Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.
На Маланку, 13 січня 1971 р., народилася наша донька Соломія. До пологового будинку можна було писати лише записки, тож я, начитавшись Спока, написав, що "не будемо дитину колисати, не будемо давати пипку», і вже від себе додав, що до музичної школи – через мій труп. (Малася на увазі спеціальна музична школа, яка готувала професіоналів.)
Перші дні після приїзду додому ми строго дотримувалися перших двох засад. Дитина вночі плакала, і ми не спали разом з нею. Але якось вночі чую, що Соломія раптом заспокоїлася. Запитую в Любки, що вона з нею зробила. «Я дала їй смочок».
– «Дуже мудро зробила».
Хрестив Соломію греко-католицький священик отець Адріан Зафійовський, рідний брат моєї бабці Володимири. Десять років він відсидів у таборах суворого режиму за те, що відмовився перейти на московське православіє.
В шість років св. Миколай приніс їй бандуру, і ми вирішили послати її до 28-ї школи. Але Соломію не прийняли: бракувало півроку.
Любка дізналася, що в музичній школі на вулиці Личаківській заснували шумовий оркестр, куди приймають усіх дітей незалежно від музичного обдарування, – така собі забава з музичним ухилом, і послала мене детальніше про все довідатися. Виявилося, що, крім оркестру, треба вибрати собі інструмент для індивідуального навчання. Я записав її на фортепіано, а потім мало бути ще прослуховування. Щоб не виглядати найгірше, Любка навчила Соломію пісеньки "Ой на горі сніг біленький", і ми пішли на прослуховування. Вже батьки забирають своїх дітей, а мене викликали і кажуть, що в моєї доньки абсолютний слух і шкода давати на фортепіано – вони рекомендують скрипку. Я їм кажу, що мені дружина сказала записати її на фортепіано. Вертаюся додому і все розказую Любці, та їй сподобалася пропозиція комісії.
Дзвоню я до Хариті Колесси і розказую всю історію. На то Харитя:
– А чого би твоя донька не могла мати доброго слуху? Подзвони до Міті Вайцнера, він добрий скрипаль, порадься.
Прийшли ми до Міті. Знову Соломійка заспівала "Ой на горі сніг біленький". Він ще дав їй потримати маленьку скрипочку своєї доньки Аліси і сказав: «Потрясаюче!». Якби він щось спокійніше промовив то я б, можливо, і повірив, а так кажу: «Мітя, вибач, але дай мені телефон Каськова» (він тоді завідував кафедрою скрипки в консерваторії).
Він зміг послухати нас лише увечері. Знову Соломія заспівала "Ой на горі сніг біленький", але вже заспівала дуже змучено. Попри те Каськів сказав, що дитина здібна і має всі дані, щоб учитися гри на скрипці. Ну добре, я погодився. До школи ще рік часу – може побавитися в шумовий оркестр і походити на скрипку.
Почав я її водити на заняття. А тут зустрічаю Вайцнера.
– Куди ти дав свою дитину? Та там її нічому не навчать. Ти повинен записати її до музичної школи- десятирічки. І не просто до школи, а до доброго педагога.
– Але я зовсім не хочу робити з неї професійного музиканта.
– Вона не мусить ним бути. Але я знаю, що коли щось вчити, то треба вчити добре. Дай її тепер до Лялі Олексів – вона працює з малими дітьми, а потім дамо до Гріші Хейфеца.
– Ну, добре вже.
Почала вона вчитися у Лялі Олексів, потім узяв її Хейфец, а уроки сольфеджіо почала давати їй Аня Петрашек. Отак готували ми її до школи.
1978 р. після серйозних прослуховувань, доньку зарахували до музичної школи ім. Соломії Крушельницької. Я дуже гордився, що вступила вона без хабара. В заяві ми попросили зарахувати її до класу Григорія Хейфеца, але директор заяву проігнорував. Півроку вона ходила до педагога, який нею спеціально не переймався.
