Газіантеп: місто між часів
Газіантеп — місто на сході Туреччини, яке ви навряд чи знайдете в переліку звичних маршрутів. Точка перетину культур, традицій та мистецтва з різних епох. В ньому кожен, хто приїздить вчиться зупинятися всередині власної душі, вчитися присутності в моменті та смаку життя.
Газіантеп відкриває мандрівникам зовсім іншу Туреччину — більш степову, більш пустельну, більш інтернаціональну та точно не таку «мейнстрімну». Колишня Месопотамія наразі лежить у межах чотирьох держав — Східної Туреччини, Іраку, Ірану та Сирії. Перше, що вловлюєш, коли потрапляєш до Газіантепа — це аромати: суміш запахів піску, степового різнотрав'я та перепаленої землі . Відчуття, що ти в пустелі серед міста, проте завжди можна знайти затінок у затишних садках коло старовинних мечетей, або арабських двориках із фонтанами та вуличними кафе просто неба. Газіантеп не входить до стандартних туристичних маршрутів і тим він теж прекрасний, бо сюди приїжджають здебільшого ті, хто знає навіщо він тут.
Місто є одним із найдавніших на цій землі, до геноциду більшість населення складали вірмени, які жили тут сотнями років, а якщо проїхати кілька годин на схід , то можна піднятися на святиню і водночас курган – гору Немрут, де похований вірменський цар Антіох I Коммагенський.
Антеп, як його досі за старою звичкою називають місцеві, був свого часу частиною знаменитого Шовкового шляху. Трохи на відстані від центру розташована справжня перлина історії, мистецтва і культури — музей мозаїк Зеугми. А зовсім поруч від неї — статуї, які нагадують про каравани епохи Шовкового шляху.
Зовні сучасний і функціональний музей всередині цілковито занурює в добу прадавнини, дивуючи тим, як можна ( і варто) працювати із музейним простором. Присутні потрапляють до давнього міста із вуличками, місточками та опорядженням будинків. Уявіть собі 30 тисяч квадратних метрів розкішних мозаїчних полотен часів еллінізму та Римської імперії! Купуючи квиток, ти купуєш стан уповільнення, споглядання, занурення і неквапу, що часто є розкішшю для сучасної людини.
Саме слово «Зеугма» або «зевгма» означало — «переправа» і згодом містечко лишило цю назву. Під час розкопок вдалося знайти 1400 кв. метрів мозаїк, згодом ще 1000, і все це зі збереженням кольорів, фактури, сюжетів. Видовище настільки заворожує, що навіть, якщо ви людина далека від мистецтва, навряд чи ви лишитесь байдужим.
Місцевість, де було розташоване поселення Зеугма уряд вирішив затопити в рамках програми електрифікації. Натомість виділили кошти на розкопки. В 90-х і знайшли ці безкінечні мозаїчні полотна, які перестали вміщуватися в старий Археологічний музей Газіантепа, тож у 2008 почали будувати новий комплекс і наразі це приклад того, як велич минулого крізь час промовляє до сучасних людей і потребує для себе достойного простору. А хто посміє сперечатися із красою Еллади?
Мозаїки простягаються крізь всі зали музею —це як зображення на підлозі, так і на стінах, є навіть приклади того, як виглядали будинки. Уявити тільки, що це часи Олександра Македонського, а деякі й раніші! Сюжети охоплюють здебільшого різні епізоди з життя давньогрецьких богів, але також анімалістичні та флористичні орнаменти.
Символом музею став один дуже незвичний фрагмент, який назвали «Циганка» (Gypsy girl), проте дослідники схиляються до того, що дівчина на мозаїці була скоріше вакханкою, також є версії, що це богиня Землі. Проникливий погляд, який просто дивиться тобі одразу в серце, створений із маленьких шматочків. Ця мозаїка збереглася не повністю, але вона настільки сильно притягує до себе увагу, що стала своєрідним символом музею, місцевою «Моною Лізою», яку зображують на рекламних плакатах та сувенірах.
