Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.
Здається мені, що у віці десяти років я перший раз пішов на Говерлю. Провадив нас професор Ковбуз. Десь на полонині він ніяк не міг зорієнтуватися, де ж вершина. Ми ходили то в один бік, то в другий, аж небо вкрилося темними хмарами і ринув дощ. Нам, дітям, було весело, а моя тітка зі страху накинулася на професора:
– Старий чорте! Куди ти нас завів? Діти загинуть!
Але ми, зовсім мокрі, таки надибали колибу. Всередині вона була прокурена димом, палало вогнище, на жердках висів будз, та ще й пастухи до ночі грали собі на сопілках і на скрипці. Ми переночували на зрубаних смерекових гілках. Вранці вилізли на Говерлю. А ще найбільше запам’яталася мені моя важка велика скляна пляшка з водою. Мені бабця наказала принести її назад, щоб не засмічувати гори. Вони з дідусем чекали нас в Завоєлі. Потім ми всі вернулися до Яремча.
Наступні кілька років ми їздили на вакації до Гребенова, а потім вже постійно до Косова. Там ми мешкали на Набережній у Никораків. У них також відпочивав Анатолій Кос-Анатольський, і я слухав, як він акомпанував собі щось на фортепіано. До Косова приїжджала відпочивати арфістка професор Ерделі з Ленінграда і давала там концерти для вузького кола відпочивальників. Вечорами ми збиралися своїм товариством викликати духи. Я був «медіум». Це означає, що тільки завдяки моїй присутності тарілка починала крутитися і стрілки, нарисовані на ній, показували по черзі букви, за якими ми читали текст. Після таких спіритичних сеансів ми йшли лякати професора Михайла Рудницького, який також мешкав на Набережній, поряд з будинком Никораків. Ми кидали шутер з дороги в його вікна, кричали: «Професоре, віддайте нам свою блондинку або ми вас з’їмо!» – і завивали несвоїми голосами: «У-у-у!».
На другий день при обіді професор розказував, що львівські батяри лякали його і кричали, щоб він віддав блондинку, і додав, що йому видається, ніби там був внук професора Зарицького. Я дійсно мав на нього зуба, бо напередодні прочитав його пасквіль на греко-католицьку церкву «Під чужими прапорами», що його він написав разом із Бєляєвим.
Там я перший раз нарисував косівську церкву на цвинтарі і ходив на етюди зі Стефанією Гебус-Баранецькою. Тоді я вперше зрозумів, що в пейзажі існують перші і другі плани. Вона розказувала мені про науку в школі Новаківського, про свою роботу в поліграфічному відділі художнього училища, де викладала графіку. Туди часто навідувалися з КГБ. Найбільше їх цікавили літографські камені. Очевидно, пильнували, щоб хтось не використав їх для друкування підпільної літератури. В 1953 – 1954 pp. відділ графіки про всяк випадок закрили, а на подвір’ї розпалили велике вогнище і кидали туди книжки (переважно з готичним шрифтом) і графічні роботи. Пізніше вона викладала в школі, а на вакаціях малювала маленькі пейзажі (правда, що духу Новаківського в них не було). Мала етюдник-валізочку. Дідусь замовив мені такий самий у косівських майстрів. В Косові ми ходили дивитися на гончарні вироби до відомої майстрині Цвілички. Біля нас на вулиці Набережній була величезна артіль «Гуцульщина», де ткали килими. Їздили до Яворова дивитися на суху різьбу Корпанюків. А кожної неділі на базар приїжджали гуцули з гір і привозили ліжники, тарелі, сопілки, касетки, бербениці і бочки, був величезний вибір коників із сиру. Я дуже любив ходити по базарі і оглядати привезений крам та гуцулів у їхньому святковому одязі.
