Ми живемо у світі ерзаців та симулякрів. Тому коли зараз говоримо про Свободу, то маємо на думці у першу чергу партію Тягнибока і Фаріон, подібно, як раніше, коли говорили про острів Свободи, мали на увазі Кубу Фіделя Кастро.
Чиста Свобода, свобода без лапок, у нашій свідомості зараз майже не існує. Ми її рідко обговорюємо, а замість неї говоримо про її облапковані симулякри: те, що пробує, але на може її замінити — так само, як розчинна кава не може замінити справжню каву, а солярій не може стати відповідником моря.
Історики знають, що так було не завжди. Були щасливі і прості часи, коли свобода була просто свободою. Вона або була, або її не було. Свобода була цінністю, яка не підлягала торгу чи компромісам. Від її відсутності чи, навпаки, присутності залежало, був ти вільним громадянином чи рабом, кріпаком чи козаком.
Якщо говорити про коріння цього розуміння свободи — свободи як цінності, — то воно тягнеться до античного світу. Щоб переконатися в цьому, досить прочитати промову Перікла про те, чим сильні і через що перемагають своїх набагато більших ворогів маленькі Афіни.
Я не буду влаштовувати Вам тут екзамен і питати, коли Ви останній раз читали цю промову — і чи взагалі Ви її читали. Щоб переконатися, як мало ми знаємо з цієї традиції, вистачить, може, таких два приклади: скільки з нас знає, що «симпозіум» означає не скучну і помпезну конференцію (як це найчастіше зараз є), а дружню вечірку, де пилося разом, а «паразитом» звали того, хто при цьому сидів з тобою за одним столом?
Ще два-три покоління тому про це знала більшість освічених людей — бо знання античних мов було ознакою освіченості. Латинської чи грецької вчилося не заради знання відмінків і відмін, а для читання античних текстів. У тому відношенні не було різниці між Шекспіром, який вчився у Стратфордській школі у 1570-х, чи Франком, який вчився 300 років по тому у Дрогобичі — і той, і другий, однаково читали Перікла.
Ми знаємо і з точністю можемо сказати, коли зникли ці знання — вони зникли десь між Першою і Другою світовою війною, плюс-мінус (залежно від країни) 10 років. Мало хто з нас задумується над тим, що покоління політиків, які виграли цю війну, — покоління Черчілля, Аденуера й де Ґолля, — було останнім, які ще читали античними мовами й знали античну спадщину. Про сьогоднішніх політиків цього вже не скажеш. На відміну від своїх великих попередників, від них не віє ані авторитетом, ані переконаннями.
Те саме стосується і світу гуманітарних наук. Коли дивишся на останніх великих, які відійшли від нас в останнє десятиліття, — Лешека Колаковського, Ігоря Шевченка та інших, — то не можеш позбутися відчуття, що у порівнянні з ними сучасні науковці, навіть найкращі, виглядають як карлики.
Наталя Яковенко має багато заслуг і титулів. Але якщо я сьогодні маю її подякувати за щось одне, то я би хотів подякувати за збереження великого масштабу у тому всьому, що вона робить, пише чи виголошує. Вона є істориком з покликання — але класичним філологом за фахом. Тому вона має інше відчуття історії — історії як великої античної драми чи трагедії. У масштабах цієї історії успіх міряється не кількістю достатків чи електоральних перемог, а величчю гідності, величчю духа і величчю інтелекту.
Свобода у таких координатах не може бути симулякром — вона є підставовим способом життя. Тому Наталя Яковенко є абсолютно вільною людиною. Її можна любити чи не любити, захоплюватися чи тихо заздрити. Але ніхто не заперечить, що вона говорить, як пише, а пише — як думає. Тобто у кожному з цих актів вона є і залишається вільною людиною.
Я не можу сказати, що Сашко Кривенко знав античні мови. Майже певно, що не знав. Точно знаю, що він завжди говорив усе, що думав. Бо добре пам'ятаю, як він весело оповідав про свої розмови з Павлом Лазаренком, коли той брав його на роботу, зокрема, як мусив вгадувати «правильну відповідь» на питання, як він ставиться до євреїв.
Але Сашко мав щось інше, не набуте, а вроджене. Він був як ті античні герої, котрі не потребували читати текстів про себе, щоб бути тим, ким вони були. Так само й Сашко: він мав почуття класу й масштабу. Це те, що в моїх очах робить його дуже схожим на Наталю Яковенко. Тому я маю відчуття, що йому сьогоднішня лекція свободи дуже б сподобалася.
За його відсутності, але в його дусі від його друзів-«паразитів» з його «симпозіумів» — хочу подякувати Тобі, Наталю, за сьогоднішню лекцію. За те, що Ти не тільки говориш про свободу, але й потрафиш бути свобідною людиною — й постійно нагадуєш нам і свідчиш своїм прикладом про те, як нею добре і почесно бути.
(Знимка Максима Баландюха)
30.05.2013