01 червня у Львові припинив діяльність один із культових закладів, де билося джазове серце міста – LV Cafe jazz club. Цей клуб встиг стати культовим: був найгучніший, найяскравіший, наймузичніший. Він попрощався із своїми шанувальниками феєричним джем-сейшином, атмосфера якого засвідчила справжність відданості популяризації джазової музики як з боку залучених музикантів – творців семирічної історії цього центрового закладу, так і його засновників. Про те, що стало причиною закриття клубу, та про вибір наступних стратегій просування сучасного львівського джазу – у вкрай відвертій розмові з засновником LV Cafe jazz club Юрієм Садовим.
– Пане Юрку! Насамперед дозвольте висловити захоплення багаторічною діяльністю клубу і подяку за незабутній вечір закриття, де просто накривали хвилі позитиву і панував направду захопливий і цілком співставний із закордонними аналогами дух музичної демократії, якщо можна так висловитися…
– Авжеж можна, бо це й було справжньою політикою закладу: починаючи від цін у меню клубу і завершуючи функціонуванням сцени.
– Тоді чому дійшло до закриття, щось було неправильним в плані комерції? Чимало хто каже, що коли хочеш заробляти, почни годувати людей і матимеш сталий прибуток, для розвитку мистецької складової проєкту.
– У випадку із джазом це не працює із музикою як такою. Ні, клуб – абсолютно некомерційний проект. Тут така штука: ти або твориш спільноту, або заробляєш гроші. Вважаю, що спільноту створити вдалося: була атмосфера, були усмішки, був – як то тепер модно казати – вайб. Реально відчувалося, наскільки повітря всередині є наелектризованим, наскільки там багато пристрасті і всього супутнього. Бо кожен із музикантів, які приходили (а приходили не лише місцеві), залишали на цій сцені частинку себе, – нехай яким банальним було би це кліше. Дуже намолена сцена! Поза тим всім комерції там не було.
– Свого часу подібно торував шлях своїм креатурам і Маркіян Іващишин, він також спирався на комерцію «погодувати» – його «За кулісами», «Дзиґа», «Лялька» etc, починаючи від «Вежі», були водночас і мистецькими центрами, які творили середовище, до слова, на певне покоління – вельми потужне.
– Це не перша паралель між тим, що робив Марек, і тим, що відбувалося в LV Cafe jazz club. Але хотів би розірвати цей зв'язок в тому плані, що ця, на позір схожа, діяльність відбувалася у зовсім різних «вагових категоріях». Марек, беззаперечно видатна постать, яка усіх довкола заряджала своєю енергією, шаленою інерцією від якої люди досі крутяться. Але Іващишин творив культуру як таку в різних її проявах: література, перформативне, образотворче і музичне мистецтво. І музика – згадаймо до всього «Флюгери» з «JazzBez» та інші фестивалі – було «любе-рябе»: усі, які тільки є, стилі й течії! Я ж зосередився суто на сучасній актуальній джазовій музиці у Львові й Україні. Не знаю, чи воно мало значення в більшому масштабі, але, як показала практика, світ нас зауважив.
– Тобто варто розділити: Марек опікувався усім, що можна назвати мистецтвом, а ви лише джазом, – чому саме ним?
– Бо ця штука була для мене важливою. Тому що вона креативна, тому що це імпровізація! Як на мене, усі хто грає джаз, мають найвищий рівень майстерності, тому що ці люди фанатично займаються щоденно. Це ж закономірно: якщо вони не будуть щоденно практикувати, тренуватися, вправлятися, то не будуть такими круто талановитими.
– Як вам вдалося спрацюватися із цими талановитими, ви із їхнього пулу?
– Ніколи не був свій серед своїх. Можливо, якась певна запорука успіху була саме в тому, що я не музикант. Бачив їх як слухач, як споживач продукту їхнього таланту. Якби я був музикантом, то дивився б на них з музичного боку, а так – із усіма із залу, як споживач, як end user. Був не обтяжений у сприйнятті через призму музичних шкіл, консерваторій, якщо не брати до уваги музшколи, з якою в мене в дитинстві не склалося)))… І тому, здається, щось та й вийшло.
– Таки вдалося! І тому варто погортати сторінки цієї яскравої історії, щоб відчути, як воно було, передати настрій великої кількості гучних концертів, вони ж чимало значили для культурного ландшафту міста!
– Для мене також дуже важливим є зафіксувати це явище, хоч як коротко воно потривало, важливо зберегти інформацію, щоб хтось, коли буле досліджувати цю тему, мав достовірне джерело і міг зрозуміти: ага, була така непересічна річ, крута і успішна в музиці, але закрилася через певні причини.
– Можете їх окреслити?
– Комерційна сторона не працювала, не витягала. Клуб не зміг забезпечити рівень прибутку такий, який би дозволив фінансувати розвиток культури. Культура від початку і до кінця, а в даному випадку джазова музика, вимагала щоденних фінансових інвестицій, банально – грошей. Без грошей нікуди «танцювати» не міг. Тому що поліграфія вимагає, реклама вимагає, якийсь маркетинг вимагає, навіть висвітлення у пресі – також. Без грошей воно не йшло.
– То все творилося на ентузіазмі?
– На ньому і тих невеликих сумах коштів, які ми могли вилучати, щоб купити ті ж музичні інструменти на сцену. Спершу все творилося за свої кошти: тягнулося з хати))). Це не є т.зв. side-project, коли людина, яка відбулася в бізнесі (нехай топ-менеджер чи мільйонер чи просто заможний хтось), може на стороні вкладати в свою пристрасть, як олігархи вкладаються у футбольні клуби (хоча я цього не можу зрозуміти – навіщо, для мене це просто загадка, можливо вони так гладять своє ego, не знаю). В мене такого варіанту не було. Я загорівся ідеєю і заходився створювати заклад, коли зрозумів, що в мене є можливість зробити великий концертний зал. Це ще задовго до розголосу було вирішено, що там буде саме джазова музика.