У 1957 р. я поїхав до Косова вже без дідуся і бабусі. А там, як завжди, повно знайомих і друзів. Отож я вирішив здійснити свій задум і піти в Чорногору. Про свої пригоди на Попі Івані оповідав мені мій шкільний товариш Ромко Стефаник. Це була дуже колоритна фігура. Він блискуче вчився в школі; крім того, змалку його навчали французької мови, трошки гри на фортепіано. З раннього віку їздив на своїй машині, на мотоциклі. Його тато тоді був, як кажуть, «великою шишкою» – головою Львівського облвиконкому. Займали вони цілий поверх у прекрасному особняку. Гарний сальон, в ньому великі картини Новаківського і Труша. Навіть пригадую дві темні трійці з різьбленими головами. Я бував там на дні народження Ромка. Пригадую, як Павличко читав там свої вірші, чув у сальоні спів Івана Козловського. Ромка в школі кликали «Хам». Йому це дуже подобалося, і при нагоді він представлявся: «Я Хам». Людей це дуже бентежило, і він з цього тішився. Але вертаюся до Попа Івана. Це вже була погранична зона, і там їхню компанію заарештували прикордонники. Відвели на заставу і тримали там цілу ніч. Вранці його мамі вдалося зателефонувати додому чоловікові. Семен Васильович подзвонив начальникові КГБ, і їх відпустили.
Нас без опіки старших не хотіли пускати. Треба було керівника. Упросив я доцента з Івано-Франківська, який з родиною відпочивав недалеко на Набережній, піти з нами. Ми – це Харитя Колесса, Соня Вольська, Юрко Ясельський, Роман Лемеха і, здається, ще хтось. Отже, дозвіл був, і попутними автами, а це були лісовози, ми старалися дістатися до Ворохти. Кожен лісовоз брав лише кількох осіб, бо ще мав і своїх пасажирів, які стояли наверху і трималися руками за борт кабіни. Ми добиралися довго, часами декілька годин чекали одні на других, тому і ночували порізну, двома компаніями десь у стодолах в сіні (спальників ми не мали). Вранці, коли пішли в гори, при стежці зустрілися з товариством пана доцента, яке сиділо недалеко і снідало.
Наша ідея піти на Попа Івана, та ще й спускатися на дарабах по Черемоші їм не сподобалася. Ми дуже втішилися і пішли самі на Говерлю, а потім по хребті Чорногори. Біля Несамовитого озера зупинилися на відпочинок. В гуцулів є повір’я, що в озеро не можна кидати каміння, бо здійметься страшна буря і це на нещастя: худоба гине і т. д. Була гарна погода, і ми не стрималися, щоб не перевірити, чи все це дійсно так. Почали кидати каміння. Раптом надійшла чорна хмара, здійнялася буря і ринув дощ. Ми добре змокли, але це тривало недовго, і надвечір ми дісталися Попа Івана. Зупинилися переночувати в занедбаній астрономічній обсерваторії. Ще тоді був дах, стіни, вкриті корком. Були двері, вікна, правда без шиб. У великій кімнаті ми запалили ватру і при ній спали, чергуючи при вогні, а вранці спустилися до озера Шибеного.
А в цей час в Косові знялася паніка. Пан доцент вернувся сам.
– А де ж діти?
– А вони вибираються спускатися на дарабах по Черемоші.
Микола Філаретович (Колесса) побіг в міліцію дзвонити, щоб нас не пускали на дараби. Ми ж в цей час цікавилися можливістю мати захоплюючу пригоду. Але виявилося, що треба ще чекати кілька днів, щоб набралася вода в Шибеному, і тоді можна буде спустити загату в озері. Це дійсно була дуже небезпечна подорож. Ми бачили в Кутах, як на закрутах на великій швидкості гуцули, що провадять плоти, опиняються по коліна у воді. Але тоді чекати ми не могли: закінчувалися харчі, а ми не мали грошей, щоб їх купити. Тому ми ще переночували на оборогах, а вранці щасливі та голодні вернулися до Косова. А там все посипалося на мою голову. Я пішов перепрошувати пана доцента, а він каже: «Я знав вашого дідуся, дуже поважного професора, але ніколи не міг припустити, що його внук може бути такою великою свинею».
Але були там в мене і добрі вчинки. На Українському Гуці (так називався водопад) Ромко Лемеха штовхнув Ліду Дякон у воду. Та випливла лише раз і знову булькнула під воду. Лемеха кричить мені, щоб я скакав у воду, а я йому кажу:
– Сам скачи, ти ж її штовхнув.