У грудні на академконцерті вона заграла "Хор мисливців" Вебера – п'єсу на одну ріденьку сторінку Отримала «відмінно», і я пішов до Володимира Спиридоновича, директора школи, поклав йому до кишені коперту, і той перевів її до класу Хейфеца. Григорій Мойсейович серйозно за неї взявся, і вже наприкінці четвертого класу вона заграла першу частину концерту Мендельсона, а восени вони планували заграти цей концерт у супроводі симфонічного оркестру.
Якось приходить перелякана Соломія зі школи:
– Тату, то правда, що американські ракети націлені на нашу школу?
– Хто тобі це сказав?
– Учителька в школі.
Того року ми проводили вакації в Дорі, і ціле літо Соломія старанно вправляла. По сусідству у віллі, де ми перебували, мешкав професор Стернюк. Біля річки я чую – він наспівує собі: «Пам, пам, пам. Пам, пам, пам. Пам, пам, пам, пам, пам, пам».
– Пане професоре, що ви там співаєте?
– Сам не знаю. Якась мелодія вчепилася мене.
– Та ви співаєте концерт Мендельсона!
Восени Соломія заграла концерт із симфонічним оркестром Львівської філармонії. Диригував Роман Филипчук. Було багато наших знайомих, а Рома Патикова запитала:
– А де Сорока?
– Та він сидить на балконі і записує.
– Що, записує, хто прийшов?
– Та ні. На магнітофон концерт записує.
З того часу Соломія кожного року концертувала із симфонічним оркестром і кілька разів виступала з камерним оркестром консерваторії, яким опікувалися Леся Деркач та Мітя Вайцнер.
Соломії дуже пощастило з учителькою фортепіано. В нашому будинку, двома поверхами вище, мешкала Олександра П'ясецька. Ми всі її називали пані Нома. Моя мама знала її ще з «Пласту». Кілька років пані Нома давала мені уроки музики. Я добре пам'ятаю її кімнату з великим фортепіано, зі стелажем із тисячами нот, шафою, б'юрком, і все це зверху було завалене масою більших і менших дрібничок. Усе це вона любила і ніколи не викидала. На стіні висіли картини, між ними Ярослави Музики, з якою вони приятелювали довгі роки. На столі стояла срібна сецесійна цукерничка – предмет моїх заздрощів, на комоді – гуцульська трійця з головою-сонцем. Різними способами я намагався виміняти цю трійцю, але безуспішно: вона була подарованою, а це було для пані Номи святе.
Коли Соломійці прийшов час обов'язкового фортепіано, то пані Нома взяла її до себе в клас разом з Алісою Вайцнер. І хоч вимоги до них були меншими, ніж до піаністів, але у пані Номи також зводило шлунок перед кожним їхнім академконцертом.
Кожної зими ми їздили до Славська на лещета. Григорій Мойсейович не був захоплений нашим замилуванням, але ми щоразу обіцяли йому, що Соломія буде брати з собою скрипку і вправляти кожного дня. Одного вечора наша господиня зауважила, що якийсь чоловік стоїть під нашим вікном і ніби підслуховує, про що в хаті говорять. Ми вибігли надвір. Виявилося, що то Григорій Мойсейович слухає, як Соломія вправляє.
Наприкінці восьмого класу – це був 1984 рік – Хейфец запланував повезти Соломію на дитячий міжнародний конкурс скрипалів ім. Коціана біля Праги. Вони підготували програму, і Любка пішла до директора порадитися, чи готувати документи на поїздку до Чехо-Словаччини, бо ми мали сумніви, чи Соломію випустять за кордон. Директор сказав, що не треба хвилюватися, що він про нас знає більше, ніж ми самі про себе, що все буде в порядку. Отже, документи зі школи пішли на підпис в управління культури, де начальником тоді був Висоцький. Паралельно подав документи Юрій Гольда зі своїми учнями. Юрія Гольду в управлінні добре знали, бо він часто їздив на цей конкурс. За кілька днів Гольді передали, що Соломію не пускають, бо її викладач – «невиїзний» єврей. Гольда сказав, що візьме її під свою опіку. Тоді в управлінні культури йому сказали, що акомпаніатор не жонатий, і тому його не пустять. Тепер уже акомпаніаторка Гольди Адріана Дмитрівна заявила, що буде акомпанувати Соломії. Я пішов до директора з'ясувати ситуацію. Той запевнив, що все буде добре.
