Спомин з Галицького Поділля
Давно це було... Коли почислимо останніх п'ять воєн, що перейшли крізь нашу землю, то було це перед першою, т. зв. "світовою".
Мале село на Поділлі, дерев'яна церковця, сад, за садом долина, ряд верб, — гребля, коло неї ставок з млином. Біля млина хазяйство старого теслі Андруха, дальше горбок, а там хатина, де мешкала вдова з сином Стахом, що мав на весну іти до бранки. — Село розтягнене півколом за горбком, над закрутом потока.
________
До Різдвяних Свят було з зимою ще можливо. На битім гостинці пускало; по приватних і польових дорогах, як і до ліса, можна було вже саньми перетягнути.
Коло Нового Року шиби морозом замалювало, гострий вітер повіяв, небо, що при заході сонця рожевило хмари, почорніло — і посипало, мов і з мішка — морозом та снігом.
Дороги задуло, треба було їх денеде розкопувати, часами робити перехід з хати до стодоли та стайні.
Тимчасом незамітно і Йордан зближався. У згаданому селі Водохрища відбувається обов’язково на самій середині ставу, де під проводом старого теслі Андруха вирубують полонку і тешуть з льоду хрест. Гострий вітер, як зі стола, весь сніг із ставу звіяв, а тафля льоду золотом іскрилася до скісного сонця.
________
Та не знати, чи цього року буде Андрух робити. У нього велика гризота. Зараз по Новім Році поховав невістку. Була молода, здорова, ще на Різдво ходила з сестрицями до Пан-Отця колядувати. Нагло захорувала, лягла, усяка поміч була даремна. Плаче за нею і син Андруха і дрібні діти...
________
В млині сидів мірошник і нарікав, що на колеса мало води іде. А колеса обложило сопляками льоду такими довгими, аж до самого споду. — Ще троха, і млин до весни не рушить.
Але уже Навечер'я Йордану. Люди ідуть — одні до церкви, другі на став. Цікаво, що то буде! Зібралися парубки, той зі сокирою, той з пилою, третій з ведром, є і шнури, бо усе при роботі придасться. Інші ялинку притаскали і зложили під вербами.
Але чи вийде старий Андрух? Дома його нема, хлопчиська уже розвідали. Пішов він або до церкви, або в село. В церкві звичайно сидить коло крилося по правім боці. Може би заглянути?
Але не треба, — ось він іде вуличкою в долину. До дому не скручує, а прямує просто на став.
________
Усе оживило. Робота почалася на саміськім середині ставу! Тут лиш полонку вирізують, — а лід на хрест будуть деінде, там за мостом, брати. А тут зимно, вітер, вуха паленіють, їсти не хочеться. Не хочеш а мусиш іти додому.
В хаті скоро засутеніло. Ось і свята вечера. Не така багата, як перед Різдвом. Осіб менше, але мило і привітно, бо і коровай на столі, а в ньому довга свічка, є білий хліб з медом, борщ, галушки і кутя. На прикінці вечері під вікнами щедрівки.
________
Скоро ідемо спати, бо дуже раненько треба вставати. Пан Отець заповіли початок Богослужби на п'яту рано! І здавалося мені, що я ще не заснув добре, а тут дзвін уже гуде. За ним тилімкають менші, між ними оден невеликий, зате з дуже тоненьким голосом. Його, здається, найбільше чути. — На дворі темно, лиш сніг сіріє. З усіх сторін ідуть люди, а радше біжать і тупають чобітьми об замерзлу стежку. Дорогою їдуть санки, одні за другими, повні людей із сусідних сіл. Коні здорово порскають, тягару не чують, дзвінки при конях гудуть, як джмелі.