– Як родина поставилася до такої затії?
– Підтримала. Хочу сказати, що без їхньої підтримки LV міг і не відбутися. Мої мама та брат дійсно багато допомогли. Шкода, що мій тато ніколи не побував у клубі. Він якраз захворів, коли я відкривав LV Cafe jazz club 18 вересня, а 2 жовтня помер не вийшовши з важкого стану… Хоча він узагалі до музики – не мав стосунку, навіть сварився, що я в дитинстві «дурне» слухаю. Але він горів клубною справою також, йому як людині з торгівлі цей «общєпіт», був цікавим, він вирощував листя салату, казав, що буде мені носити… Але не склалося, життя розпорядилося, що обставини не дозволили… Тато дуже хотів допомагати.
Коли ми відкрилися (і я усвідомив те, що без музичної складової нічого не буде), то заходилися розчищати й довго реставрувати приміщення, яке стало головним залом. Там складні інженерні роботи були.Але тут в нагоді став будівельний досвід нашої родини: мамин, мого брата і трохи мій. А ще велику підтримку я завжди відчував від моєї дружини Наталки Шуст-Цимбалюк (тепер вона вже офіційно Садова). Наталка професійна художниця. У нас прекрасний союз і дуже багато її візуального бачення було втілено в оформленні LV Cafe jazz club. Період створення концертного залу якраз припав на початок нашого знайомства – кохання. Справа рухалась вже до того, що пора було давати огранку інтер’єру, наповнювати правильним візуалом і власне Наталка з кумою, також художницею, Зоряною Опанащук, до цього неабияк доклалися.
– А як відбувалися пошуки шляхів реалізації ідеї саме музичного клубу , також через капітал особистих контактів?
– Так, став нав’язувати знайомства. Це були дуже різні музиканти. Першим було знайомство із Максом Ланом, пізніше він познайомив мене із Андрієм Арнаутовим. Арнаутов започаткував джеми в клубі. Зійшлися люди. Я став знайомитися із різними особами і зрозумів настільки вони є цікавими: із ними разом можна зварити якусь кашу! І ми заходилися варити!
– Як засмакувало це вариво львів’янам, дещо розбещеним зірковим солодом Leopolis jazz fest? Тобто як співвідносилися категорії музичних пропозицій місцевого клубу й фестивалю із потужними інвестиціями й світовими амбіціями?
– Вважаю, що якраз із Leopolis jazz fest ми вийшли на такий рівень, який був цікавий усім. Коли 5 років тому я став конкретно бачити джаз, то мій рівень був для фестивалю такий мікроскопічний, аж мікробний. Але з відкриттям великого залу Київ (виявилося, що це зі столиці видніше) побачив, хто в нашому місті займається джазовою музикою системно.
– Здається, ось прозвучало ключове слово: системно!
– Ну то так, бо «Дзиґа» вже тоді перейшла під контроль «Холдингу емоцій «!FEST» і джазові концерти там були лише час до часу, радше випадковими. «Libraria» у зв’язку з карантином закрилася, та вона ніколи й не була джаз-клубом у достеменному розумінні.
– А хіба «Libraria Speak Easy» не позиціонувалася як Клуб у стилі «Джаз і блюз»?
– Якщо називати речі своїми іменами, це був досить пафосний паті-бар. Незважаючи на всі круті імена виконавців, які справді часто там виступали, туди приходили не заради музики. Туди приходили заради вишуканого бару й респектабельної статусної атмосфери. Це так є. Власник «Libraria» на це й розраховував. Вважаю це була його свідома скерованість. Він справді вміє дуже круто заробляти на напоях і їжі. Власне те, чого не робили ми (я, дружина і команда), бо були занадто закохані в музику. Ми не помічали дзвону монет. Десь так…
– Карантин скасував усі масові заходи, зачинив публічні простори й заклади громадського харчування, окошившись не тільки на «Libraria Speak Easy»... Ваш клуб також довідався, що таке «простій», чи перейшов працювати в інший режим, скажімо, репетиторію чи студії звукозапису або стрімової платформи, як це зробила, наприклад філармонія?
– Я відчував, що рік-півтора напруженої клубної праці можуть зійти на пси, якщо зупинитися. Інших джаз-клубів у Львові немає, немає концертних майданчиків клубного типу. Залишається LV, який попри карантин повинен не втратити шанс школити майстерність джазменів і в якийсь спосіб забезпечувати їхні контакти із прихильниками. Своя тусовка сказала: «Юр, ну коли все закрито, то зроби при зачинених дверях квартирник».
–Тобто йшлося про нелегальні джеми?
– Щиро зізнаюся, так. Ми працювали в середу в порушення режиму. Чому я цим хвалюся? Та тому, що я це робив. Це був дуже крутий квартирник! Найдушевніші, найкрутіші концерти, які тільки могли бути. Такого у Львові ніхто не робив, бо ніколи раніше у Львові не було заборони. Але що важливо: ніхто не здав, ніхто не подзвонив і не сказав поліції, що там відбувається. Я дуже добре пам’ятаю, як особисто стояв перед входом і пускав своїх. Навіть наш американський друг Джо, який тут вже 2 роки тусить, казав: «Ти стоїш перед входом, як драґ-дилер, але ти торгуєш іншим наркотиком, культурним – музикою».
Тоді, власне, і з’явилася наша легендарна картинка на ролокасеті: Майлс Девіс, який покзує: т-ш-с – потихеньку, потихеньку! Тієї ролокасети з картинкою вже нема, бо якісь хулігани її поламали й ми мусили замінити рол. Та й наклейка та вже певно не актуальна. Але вона досі залишається своєрідним логотипом.До речі, це реальна фотографія Майлза, яку стилізувала моя дружина Наталя. Я там на щось намагався впливати, а вона мені: «Я художник!». І справді вийшла фантастична стилізація, просто бомба-ракета!
– Тобто «підпільні квартирники» дали змогу музикантам клубу за час першого карантиту не втратити «фізичної форми», і коли дійшло до Leopolis jazz fest 2021, то LV був уже надзвичайно помітним?
