Безцінна

Напередодні тридцятого дня Незалежності України в медійному просторі вкотре здійнялося питання про природу нашої незалежності, про її ціну. Про незалежність, яка тридцять років тому «(не)впала нам з неба».

Нерозуміння та незнання історії не звільняє від відповідальності за власні висловлювання. Саме як непорозуміння іноді хочеться трактувати заяви деяких публічних осіб, що, мовляв «українська незалежність виникла на порожньому місці» а ми, станом на 1991 рік, були «tabula rasa».

Без сумніву, до падіння радянської імперії (а, відповідно, й до здобуття Україною незалежності) доклалося багато факторів. Історики досі сперечаються, який з них був головним: економічне банкрутство, політична бездарність, міжнародний тиск чи все-таки національне питання всередині самого СРСР? Ці суперечки, мабуть, сьогодні не завершаться, так само як і через рік. Однак з впевненістю можна сказати, що Україна і українці в 1991 році не були «чистою дошкою». І незалежність не виникла на порожньому місці.

Акт проголошення Незалежності України був проголосований 24 серпня – символічно в день народження Левка Лук’яненка, який за ідею незалежної України відсидів понад двадцять років в радянських таборах. Це – ціна нашої незалежності.

Ціна нашої незалежності – це вірші Василя Стуса, за які він розплатився життям, не доживши лише декілька років до падіння радянської імперії.

Це десятки років у таборах та на засланні в’язнів сумління: Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Оксани Мешко, Мирослава Мариновича, Миколи Матусевича, подружжя Калинців, Миколи Руденка, Надії Світличної, В’ячеслава Чорновола та десятків інших політичних в’язнів, які йшли в тюрми за переконання.

Це смерть Олекси Тихого в радянському таборі. Це розрізаний живіт Юрія Литвина.

Це колективні голодування таких людей, як Мустафа Джемілєв.

Але це також й культурна традиція, яку українці зберігали і культивували в умовах жорстокої цензури та репресій. Це тексти Євгена Сверстюка та Івана Дзюби. Це вірші Василя Симоненка та Ліни Костенко. Це пісні Володимира Івасюка.

Українське ХХ століття – це історія боротьби. Визвольних змагань початку століття і мільйонів жертв в Другій світовій війні. Це відчайдушний спротив УПА у війні «всіх проти всіх» з єдиною метою – здобуття незалежної України. Це дисидентський рух, який опирався брутальній репресивній машині радянської імперії.

Боротьба сьогодні продовжується. В Криму і на Донбасі точиться цілком реальне фізичне протистояння, ціна якого – наша незалежність. ХХІ століття, здається, продовжує ту ж драматичну українську історію зі століття попереднього.

Водночас, українське ХХ століття – це історія успішної боротьби. Попри всі проблеми і недоліки, попри всі незадоволення та розчарування – це наша країна. Незалежна і сплетена нитками тисяч драматичних доль найкращих українців. І тому вона – безцінна.