Та бачу, що її не видно, дав нурка і витяг дівчину на берег. Ліда розплакалася, а Лемеха каже, що не думав, що вона не вміє плавати.
А на Гебрейському Гуці я давав лекції гри в бридж професорові фортепіано Олександру Едельману. І вже пізніше, коли в товаристві згадували професора Едельмана, я говорив:
– О, це мій учень!
– Як учень? Та це ж неможливо.
– Можливо. Я вчив його бриджу.
Були часи, коли я ночував на стриху у свого приятеля Нестора Библюка. Його сусід Борис Гелитович упадав тоді за старшою сестрою Хариті Колесси Ксенею. По вечорах, щоб понюхати фольклору, водив її красти яблука. В той час вона не знала, що залазили вони по яблука до його власного саду. Пізніше вони одружилися. Пригадую, на весілля Роман Рожанківський та Олександр Піджарий подарували їм дві філіжанки з підставками правдивої майсенської порцеляни з кобальтовим розписом ручної роботи.
* * *
1958 р. я закінчив четверту школу та одночасно і вечірню чотирирічну дитячу художню школу. В цьому ж році вступив на відділ кераміки Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. З композиції ми мали завдання – проект декоративної тарілки. На моїй композиції були зображені гуцули, що сплавляють ліс по Черемошу. Думаю, що це був мій найкращий проект за всі роки навчання. Нічого цікавого на кераміці я не навчився, хіба що ремесла. Була там атмосфера серійного виробництва статуеток, тарелів. Наприкінці року ми їздили на керамічні заводи виконувати наші проекти в матеріалі. На заводах була така ж атмосфера, як і на нашій кафедрі. Якось на перегляді з композиції на старшому курсі, де вчився Драган, зробили сервізи з кольоровими соковитими розписами. Здається, були яблука та інші фрукти. І все це було виконано вільно, наче експромтом. Майже всім поставили двійки, з великим задоволенням та злорадством. На нашому курсі нікого навіть не тягнуло на такі подвиги. Академічний рисунок та живопис в інституті базувався на просторовій та повітряній перспективі і натуралістичному світлотіньовому моделюванні форми, опираючись на творчість російських передвижників. А в цей час на кафедрі монументального живопису Євген Лисик з колегами відійшли від академізму і займалися винятково конструктивним рисунком. Це було незрозуміло викладачам, які були направлені до Львова для впровадження нового ладу в мистецькому середовищі. Вони (Гуторов, Леонов, Любчик) зібрали ці рисунки і принесли їх в обком компартії показати, що твориться в інституті. Це було засуджено як прояви формалізму. Студентам зробили попередження, а Євгена Лисика та двох викладачів звільнили. Щоб крамола не поширювалася, закрили прийом на відділи монументально-декоративного живопису, а водночас і скульптури, хоча там було тихо, як в могилі. Це було з одного боку, а з іншого – хотіли завдати удару ще й по новому ректору Якимові Запаску, який розпочав у вузі українізацію і навіть запровадив новий предмет – історію українського мистецтва.
Ще пригадую, як Леонов, якого пізніше звільнили з посади ректора за пияцтво, взимку малював етюд біля нашого інституту. Падав густий сніг, а він став на розі, розкрив етюдник, в одній руці тримав пляшку коньяку, а в другій пензель. Так малював, поки не випив цілої пляшки. Студенти стояли трохи збоку і, спостерігаючи за «творчістю», говорили: «От гігант!».
Восени 1959 р. ми з Богданом Ступкою були зараховані артистами до Львівської опери, правда лише артистами мімансу, і брали участь у масових сценах. Але ми ходили на генеральні репетиції, одягалися в театральні костюми, гримувалися. В «Лебединому озері» ми стояли біля трону в ролі запрошених гостей, а в опері «Кармен» марширували на арену. В опері «Тоска» ми, як охорона, відтягували Каварадосі, що люто кидається на Скарпіа. Високий і огрядний Бабій грав Каварадосі, і нам було дуже трудно втримати темпераментного тенора. За виставу по десять карбованців. На місяць ми заробляли по 150 – 200 карбованців. Правда, після грошової реформи 1961 р. ми вже отримували по 1 карбованцю за виставу. Але це не було для нас головне. Нам видали перепустки до театру, і ми могли ходити, коли нам заманеться. А зробив нам таку приємність тато Богдана Ступки, який на той час співав там у хорі.
