонував, полягав не в тому, щоби перейти від радянського суспільного договору (за яким, в обмін на відсутність суб'єктності, держава давала ресурси), а в тому, щоби зберегти цей радянський суспільний договір. Іншими словами, зберегти несуб'єктний суспільний договір, при якому ти відмовляєшся від суб'єктності, а натомість отримуєш соціальні блага. Тільки путч його порушив. Путч сказав: «Ні, ти відмовляєшся від своєї суб'єктності, а потім ми тебе вб'ємо». Це стало достатньо вагомою причиною для того, щоб суспільство дало своїм елітам мандат на будь-які зміни – для того, щоб нічого не змінити… Ідея Незалежності раптом заповнила собою вакуум інших альтернатив. Це причина того, чому Україна так довго рухалася від точки, коли вона отримала оболонку у 1991 році, до точки, коли в 2014-му з'явилася критична маса суб’єктних українців унизу і в інших прошарках, які змогли взяти на себе відповідальність – або змогли зробити так, що інші суб'єкти почали поводитись інакше, модифікувати свою поведінку.
Те, що відбувається далі, – це радше втрата фантазії чи втрата ілюзій. А цих ілюзій було дуже багато, бо ми – навіть такі, як я – були продуктами системи. Мій дитячий спогад – це спогад про похорон Брежнєва. З точки зору теперішніх студентів УКУ, це абсолютно страшний спогад, який межує зі спогадами про динозаврів чи щось схоже.
А я вважаю себе молодою людиною, яка, однак, сформована в Радянському Союзі. Власне це формування залишило за собою купу шлейфів, які фактично означали спрощені уявлення про інститути і про те, як вони функціонують у суспільстві. Наприклад, уявлення про демократію в 1990-х – це уявлення про диктатуру більшості. Уявлення про ринкову економіку – це уявлення про право багатого, про те, що значення має той, хто є кількісно більший. Розуміння демократії як збалансованої системи, розуміння демократії як системи, при якій меншість впливає на те, з якою швидкістю більшість здійснює зміни. Чи розуміння ролі міноритарних гравців у ринковій економіці. Чи розуміння важливості меншин: повносправних, неповносправних, інакших, кольорових, поведінкових, вроджених, всяких-різних. Врешті, будь-хто з нас залежно від того, які критерії застосовуємо, опиняється в певний момент у непривілейованій ролі меншини. Відповідно, ми тоді так само починаємо розраховувати на те, що система – більш гуманістична система норм, у якій ми рухаємося, – починає нас захищати.
Тут стався момент зіткнення уяви про реальність з реальністю, яку ми маємо зараз. Фактично, одне з прискорень сучасної епохи, про які говорить професор Ярослав Грицак, пояснюючи, як війна каталізувала суспільні процеси, – це те, що українці ніколи не були настільки євроінтегрованими, як вони є зараз. Ніколи не мали такої кількості особистого контакту, особистого досвіду, як вони мають зараз. І раптом виявляється, що домінантні уявлення про Захід дуже нагадують те, що добре знають бізнесмени, які цілою хвилею в 1990-ті й нульові намагалися у себе побудувати західні моделі за західними каталогами, думаючи, що каталоги відображають дійсність. А рекламні каталоги відображали рекламну картинку. І в тому сенсі ми раптом опиняємося в ситуації, коли українська сторона поводиться в своїх очах більш «по-європейськи», ніж якась західна сторона, яка більш опортуністична чи більш схильна до гри з нульовою сумою і так далі. Тобто раптом ідеалістичні українські уявлення не дають собі ради з так званим реалізмом на Заході. Настає момент, коли ми починаємо розуміти, що питання є у відмінностях моделей – і ці відмінності суттєві. Але якщо ми дивимося поза межі цих моделей, то люди є людьми всюди, в цілому світі вони будуть поводитися хтось краще, хтось гірше – але вони, зрештою, будуть поводитися по-людськи. І це означає, що ми будемо зіштовхуватися зі злом на різних теренах. Ми будемо зіштовхуватися з доброзичливістю чи недоброзичливістю на різних теренах. Дефініція цього зла може бути різна. Дефініція того, з чим ми зіштовхнемося, може бути різна – але це якраз є тим, що визначається самою моделлю.
