Думки на площі.

В неділю вшановують наші спортовці ювилей «Просвіти»...
Не хочеться вірити, що це вже останні імпрези на площі Сокола-Батька. Може й тому такі маси народу пливуть на площу. Може деякі пливуть перший раз за останні роки, може дея­кі на імпрезу і не цікаві. Пливуть... Кожний, хто прийде до так нам усім добре знайомої брами – дивиться на неї, мовби вперше її побачив. Кожну букву напису огляне, кожну рисочку вивіски запримітить, кожну дошку, кожний стовпик обдивить... Як господар свою власну ого­рожу.

А коли ввійде за браму, то стає, набирає повні груди повітря, мовби втягав у себе не те, чим дихав перед хвилиною. Потім обкидає оком — на ліво кусень площі і садок, на право кусень зеленого пригорбка і грище.

Все це старі знайомі, але чогось тепер ніби інакше виглядають, ніби в іншому сві­тлі, ніби з іншого боку.

Після того йде повільним кроком уперед, дійде до кінця площі, постоїть, оглянеться, по­думає і таким самим кроком вертається назад.

Спробуйте в отсю неділю підглядати людей. Можете дивитися й на імпрезу „Спортовці Просвіти", але будуть і перерви. Тоді зверніть увагу на окруження.

Я недавно так зробив...

Якийсь старший громадянин ішов площею рівномірним кроком, а уста його ворушились немов би молився. Рахував скільки кроків має площа вздовж. Потім швидко пішов у бік аж до кута паркану і знов рівномірний крок і знов по­рух уст. Це міряння площі вшир.

Якась сива пані сіла під липами на лавочці, розсіяла теплий погляд по цілій площі і тільки голова хиталася під вагою думок. Може пригадувала свої молодші літа, якісь імпрезові комітети, а може доньку чи сина згадувала. Може та донька нині за світами, може той син нині під землею, а колись отут, таки отутечки, були вони. Молоді, веселі, сонце в червні. І хто то ще з ними був?!.. Ах! Був цей, був той... Зір сивої пані зосередився на публіці. Ось професорова, ось радник, ось редактор. Де-де! Споловіли ко­лись румяні щічки, припали інеєм колись чорні чуприни. Часи-часи!.. А здається, що це все вчора, ну — тиждень тому, найвище рік...

Перестав я підглядати других, я поринув у свої власні спомині, як у прозорій плесі. „Ку­пуймо город!", „Збираймо на майдан!”, “Добудьмо грище!”... А потім: „Кожний квадратовий метер пять корон!" І картки зі світлинами: ма­лий хлопчик, самітний як жайворонок на небі, серед великої площі на свому власному метрі. Може батько купив для сина, а може син сам складав, цукорків не їв, орішків собі відмовляв...

А потім друга картка; старший громадянин на двадцяти метрах. Це вже так, як король на ша­хівниці. Може багатий і не робило це йому руб­рики, я може й бідний. Все одно — гідний памяти.

Далі Здвиг у 1914 р. Ціле море народу, цілий ліс шуму і цілий Прут гамору. І я в тому морі. Не як глядач, а як учасник Здвигу. В руках диск, а в оці охота на першу нагороду... А над нами всіма — найстарший сокіл — нині вже десь сивий як голуб, але ще напевно дужий — Іван Боберський.

„Ой та на синьому морю
Та на білому камені"...

Галактіон Чіпка