– У 2021 році ще не знали, чи буде той фестиваль, чи ні. Я просив всіх довідатися насамперед, в т.ч. й Арнаутова, але йому не вдалося. Тоді попросив Марка Токаря. Він дзвонить до Володимира Камінського, який був причетним до організації Leopolis jazz fest, і каже: «Слухай, там є Юрко, він робить джаз-клуб, от реально нормальний, добрий клуб!». Ідея співпраці була у тому, щоб клуб тримав джеми.
Фестиваль заплановано на червень, а Володя Камінський приїжджає в кінці березня, приходить і пропонує познайомитися. Ми запросили його на вечір, Володя все роздивився і каже: «Розумію про що твій заклад – він реально про музику, але грошей не буде». Я загас… У нас загалом літо – це завжди сум,тому сподівався, що він хоч зі сцени скаже: от там двіж буде, але й інформаційну підтримку він також не зміг запропонувати.
Так і не зрозумів сенсу тодішньоїрозмови, коли людина з організаторів фесту не має чим допомогти, бо таки сподівався, що якась співпраця усе ж відбудеться. Але він каже: «Ні, ніяк! Усе ти робиш на свій страх і ризик сам. Абсолютно все. Єдине, що мушу тобі сказати: твоє місце є про це». Володя Камінський дуже порядним чоловіком виявився, хоча тоді я дуже емоційно сприйняв відмову, думав, ну як так, ми стільки багато працювали! Дружина, яка завжди є поруч і завжди мою першу негативну емоцію гасила, бо на людях я не розкривався, а вдома вже міг розпачати, підтримала й цього разу. Два дні я ходив шокований.
– Це можна було зрозуміти: Leopolis jazz fest 2021 – перший великий фестиваль, який дозволили провести в Україні після карантиних обмежень, тому його регламентували дуже жорстко.
–Так, фестиваль 2020 року вони пропустили, а 2021 влаштували у співпраці з міністерством охорони здоров’я, слухачів пропускали за ковідними еспрес-тестами. Після того це вже стало звичною практикою і в Україні, і в світі. Камінський так і пояснив: «Розумієш, концепція фестивалю – відкритий простір і тести. Офіційно джем-сейшини в закритому приміщенні ми не робимо».
Але прикол був у іншому. Такі великі точки, як «!FEST» та інші,знаючи практику попередніх фестивалів одразу на ніч всіх музикантів, кого могли, і кожному давали по сто доларів. А стейдж-бенд це 3-4 людини. Для мене такий бюджет був взагалі космічний, бо ми продавали в середньому за вечір «три деруни і два бургери». Отож, я прийняв карколомне рішення: джем-сейшни в LV будуть платними. Такого від мене ніхто не очікував, робили круглі очі й казали: «Юрко, ти дурень. Так не може бути! Хто тобі заплатить? Джеми повинні бути безплатні!». Покійний Марек привчив всіх до халявної музики. Вхід в «Дзиґу» на джаз був вільний. Там рідко коли збирали які гроші. І всі звикли ходити на джаз на халяву. А тут якийсь Юрко ламає цю традицію, комерсант такий противний. А я таки затявся, що це моя мета навчити людей платити кошти музикантам, бо перед вами працює як мінімум 3-4 людини, які все своє життя опановували ті інструменти в музичній школі, училищі, консерваторії. Вони нічого іншого не вміють у житті, окрім як грати на цих інструментах. І якщо ви хочете це слухати, то, будь ласка, платіть за це. Бо музиканти тут не розважаються, а роблять те єдине, що вміють у житті. Це їхня ро-бо-та і їм за це треба пла-ти-ти. Ой, що то було! – Чому платити? За що платити? – Та за музику! І що ви думаєте, були такі завсідники, яких доводилося виставляти й казати: ні, ви заплатите. Мусите заплатити. Не тому, що нам бракує. Це гроші музикантів, вони нині ділитимуть того капелюха. Потім вже всі звикли. Приходили, здавалися і йшли до залу. У нас всі кошти, зібрані на вході, віддавалися музикантам (брали 5 відсотків на банківські порахунки). Персонал і адміністрація заробляли суто баром і кухнею. І все. Але спочатку був спротив страшний, тому що ламалася традиція безкоштовного концерту. Музиканти це підтримали. Тож я вважаю, що вдалося переступити цей поріг, зокрема й завдяки фестивалю.
– Звісно, фестиваль це фестиваль: там своя атмосфера, свій кайф, свій відпочинок. Але клуб – це дещо інше. Запроваджуючи оплату джемів, ви парадоксально розраховували не на звуження кола відвідувачів, а навпаки?
– Певний розрахунок був, та він перевершив мої сподівання.
Як нині пам’ятаю, що в перший день виступали київські хлопці-фірмачі: Міша Менделенко – талановитий гітарист з Києва і його «Organ Trio». І було дуже мало людей. Завал, розпач повний!
А наступного дня все кардинально змінилося, я до барної стійки не міг протиснутися при тому, що вхід був платний. Це був фурор. Найкрутіша подія, яка взагалі була в історії музичного Львова. У п’ятницю-суботу-неділю-понеділок відбулося те, на що й годі було очікувати. Просто зайшли зірки! І це було неймовірно!
Насправді це величезна заслуга Володимира Камінського. Думаю, це він їм натякнув, де справжнє місце. Вони ж цікавляться: «А де можна пограти, деу вас джаз клуб?». Бо зірка не хоче йти на м'ясо-ребра і десь там грати «під котлету». Ні, не хоче!
