Війна – це якась форма самотності... Час взагалі по-іншому. Чи відчуження. Мені треба вижити... За дорогою... життя чи смерті 

Думки, що поставив я на запобіжник / Приціл, що шукає пожадливо цятку. / Ми знов переможемо. / Я обіцяю.  

З неба падає полум’я злива і град –    на любов’ю просочену землю. Діти дивляться в небо, чекають на тебе…    Натомість приходить залізо. Підкажи… Накажи –    і я пекло мечем від людей відокремлю

Спинися та прислухайся, приблудо, Ця мова – меч для тих, хто йде з мечем. Вертайся у своє болотисте нікуди, Тебе ніхто сюди не кликав калачем.

“Я – це те, що простіше забути”... Пам’ять болить, адже зобов’язує до відповідальності. Та забувати не маємо права. Забуття дорого коштує.

... мій прострелений автомат | заржавіє | бідненький | мої змінні речі та екіпу | передадуть новобранцям | та скоріше б уже весна | щоб нарешті |  розквітнути | фіалкою.                                                                                    

Поезія Павла Мовчана нагадує лінзу, що збирає світло. Неювілейні нотатки

Перо Віри Вовк неспинне було до останніх днів, коли напружено стежила за російсько-українською війною. Так постала поетична збірка “Героїка”, видрукувана вже  по її смерті

Вміючи аналізувати, читач не повірить фейку, що скидається на правду. Він відрізнить інтерпретаційну «підробку» від смислів, закладених в оригіналі

Він бачив себе голосом непокори. Тієї, що не дозволяє зігнутися і принизити славу власної землі. І непокора поетова – не бунт ради бунту, але усвідомлений опір.