Ми дуже любили театр та оперу. Ще в школі я знав дві опери напам’ять: «Травіату» і «Фауста». Я колись на великому бюрку сконструював маленький театр зі сценою, завісою та освітленням, зробив декорації і ляльки персонажів та ставив оперу «Фауст». Музика звучала з плит. Під сценою був простір, звідки вискакував Мефістофель, а перед тим я запалював бенгальський вогонь. А з Богданом ми ходили разом до четвертої школи, потім його перевели до двадцять восьмої, але ми довший час залишалися друзями.
На старших курсах ми продовжували займатися живописом. Цей предмет вів у нас Данило Довбошинський, а потім Карло Звіринський. Пригадую, як нас гнали на якийсь мітинг, що мав відбутися в центрі міста. Ми зовсім не збиралися мітингувати, аж тут до аудиторії ввійшов проректор Федір Ткаченко і закричав до Звіринського: «На Кубе кров льйотся, а ви тут живопісь разводітє!».
З кафедри дерева до нас на кераміку перевівся Роман Петрук, який трохи оживив атмосферу, я відчув, що він мислить інакшими мистецькими категоріями, ніж ми. Він, як потім виявилося вчився у підпільній академії Карла Звіринського. Її благотворний європейський дух мимоволі впливав і на мене. Вже пізніше, коли Карло Йосипович побачив перші мої гравюри, він сказав: «Богдане, мені і в голову не могло прийти, що з вас щось буде. Тепер мені жаль, що я вас не взяв до нас в академію».
1961 р. ми поїхали на практику в Канаково, за Москвою. Завод величезний, над Волгою. Перекошені будинки. Вулиці – пісок. Де-не-де гнилі дошки – це тротуари. Єдиний продуктовий магазин – зачинений. Був ще великий сарай з великим написом «Молоко», посередині – штаба з колодкою. Їсти ми могли тільки в заводській їдальні. Перше – борщ або щі, а друге – переважно котлетки з «душком», часом смажена риба. Ми думали, що з «душком» – то якийсь місцевий присмак, і їли з «душком». Але за пару тижнів приїхав наш технолог, а вона родом з тих місць. При обіді ми бачили, як вона раптом скочила від столика, закрила рот рукою і вибігла. Вона побачила між макаронами чорні зернятка, що, виявляється, були мишачим послідом, і їй зробилося недобре. А з «душком» – то треба було розуміти, що трошки попахує котлетка, бо зіпсована. Наступного дня ми вже й питаємо: чи немає без «душка»? Немає. Беремо з «душком», а що ж їсти? Магазин часом відкривали, коли привозили хліб та консерви і горілку. А як видавали зарплату, то все село пило. Багато ліній заводу зупинялося. Шофери ставали на дорозі і відтягували п’яних набік. Під вечір дружини і сестри ходили шукати своїх рідних і волочили їх додому. Завжди було пару похоронів: хтось повісився, напившись до білої гарячки, а когось розрізав пароплав на Волзі. Ми попри те, що виконували роботу в матеріалі, тобто відливали свої сервізи, працювали в цехах ще й вантажниками, їм дуже бракувало робочої сили, і тому ми досить добре собі заробляли.
1960 р. мені купили мотоцикл. Я не мав прав і номера, не вмів їздити, але колеги показали мені, що і де вмикається, номер позичив мені Бамбіна (так ми називали Винницького), і ми з чарівною Надею Криворучко поїхали в Карпати. Доїхали до Дубини, там, де Мирослав Скорик має родинну віллу, завернули наліво, на міст через річку Опір в напрямку Кам’янки. Я хотів показати Наді чудову місцевість над рікою, але, очевидно, замість зменшити газ я його додав, і ми вилетіли поза міст на каміння. На щастя, Наді нічого не сталося, а я опритомнів лише в лікарні.