– Отож до вас зайшли зірки…
–… а увесь пул фанів зайшов за ними. І на три дні нас підняло: джеми завершувалися о 6 ранку. Фурор другого дня: на сцені – Kamasi Washington. Він із музикантами в «Гранд-готелі» зупинилися, там поджемили й питають: «А де тут місце, де є музика, де вона живе реально? Не серед статусного респектабельного лакшері-паньства, а де вона реально твориться ?». Їм відповідають: «Так он там, у LV. Це саме те – єдине місце!»…
– …і Камасі Вашингтон прийшов до клубу. Неймовірна історія! Це насправді наскільки значуща сторінка в біографії музичного Львова, яку забути не можна, бо вона долучає місто у світовий контекст. Достатньо поглянути на відео: заведені люди на стільцях і столах, сила силенна народу!!! Добре, що залишилися ці кадри…
– Тоді були всі, всі зірки: і Kamasi Washington, і Maurice "Mobetta" Brown, і Ben Williams, BIGYUKI на роялі та багато інших. Це був такий день!
Joe Lindsley – великий друг LV – підійшов і питає: «Ти задоволений? Ти усвідомлюєш, що зараз весь світ закритий на локдаун і епіцентр всього світового джазу вибухає тут. Це кратер!». На що я йому відповідаю: «Чувак, навіть якщо завтра нафіг все навернеться і закриється – я щасливий! Бо цей момент вартий всіх грошей світу. Це те, куди я прагнув!».
– Вам вдалося зробити у Львові те, чого в джазі не зробив ніхто. Але чи ви відчули, що це важливо не тільки для Львова, а й для тих світових музикантів?
– Так, відчув, бо Джо, оскільки він з Камасі тісніше спілкувався, переказував, як той казав: «Моя душа знову відродилася, відколи нас два роки маринували карантинами!». У них же ж не так, як у нас: «трішки можна, а трішки не можна». Там не можна і все!
І нещодавно, коли ми оголосили про закриття, Eric Wortham II, відомий тим, що був із Сілом (Seal l крутий виконавець з іменем, хіти якого знають будь де від Африки до Сибіру, хоча при всі повазі, то не джаз), його піаніст, який, до слова, є туровим піаністом Adele, також шикарно чувак грає, хоч у джазі він не найкрутіший. Так отож, вони за 2-3 дні зустрілися десь із Камасі й зробили сторіс «Слава Україні!» і далі написали «LV Cafe jazz club тебе буде не вистачати». Тобто минув рік, а вони пригадують, пам’ятають! Тож це не було тільки для нас круто, для них це також було круто!
– 2021 рік став вершиною вашої кар’єри, апогеєм?
– Я справді після того ходив в ейфорії, мені не треба було нічого іншого.
– А за рік довелося з такої вершини збігти під гору й зачинитися? Чому?
– Дуже просто: карантини не закінчилися ще й почалася війна. До того ж фінансовий стан LV завжди був поганий, завжди, від початку…
– Такі речі вимагають інституційної підтримки. Самотужки двигати культуру не вдається навіть найзатятішим.
– Цієї підтримки не було. До слова «зовсім». Чомусь думають, нібито у Львові є підтримка культури, але її немає. Вона, як ховрашок із фільму: ти його бачиш, ні, а він є, – тільки в нас навпаки, на жаль.
– Прикро, бо на загал відомо, що місто і мер мають джаз за візитівку Львова… А про вас знав такий осередок, як Інститут стратегій культури, для якого джаз начебто чимало важить?
– Так талановито й філігранно не помічати – це ще треба вміти. А хто захоче віддавати комусь частку впізнаваності в інформаційному полі? Меру ж потрібні голоси виборців, а не капсульне середовище, нехай і якісне. Електорат – поняття масове, а джазом у Львові живе 50 фанатів і 300 любителів. Ті 50, для яких джаз є повітрям, кров’ю, життям, – неплатоспроможні. Вони не витрачали в закладі зовсім і не могли втримати клуб на плаву. Хоча сторінка клубу мала 4 544 вподобань, це віртуал. У цьому закритому середовищі, в цій капсулі пост про закриття LV лайкнуло 480 осіб. Якби було 4800, то, може, ми й не закрилися б. Але серед цих 480, були ще якісь знайомі знайомих, тобто люди, які ніколи сюди не ходили і вже не прийдуть…
– От муніципальний мистецький центр має підтримку міста. А чому місто не захотіло підтримати джазовий клуб – дивно. Може, не знали?
– Знали прекрасно… (мовчить, – М.Г.)
– Може, вони не зрозуміли, що потрібна саме їхня допомога?
– А чия ж тоді? Усім просто в очі говорилося: я відкритий до будь-якої співпраці.
– Прикро, але залишається прийти до висновку, що міські структури не мали зеленого світла підтримувати не «своє», іншого пояснення важко дошукатися.
– Зауважте, це ви сказали… Але клуб відбувся і без їхньої підтримки.
Ми приймали два роки поспіль офіційні джем-сейшинифестивалю JazzBez. Логотип LV у прес-релізах не виринав. За фестиваль JazzBez ІСК дякував усім, нас якось забувалось. Коли вони просили погодувати тих, тих і тих – людей з оргкомітету, музикантів – то потім на оплату рахунків доводилося чекати до 31 грудня. Але я мовчав, щоб не нашкодити справі. От закрилося культурне місце і ніхто з ІСК навіть не написав про це. То що їм байдуже? Виходить так. Мені то накипіло. Але злості нема. Просто так не можна. Втратити такий клуб для міста-мільйонника не можна було! Але він пішов з чесною репутацією.
– А до академічного середовище зверталися?
– От коли клуб закрив, то мав зустріч з проректором музичної академії. Але що вже паритися й про щось говорити, коли зачинено? Та й загалом академічне середовище мислить у зовсім іншому горизонті, ніж їхні вихованці. Як і мої викладачі в універі свого часу. Може, УКУ десь вирізняється, але теж думаю, що й там є вікові розбіжності…
– І до фондів зверталися?
– Так. До УКФ подавався. Мені Надя (Ельпіда, творчий псевдонім, – це дружина Арнаутова) допомагала писати заявку. УКФ подивився і House of Europe також, і відмовили. А з першого вересня 2021 р. я став шукати інвестора і запропонував усім, кого би це могло зацікавити в Україні.
–І що?
