(Картка з записника).   Шостий місяць сидїв я на альпейських скелях. Мав свій барак, де крім мене мешкало ще двох товаришів. На Новий Рік лишили ся ми вдома, хоч запрошено нас у доли, в товариство. По полуднї волочили ся на скелях, а ввечері один сидїв і читав, а другий щось підспівував, коло ½9 год. опинив ся в "ліжку" й читав якусь книжку.  

(Правдива подїя).   Стояли могучі, чорні, свідомі свого маєстату. Нїхто не заглядав в їх недоступне нутро, нїхто не бажав довше між ними мешкати. А коли загнав ся який відважний стрілець за ґемзою, що була їм одинокою товаришкою, то часто платив життєм за свою відвагу. Бо тодї зривала ся буря гнїву з їх високих вершків, зривав ся вихор, що в шалених, диких ударах зривав каміннє й валив у долини, ломив дерева та страшним гураґаном природи впадав на стрільця і вбивав життє так, що нїхто не знав, де, коли й як...  

Їхав я в околиці Бартви реквірувати дерево до будови моста. Дорога випала менї біля коршми, з якої почув я нашу пісню. Злїз з коня та входжу до середини. Була недїля. За столом сидїло до 20 обозників (треняків), обдертих і більше подібних до жебраків, ніж до вояків. Пють хлопцї та співають, неодин заплаче, обійме другого й той другий також у сльози. Й так мішала ся пісня зі сльозами та нужденним пивом... Я присїв ся до них, бо 8 місяцїв не чув нї рідного слова, нї піснї — та дальше співаємо.