Багато кого питають і мене вже не раз питали: «Що б ви порадили почитати під час війни?» Ну, я і до війни – хоч тієї на Сході, хоч цієї скрізь – намагався уникати роздавання таких порад, бо ж не можна радити всім одне й те саме: для когось і Джойс залегкий, а для когось і програма телепередач заскладна. Тим більше ризиковано радити щось на тлі масових воєнних травм: ніколи ж не знати, як той чи інший текст вплине на конкретну – пошматовану болем, страхом і втратами – читацьку свідомість.
То не раджу. Можу хіба поділитися досвідом. Котрогось із перших вечорів повномасштабного вторгнення я втупився поглядом у свою польську книжкову шафу і майже автоматично вийняв із неї роман Леопольда Тирманда «Злий». Кажу «майже», а не «зовсім», бо не сумнівався, що нічого нового мозок у цій ситуації не осилить, треба знайти щось раніше читане: раптом вдасться перечитати. Щось потенційно підбадьорливе, але й здатне трохи відволікти. До слова, скорочена версія «Злого» в українському перекладі Марії Пригари і Валентина Струтинського вийшла ще в 1959 році, а наприкінці 2020-го – з нагоди сотої річниці від народження автора – з’явився переклад, доповнений і виправлений Геннадієм Андрощуком. Мені, на жаль, ні перший, ні другий ще так і не трапився, але якщо комусь треба українською, то десь є.
«Злий» написаний на перетині всього, що тільки може й не може перетинатися. Тобто все-таки, як доводить Тирманд, може: сумлінний реалізм чи радше натуралізм у зображенні різноманітних середовищ гротескно переплітається тут із коміксами про супергероїв, детективні розслідування (державне і приватне) – з історіями кохання, гострий сюжет – із численними ліричними відступами, трагікомедія «плаща і шпаги» – з газетними репортажами тощо. До того ж кожен крок персонажів так скрупульозно вмонтований в антураж повоєнної Варшави, що мимоволі знову згадується Джойс, за чиїм «Уліссом» уважні архітектори в разі чого змогли б відбудувати Дублін. Я, своєю чергою, завдяки «Злому» ще раз уявно потинявся знайомими варшавськими вулицями, площами і прохідними дворами. Маю навіть підозру, що передусім заради цих прогулянок містом, у якому мені колись так безтурботно байдикувалося на стипендіях міністрів культури РП, я напівпритомно й дістав роман Тирманда з полиці.
Менше з тим. Поєднавши в собі нібито непоєднувані риси «справжньої» та бульварної літератури, «Злий» став єдиним бестселером у бібліографії автора, хоча професійні критики, ясна річ, відреагували на цей жанровий мікс із поблажливою зверхністю. Зрештою, і сам Тирманд вважав, що має у своєму доробку значно важливіші книжки – як суто художні, так і публіцистично-есеїстичні. Має, але, здається, існує якась біографічна закономірність у тому, що досі візитівкою Тирманда слугує саме сюжетно карколомний «Злий», а не, певно, найкращий його твір «Щоденник-1954», не безжальний до проституйованої культурної еліти і похвалений Вітольдом Ґомбровичем роман «Світське й любовне життя» (чи як це точніше перекласти? інтимне? особисте? так чи сяк, а в оригіналі – «Życie towarzyskie i uczuciowe») і не безоглядно антикомуністична «Цивілізація комунізму». Причому закономірність ця зумовлена не автобіографічним характером «Злого», бо це не так, а тим, що в підсумку сюжет Тирмандової долі склався – у цілком інакших обставинах – настільки ж карколомно, як і сюжет його найвідомішого роману.
Почати з того, що геній доби Романтизму Ернст Теодор Амадей Гофман був не лише письменником, композитором і художником, а й прусським чиновником, який упродовж кількох років займався на службі вигадуванням прізвищ для варшавських євреїв, тож – за припущенням Тирманда – вигадав і для його родини. На момент народження Леопольда родина була асимільованою. Принаймні його батьки – Мєчислав і Марія – так про себе думали. Проте Гітлер думав інакше, тому після німецької окупації Варшави обоє потрапили до Майданека, де батько й загинув. Мама вижила і, дочекавшись нагоди, виїхала до Ізраїлю.
