Декотрі люблять, щоб серйозно. Я до таких, ясна річ, не належу. Але, реагуючи на їхні висловлені й невисловлені побажання, можу спробувати. Хоч це, зрозуміло, й нелегке завдання, коли йдеться про таке наскрізь фальшиве, карикатурне й безглузде утворення, як нинішня держава Україна.
Отже, серйозно. А говорити серйозно означає позбавляти розмову ігрової багатозначності й примітивізувати предмет обговорення, зводячи його до системи цінностей, в якій є лише плюс і мінус, біле і чорне, добро і зло. І на одне з них треба наважитись. Але тут уже нічого не вдієш, бо з речами найважливішими завжди є так: «або-або». У критичній ситуації людина мусить вибирати: або честь, або ганьба; або вірність, або зрада; або життя, або смерть. Натомість в усьому, що не має для нас особливого значення, легко можна дозволити собі багатше на варіанти «і-і». Той, приміром, факт, що я сьогодні приніс із гастроному і шинку, і сир, і хліб, і кефір, навіть мені самому про мою людську сутність повідомляє небагато. Міг принести більше, міг менше. Куди змістовнішою була б інформація про те, чи я за ці продукти заплатив, а чи їх украв. Тобто не потенційно безмежне кількісне «і-і», а окреслене вирішальними для розуміння якості межами «або-або».
Тепер — до теми. Для чого народам потрібні такі механізми, як держави? А для чого людям взагалі потрібні всілякі механізми? Для — кажучи серйозно — покращення життя. Не всі механізми однаково досконалі і кожен з них вимагає від нас якихось затрат, але в підсумку баланс має бути на нашу користь. Адже механізм, який завдає нам суцільних збитків, не даючи ні матеріального, ні морального задоволення, — пощо він? Людину, яка протягом двадцяти років терпіла б над собою знущання такого механізму, ми, не вагаючись, назвали б неадекватною. А народ? А народ, український народ, терпить.
Відомо: концтабір народів з назвою СРСР був державою штучною, тому й розвалився. За першої-ліпшої нагоди народи рвонули на волю і задля світлішого майбутнього заходилися будувати власні держави. Точніше, задля світлішого — не всі. Бо, наприклад, ми за роки, що минули відтоді, довели до передсмертного стану нашу промисловість і сільське господарство, науку й освіту, армію і медицину, дороги й каналізації, пресу й книговидавництво (не довели, здається, лише телебачення, але якраз його краще би було довести). І це закономірно, бо на фундаменті тотальної брехні нічого іншого постати й не могло. Лицемірно заколисуючи самі себе мантрами про єдиний народ і «тисячолітню традицію державотворення», про одномовність та унітарність, а водночас здаючи на кожному кроці національні інтереси, ми збудували скособочену стодолу, в якій добре живеться хіба що одному олігофренові, кільком олігархам та ще останнім часом спортсменам-антифашистам. Чи варто було задля процвітання Януковича, Ахметова й Вадіка-Румина виходити зі складу СРСР?
«Не варто», — так, згідно з найновішим опитуванням соціологічної групи «Рейтинґ», відповідає виразна більшість мешканців сходу і півдня України. А також виразна більшість прихильників Партії реґіонів та КПУ, яка, власне, на сході та півдні й проживає. Цікаво, правда? Південно-східне народонаселення накидає цілій Україні свою владу, свою мову, свою версію історії, свої свята, на які обмотує нас своїми георгіївським стрічками, — і все одно воліє жити в СРСР, а не в незалежній Україні. Певно, через те, що, по-перше, помилково вважає цю державу українською, хоч завдяки йому — південно-східному народонаселенню — вона такою не є; по-друге, справедливо оцінює її як провальну в соціально-економічному сенсі, хоча вперто далі голосує за політиків, які у принципі не спроможні на жодні соціально-економічні реформи.
Тим часом для півночі, центру і, звичайно, передусім заходу України навіть така, суто формальна, незалежність є цінною сама по собі, хоч і важко зрозуміти, навіщо нам держава, в якій — через присутність сходу і півдня — ми ніколи не жили, не живемо й не будемо жити згідно з нашими уявленнями про минуле й майбутнє, про себе і світ. І не виберемося із соціально-економічної прірви, бо для цього потрібне солідарне й тривале зусилля цілого народу, а ні цілим, ні народом його не назвеш.
Чи можливий якийсь гуманний і однаково прийнятний для сходу і заходу вихід з цієї ситуації? Теоретично — так, але серйозно — ні. Принаймні не найближчим часом. І ось чому. Мав я нещодавно приватну зустріч з одним українським політиком. Дуже відомим, дуже опозиційним і чи не єдиним по-людськи мені симпатичним. А мене завжди цікавило, що думають наші політики про нашу калічну соборність. Не еротичні фантазії на кшталт «схід і захід разом», проголошувані на публіку у передвиборчому запалі, а що вони думають насправді.
Виявляється, що політик — чи не єдиний, на кого б я міг покладати якісь надії — думає, що схід і захід України — це дві різні цивілізації. Я, звісно, теж так думаю. Але далі політик сказав приблизно таке: цивілізаційна різниця зовсім не заважає нам стати одним народом; для цього свідомі українці повинні взяти на себе «тягар білої людини» і з усією місіонерською самопосвятою взятися до сходу; відверто кажучи, схід треба колонізувати. У позитивному значенні цього слова.
Ну то я пас, джентльмени. Бо хоч мені й незрозуміла ментальність людей, які тужать за СРСР, захоплюються Путіним і голосують за Януковича, але я абсолютно не маю наміру нав'язувати їм свою мову, погляди й цінності. Бодай тому, що найбільше на світі ненавиджу всіляких табачників, які намагаються колонізувати мене і, очевидно, теж гадають, що роблять це для мого ж блага.
Одне слово, соборники можуть спати спокійно. Ані влада, ані опозиція не полишають планів узяти під свій контроль усю Україну. А отже, нормальне розлучення і спроба створення двох держав, які б відповідали інтересам своїх народів, нам наразі не загрожує.
Серйозно.