Проте знову ж таки цікаво, як організований простір для «Циганки». На другому поверсі музею відвідувачі помічають стрілки на підлозі, які вказують «"Циганка" туди». Йдучи за вказівками, людина потрапляє в повністю темний прохід, на початку навіть дещо моторошно заходити. Проте цікавість бере гору і ти опиняєшся в цілковито чорній невеликій залі, де немає зайвих зовнішніх звуків , на стіні перед тобою освітлене зображення і погляд дівчини, який говорить з тобою.
Це інтимний діалог, зачарування, сповідь, це як вихопити когось значимого очима на ринку, це невербальна комунікація крізь час. Саме комунікація, — і в цьому музейники досягли найвищого ефекту!
Також тихо звучить музика, щось давнє: струнні інструменти, легка, повітряна мелодія, що ще більше занурює в атмосферу, закріплює діалог. Ця персоніфікованість, розмова тет-а-тет справляє настільки сильне враження, що здається, потрапила на медитацію.
Проте історія довкола фрагментів мозаїки «Циганка» могла би легко потягнути на детективну історію. В 60-х роках вона була знайдена чорними археологами в руїнах давньоримського району Зеугми і незаконно вивезена з Туреччини. У 1965-му твір придбав університет Боулінг Грін в штаті Огайо в США за 35 тисяч доларів у торговця мистецтвом Пітера Маркса. Повернути фрагменти додому вдалося лише у листопаді 2018 року. Тож детектив має все ж таки позитивний фінал. Наприклад, чимало людей пам’ятають історію із незаконним вивезенням фресок Бруно Шульца з Дрогобича до Ізраїлю, проте ця історія не має для України конструктивного рішення й досі.
Повертаючись до серцевини Газіантепа, ви потрапляєте на десятки вуличок, де й досі майстри вправляються у традиційних ремеслах — виготовленні шкіряного взуття чи викарбовуванні посуду із різних металів. Стукіт стає особливою музикою міста. Не рідкість побачити за роботою кілька поколінь родини. Вони створюють на ваших очах чайники, миски, турки, таці — згодом частина цих творінь мандрує на продаж по всій країні та за її межі.
І звісно, фісташковий край не обділить усім, що в принципі можна зробити з цих горіхів — від мила до найліпших десертів. До речі, Газіантеп невипадково називають кулінарною столицею Туреччини, бо й справді рецепти, які можна знайти в закладах міста вражають. До прикладу, ви здивуєтесь, скільки всього можна робити із оливками—смажити на грилі, додавати всередину волоські горіхи, поєднувати зі смачними соусами.
Кухня тут не лише про смак, але й про історію. Наприклад, в Газіантепі досі існує найстаріша кав’ярня в Європі (а є припущення, що й на світі), де готують Menengic Kahvesi—каву із фісташкових зерен за старовинним рецептом. А йдеться про середину 17 століття. Більше того: ані локація, ані внутрішній інтер’єр кав’ярні особливо з тих часів не змінилися, тож відвідувачі занурюються в енергетику, смаки, аромати та кулінарію сивої давнини. А про пахлаву і не варто казати—вона є особливим знаком якості міста.
Газіантеп занурює, уповільнює та відкривається в живому спілкуванні, причому часто особливою жестово-універсальною мовою, оскільки англійською володіють далеко не всі. Зупинитись поговорити із торговцем авторськими прикрасами на ринку, який прибув сюди із Сирії або купити фісташки в єдиної жінки на центральній вулиці, яка продає десятки видів фірмового продукту регіону — звична справа. Давня колиска Месопотамського королівства ніби нагадує просту істину — нам усім є місце на Землі незалежно від національності чи будь-яких інших характеристик. В Газіантепі справді мирно уживаються різні народи, релігії , східний та західний світогляди, сучасність і давнина.
І лише молоточки майстрів на центральній вулиці відстукують свій ритм, нагадуючи, що час таки існує…
05.11.2021