– Відмовилися усі.
– І Олег Мацех?
–Так, він сказав, що не зацікавлений.
–Може, варто було скооперуватися із Jam Factory Art Center, який невдовзі стане потужним культурним центром Львова?
– Моя думка: людей вабить «центровий центр». Вони тусять тут…
– Тобто підтримки жодної. І це либонь, головна причина закриття, а не невдала комерція?
– На Leopolis jazz fest за три дні ми заробили стільки, скільки не заробляли за 3 місяці. Для декого це смішні цифри. А для клубу – величезні кошти, яких вистачило щоб протриматися до першого жовтня. У нас трохи викривлений сезон: у всіх він, коли літні майданчики, а в нас, коли холодно і всі хочуть в тепле приміщення. Зимою ми трохи заробляли. Але ж тарифи поміняли і вони величезні! Для мене літо – завжди витрати. Усі касують, бо мають столики на терасах. До речі, міськрада нам так і не дала дозвіл на майданчик. Це для завершення картини.
Мені не треба було підтримки з міського бюджету. Достатньо того, щоб вони просто побачили і сказали: це наше! Чи я не дав би безкоштовно приміщення для майстер-класів, чи прес-конференцій, чи виставок?
– А виставками ваша дружина опікувалася?
– Так, Наталка, з мистецьких кіл. До речі, дуже якісні виставки. Хороші імена. Аматорства на стінах не було.
– Пане Юрку, на початку розмови ви наголосили на тому, що зосередилися на сучасному джазі. Який він? Що цікаво грати і слухати молодим?
– Джаз є надзвичайно різний. Музиканти можуть зі мною не погодитися, насамперед той же Арнаутов скаже, що моє завдання слухати, а йому на тому знатися))), але я бачу картину як власник джаз-клубу, а не музикант. Як на мене, теперішній джаз пішов до своїх корінь. Він став дуже схилятися в хіп-хоп. Туди, до простіших ритмів і мелодій. Зрештою, напрямів чимало, але назагал тим, які почали рости на цій сцені, подобаються саме такі тенденції. Я відчуваю, як сильно на них впливає культура хіп-хопу. Навіть оті зірки, які приїжджали на Leopolis jazz fest, окрім того, що грають в традиції, бо без цього не можуть бути, але в них також вчуваються хіп-хопівські ритми і їх багато. Але коли інструменталісти солюють, то віртуозність височезна. Власне це дуже заходить молоді. Ніхто не виходить реп читати, але ритміка стає ніби більш простіша, з одного боку. Але з іншого вона – більш качова. Коли грав Камасі, там не було нічого складного. Брав дві-три ноти, але як він це робив! Треба, звісно, сягнути неабияких вершин майстерності, щоб потім грати так вітряно легко. Він дуже надихав зал!
– Можливість сейшинити із зірками дуже потрібна тому, хто себе кшталтує й утверджує, – і добре, коли клуб надає таку можливість. Однак більш вартісним, як на мене, є не стільки ангажувати зірку, як виростити її. У LV це сталося?
– Наплив зірок був тільки у два останні роки, і це малий час, щоб на джемах із ними виростити своїх. Але рівень багатьох наших музикантів зріс однозначно. Я пригадую, як Андрій Дулиш колись грав, і можу порівняти, як він заграв за 2 роки. Добре грав, а тепер так круто! Йому ще трішки, й світ його підхопить. Бо не можливо його не помічати стільки часу. Він дуже молодий, у нього настільки ще все попереду! Трубач Ярослав Казмірчук шалено працює над собою. Вокалістка Софійка Мойсей прекрасно співає. Я чув її перші вокальні партії, рік вона виступає у Львові в клубі, а тепер – це два щаблі догори. Кожного можу так схарактеризувати. Вважаю, що всі учасники львівської сцени виросли на голову, а дехто і на дві! Не в останню чергу завдяки тому, що LV був для них другим домом. Кожен із них справді приходив сюди, як додому.
– Розкажіть про звичаї цього дому.
– Насамперед, я втовкмачував персоналу, що музиканти для нас – священні ягнята. Ми їх повинні плекати і бавити. Ми завжди їм дозволяли практично все. І вони відчували це ставлення, бо для них воно було важливим. Інтуїтивно дійшов до цього: усіх їх полюбити й ні з ким не сваритися. І вони стали спільнотою. Вони завжди знали, що тут на них чекають, що вони тут можуть в борг поїсти, хоча слід віддати належне, ніхто тим не зловживав. Один із них – Сергій Піскун, який грає на альт-саксофоні – навіть з Маріуполя написав на закриття: «У мене тепер немає другого дому…». Інший, 26-річний хлопчина, на закритті просто реально розплакався: «Що мені тепер робити? Юра, ти про нас подумав?»...
Що мені вдалося зробити – це здружити їх. Тут вони стали товариством. Вони ж усі такі емоційні! Хоч мають особливий професійний гумор, але й темних сторін також не бракує: можуть сваритися, наговорювати один на одного позаочі. Я це одразу відкинув. Чому музиканти сваряться? Бо намагаються один із одним конкурувати, не хочуть любитися навзаєм. А я забороняв сваритися. Через абсолютно дурні зовсім не значні принципи вони дуже часто втрачають великі можливості, які дає співпраця.
– Невже музичне середовище наскільки конкурентне?
– Шалено! Вони ж екзгібіціоністи. Показують світ талант, і оцей тягар нарцистичності їм важко тримати в собі.
–Але ж джазисти – ансамблісти. Це ж командна гра!
– З командною грою все гаразд, але коли починається соло, горіти має одна зірочка і край! І ти дивишся, як вона сходить зі сцени: дивіться на мене, я тут зірка! І з цим працювати не кожен може. Дехто намагається їх на місце ставити: не будь такий зверхній абощо. У мене ж була стратегія абсолютного нейтралітету на межі з пофігізмом. Слід було сприймати кожного. Не робити зауважень. Для себе я зробив умовну шафу в голові й розклав їх на різні полички, щоб запам’ятати особливості кожного. І коли спілкувався з одним-другим-третім-четвертою- п’ятою, то розумів: цей ось такий, а той – інший. З цим я буду мовчати, слухати й угукати. А з тим доведеться говорити 2 години, тому ліпше сам за нього швидко скажу й на тому погодимося.