– У нас діти не відповідають за вчинки батьків.
– Які такі вчинки?
– Богдане Михайловичу, я все знаю.
З підписом тягнули до останнього дня, і через нас того разу Юрій Гольда зі своїми учнями також не поїхав на конкурс.
Восени 1987 р. у школі відбулися урочисті збори з нагоди 70-х роковин Великого Жовтня, на яких вручали грамоти за активну концертну діяльність. Зачитали весь список, але доньки там не було. Діти почали вигукувати, що Соломії там немає. Того ж дня Григорій Мойсейович пішов до директора. «Ой, добре, що ви зайшли, – втішився директор. – Ось грамота. Наша секретарка помилково не внесла Соломійку до списку нагороджених».
У листопаді 1988 р. в Києві на конкурсі ім. Лисенка Соломія отримала спеціальну нагороду "Надія". Головою конкурсу був Богодар Которович. Він запропонував Соломії вступити до його класу.
Ще один виступ мала Соломія в одинадцятому класі. Це був перший концерт Прокоф'єва. Диригував професор Юрій Луців. На репетиції він так захопився музикою, що впав зі сцени і зламав ногу. Вже коли лікарі швидкої допомоги виносили його на ношах, він потряс рукою і крикнув: «Соломіє, завтра граємо!».
І дійсно, концерт відбувся. Професор диригував у кріслі, а перед тим медсестра дала йому знеболюючий укол і сиділа в першому ряді з усіма потрібними ліками про всяк випадок. Соломія потім розповідала, що їй дуже добре йшло, професор приязно посміхався, всіляко її підбадьорюючи.
Перед закінченням школи донька брала участь у всесоюзному конкурсі молодих скрипалів в Одесі. Нагороди не здобула, але там її почула Ольга Пархоменко, яка на той час була професором скрипки в Мінську, і сказала, що хотіла би взяти її до свого класу.
Тим часом підходив до кінця навчальний рік. Дзвонять нам зі школи і кажуть, що Соломія претендує на золоту медаль і для позитивного полагодження всіх справ в обласному відділі народної освіти треба принести 500 крб. Я відповів, що не дам ні копійки, навіть пляшки коньяку не дам. Почалися іспити. Соломія писала твір з української мови і літератури. Вчителька оголосила теми творів. Була й тема за творами Лесі Українки, до якої Соломійка була підготована. Вчителька всім пояснила, що треба починати з правої сторінки, а ліву пропустити. Соломія, замість пропустити першу ліву сторінку, пропускала всі ліві і писала лише на правих. Твір був написаний бездоганно, лише не за формою. Педагогічна рада сперечалася, яку оцінку виставити. І тут викладач фортепіано Олена Олександрівна Мутман встала і запитала вчительку української мови: «Скільки ваших учнів претендує на золоту медаль? Одна?! Скільки разів ви підійшли до цієї дитини, щоб подивитись, що вона пише? Чому ми, викладачі спеціальностей, відповідаємо не лише за музичне виконання твору, але й за зовнішній вигляд та психологічний стан учня? Якщо наш педагогічний колектив не в стані відстояти відмінної оцінки за твір цієї дитини, яка одинадцять років вчилася в нашій школі лише на «відмінно», то гріш нам ціна».
Соломія за твір отримала «відмінно» і єдина на цілий випуск – золоту медаль.
Рік перед тим у нашій родині була подібна ситуація. Донька Любчиної сестри Ярина Горинь закінчувала школу. Також усі роки вчилася лише на «відмінно», але для того, щоб одержати медаль, їм сказали заплатити. Вони відмовилися, але золоту медаль Яринка отримала. Подала документи для вступу на фізичний факультет Львівського університету як медалістка, мала складати лише один іспит із профілюючого предмета. Відмінна оцінка гарантувала вступ. Увечері напередодні іспиту Миколу Гориня зустрічає кагебіст, – а був уже 1988 рік, відкликає його набік, бо той ішов з дружиною, і каже, що хотів би його попередити, що Ярина завтра екзамену не здасть: він на власні очі бачив документ, що прийшов до університету, з директивою її «завалити». «Можливо, краще, – радив чоловік, – якби дівчина не ходила на екзамен, щоб потім не переживала».
