У суспільних дебатах домінує пишномовна конкуренція, щоби побачити, хто скаже останнє слово, та майже нереально, аби хтось визнав власне невігластво
«Кожна епоха і кожне суспільство мають свої форми невігластва», – пише Маріна Ґарсес в своїй книжці «Нове радикальне просвітництво», котре нестримно виблискує в нашу добу стількох привілейованих умів, що оселились в ретроландії. У суспільних дебатах присутня постійна конкуренція, галаслива і пишномовна, щоби побачити, хто скаже останнє слово (зазвичай це Google) – та майже нереально, аби хтось мав настільки ясний розум, щоби визнати власне невігластво. Чи те, що ми погрузли в конфліктах, головна причина яких культурна: незнання, про яке не знають. Якою ж є найбільш поширена форма невігластва? Освічене неуцтво: «Наше – це невігластво, що тоне у знаннях, які неможливо ні засвоїти, ні перетравити».
Це форма невігластва породжує безсилля, бо ми думаємо, що знаємо все, є такими собі латифундистами знання, але нічого не можемо. Маріна Ґарсес, яка є викладачем порівняльної філософії Схід-Захід в Сарагосі й одним із творців групи Espai en Blanc, котра виникла в Барселоні, встановлює зв’язок між цим невіглаством, що не визнається невіглаством – невіглаством освіченого неуцтва, – і так званою інтерпасивністю, що є пасивністю, яка не визнається пасивною: «Починаючи із ксерокопій, що їх ми, зробивши, так ніколи і не прочитаємо, як казав Умберто Еко про академіків, і закінчуючи піснями і фільмами, що їх ми, завантаживши, ніколи не послухаємо і не подивимось».
Я уявив собі це: ми делегуємо нашу активність машині чи якомусь там ґаджетові. Копіюючи чи завантажуючи з Інтернету, ми думаємо, що побачили і почули, хоча за нас це зробила машина. Проте ми гадаємо, що обдурили пасивність: у нас є ілюзія, наче ми це зробили. При освіченому неуцтві розум перетворюється на склад міражів, на величезне сховище ектоплазми – щось на зразок речовини, з якої зроблені привиди. У Вербну неділю, 25 березня, я провів чудовий день з «Новим радикальним просвітництвом». Життя сповнене випадкових випадковостей. Того самого дня я пив каву зі Стівеном Спілберґом – з інтерв’ю, яке взяв у нього Ґільєрмо Абріль. Є люди, які тобі подобалися і подобаються ще більше, коли їх послухаєш. Бо це секрет доброго інтерв’ю: воно дозволяє тобі слухати того, в кого його беруть. Ти не кидаєш його, не делегуєш слухання. Навіть робиш нотатки. Як тоді, коли він говорить про страх як двигун творення. Саме це відносить Спілберґа, якими б великими не були його творіння і скільки би він не працював в «індустрії Голлівуду», до чистої традиції оповідати. Саме страх, потреба його подолати є стрижнем мистецтва розповіді.
Та найкраще сталося при прощанні. В своїй манері Спілберґ давав відсіч напасті освіченого неуцтва. Він говорив про надзвичайну людську здатність, яку не можна делегувати. Питання було про те, чи є якась життєва мудрість, яку він хотів би передати своїм внукам, якась «ключова життєва підказка». Відповідь була така: «Своїм внукам я завжди говорю одне і те ж: перед тим, як говорити, спинись і послухай іншого».
Слухати. Саме цей міст нам постійно бомбардують. Нема і не буде схожої на цю технології. Бачиш цю простісіньку конструкцію і не розумієш, чому їй не присвячено розділу в Книзі Буття: «Минув день, і минула ніч, і Господь створив молот, ковадло, барабанну перетинку, вестибулярний нерв… Євстахієву трубу!» Слух є чудовим інструментом, що його науковий поступ зможе відновити і розвинути. Та справді чимось важливим, установчим, цивілізаційним діянням є активізм слухання. Ось як проникливо про це говорить Ранаджит Гуха в своїх «Голосах історії»: «Слухати означає бути до чогось відкритим і екзистенційно схильним: ти трохи нахиляєшся в один бік, щоб слухати». Цей індійський історик мав на увазі таку важливу і замовчувану роль жінок в суспільній боротьбі при колоніалізмі. Вони сплітали солідарні мережі швидше, бо з покоління в покоління були привчені слухати голоси, що говорили тихо, зболено, супроти характерного для влади тону: «Характерно мачистський крик наказу». Саме з цього мало би починатися лікування освіченого неуцтва: трохи нахилятися в один бік, щоби слухати.
Manuel Rivas
El analfabetismo ilustrado
El País, 08.04.2018
Зреферувала Галина Грабовська
21.05.2018