Лекція Свободи

ПАМ'ЯТІ САШКА КРИВЕНКА

Мені не випало честі спілкуватися із Сашком Кривенком, хоч нас колись і познайомив – на бігу в студійному коридорі – покійний Сергій Набока.

Тож розмірковуючи над тим, про що би годилося сказати у цій лекції, я зазнала певних труднощів. Зрештою, я дійшла висновку, що мої рефлексії довкола поняття Свободи з перспективи свободи слова чи з перспективи загальнолюдського, або й сучасного українського інтересу навряд чи вийдуть за рамки того, що й без мене всі знають. Адже я не теоретик культури, не філософ і не політолог. Я історик, отож так чи інакше, але мої думки обертаються довкола роздумів над викликами мого фаху. Можливо, для не посвячених у наші цехові секрети це прозвучить несподівано, проте серед цих викликів далеко не останнє місце належить Свободі.

Підозрюю, ви подумали, що йтиметься про цензурні утиски, селекцію тематики й тому подібні рогатки для „бійця ідеологічного фронту”, яким був радянський історик. Ні, це вже давно, на щастя, пішло в небуття. Сьогодні історик вільний, немов пташка, і коли хтось розщедриться на гроші, то може написати й видати що завгодно та де завгодно. У цьому місці ви, мабуть, подумали, що мова піде про залежність сьогоднішньої Свободи історика від грошового мішка. Але й тут не вгадали. До певної міри, звісно, це так, проте маса чудацьких книжок про українців у Шумері чи про наші культурні звитяги на березі Гангу й Нілу переконують, що гроші за бажання можна знайти на будь-що, навіть на несусвітні дурниці. Отож повернімося до Свободи (це слово я вимовляю з великої літери), а повернувшись, поміркуймо про взаємини цієї Пані із сучасним – не скутим у своїх дослідницьких пріоритетах – істориком.

У 2007 р. на сторінках фахового журналу істориків „Україна модерна” було опубліковано відповіді науковців на сформульовані редколегією питання – про механізми контролю за якістю наукової продукції в Україні, а відтак, і про можливі рецепти лікування того, що хворе. На невтішних оцінках не зупиняюся, ця проблема нас зараз не обходить, натомість зупинюся на рецептах, а простіше кажучи – як створити бар`єр для халтури. Відповідь очевидна – у формуванні корпоративної солідарності опору наукової спільноти. А як сформувати оцю-от солідарність? Пропозиції звучали різні, серед них і та, котру я далі спробую поставити під сумнів, а саме: перетворити науковця на вільну людину, яка нічого не потребує від оточення й навпаки. Отже, панацея – в абсолютній Свободі?

Тим часом ще сто років тому один нині немодний класик історичного матеріалізму перевів в афоризм те, що знали й без нього. Кого мучили істматом, той згадає ім’я класика, якому належить речівка: „Жити в суспільстві й бути вільним від суспільства неможливо”. І в цьому випадку немодний класик мав рацію (хоч, правда, і не був першовідкривачем, бо ще до нього про це писали німецькі філософи-неокантіанці). Історичне знання, як відомо, релятивне за означенням. Адже історика відділяє від явища, котре він досліджує, щонайменше два бар’єри (насправді їх більше, але решта у даному контексті менш суттєва). Бар’єр перший – власна суб’єктивність, бар’єр другий – тиск певних очікувань суспільства, у якому історик живе. Отож чи може історик стерилізувати себе від себе самого?

Спроба подолати ці труднощі, аби досягнути омріяної об’єктивності, яка би дорівнювала абсолютній Свободі суджень, у перекладі на мову історіографії означає вибір між двома типами історичних досліджень. Один з них сьогодні прийнято називати „аналітичним”, тобто відстороненим від суспільних викликів, а другий „афірмативним” — таким, що не приховує своєї солідаризації із цими викликами. Говорячи про „солідаризацію”, я аж ніяк не маю на увазі цинічного свідомого й проплаченого маніпулювання. Адже є десятки шляхетних підстав для такої солідаризації — скажімо, ствердження резонів національного буття та національної ідентичності в умовах глобалізації; плекання самоповаги власної нації; досягнення гідного балансу між „нами” й Іншим; виопуклення досі не поцінованих міжнародною спільнотою „наших” культурних здобутків чи духовних цінностей, і т. д.