Другий раз серйозно перевернувся на мотоциклі у Львові, на вулиці Джерельній. Я обганяв вантажівку, а вона, не показавши повороту, раптом звернула наліво. На перехресті не можна обганяти, але там був знак, і вантажівка поїхала під нього. Я стукнувся в переднє колесо, перелетів через капот, а вона наїхала мені на руку і зупинилася. Шофер вийшов подивитися, де я. Знову сів у кабіну, дав задній хід, з’їхавши з моєї руки. Я встав і чуюся так ніби нічого, але відчуваю, що біля ребер якась кістка стирчить, а це головка плечової кістки вилетіла з суглоба. Цей же шофер відвіз мене до лікарні ветеранів недалеко від місця пригоди. Був це 1966 р. Перший чемпіонат світу з футболу, який показували по телевізору. Вечорами Ігор Рожанківський забирав мене з лікарні на своєму мотоциклі до себе дивитися матчі.
Ще, пригадую, в Делятині я тягнув мотоциклом вуйкові колоди з лісу, а потім, вертаючись додому, біля Івано-Франківська на великій швидкості у мене раптом зупинилося заднє колесо. Все почало скреготіти і шипіти. Мене кидало з боку на бік, аж поки я не перекинувся. З’ясувалося, що обірвався ланцюг, який я послабив, тягнучи колоди, і намотався на зубці заднього колеса. Потім ми ще їздили мотоциклами на Попа Івана. От не пам’ятаю, чому я перестав займатися цим спортом, але напевно не тому, що в ті часи кілька моїх друзів загинули в мотоциклетних аваріях.
* * *
Десь від 1960 р. на вакації я їздив до Делятина. Там був парохом мій вуйко Іларіон Цибик. Фактично родиною була його дружина Люба Сатурська. Вони мали дев’ятеро власних дітей і ще двох тітчиних, тобто Любиної сестри. Я приїжджав туди на мотоциклі, тому часто відвідував своїх друзів у Дорі, Яремчі та Ямній, інколи їздив до Косова. Взимку також туди приїжджав на лещета. В Делятині я перший раз побачив колядників, які приходили колядувати до священика. Інколи вечорами ми грали в бридж. На бридж часто приїжджав з Дори професор Роман Сімович із сином Ігорем на своєму «Москвичі».
До Делятина з Дори разом з Олександрою П’ясецькою приїжджала Ярослава Музика. Мій вуйко, отець Цибик, відкривав їй церкву, і я спостерігав, як вона детально оглядала ікони. На її думку, особливої вартості вони не представляли. А мені здавалося, що ікони були добре намальовані. Лиця як живі, правдиві – ілюзія дійсності. Пані Музикова тоді старалася пояснити мені, що найціннішими є ті ікони, в яких збереглися візантійські традиції. Оця умовність і є мистецтво, яке ми втратили, перейшовши на реалізм, не маючи для того доброї школи. Тоді до мене мало що дійшло, але ця зустріч мені запам’яталася. Вже пізніше я побачив її контрастні чорно-білі гравюри, вражаючий цикл «Символи Сковороди», які багато дали мені для роздумів. Я усвідомив, що ця маленька і тендітна жінка мала найбільшу силу духу зі всіх митців, які зустрічалися на моєму шляху.
Свого часу вона погодилася бути посередником в переговорах між Українською Повстанською Армією та НКВД. У 1948 р. її заарештували, і сім років вона відсиділа в Сибіру. А ще вона переховала 52 твори Михайла Бойчука, якого розстріляли енкаведисти 1937 p., а весь його мистецький доробок знищили.