Леопольд перед війною провчився рік на архітектурному факультеті в Парижі, де довів до досконалості французьку мову, а також остаточно й назавжди закохався в західну культуру загалом і джазову музику зокрема. Пізніше, втікаючи від нацистів, опинився у Вільнюсі, який окупували совєти, й увійшов у штат видаваної ними польською мовою «Комсомольської правди». Комсомол не допоміг: у квітні 1941-го апріорі підозрілого в совєтській Литві польського єврея арештували енкаведисти. У травні йому оголосили восьмирічний вирок. У червні німці напали на СССР і розбомбили ешелон з етапованими в’язнями. Хто вижив, той утік. Тирманд вижив і повернувся до Вільнюса. Там роздобув фальшиві французькі документи і, покладаючись на правдивість приказки: «Найтемніше під ліхтарем», – виїхав до Райху.
Приказка не збрехала. До 1944 року Тирманд устиг відносно безпечно пожити у Майнці й Вісбадені, Франкфурті-на Майні й Відні, де працював то перекладачем, а то залізничником, то бібліотекаром, а то офіціантом. Котрогось дня він познайомився на березі річки з німецьким солдатом, який накрав у Франції американських джазових платівок і крутив їх на портативному патефоні. Підбурюваний постійним бажанням усе робити наперекір, Тирманд запитав солдата: «А тобі, істинному арійцю, не заважає, що це виконують усілякі негри з жидами?» – «Ні, – відповів істинний арієць, – аби лиш музика була хороша». На тому й зійшлися. Згодом, у відлижній середині 50-х, ставши головним у Польщі промоутером «хорошої музики», Тирманд згадав цей епізод у книжці «На берегах джазу».
Але ще перед тим, наприкінці війни, він таки опинився в концтаборі, коли, влаштувавшись матросом на німецьке судно, спробував утекти до Швеції. Потім повернувся до Польщі, зробив блискучу кар’єру журналіста, бунтаря і ловеласа. Потім, після недопущення до друку «Світського й любовного життя», емігрував у США, налагодив співпрацю з паризькою «Культурою», одначе невдовзі розплювався з Ґедройцем і його командою, оскільки стрімко перетворився з відчайдушного східного вільнодумця на запеклого західного консерватора. Чому? Бо розгледів домінування в американському інтелектуальному житті корисних для Кремля лівацьких ідіотів і дійшов висновку, що лише консерватизм спроможний врятувати Америку від неї самої. Гадаю, відсотків на 50 мав рацію.
Втім, усе це буде сильно потім. Варто натомість повернутися в рік 1953-й. «Tygodnik Powszechny», де на той час працює майбутній емігрант, відмовляється друкувати некролог на смерть Сталіна. Влада у відповідь розганяє редакцію тижневика. Відтак 1 січня 1954 року безробітний Тирманд сідає за свій «Щоденник» і дійсно пише його – три місяці – щодня. А тоді отримує замовлення від видавництва «Czytelnik» на щось кримінально-сенсаційне про варшавських хуліганів. Зупинившись посеред щоденникового абзацу 2 квітня, письменник приступає до «Злого» і в наступному році досягає з ним приголомшливого читацького успіху.
Чого я свідомо чи несвідомо прагнув, узявшись перечитувати цей роман? Як сказано, відволіктися і підбадьоритися. І поблукати улюбленими місцями Варшави. А ще, мабуть, зануритися в її сповнене жорсткого гумору й сарказму мовлення. І все це я, звісно, отримав. Але, крім цього, отримав і дещо несподіване.
Отже. Ледь не кожен ретельно виписаний романний персонаж має здатність розростатись у нашому сприйнятті до образу цілої спільноти, а ледь не кожне ретельно виписане романне місто – до образу цілого світу. І ось у цьому світі сходяться у смертельній битві нібито респектабельний керівник легального підприємства, а насправді підлий, жорстокий і захланний пахан, який руками підвладних йому відморозків тероризує всіх довкола, та непоказний на вигляд головний герой, який, не надто сподіваючись на органи світового правопорядку, починає самостійно кришити бандитські щелепи. Що цікаво: якраз пахан і навішує на головного героя кличку Злий, хоча всім пахановим жертвам очевидно, хто воює на боці добра, а хто – на боці зла. Що ще цікавіше: пахан і головний герой у недалекому минулому були спільниками і, відповідно, мають за собою спільні гріхи. Однак тепер їхні шляхи розійшлися, і пахан цього стерпіти не може, адже він звик вважати, що його – такого крутого й безкарного – весь світ має боятися. На радість читачам, у фіналі йому доведеться визнати, як фатально він помилявся.
Звичайно, Леопольдові Тирманду така інтерпретація його роману й наснитися не могла. Але схоже, що сам для себе я вже готовий сформулювати просту книжкову пораду. Звучить вона так: під час російсько-української війни читай що завгодно – все одно воно виявиться про російсько-українську війну.
20.06.2022