– Тобто ви знали, як працювати із кожним персонально…
– Досі знаю! Їх кожного треба полюбити, сприйнявши таким, яким він є. Не намагатися їх, таких різних, переробляти. Бо коли хочеш когось переробити, тільки злостишся, а з того нічого не виходить. Нервуєшся, а толку ніякого. Я дуже емоційно можу реагувати і жорсткими словами…
– А в чоло?
– Ні, ніколи не вдарю людини. Хоч були бійки в LV, на жаль, та слава Богу, ніхто від мене не отримав, та й я не отримав також.
– І з музикантами конфліктувати не довелося?
– Конфліктів не мав із жодним. Ну хіба з Марком Токарем)))) Але то така смішна історія: він колись, ще до відкриття великого залу, прийшов на заміну іншому контрабасисту, здається, Святу Галасу, який не зміг виступити з вокалісткою Дарією Туріною в малому залі з чорним фортеп’яном. Чи публіка Маркові не сподобалася, чи заклад, але він вліпив нам дві зірочки. І от коли відкрили великий зал, я жартома кинув: «Поки Марк не змінить відгук, він на цю сцену не вийде». Приходить Токар, пограв на сцені й каже: «Що до мене є якісь питання?». Відповідаю: «Так. Ти чого той відгук поставив?». А він: «Та яке то має значення!». Ого, ще й яке має! Ми ж працюємо, щоб мати хорошу оцінку!
Марк, хоч і донині не поміняв того відгуку)))), зрозумів, наскільки закладу важлива репутація. Він оцінив зал і те, як ми викладаємося, запросив мене до себе додому і ми мали з дружиною фантастичну вечерю в нього із прекрасними розмовами про музику й мистецтво… Це було супер! І я пообіцяв запросини у відповідь, але хоч вже нема де, цей план все одно чекає на Марка по поверненню з війська. Бажаю, щоб повернувся цілий і неушкоджений! Молимося за це для всіх, хто там. А там всі кращі!
– Коли чимало хлопців-музикантів пішло на фронт, клуб спорожнів?
– І так, і ні. Я не хотів робити комерційних концертів. Не піднімалася рука: там війна, а я буду далі концерти робити? Ні, не хотів! Розумієте, коли в котики-мишки з державою бавилися під час карантину – це інше, а війна не гра, там гинуть люди. І знайшовся компроміс: LV став не організатором концертів, а лише майданчиком, де ГО Міжнародна асоціація Мистців і Український культурний фронт збирали кошти на «Азов», 50 відсотків відшкодовуючи музикантам. І вони, на диво, швидко зібрали 150 тис. на машину. Сергій Федорчук (також музикант – контрабасист) займався цим останні три місяці. Він об’єднав фірмачів з Києва, вони зараз тут, у Львові. Це професіонали, яким вже нема куди рости, бо не розумію, куди вже крутіше! Піаніст Константин Горячий з Білорусі втік після псевдовиборів до Києва із дружиною, а тепер до Львова, говорить білоруською, – прекрасно, вважаю це проявом позиції! Криворізький, а потім київський музикант Денніс Аду – куди крутіше? Трубач Яків Цвєтінський з Дніпра (його дружина Маріанна – оперна співачка), який має альбоми й грав з усіма найкрутішими чуваками в світі, закінчив в Базелі (Швейцарія) програму FocusyearBasel – талантище!
– Нагадує 1944 рік, коли у Львові опинилися найкращі українські митці… Зібрати такий букет виконавців, нехай і волею воєнних обставин, щоб закрити клуб, – де логіка?
– У рок-н-рольщиків часто можна було таке тату зустріти, або напис на шкірянках: «Живи швидко, умри молодим!». Чесно, я би не пережив, коли б LV зійшло на пси. Нехай як то боляче, але слід було зробити саме так. Найгіркіше мені було за два тижні по закриттю на джемі в іншому місці. Не було образливо й заздрісно, ні. Але гірко. Кайфував, звісно, нарешті сидів просто як клієнт і мене не смикали ні офіціанти, ні музиканти. І от відчув: як шкода, що це не в LV. Накрило сумом: ну як так було не просто відпустити, а придушити свою дитину… Але ніхто не скаже, що від першого до останнього дня в LV херня була. Ні, там було життя.
– Чи дружили з подібними клубами Польщі, Литви, Угорщини?
– Ні, таких партнерів не знайшли. А з музикантами – так, дружили. Ага, ні, таки познайомився із керівником одеського джаз-клубу «Перон N7» Ярославом Трофімовим – цікавий такий чоловік. Вони більше на блюз налягають. У нас же блюз, фолк або етно були лише вкрапленнями, щоб розбавити загальну атмосферу, скажімо, те ж LBB, як було хітом сезону, бо в них є свій конкретний фоловінг, – до речі, набагато більший за джазовий! А Макс Таврійський з Херсона – людина-оркестр, Боже, який він класний! Ось у Порохівці нещодавно дав недільний концерт…
– Тобто можна сказати, що дружба є своєрідною засадою, на якій вибудовувався ваш клуб?
– Так, це принципово було місце, де ми говорили тільки про навколо музичні речі. От, скажімо, Федорчук басист і Арнаутов також басист. Той щось там написав у мережі, а інший йому якісь дошкульні коментарі вставляє. Така якась дичина. То кажу: «Стоп, ану перестали то робити! Хлопці, не будемо тут конфліктувати». Так, LV було місцем без конфліктів. І тільки два басисти замирилися. А тут прийшов третій – Марк!)
– Чого ж тоді Арнаутову щось трапилося, що він за тромбон узявся))))?