Тоді виникає питання: «А як же ми маємо дивитися на себе і як же ми маємо дивитися на себе в майбутньому?» Найпростіший метод, який переважно вживається при будь-якому базовому стратегуванні, – це взяти минулий період і зробити проєкцію минулого періоду на майбутнє. Можливо, це найменш надійна річ, яку можна робити в українському випадку. Бо проєкція минулого на майбутнє в українському випадку не працює в принципі – хоча б тому, що (тут пошлюсь на Романа Кечура) ми втікаємо від свого минулого. Ми втікаємо власне від тої постійної травми, яка весь час нас доганяє, і ми мріємо про те, щоб ми не мусили розв'язувати ті самі проблеми в наступному поколінні, які довелося розв'язувати попередньому поколінню. А це означає, що готовність до змін і радикальність, з якою суспільство готове до змін, є значно вищою – я би сказав, що воно виходить за рамки шкали вимірювань, яка є в середньостатистичному суспільстві Європейського Союзу. Іншими словами, зміна, яку толерує українське суспільство чи якої прагне українське суспільство, виходить за рамки уявлень про можливу зміну, наприклад, французького чи німецького суспільства. Відповідно, це означає, що їхні прогнози чи їхні оцінки щодо нашої спроможності будуть постійно розбиватися об їхню шкалу вимірювань і будуть постійно танцювати в районі 96 годин, за які мав бути взятий Київ, – у той час, коли Україна буде рухатися в межах своєї логіки аж до того моменту, доки інтеграція не буде настільки доброю, щоб ми могли починати розуміти одне одного, щоб наші шкали вимірювань були сумісними.
Тепер питання в тому, а де ж ми є і де ми можемо опинитися? Вектор, який поділяє, я думаю, переважна більшість людей у цій аудиторії, полягає в тому, що Україна є частиною Заходу і ми повинні бути у двох західних клубах: НАТО і Європейському Союзі. І це ідея, яка домінувала, напевно, ще з кінця 1990-х чи навіть раніше. Щодо НАТО вона напевно домінувала ще з пізнього Радянського Союзу, а щодо Європейського Союзу – мірою того, як Європейський Союз себе демонстрував спроможним клубом заможних країн.
Проблема ж у тому, що на момент, коли вступ до цих клубів стає можливим, ми ризикуємо потрапити в ці клуби не в якості вагона, який знімає з себе частину навантаження, а в якості локомотива, який бере на себе додаткове навантаження. Це дуже важлива річ стосовно НАТО. Ідея, що у разі перемоги ізоляціоністів на виборах у США Сполучені Штати можуть вийти з НАТО, яка здавалася божевільною ще кілька років тому, раптом стає реальністю. Це означає, що в той момент безпекові клуби в цілому світі перевизначаться. Відбудеться велике перетасування. І, раптом, це означає, що з точки зору українського лідерства нам потрібне не членство в НАТО – нам потрібна надійна безпека. Станом на сьогоднішній день надійна безпека означає членство в НАТО – але що буде, якщо НАТО перестане бути спроможним об'єднанням, в якому ми маємо опинитися? Яким чином маємо тоді гарантувати свою безпеку? Чи це означає, що мусимо думати про якісь інші формати? Чи це означає, що треба піти в тренд, про який зараз пишуть західні аналітики, – що в новому світі не тільки великі, а й середні держави стають ядерними і таким чином гарантують собі безпеку? Хороше питання.
Наступне питання: «Де наш Європейський Союз?» Це союз заможності? Це союз хорошої якості життя? Це союз хороших стандартів, хороших правил? Тут раптом з'ясовуємо, що ці стандарти чи ці правила можуть бути не обов'язково добрими у всьому. Ті, хто зіштовхується з паперовістю німецькою бюрократії (це приблизно кількасот тисяч українців), нині усвідомлюють, що якісь речі можуть працювати краще. Гаразд. У нас є своя динаміка відносин між патерналістами і середнім класом у країні. Середній клас собі виборов частину привілеїв у вигляді безконтактних відносин із державою. Безконтактні відносини з державою не були в пріоритеті західних країн, бо вони не розглядають свою державу як зло. Ми розглядаємо свою державу як постійне потенційне зло – відповідно, що більша безконтактність, то краще воно нас влаштовує.
Далі постає питання якихось інших речей: якості сервісу, можливостей для того, хто хоче сконфігурувати систему для себе. Раптом з'ясовуємо, що Європейський Союз не має відповіді на багато з цих питань. У Несторівській групі частина таких дискусій була в розрізі того, чи Україна, інтегруючись у Європейський Союз, обирає конкретну стежку європейської цивілізації, відкидаючи інші європейські стежки. Наприклад, іншою стежкою європейською цивілізації є північноамериканська стежка, яка теж походить з Європи, але має зовсім інші налаштування стосовно індивідуалізму, стосовно прав особи, стосовно того, як формулюється свобода, стосовно того, де є місце приватної ініціативи, стосовно того, як функціонує держава тощо – причому пропонуючи навіть певний спектр пропозицій: від умовного середземноморського в Мексиці до умовного лівого в Канаді.