________
В церкві почалася відправа. Могутній спів переривають стріли моздірів, що стоять під муром, біля розпаленого огнища. Порох у них запалюють розжареним дротом на кінці довгої тики. Розжарений дріт всаджують до малого отвору моздіра, десь з долу, а потім куди хто може, розскакується, бо моздір, крім пороху, ще мінно набитий камінням та цеглою, отже може комусь попастися і то на самі свята!і А гук з нього такий, що усі шиби в церкві дрожать. Біда однак в тім, що вистріл не все гукне на той час, на який був призначений. Звичайно бухне тоді, як цього не треба. — Зрештою, то не давне військо на ринку у Львові, що з карабінів стріляє — раз рівно, як часом, як би горохом по плоті сипав.
________
А не дворі ще ледве що сіріє. Кінець служби в церкві, починається похід на став.
Наперід іде хрест, патериці, хоругви, образи несуть дівчата, вистроєні як чічки, за ними хор, потім старші браття з кадилом та трійнями з воску, такими довгими, що їх у воді гасять; потім Пан-Отець з золотим хрестом у руках у найпарадніших ризах, а за ним хмара-хмаренна людей. Діти дзвонять дзвінками, що їх з дому поприносили, старші, майже кожний з восковою свічкою в руках, мовляв — сором без свічки на процесію іти. Огники свічок мерехтять у сутінку, як яскраві звіздочки. — Процесія скрутила коло цвинтаря наліво, в долину — і уже зближаємося на став.
А там чудо! Трираменний хрест на півтора хлопа високий, ще до того на горі чічками вбраний. Коло нього престіл, дальше ступінь, а усе як в церкві, лиш усе з льоду. Доокола ялинки, а з боку полонка. У ній вода темна, зеленава, певно дуже зимна і дуже глибока. Чомусь парує...
Священник станув коло престола, хоругви, хрести, патериці довкола. Іде і хор, співає, маса народу і собі пхається на лід.
Нараз тріскіт! Але це не від моздіря, дальше чимраз виразніший. Це лопає лід. Помітний переполох. Хор легенько подається до берега, але не перестає співати, люди зі свічками собі в порядку завернули і обступили став довкола. На середині остав лиш Пан Отець, хоругви, старші браття з кадилом та трійцями.
Читають аж три апостоли, співи, молитви. Уже трійці у воду занурилися раз, другий, третій, уже Пан Отець дає воду пити, починає кропити. Процесія прямує до церкви, небагато людей з нею іде. Одні з полонки хотять свяченої води набрати, другі ламають ялинки. — Гамір, як у вулику!
________
Але ще одна сенсація! Хто цього року в полонці скупається? Іван, Стах, чи може Петро?
Вдовина хата на горбку відкривається; вибігає Стах. Простоволосий, босий, в кожуху. Біжить просто до полонки. Люди це зауважили, роблять місце, з дороги вступаються. Він над самою полонкою скидає кожух та шубовсть у воду — якби ніколи ніщо! Гулькнув у воді раз, другий, пірнув з головою під воду. Вискочив. Дівчата у вереск, — бо він голіський. Він ловить в льоті кожух та його в бігу до хати убирає.
Ніхто про ніщо не говорить уже, тільки про Стаха. Але чи він не перестудиться? На дворі аж ніс замерзає, ноги із зимна колодою стали, а тут нема що додому вертатися, треба за усяку ціну до пляшки повно води набрати. Обнажую рукав аж по сам лікоть. Облило холодом, що не міра. Клякаю над полонкою, у воду руку по сам лікоть зануряю та жду, аж до пляшки повно води набулькоче! Чую, що у воді у руку тепліше, як на зовні, руку — немов у гріту воду вложив. Між температурою води і температурою окружаючого її повітря була величезна ріжниця! Вмить зрозумів я, чому Стах відважився купатися і чому не боїться перестуди. А що босий біг, то йому не дивниця. Він змалку ще по льоді босоніж годинами совгався...
Бо, бачите, мати — бідна вдовиця, усе в праці; отже не було кому так дуже за хлопчиськом наглядати...
[Львівські вісті, 19.01.1944]