– От про тромбон Арнаутова не треба! Бо я, мабуть, та єдина людина, яка чула всі його вправляння на тромбоні, а це не для людей із слабкими нервами! Він у дворику LV постійно тренувався грати на тромбоні. Бо так має бути у справжньому клубі. Його дружина сказала, що коли він гратиме на тромбоні дома, вона його заб’є чи вижене з хати, тож нехай іде геть. Ну й куди? – Та в клуб!
– Це просто класика, якщо зважити, що історія виникнення джаз-клубів пов’язана із випадком, коли один музикант винаймав помешкання над залом, щоб кожен день мати там репетиції, а увечері грати.
–Так, у джазі потрібна щоденна практика.
– А загалом як відбувалися репетиційні моменти в LV?
– Я завжди дозволяв це, бо десь вичитав, що репетиція в клубах – також складова процесу. І всі музиканти знали, що в нас є графік.( Був. Ні, є. Бо досі на холодильнику висить). Там щомісячні записи на денні репетиції. Репетиції для музикантів, які виступають у клубі, були безкоштовні.
Завжди був за те, щоб людина, коли їсть, була залучена цього загального процесу, щоб бачила музичну кухню з середини. І це нормально. Люди до нас приходили поїсти, а ми їм казали: «Не лякайтеся зараз буде репетиція», – і вони рідко коли переходили в інший зал, бо це ж цікаво і пересічним відвідувачам, а не тільки меломанам. Скажімо, людина працює в офісі, в бюро, чи є у відрядженні й прийшла просто поїсти вареників. А тут конкретно чувак, який грав з покійним Чіком Коріа, репетирує!
Яків Цвєтінській, наприклад, мав ключі від закладу, наскільки я йому довіряв, та я всім їм довіряв! Заклад працював з 17.00 до 02-03 ночі. А Цвєтінський не мав змоги вдень грати дома, бо сусіди були проти. І він з сурдиною тренувався, а для брасових грати із затичкою – означає не розвивати діафрагми. Тож йому треба було тренуватися без сурдини. Для цього він ходив на репертиції в клуб. За репетиторій від музикантів грошей не бралося. Натомість давалися всі можливості. Тому я завжди казав: це майданчик, а не сито «формат-не формат». Єдине, коли тебе могли не пустити на сцену, якщо ти цілковитий йолоп, – на повному серйозі. Якщо людина грає і має майстерність, її чули на джемах, вона може приходити й домовлятися про дату.
– Тобто сам цей майданчик став явищем, що об’єднувало?
– Реально. Ця сцена є дуже намолена. Як в церкві. Так до неї треба ставитися. Її треба любити. Один звукорежисер сказав мені: «Хочеш, щоб клуб вдався, то зроби так, щоб музиканти полюбили сцену. Дай їм апарат такий, як треба. Ех, от його, до речі, так і не купили! Але ставлення дали. Дали їм можливість розпоряджатися цієї сценою. Вони були частинкою цього клубу, а не просто лабухами, які грають халтуру. А сцена була серцем залу і закладу! Вона не стояла десь збоку в куточку. Це був центр і живе серце. Всі погляди завжди були звернені на сцену. Вона була концентратором уваги, а не те, що там у тебе в тарілці. Тому воно справді пішло вдало.
– Однак занепало...
– Бо ентузіазм завжди закінчується. Ми тримали ціни нижче середнього рівня. Умови найдемократичніші в світі. Пиво недороге. Їжа недорога. Гаразд, були й бургери по 200 грн, хоча я сварився: хто то купить? Але тепер подивився в меню інших закладів і сказав: ого!
LV був унікальний тим, що мав щоденний режим роботи. Не працювали ми в понеділок, як зазвичай заклади культури. День у нас мертвий. А без ночі ми не можемо. У нас був хороший бар. Довго можна було сидіти. Найбільше виручки на барах з 22.00 до 24.00. Це постулат. Усі це знають. А з комендантською годиною ми змушені були закриватися о 20.00, відтак клубна діяльність вже втрачала сенс в таких обставинах…
– Клуб відбувся, час робити записи. То своє майбутнє ви бачите в тому щоб зробити LV Records? Студію? Лейбл? А до речі, що означає LV? – Львів?
–Та ні, нічого не означає! Не повірите, але найбільший прикол у тому, що це цілком рандомні літери. Абсолютно випадкові. Не «Люба Василина», не «Луї Віттон», не «Лисий Василь». Це просто дві букви. Так, вони перегукуються із «Львів», але спеціально не закладався цей зміст. Розрахунок був такий: хто що захоче, те і вкладе у розуміння назви.
– Отже наразі LV – це лейбл звукозапису? А де би ви тепер писали?
– На студії, тільки не знаю ще якій саме. Наразі консультуюся із знавцями. Попросив музикантів скидати авторські композиції, не стандарти, які вони грають без пересторог, а от авторські – чомусь остерігаються, соромляться, навіть коли прошу награти щось своє й скинути на телефон.
– Бояться крадіжок?
– Може, критики. Вони ж розуміють, що я не вкраду, бо це ж для них робиться. Щодо запису, то нам дуже важливим є рояль (не електронні клавіші). Але справжня велика Yamaha є тільки в одній студії. І то вона не у Львові, а в …Лапаївці! Без жартів: це справді велика оснащена студія, де записують музику, а не хіти (сміється, – М.Г.)…
– Але запис також потребує інвестування. То слід заробляти деінде, щоб вкладати в омріяне мистецтво…
– Робитиму це суто з приватних джерел, не розраховуючи ні на меценатів, ні на фонди, ні тим паче комунальні підприємства, – чесно кажу: мав їх в дупі! Бо коли ти приходиш просити, вони всі на тебе дивляться, як на… Та кому то треба! Вони казали: «У тебе ж комерційний заклад, кабак, якої тобі ще допомоги? Зароби собі».
– Оскільки вже нема того комерційного закладу, то може тепер із ІСК чи фондами буде інша розмова?