„Афірмативне” історіописання є відвертішим в акцентах такого роду, особливо коли воно свідомо оминає непривабливі сторінки „нашого” минулого або коли надмірно зосереджує увагу лише на тому, що суспільству приємно про себе почути. Але чи аж так вільне від тиску суспільних очікувань історіописання „аналітичне”? Навіть той історик, який удає з себе мешканця вежі зі слонової кістки (або й сам вірить, що таким є), насправді не живе в стерильній пробірці. Його оточує величезна маса „сторонніх шумів”, що долинають від суспільства. Почнімо з ідеології – не в пропагандистському сенсі, а в сенсі ототожнення себе з універсальними ідеологіями (я націоналіст, я ліберал і т. д.), або з локальними ідеологіями власної групи спілкування („наше майбутнє з Європою” / „наше майбутнє – третій шлях” і т. д.). Уникнути певних ідеологічних преференцій у просякнутому інформацією суспільстві практично неможливо, а тим часом засвоєння цих преференцій неминуче глушить якусь частку інтелектуальної Свободи історика – як писав колись дотепний Бенедетто Кроче, це спонукає, для прикладу, „свій потяг до сильної централізованої держави вбирати у шати давньогрецької Македонії – свого роду давньогрецької Прусії”.

Але уявімо собі, що історик утік до волинської пущі, газет не читає, радіо не слухає, телевізора не дивиться, інтернет-новин не переглядає. Чи ж тут чекатиме на нього Свобода від „сторонніх шумів”? На жаль, ні. Адже він, аналізуючи предмет свого дослідження, спиратиметься на логіку фундаментальних кодів своєї культури, тобто притаманних своєму часові уявлень про людину й світ (скажімо, саме звідси походить складність спілкування з людьми минулих епох: ми їм задаємо ті питання, що нам видаються украй ясними, а вони тим часом не розуміють, чого ми від них хочемо; нещодавно блискучий знавець давньоруських текстів Ігор Данилевський сказав про це так: „Літописець, розмовляючи з нами, перебуває у становищі місіонера, що потрапив до землі невірних”).

Не вантажитиму вас обговоренням тих численних „сторонніх шумів”, що їх диктує наукова мод чи неписана конвенція стосовно інтерпретацій джерела – це, так би мовити, внутрішні справи цеху. Натомість згадаю те, що найпряміше пов’язує історика із суспільством, до якого він належить, – мову. Ще у 1860-х роках Теодор Дройзен, проникливий розвінчувач претензій історичного знання на неупередженість, писав: „Die Sprache ist der Volksgeist” („Мова – це Дух народу”). Примружмо око на романтичний слоган що „Дух“, але визнаймо, що мова є дійсно посередником у процесі пізнання, бо власне за допомоги мови історик представляє читачеві сконструйований ним образ світу. На його думку, він зробив це вповні самостійно, а тим часом насправді мова подумала замість нього, адже він з’єднав досліджене з підсвідомими шарами культури слововираження – звісно,- спільної з власним народом. А відтак, утратив ще одну частку своєї незалежності, а отже й – інтелектуальної Свободи.

А тепер спустімося з теоретичних висот на землю. Як написав один із учасників вже згаданого мною обміну думками в журналі „Україна модерна", ми живемо в країні шахрайства. Про теперішній український світ науки я би сказала трохи м’якше: „Ми живемо в країні вимушеного вибору між Свободою заперечити і Свободою самоусунутися”. Не згадуватиму плагіату й дисертацій, написаних на гроші замовника, – це кримінальні справи, а не предмет для нашого обговорення. Звернуся до дилеми – входити чи не входити до складу вчених рад із захисту дисертацій. Увійти, аби на кожному другому-третьому захисті голосувати „проти” школярських опусів? Забиратиме надто багато часу й емоцій, та й, погодьтеся, виглядатиме як обструктивний демарш. Інший варіант: увійти й голосувати „за дисертації, котрі насправді того не варті,але їх автори викладачі провінційного університету, де й такого рівня продукт – це висока наука, і щось вони там своїх студентів таки навчать. І в першому, і в другому випадку, приймаючи рішення, ми улягаємо негласному суспільному консенсусу, а отже, знову втрачаємо чергову частку інтелектуальної Свободи. А тепер порахуйте усі згадані мною „частки втрат”. Чи багато лишиться?

У підсумку, отже, найбільшою проблемою історика є те, як бути членом суспільства, поділяючи усі його клопоти (бо інакшого не дано), а разом із тим як уникнути спокуси шарлатанського лікування злободенних виразок рецептами з минулого. На це питання я би відповіла парадоксом: збереження інтелектуальної Свободи можливе лише коштом усвідомлення власної Несвободи, тобто меж та можливостей долання себе в собі.

І насамкінець сакраментальне: а для чого, ви спитаєте, історикові інтелектуальна Свобода? Відповідь, як на мене, очевидна: якщо він переступить рубіж допустимих втрат отих-от „часток Свободи”, то рано чи пізно перетвориться або на коліщатко у машині політтехнологій, або на придворного співця чергової команди українських „державотворців”. І то байдуже, під стягами яких кольорів, бо місія науки – не обслуга і не оспівування, а, як закликав іще Грушевський, „безперестанний скепсис”.

Утім, сам він цього заклику не виконав, з чого бачимо, наскільки це складно.

(Знимка Максима Баландюха)