Тоді виникає питання, чи євроінтеграція є панацеєю? Зненацька, будучи в дорослішому стані, починаємо собі казати: «Ага, чекайте, нам не потрібна євроінтеграція як євроінтеграція, нам потрібна певна якість життя – і, можливо, вона досягається євроінтеграцією, а можливо, вона досягається якимось іншим чином». Отут настає золотий час для візіонерів. Адже ми не можемо розвернутися в минуле – його у нас нема, воно в нас випалене. В нас немає іншого шляху. Невдовзі побачимо, як партії консерваторів в Україні на політичних виборах будуть говорити або про таке далеке минуле, що його ніхто не пам'ятає, або про якийсь варіант неминулого. Або ми з вами побачимо, що опинимося в певному вакуумі ідей, який означатиме, що нам треба давати собі відповідь на питання, як ми себе бачимо в обставинах, коли змінилися практично всі значущі компоненти. Передусім ідеться про компонент людський. Україна є приблизно на 150-му місці (дуже грубо узагальнюю) в різних міжнародних рейтингах, якщо ми говоримо про порівняння інститутів. Україна є приблизно на 100-му місці, коли говоримо про рейтинг інфраструктури, з 200 країн. Україна є приблизно на 50-му місці, коли ми говоримо про людський капітал. Тут не виникає питань, що буде локомотивом, а що буде вагонами. Витягувати Україну вперед буде людський капітал.
Ми маємо удар, який вразив цей соціальний капітал дуже сильно. Передусім кількісно. Фактично ми були в дуже кризовій демографічній ситуації ще до війни, а зараз опиняємося просто в катастрофічній демографічній ситуації, яка без міграційного рішення не має розв'язання. А міграційне рішення складне з точки зору культури. Воно означає, що нам треба дуже інакше сформулювати свою готовність адаптовувати інших до себе і пояснювати себе іншим. І поки що не дуже успішні в цьому. Якщо дивитися на те, як українці можуть переконати глобальний Південь співчувати своїй антиколоніальній історії, то бачимо, що наразі ми програємо зі сухим рахунком. Нам не вдалося перехилити на свій бік мейнстрім у жодній із країн глобального Півдня. Ми не виграли. Проста пропаганда і брехня перемагає те, що пропонує Україна.
Логічно постає питання того, що в межах цих рамок нам фактично потрібно уявити собі, яким чином можемо сформувати своє бачення прекрасного майбутнього. І це бачення мусить вийти за рамки – тепер важливо! – не тільки наші. Воно мусить вийти також поза рамки того, про що говорять, про що думають так звані «дорослі інституції». Одна з таких цікавих спроб – це Маніфест сталого миру. Це спроба з українського боку сформулювати, як має виглядати принаймні цей регіон по закінченні війни. Документ отримав дуже холодний прийом – я би сказав, непомітний прийом у західних аналітичних колах. Він, у кращому разі, десь був взятий до відома, а в більшості випадків просто проігнорований. Фактично, це ще один етап нашого дорослішання, коли ми починаємо привчати інших до того, що до голосів, які лунають з нашого боку, треба ставитися серйозно. Це означає, що ми виходимо на кілька елементів, котрі повинні бути в наших візіях.
Перше: вони мають бути добре пророблені. Іншими словами, ми мусимо вміти розмовляти тими мовами і тими стандартами, якими володіє найбільш розвинена частина людства.
Друге: вони мають бути добре адаптовані до обставин нашого довкілля. Це означає, що необхідно мати інструменти доброго зчитування, розуміння контекстів. І це ще один елемент дорослості, який до нас прийшов.
Третє: ми повинні бути достатньо креативними для того, щоби бути спроможними виходити за рамки того, що існує, і формулювати наше майбутнє в категоріях, які не існували досі.
Тут ми доходимо до ніби очевидної четвертої й неочевидної п'ятої речі.
Четверта річ полягає в тому, що ми мусимо вміти зв'язати всі ці компоненти між собою. Іншими словами, наша візія не сміє бути просто фантазією.
Але є п'ятий момент: нам необхідно навчитися ще його запакувати і продати іншим важливим стейкголдерам так, щоби вони змогли зрозуміти, про що йдеться. І це та точка, в якій нас поки що нема. Ми не є в місці, де наш голос звучить переконливо з німецької перспективи, чи з французької, чи (в багатьох випадках) із польської. Зокрема коли говоримо про мейнстрім чи політичний, чи соціальний.
Нам потрібно теж навчитися розуміти, що візія мусить бути до когось звернена – і коли вона до когось звернена, вона мусить враховувати аудиторію. Вона мусить враховувати того, хто, власне, повинен би на ту візію в той чи інший спосіб зреагувати.
Ця домашня робота не зроблена не тільки щодо західних наших стейкголдерів, але так само щодо східних. Щодо тих, до кого ми би мали достукатися з проханням про підтримку і з повідомленнями про надію: до ічкерійців, до частини росіян, до башкирів, до татар і так далі, і так далі. Ми не там! Наш голос якщо й сприймається, то в дуже трансформованому, дуже видозміненому вигляді.
Візія – це постійний процес, як і стратегія. Вона виглядає як проєкт на початку, але далі це процес, в якому ми постійно враховуємо нові фактори, перезважуємо їх і міняємо, трошки модифікуємо вектор свого руху. Це процес, який вимагає від нас постійно відкритих радарів, це процес, який вимагає від нас уважного слухання середовища, це процес, який означає важливу взаємодію з іншим. І це процес, який не можна робити, замикаючись на собі.
04.05.2023