– Ні-ні, досить. Буду сам. А коли УКФ не зійде на пси, то я знайду туди правильні підходи, поясню що й до чого, кому треба. Ладен піти до будь-кого, щоб пояснити, яка це правильна справа і її варто підтримати. Знайомств сподіваюсь вистачить…
–…однак їх не вистачило тут.
– Може, в мене мотивація буде правильніша. Я дуже хочу це зробити. Клуб закритий, моя соціальна місія перед людством виконана, тепер можна ставати нахабним і впертим. Чому ні? Що мене зупиняє ? Колись зупиняло, щоб не нашкодити клубу, а тепер я вільний говорити відверто.
–А що робитимете із записами?
–Загалом альбом, який має вийти, – це для мене самому собі вигаданий борг перед музикантами, моє моральне зобов’язання перед людьми, причому, про яке вони мене не просили. Вони шикарні, талановиті, вони заслужили, світ має про них почути. Я вирішив, що маю це зробити. Для них і для себе. Це мій шлях роніна.
Треба, щоб Бог дав терплячості, бо не просто все закручувати наново. Музиканти мають повірити, що це все знову не в шухляду. Вважаю, що цей альбом я їм винен. Якщо це декілька тисяч доларів, то дасть Бог, зароблю. А раптом в мене буде якийсь комерційний успіх. Але щоб війна не внесла корективи, щоб ми тут барикади не будували …
Цей альбом і справді бачу як альманах, щоб показати – ось таке було! Щоб колись хтось зміг це підняти в історії. Не обов’язково це має бути на якомусь фізичному носії, щоб продати для колекціонерів комерційно, це ж може бути просто завантаження на ресурс, яких зараз купа існує, тоді люди звідти собі можуть завантажувати для прослуховування. Якщо зробимо альбом, зможемо його розсилати, зробимо прес-реліз, а з тим вже можна стукати до фондів із проектом альманаху наступного року.
Вирішив цією штукою займатися, не знати навіщо, –це поклик життя і це не лікується))). Моя робота безкоштовна. Але студія коштує, зведення коштує, оренда чогось там – також, музикантам на таксі – також… От десь такий бюджет. Це наперед збитковий захід і я до цього готовий.
– Що мотивує?
– Класні музиканти і їхня музика. От є Андрій Дулиш – саксофоніст такий талановитий, його треба писати-писати-писати. Бити по руках і писати. Талантище! Він робить музику, яка особисто мені дуже заходить. Там ніби нічого такого, навіть неможливо в якийсь стиль вписати, але мені подобається, з якою він пристрастю це робить. Його треба кудись возити. Інформація знайдеться. Наб’ємо пару гуль, а потім – вперед!
– Добре, що є перспектива, що є ще щось, що хочеться робити. Дай Боже, щоб ми почули LV Records .
Я навіть не сподіваюся комерційного успіху. Просто оце от таке задумане. Зараз є офіційна fb-сторінка LV, вона собі висить, на місяць я дав її в користування двом людям, щоб вони могли втягнути аудиторію до себе, щоб спільнота не розгубилася.
Невдовзі попрошу всіх, хто має якісь знимки з клубу, надати їх до нашого архіву. А потім, коли буду готовий, матиму візуалку і когось вже запишу, перейменую сторінку в LV Records.
– Тобто заявите, що кафе джаз клуб переходить у віртуальну площину?
– Ця задумка має ще відшліфуватися. Мушу цю ідею ще розписати концептуально, щоб не бути голослівним. Так, зроблю заяву: на жаль, не зможемо годувати вас смачними бюргерами і поїти хорошими віскі, але ми можемо дуже потішити ваші вуха, ось вам композиція на затравочку. Ми продовжуємо жити тут, хочете – слідкуйте, хочете – відписуйтеся. Ніхто нікому нічого не винен…
Хоча не встиг труп LV остигнути, як наступного дня почалося перетягування ковдри між тусовками. То є Львів? То жах! Галичанство взяло гору. З’явилися люди, які заявляли, що все, що відбувалося в LV – то завдяки їм. Та стривайте, дайте покійника з хати винести!
– Якщо хтось хоче заявити свою причетність до чогось, значить, те щось було класним!
Може й так, бо насправді клуб був настільки трушним, настільки правдивим! У ньому кожна цегла була про щирість. Там стільки разів хлопці плакали, – я ніде такого не бачив, щоб чоловіки обнімалися і плакали в музичному екстазі!
Були ночі з такими відчуттями, що їх хотілося не зупиняти, бо там пульсувало повітря. Серйозно, це неймовірно, це магія… Реально… Багато хто каже, що люди захоплюються, є фанати. Ні, приходили абсолютно не залучені, приходили випадкові, хоч упереваж – таки капсульні. Але навіть випадкові відчували: щирість не підробиш. Можливо, вони до того вечора не любили джазу та й досі не слухають, але те, що на сцені відбувалася магія, це відчував кожен.
І таких вечорів було дуже багато. Вони були завдяки тому, що там чекали музикантів. Сцена була в їхньому розпорядженні, ніхто ніколи не сказав їм вимітатися звідти. Той згусток енергії, який там був, створював кожен з музикантів. Я всіх їх люблю. Я знаю, хто буде солювати вічно, хто пропустить соло, а кому пофіг, але на закритті він може видати таке, що страшно подумати, що він іще може! Тарас Кушнірук в останній вечір грав на гітарі, як Боженько. Він завжди круто грає. Але в останній вечір робив таке, що люди просто вищали, – ви ж були там і чули це!
– Цінність таких моментів у тому, що вони тут-і-тепер, тож ніколи не можуть повторитися. Нехай ця крутезна сторінка під назвою LV Cafe jazz club запишеться для історії міста, бо воно повинно її знати, незважаючи на чиїсь ігнори чи політику.
– Люди, це взагалі не про політику! Це про те, як бути щасливим!
Розмовляла Марта Гартен.
Фото: Юрій Грязнов, Ельпіда фотос та особисті архіви.
LV Café Jazz Club
18.09.2015 – 01.06.2022
11.07.2022