Влітку 1962 р. в присілку Яремча винаймав помешкання Омелян Лещинський. Ще у Львові він сказав мені, що їде в гори, і запрошував приєднатися до нього. Майже щодня, коли була гарна погода, я їздив туди на пленер. Перші дні він ходив з невеличким альбомом і рисував мотиви. Рисував солідно, часом понад годину один мотив, де старанно проробляв усі відношення, вивчав характер дерев, з’ясовував, наскільки світлі дерева читаються на тлі темних, як композицію замикають гори. Контрастом до дерев завжди було кілька хаток, оборіг, часом вориння. Так ми рисували тиждень. Потім приступали до живопису. Зранку малювали чотири години на основі вибраного мотиву. Пензлем робили рисунок і малювали, поки на полотні не починав робитися бруд. Полотно маестро відкладав, щоб повністю висохло. На другий день брали нове полотно. Другий раз пророблялися деталі, дещо замальовувалося, дещо залишалося. Поступово, маленькими мазочками створювалося відчуття повітря, його вібрації. Від того, що фарба накладалася не досить щільно, з’являвся складний колорит. Перші кольори були підкладкою, яка прозирала через наступне накладання. Потім знову давали полотну висохнути, і за третім разом ми вже клали останні світлі мазочки й остаточно вирівнювали полотно. Мені здається, що серед тих митців, які принесли до нас французьку культуру живопису через Краків (маю на увазі Романа Сельського, Вітовта Манастирського, які студіювали в Кракові), пейзажі Омеляна Лещинського є найгарніші та найбільш професійно зроблені. Я тоді намалював більше десяти великих картонів. Через кілька років я показав ці роботи мистецтвознавцю Богданові Гориню. Він почав з мене сміятися: «Що ти мені показуєш? Так вже давно ніхто не малює». Довго після цього я не малював пейзажів.
У грудні 1962 р. в Москві у виставковій залі «Манєж» відкрилася виставка новаторського мистецтва. Виставку відкрив перший секретар Центрального комітету комуністичної партії М. Хрущов. Після тих відвідин учасників виставки було виключено з партії та спілки художників. Згодом з Києва до нас приїхав лектор читати лекцію про свободу творчості. Після лекції, вже в неформальній атмосфері, відбувся такий собі обмін думками, де студенти дали йому зрозуміти, що не зовсім поділяють його погляди, і натякали, що пора вже розширювати рамки соціалістичного реалізму. Після цього вечора заїжджий лектор написав доповідну записку в обком партії про те, що в інституті не тільки панує формалізм, але й ряд студентів теоретично обґрунтовують його існування, і назвав два прізвища - Ласла Пушкаша та Богдана Сороки.
Спочатку нас викликала парторг Катерина Юр’їна. Дуже добре пам’ятаю нашу зустріч. Мені здається, що ті всі парторги були на одне копито, чомусь усі дуже озлоблені. Ми з Ласлом мовчали і не вступали в дискусію. Потім нас викликав ректор. Ми були здивовані: виглядало так, ніби він хотів зам’яти цю справу.
– Хлопці, правда, що ви хотіли трошки посміятися з лектора? Ну, посперечатися, показати йому, що він не дуже компетентний в мистецтві? Що він не так вас зрозумів, тому образився і зробив неправильні висновки?
– Правда.
– Ну от, я так і думав.
Ректор Яким Прохорович Запаско нас врятував.
Уже наприкінці навчання хтось налагодив стосунки з графіками Литви, і в них можна було замовити різці для лінолеуму. Першим сказав мені про це Богдан Сойка, який вчився на відділі монументального живопису. Це були перші наші спроби щось створити в техніці ліногравюри.
На диплом я зробив дуже простенький майоліковий сервіз. Такий собі конструктивізм, який навіть не потребував кольору — лише контрасти форм. І виглядав нестандартно. В кожному разі, мені він подобався, коли я витягав його з печі. Я привіз роботу на попередній захист дипломів і представив комісії.
– Ось чайний та кавовий сервізи.
Ректор Яким Прохорович Запаско перепитав:
– Що це таке?
Чайний та кавовий сервізи.
– Я запитую: що це таке?
А наша парторгша Юр’їна радісно підхопила:
– То що, не будемо допускати до захисту?
– Будемо, але що це таке?
Допустили мене до захисту, і я єдиний отримав «добре», всі мої колеги захистилися на «відмінно».
Продовження – ТУТ.
26.06.2013