Микола навіть дружині не хотів про це говорити, але та побачила, що він приголомшений, і налякалася, що, можливо, щось сталося з Михайлом Горинем, бо цей кагебіст ним займався. Довелося все розповісти. Ярині нічого не казали, і вона пішла складати іспит. Зустрічали її всією родиною. Дівчина вийшла в трансі: поставили їй трійку. Вона не могла зрозуміти, чому отримала таку низьку оцінку. Що скажуть у школі? Все-таки вона вступила. Через багато років, коли Микола вже був головою обласної ради, йому сказали, що один з екзаменаторів категорично відмовився поставити негативну оцінку і це вирішило долю Яринки .
Із Соломією ми не хотіли ризикувати, і тому вона поїхала до Білорусі. Склала іспит зі спеціальності на «відмінно» і вступила в консерваторію до класу Ольги Пархоменко. Навчання полягало в тому, що викладачка почала повністю міняти постановку рук, і наприкінці року Соломія грала лише гами і простенькі вправи. Та раптом Ольга Пархоменко розрахувалася з консерваторії і поїхала викладати до Фінляндії. Соломія опинилася на роздоріжжі: по- старому грати не може, по-новому – не вміє.
Пархоменко обіцяла прислати виклик до Фінляндії за умови, що Соломія переведеться у Львівську консерваторію до класу Лідії Шутко. Ми перевели Соломію до Львова, домовилися про вільне відвідування, терміново з допомогою вуйка Миколи виробили закордонний паспорт, дістали візу в Москві. Любка посадила доньку в поїзд «Москва – Гельсінкі». Ольга Пархоменко мала зустріти Соломію, тож Любка зі спокійною душею повернулася до Львова. Аж тут дзвінок від Пархоменко: «Де Соломія? Я зустріла поїзд – вона не приїхала».
Добу ми не знали, куди поділася донька. Як з'ясувалося пізніше, в Нарві її зняли з поїзда, покрутили в руках її паспорт, кудись зателефонували і врешті дозволили їхати наступним поїздом. На жаль, усі наші старання та переживання були даремними. Пархоменко не змогла виконати своєї обіцянки, Соломія не була зарахована на навчання, а без певного статусу не могла довго там перебувати і мусила повернутися додому, до Львівської консерваторії.
Це була весна 1991 р. У Львові теж склалися не найкращі умови для навчання. Лідія Шутко вважала що Соломії недоцільно навіть готуватися до конкурсу ім. Лисенка в Києві, не кажучи вже про те, щоб брати участь у ньому. Отже, не було сенсу продовжувати науку у професора Шутко. І тоді Любка, позичивши очі в Сірка, подзвонила до Богодара Которовича:
– Пане професоре, то говорить Люба Сорока. Я дуже прошу взяти Соломію у свій клас.
Довга мовчанка на другому боці дроту.
– Коли?
– Вже.
– Я не знаю, чи можливі переводи під час навчального року. Довідайтеся у приймальній комісії.
– А коли мене запитають, чи ви згідні?
– Скажете, що згідний.
Любка в той же вечір поїхала до Києва. Все склалося добре, і Соломія стала студенткою Київської консерваторії в класі Богодара Которовича.
А ще ми мали велике щастя, бо тіточна сестра Любки Дарця зі своїм чоловіком – відомим мікробіологом академіком Богданом Мацелюхом взяли її до себе й опікувалися нею з великою посвятою.
1992 р. Соломія виступила на Першому міжнародному конкурсі ім. М. Лисенка і стала лауреатом. Потім отримала першу премію на конкурсах ім. Прокоф'єва та "Золота осінь" і з відзнакою закінчила Київську консерваторію та аспірантуру.
2001 р. донька захистила докторат в Eastman School of Music, одному з найкращих музичних університетів Америки, і тепер є професором Гошенського університету, що недалеко від Детройта.
Продовження – ТУТ.
14.08.2013